Читать книгу Постріл в Опері - Лада Лузіна - Страница 6

– Добридень, Ганно Миколаївно? Я Даша Чуб! Ви мене пам'ятаєте?

Огрядна руда жінка, яка відчинила їм двері, встигла полоснути очима блудну Машу.

Але розкрити рота не встигла – Даша зробила це першою.

– Ви на Машу не звертайте уваги, вона вза-агалі прийшла речі забрати. А у вас тепер житиму я!

– Що…

Від несподіваності їхньої появи, а ще цих слів, Ганна Миколаївна не змогла закричати. Не змогла навіть поставити в кінці «що» знак запитання.

Подив кляпом закупорив їй горло.

– Розумієте, – солодко пояснила їй Даша, – ми з Машею вирішили помінятися мамами. Тому Маша піде жити до моєї, моя мати не заперечує. А я житиму у вас.

– Що? – Ганна Миколаївна вчепилася в Дашу очима.

– Я житиму в Машиній кімнаті. І ви будете відтепер моєю мамою! – голосно розтлумачила їй Чуб.

– Не кричи!

– Гаразд, мамо, – поступливо погодилася Землепотрясна.

– Яка я тобі мама! – розгонисто закричала Машина мати. «Кляп» вилетів з її горла. – Хто ти взагалі така? Приперлася… Хуліганка! Повія! Цяцьками обвішалася, розмалювалася…

Тут Даша нарешті знайшла гідного слухача, що не спустив но-воявленій «дочці» ані розмаїття брязкалок, ані яскравого гриму, ані епатажно-національного вбрання.

– Щоб ноги твоєї тутечки не було! – загорлала Ганна Миколаївна. – А ти!.. – дійшла черга до Маші. – Я тобі сказала: підеш з дому, ти мені не дочка! Казала чи не казала? А ти втекла. Через вікно, ніби крадійка якась. Батька до могили загнала. Він у лікарні.

«У лікарні?»

Маша стислася в клубок.

«Правда чи ні?»

Мати не брехала – просто помножила правду на таке число, що докопатися до істини було вже неможливо. Атакуючи, вона з ходу обстрілювала супротивника кулеметною чергою докорів, кожний із яких безпомилково потрапляв у найнезахищеніше місце.

«Я – погана, я жахлива дочка. Як я могла…»

– У мене інфаркт був. Мені «швидку» викликали. Лікар приїхав, сказав: що у вас за дочка така, що батьків без ножа вбиває? Не дочка, а ворогиня якась. А тепер з'явилася. Насмілилася! Йди геть! Ти не дочка мені відтепер!

– А я вам про що? – зробивши крок до «мами», вигукнула Чуб просто їй у вухо. – Ви мене чуєте? Вона вам більше не дочка! – показала Даша на Машу, яка замружилася і дрібно тремтіла. Рішуче загородивши подругу собою, Даша заявила: – Я тепер ваша дочка! Даринка!

– Вали звідси! – Ганна Миколаївна безцеремонно штовхнула «дочку» в плече.

– А ось це, мамо, вже рукоприкладство, – суворо зауважила Чуб.

– Вали, кому сказала!

– Я нікуди не піду. Це мій дім. Ваша квартира приватизована?

– Що?

– Отже, приватизована, – злорадно заткнула нову «нормально» горлаючу маму нова «нормальна дочка». – Я все знаю!

– Тобі чого? – остовпіла мама.

– А дуже навіть того! – прибрала Чуб пози руки в боки. – Якщо вона приватизована, за законом Маші належить її четверта частина. І якщо ви відмовляєтеся визнати мене за дочку, за законом Маша може здати її мені. Ми вже з нотаріусом домовилися.

– Що-що?

– То ж бо й воно! Зараз їдемо й укладаємо угоду!

– На мою квартиру?

– На Машину четверту частину квартири, на якій відтепер житиму я, – переможно посміхнулася Землепотрясна. – Зрозуміло?

– Тільки сунься сюди! – вискнула Ганна Миколаївна. – Міліцію викличу!

– Це я міліцію викличу, – радісно озвалася Чуб, – якщо ви відмовитеся мене впустити. Я покажу їм папери.

– Хуліганка!

– Це ви хуліганка. А я – законослухняна громадянка, і за законом нашої держави Маша має право зі своєю часткою зробити все, що завгодно. Здати її мені, продати її мені… До речі, хороша ідея. Я купую її частину й оселяюся тут. У вас який метраж? Метрів п'ятдесят? А ти, Машо, чого стоїш? Іди збирай речі, папери там усілякі. Не заважай мені з мамулькою сваритися.

– Яка я тобі «мамулька»? – осатаніла Машина мама. Маша прошмигнула до «дитячої».

І здивовано завмерла – підлогу було вкрито пластиковими мішками.

На них лежала картопля, з любов'ю розкладена за фасоном, розміром і ступенем гниття. Ганна Миколаївна закуповувала картоплю мішками, взимку і влітку, й перебирати її кілька разів на місяць було її улюбленим заспокійливим, що заміняло мамі плетіння, медитацію та інші втіхи.

Блудна дочка вдихнула запах землі й підвалу. Клишаво пересуваючись між шарами картоплі, добрела до вікна, рвонула стулки й…

…скрикнула, побачивши внизу Красавицького.

Мирослава.

Мертвого!

Він стояв під вікном, закинувши голову, – він дивився на неї.

Він не повинен був там стояти, він повинен був лежати в землі на якомусь цвинтарі.

…її одногрупник, її кохання в минулому – сатаніст і вбивця, що врятував їй життя.

Обличчя Маші завмерло в тій самій гримасі, з якою застигла хвилину тому її мати, – з розкритим ротом і скляними очима, які не вірять своїй здатності бачити.

– Машо, – покликав Мир Красавицький, давши підставу для невіри Машиним вухам. – Це я. Не бійся. Все гаразд.

– Ти живий? – спитала вона ледве чутно й одразу істерично продублювала своє запитання: – Ти живий?!!! Мире! Ти живий?!

Ті, що сварилися за дверима, не могли її чути.

– А ви знаєте, що я – відьма? Я можу наврочити! – гримів голос Чуб. – І ви нічого не зможете з цим вдіяти, бо ви – не відьма. У вас навіть у роду не було відьом!

Даша явно вирішила взяти Машину маму на «слабо».

– Та це в нас не було відьом! – закричала Ганна Миколаївна.

– У вас! У вас! – примудрилася перекричати її Чуб.

– Я живий! – гукнув Мир знизу. – Можна зайти?

Маша активно закивала.

Однокурсник спритно піднявся пожежними сходами, спустившись якими три дні тому, «ніби крадійка», Маша пішла з дому «назавжди».

– Ти живий…

Він сидів на підвіконні.

Вродливий. Серйозний. У костюмі й краватці.

– Там, у лікарні, лікар сказав нам неправду? – Маша торкнулася його руки – рука була теплою.

Він був живий. Вона й не бачила його мертвим! Лікар, який повідомив їм у коридорі лікарні страшну новину, напевне переплутав ім'я хворого.

– Лікар сказав нам, що ти…

– Я знаю, – нудячись обрубав її Мир.

І Маша почула: йому нецікаво про це говорити.

«Логічно», – подумала вона.

Мабуть, усі три дні, що їх розділили, йому довелося говорити лише про це.

– Я така рада, що ти живий, – сказала вона й усвідомила вимовлене.

Він не загинув, рятуючи її.

Вона – не вбивця!

Невинна!!!

Радість, велика, сповнила її тіло.

– Ти цілий? – схвильовано заворкотіла вона. – Було стільки крові. У тебе перелом? Чи що?

– Господь із ним усім, – сказав Красавицький. – Усе це дрібниці, порівняно…

– З чим?

– Я мушу сказати тобі одну неприємну річ. – Обіцянка пророкотіла похмуро й глухо. – Я кохаю тебе, Машо. Я не зміг тебе розлюбити.

Винна!!!

«Присуха! Чар-зілля… Даша приворожила його до мене».

Радість згасла.

– Пізно, – винесла вона вирок.

– Для кохання нема «пізно».

Те саме Маша сказала і Врубелю.

«А якщо нема пізно?»

– Але виявилося, що пізно – є.

– Мире, пробач мені, – попросила студентка. – Але я… не кохаю тебе більше. Я кохала тебе на першому курсі. І на другому… Ти не звертав на мене уваги. А я думала, що кохаю тебе, але…

Мир Красавицький – найвродливіший хлопець їхнього інституту – був несправжнім коханням.

Маша кохала його як ідеал з книжок, кохала тоді, коли ще не жила, а тільки мріяла про кохання в скляному акваріумі своєї самотності.

Проте навіть її книжкові фантоми – мрії про казковий, булгаковський світ – виявилися насправді більш реальними, ніж її надумане кохання до реального Мира.

– Я кохаю іншого. Пробач.

– Я пробачу тобі все, що завгодно. Я ж тебе кохаю, – сказав він.

– Ні. Ти не знаєш, – заперечила вона. – У мене буде дитина! Від іншого чоловіка. Від Михайла Врубеля. Він помер…

Страшна Таємниця Маші вихопилася назовні, вилилася в слова. Слова розрослися, наповнили кімнату.

«Що робити?»

Вона чекала дитину від чоловіка, похованого століття тому. Вона чекала дитину, і коли б її мати знала про це, відволікти від морального знищення дочки, яка «принесла в подолі», не змогла б і Землепотрясна Даша. Вона, двадцятидворічна, майже вигнана з дому, майже розжалувана з Києвиць, чекала дитину й відчайдушно не знала: як жити?!

– Ну й що? – знизав плечима Мир Красавицький. – Це нічого не змінює. Для мене – нічого. Я кохаю тебе. Я всиновлю твою дитину.

Дивно.

Його зневага до Машиної Таємниці прогнала з кімнати страх.

– А як ти дізнався, де я живу? – спитала вона.

– Це було неважко.

– Логічно. В інституті. Я рада бачити тебе.

– Ти рада? – У словах не було запитання, лише сум. – Ти справді зраділа, побачивши мене? Це можливо? Ти ж знаєш, хто я.

Запитання з'явилося:

«Чи можеш ти пробачити мені?»

– Я рада, повір. Я така рада, що ти живий! – ледь не заплакала Маша. – Я знаю, через тебе загинуло двоє. Проте ти не зовсім винний… Килина обдурила тебе, використала. А потім… Ти готовий був пожертвувати життям заради мене. Але яке щастя, що тобі не довелося жертвувати життям!

– Дай мені ще один шанс, – сказав Мир Красавицький.

– Бери. – Маша м'яко поклала руку йому на плече.

– Нам треба поговорити. Ми можемо поговорити з тобою тут? – Він прислухався до несамовитих криків.

А Маша зніяковіла – трохи боязко відсмикнула руку.

«Поговорити?»

У таких костюмах і краватках чоловіки зазвичай пропонують одружитися.

– Ні. Тобто так, – заторохтіла вона. – Але не тут. Нам краще тихо піти. Й чимшвидше. Інакше… – показала вона в бік крику.

Миру не слід потрапляти на материні очі!

На Дашині – тим паче!

Ковальова мала великі підозри: при вигляді воскреслого сатаніста Землепотрясна Чуб загорлає в унісон з її мамою, й не могла навіть уявити, що буде, коли два таких тайфуни зіллються в один.

– Мені треба зібрати речі, – заквапилася вона. – Я сюди навряд чи повернуся. – Спотикаючись на картоплі, Ковальова поквапилася до старої шафи, в якій вік вікувала допотопна фанерна валіза.

– А це твій батько? – Мир схилився над письмовим столом, де під склом лежали листівки й вирізки, фотографії, картинки. – Ви з ним схожі.

Машу вкололо. Боляче!

Вона ступила в бік стола.

Старе-престаре фото: тато, мама, вона, старший брат. Маша в розтягнутих дитячих трусах стояла на плечах у батька.

Стояла й не боялася – батько міцно тримав її за руки.

Піднявши запорошене скло, дочка вигребла з нього все, що там було, й кинула сімейний архів у пащеку валізи.

– Це теж брати? – Мир узяв з ліжка іграшкового Вінні-Пуха.

– Бери.

Ведмежа тато їй подарував у шість років!

– І значки забирай.

Значки з емблемами київських фестивалів й олімпіад їй купував тато – за ними Маша вивчала історію Міста!

Мир слухняно зняв зі стіни поколоту значками хустку.

– І цю картинку, – наказала Маша. – І глобус. І тапочки… Це все він.

Таточку,

– швидко нашкрябала вона записку натомість,

у мене все гаразд. Я тебе дуже люблю. Я дуже хвилююся за тебе.

Пробач мені, будь ласка.

Маша.

Вона заклякла з папірцем у руках.

– Її не можна залишати. Мама знайде її першою й не віддасть батькові. Вона така… Вона непогана. Просто дуже вперта.

– Я всю квартиру освячу! – линув з кухні голос Ганни Миколаївни. – Все сіллю посиплю. Ти сюди й зайти не зможеш, нечисть проклята!

Із чого випливав безрадісний висновок: відьом у Машиному роду теж не знайшлося.

– Хочеш, я підстережу твого батька біля під'їзду й передам йому листа? – сказав Мирослав.

– Ти справді можеш увечері сюди під'їхати? Спеціально?

– Я зроблю все, що ти хочеш. Я ж кохаю тебе.

– Дякую, – зім'яла небезпечну тему вона.

Мир сховав записку до кишені.

– Що ще? – Вона озирнулася. – Ох, так… Одежа. Конспекти.

У пащеку валізи полетіли нехитрі пожитки: светри, футболки, колготи, зошити, книги, труси.

– Ти допоможеш мені спустити сумку через вікно?

– Звісно. Я завжди допомагатиму тобі. Я ж кохаю тебе. Можна я поїду з тобою?

– Куди?

– Туди, куди їдеш ти. Я не заважатиму тобі.

Маша вивергла тяжке зітхання.

Безперечно, Маша Ковальова зазделегідь знала: закоханий Мир Красавицький заважатиме їй. Для того й існує кохання, щоб заважати людям жити! Але відмовити закоханому в неї насильницьким чином вона була не в змозі.

До того ж одногрупник бував у круглій Вежі, чув розмови кицьок і був готовий до будь-яких містичних па.

До того ж жодних містичних па в планах Києвиці не було.

– Я повинна підготуватися до іспиту. Можемо готуватися разом. Навіть краще вдвох! Ми одне одному допоможемо, – оптимістично збрехала Ковальова.

– Я звільнений від усіх екзаменів. Але буду радий допомогти тобі чимось.

Він подивився на неї.

Погляд свідчив, наскільки йому наплювати на всі іспити у світі, на світ, на все, окрім Маші.

Й оптимізм Ковальової вичерпався.

«А чи варто йти на іспит? Ольга Марківна знову зігнеться при всіх…»

«Який іспит? Післязавтра Суд! Ми програємо. І мені не буде куди йти. Однак я зможу піти на іспит. Якщо ми програємо, Марківна вже не кланятиметься мені…»

«Шкода, що іспит завтра, а Суд – післязавтра. Краще б навпаки, тоді б я знала, що, програвши, можу піти хоча б на іспит».

Вагаючись, студентка розклала на столі конспекти й книги. Пробігла очима екзаменаційні питання. Розрізала папірці-шпаргалки.

Погляд Мира, переконано-закоханий, свердлив їй спину.

– Не дивися на мене, – благально мовила вона.

– Гаразд.

Мир дістав із гостинно розчиненої валізи купу знімків, сів на підлогу й почав роздивлятися їх.

Скоса поглянувши на нього, Ковальова побачила: Мир дивиться на неї фотографічну – семирічну, з двома куцими кісками.

– Ти тут така гарненька!

Маша, що було потягнулася до наступного підручника, швидко відсмикнула руку.

Гарненькою вона не була – ані тепер, ані в дитинстві. Проте була розумною. І в Машину розумну голову забрело трохи із запізненням, але логічне запитання:

«А чому, власне, він усе ще кохає мене?»

Він випив Присухи. Присуха діє тринадцять годин. Минуло три доби! Він уже давним-давно мав відсохнути й розлюбити.

Але не розлюбив.

«Виходить… кохає насправді?»

– А коли виросла, стала справжньою красунею.

Цього вже Маша стерпіти не змогла.

Мир Красавицький, найгарніший хлопець з їхньої групи, – ось хто був справжнім, за вродою він міг би позмагатися навіть з дивовижною Катею.

Чорне волосся. Чорні брови. Гордий профіль. Очі… Такі бездонно-величезні, схожі на темні колодязі очі любив писати Міша Врубель.

Маша рішуче відклала конспект. У книзі Києвиць мала бути Відсуха – відворіт. Цей абсурд час ліквідувати!

– А що це з вашою картиною? Чому Терези такі скособочені? – спитав Красавицький. – Вони були іншими, я пам'ятаю.

– Нічого страшного.

Києвиця розкрила чорну Книгу. Розділ з веселою назвою «Відсушки» був десь на самому початку.

– Мені дуже шкода, – сказав Красавицький, – але ти не зможеш мені брехати.

– Чому? – уточнила вона рефлекторно.

– Тому що я кохаю тебе. Я тебе відчуваю. Мені погано, коли тобі погано. Боляче, коли тобі боляче. Можеш не вірити, але… Тобі зараз було страшно, коли ти мені сказала про дитину. Потім попустило. А зараз… Зараз тобі…

– Усе гаразд. – Ковальова бездумно перевела погляд на вимірювач рівноваги в руках Києвиці Марини. – О Боже!!!

За час їхньої відсутності ліва шалька Терезів устигла опуститися ще нижче.

Нижче – нікуди!

Нижче був апокаліпсис!

Василиса Андріївна застала Катерину Михайлівну за вкрай дивним заняттям.

Тримаючи в руках великий кошик, Дображанська діловито посипала підлогу одного зі своїх супермаркетів пелюстками троянд.

– Гарно, – похвалила Василиса.

– Це не для краси, – сказала Катя.

– Звісно, – улесливо посміхнулася Василиса Премудра. – З давніх часів відьми варили з червоних троянд любовний відвар. Дивно, що з часом цю магію перейняли чоловіки, які до цього дня не розуміють: з чого б це букет червоних троянд викликає в жінки такі пристрасні почуття? Адже достеменно відомо, що жінки квіти не їдять.

Катя не оцінила жарту.

Вона зосереджено засівала кахельну підлогу.

– Психологи сліпих навіть вивели теорію: троянди – символічне зображення жіночої вагіни. Й жінкам подобається, коли чоловіки підносять їм відрізані вагіни суперниць.

Вагіни Катерину Дображанську теж не заінтригували.

– Маша вважає, ми маємо право відьмувати для власних потреб, – сказала вона.

– Ви – Києвиця. Ви можете все, що не суперечить 13-ти Великим заборонам, – завізувала Машині слова Василиса.

– І все доводиться робити самій, – звично поскаржилася власниця мережі супермаркетів. – Кидати пелюстки треба неодмінно зліва направо. І як важко знайти відповідальних людей… Породу добросовісних слуг більшовики знищили разом із їхніми хазяями. А потім сімдесят років угвинчували в голови алкоголіків і слюсарів думку, що вони анітрохи не гірші за професорів. Результат – купа народу, як і раніше, гадає: якщо ми й так не гірші, навіщо докладати зусиль?

Катя скінчила посівну. Тепер, притискаючи спустілий кошик до грудей, вона зацікавлено розглядала довгі полиці, заповнені пакетами й банками з соками.

– Ви хочете, – знизила голос Голова київських відьом, – приворожити покупців до вашого маркету? Дозвольте порадити вам, додати до вашого саше кипарис…

– Як на мене, – сказала Дображанська, – непогано й так.

Вкрита червоними пелюстками доріжка між полицями встигла привернути увагу. Худорлява дамочка, що проходила мимо, раптом пригальмувала, замислилася й почала енергійно завантажувати до візочка пакет за пакетом, пояснюючи чоловікові, який її супроводжував:

– Дитині потрібно пити соки! Я давно кажу…

– А ви з якого питання? – звернулася Катерина до Василиси Премудрої. – Даруйте, у мене багато справ.

Премудра зробила спробу віддати чолом.

– Нема чого цирк влаштовувати! – цикнула Катя. – Поясніть, навіщо ви прийшли? По можливості стисло.

– Даруйте мою зухвалість, чи знайшли ви коріння?

– Знайшла. У Вежі зберігався корінь мандрагори й пташника. Я додала їх до Присухи. Мабуть, треба зменшити концентрацію…

Вмить продуктовий візок присушеної наповнився до краю!

– Навіщо нам стільки? Ми за рік стільки не вип'ємо. – Збентежений чоловік дами спробував повернути кілька пакетів на полиці.

– Не чіпай! Я знаю, що роблю! – вискливо насварилася на нього та й почала сваритися з іншим покупцем. – Що ви робите? Це мій сік! Хам!

– Це мій улюблений… Вишневий. Ви забрали останній пакет! – озвався хам.

– Вово, – вискнула дама, – чого ти стоїш? Він краде продукти з нашого візка!

– Таню, – урвався терпець у Вови, – ми прийшли сюди купити торт і шампанське! Що раптом сталося? Навіщо нам сорок пакетів вишневого соку? Віддай йому…

– Ні! Я люблю вишневий сік! Я завжди любила тільки його! Я люблю його! – Присушена висмикнула сорок перший пакет із рук другого закоханого у фатальний вишневий.

– Ви не маєте права забирати з полиці геть-чисто все! Я теж люблю його! – роздратувався другий.

– Я люблю більше! Він мій!!!

– Я не менше за тебе люблю. Жлобиха!!!

– Не смій ображати мою дружину! – пристав до сварки чоловік покупательки (він кохав її).

– Андрію, – швидко погукала Катя працівника в комбінезоні. – Мигцем зметіть усі пелюстки!

– Не треба. – Василиса Премудра витягнула губи в любовну трубочку.

Пелюстки заворушилися. Повільно попливли підлогою, підігнані протягом.

Присушена дама застигла, вдивляючись у зміни, що відбувалися всередині.

– Гаразд, – невпевнено сказала вона. – Ти маєш рацію, любий. Візьмемо упаковок десять. Ні, п'ять… три.

– Так я можу взяти у вас кілька пакетів? – трохи чемніше спитав другий покупець.

– Дякую, – подякувала Катя Премудрій. – У цілому експеримент пройшов вдало. Завтра треба спробувати ще раз.

– Я питала про ваше відьмацьке коріння, – сказала Василиса Андріївна.

– Ах, це… Увечері заскочу до тьоті Тати, – зняла тему Катя. – Це все?

– Вислухайте мене! – проникливо попросила Василиса Премудра. – Я не маю сумнівів, що ви легко відшукаєте в роду відьомську кров. У мене є підстави так думати.

– Чому? – Катя нарешті кинула на неї неуважний погляд.

– Ви неймовірно вродливі.

– Облиште! – скривилася красуня.

– Звісно, краса – не аргумент для Суду. Але ваш родовід – на вашому обличчі. До речі, коли моя Ясна Пані захоче прибрати зморшку на лобі, благаю, не вдавайтеся до засобів сліпих. Прочитайте замовляння…

– Ви виходите за межі пристойності!!!

Катині зведені брови стали схожими на крила.

Ніздрі роздулися. Чорні самовладні очі знищили ту, що насмілилася переступити межі Катиних приватних володінь.

У суспільному житті Катя інколи користувалася своєю красою, як валютою (що, до речі, траплялося не часто). У приватному житті – гордовито зневажала свою надто вродливу зовнішність (а бувало, і ненавиділа її).

Компліменти викликали в Каті нудьгу. Таке притаманне жінкам бажання подобатися не навідувалося до неї у гості. Катя й так усім подобалася. Точніше, не подобалася!

Вона вражала!

І це суцільне враження, що породжувало зрозумілий протест, бунт, партизанський рух і революції, зазвичай завдавало вродливій Каті одне лихо, як в особистому, так і в суспільному житті.

– Невже, – презирливо спитала вона, – я схожа на жінку, що хоче комусь сподобатися?!

Катя поправила діловитий комір-стійку напівчоловічого, дорогого, престижного – зухвало некрасивого костюма. Провела по зализаному назад волоссю. Донедавна вона носила коротку стрижку. Але волосся й нігті Києвиці мали неконтрольовану властивість відростати за п'ять-шість годин. І з волоссям Катя перестала боротися (нігті стригла двічі на день – вранці й увечері!)

– Ви схожі на чистокровну відьму, – раболіпно прошепотіла Василиса Премудра, опускаючи очі. – У XV столітті вас спалили б за вашу красу на вогнищі. Й мали б рацію. Краса українок відома в усьому світі… Але чим пояснити таке скупчення вродливих жінок на одній території? Відповідь проста: у нас не було інквізиції. Відьом спалювали на Заході. В Росії та Україні ставлення до відьом завжди було толерантним. Іноземці самі винищили свій генофонд, тепер їздять за дружинами до нас. Але ви, ви, Катерино Михайлівно…

Висока, довгоброва, дивовижна Катя протяжно зітхнула.

– Послухайте, саме врода – не доказ, навіщо про неї говорити? – присікла вона розпочату на її честь оду. – І якщо ви прийшли сюди для того, щоб сказати, що я красива, наче відьма, ви даремно гаєте час.

– Якщо половина київських відьом за вас Трьох, то лише тому, що ви така вродлива! – схвильовано заперечила їй Василиса Андріївна. – Вони бачили вас на Купалу. Вони вірять у вас! У вас, Катерино Михайлівно. Я прийшла до вас, щоб сказати: Києвицею будете ви. Тільки ви. Одна ви. Я не могла сказати цього вчора, у присутності Дар'ї Андріївни й моєї студентки. Але вам слід це знати. І бути готовою до проблем, які неодмінно виникнуть, коли Дар'я Андріївна й Ковальова дізнаються…

– Що їм не бути Києвицями? Чому ви так упевнені в цьому? – спитала Катя.

Запевнення Васі їй не сподобалися – практично тими самими словами про її обраність чорт Килини колись заманив Катю в пастку.

– Я вірю в пророцтво Трьох, – сказала Вася. – Але саме воно, на жаль, і ввело нас усіх в оману. Вас Троє… Хоча мене відразу занепокоїло, що серед вас моя студентка. О, я надто добре її знаю! Ковальова інертна, пасивна, боягузлива, слабка. Вона б не змогла навіть стати гідним істориком. Щоб робити відкриття й доводити їх, потрібні сміливість, азарт, здатність кинути виклик… І на тобі – Києвиця! Зізнаюся, коли я була у Вежі, я підібрала її волосину. Й провела ритуал за допомогою кристала Атран. Він показав: у ній нема ані краплі… ані краплі… Вона сліпа! Варто мені оголосити цей результат на Суді, ніхто більше не заїкнеться про Трьох. Якщо одна з вас сліпа, наче кріт, не може й мови бути ані про тріумвірат, ані про пророцтво. Щодо Дар'ї Андріївни…

Але Дар'я Андріївна Катерину Михайлівну зовсім не цікавила.

Катя відчувала до Маші дивне почуття, близьке до любові.

На відміну від Даші й більшої частини людей у світі, Маша її не дратувала (що, як ви зрозуміли, було досить нечасто). Катя поважала Машу (що бувало ще рідше), поважала за знання, за логіку, за вміння спіймати суть, охарактеризувати, сформулювати й досить органічно сприймала навіть Машину скрупульозність, допитливість, яка змушувала ту виправляти й осаджувати Катю.

Катя й сама була скрупульозно допитливою, сама була логічною й розумною. Катерина завжди підбирала характери людей, що її оточували, як одяг, – щоб не морщило і не тягнуло, не дратувало й не муляло. І Маша, хоч би ким вона стала потім (і навіть якби для Каті вона стала ніким), була її ідеальним одягом – по суті, вона й була Катею, тільки навиворіт…

Але головне, поява Маші вивернула навиворіт і Катю.

І річ була не в тім, що Маша, єдина в усьому світі, не вважала Катю сукою. А в тому, що десь дуже глибоко частина Дображанської сучою не була. Й до цієї частини апелювала Маша, не помічаючи решту… Вона нагадувала їй «ідіота». Улюбленого героя безнадійно далекої Катиної юності, якому люди здивовано прощали правду.

І хоча Дображанська любила «ідіота» тоді, коли, на її переконання, й сама була «ідіоткою», не було нічого протиприродного в тому, що Катя сказала:

– Ідіть геть! Та як ви насмілилися?! Вести розслідування за нашою спиною… Звикли мати її за дурепу, студенточку, звикли дивитися на неї згори вниз і не можете змиритися тепер, що Маша стала вашою начальницею. Так ось, заткніть свої комплекси далі, ніж бачите. Маша – моя!!! Лише спробуйте комусь сказати про ваш жалюгідний кристал! Лише спробуйте бодай щось кавкнути на вашому Суді! Я вас… – Рука Дображанської стислася в кулак.

Васин торс перехилився в поясному поклоні:

– Перепрошую, Ясна Пані, винна! Ви – Києвиця. Я зроблю все, що ви скажете. Але ви мали знати…

– Ви маєте рацію, – пом'якшала Катерина. – Я повинна була знати. Добре, що ви сказали це саме мені. А з чого, власне, складається ваше пророцтво про Трьох?…

– Мамо… – Маша випустила Книгу з рук. Страх поповз по шлунку холодним, лоскотним струменем. – Боже! Ми дурепи! Й Вася теж… – Вона захлинулася відчаєм, що накотився на неї.

– Наша Вася? Василиса Премудра? – відреагував її одногрупник.

Маша безнадійно оцінила Терези. І різко скинула зі стола конспекти й шпори.

– Ти теж знаєш, хто я! – сказала вона.

Він кивнув.

Він і без того знав майже все. І вона розповіла йому решту.

– …у нас можуть забрати нашу владу. Але це неважливо. Я лише тепер зрозуміла: якщо Терези похилилися так сильно, на Місто чекає щось жахливе! Не на нас Трьох – на Київ. А ми, егоїстки, подумали про себе… Місто може загинути!

– Тоді чому ти сидиш тут і зубриш білети? – резонно запитав Мирослав.

– Тому що я не знаю, що робити, – чесно сказала вона. – Куди бігти? Кого рятувати? Що це «щось»? Жодних зачіпок.

– У вас безліч фактів.

– І що ми маємо в результаті? – похмуро сказала Маша. – Дочка Килини оголосила нам війну. Червоний вогонь вказав на Анну Голенко, переконану, що Ахматова вивезла з Києва Ліру й тому в нас нема літератури. У мене нема відьмацького коріння. У Даші теж – по мамі. Вона збиралася заїхати до батька. Катя обіцяла провідати своїх родичів.

– Стривай. – Мир пройшовся кімнатою. Кицьок не було. У Вежі панувала тиша. – У вас є нерозкрита справа Анни Ахматової.

– Ні, – відмовилася Маша від розкриття справи тієї, що повісилася через Горенко – Голенко. – Даша має рацію. Неважливо, чи знайшла Ахматова Ліру. Важливо, що проблема величі місцевої літератури – не та проблема, завдяки якій нам продовжать владу на рік. Отже, рятувати літературу безглуздо. Залишається рятувати самих себе.

– А якщо Ахматова – чорнокнижниця, відьма, чаклунка? Якщо справа не в літературі?

– А в чому? Вона ж збрехала про Купала. Й про Чингісхана. Вона все брехала. Вона народилася 23 червня!

– Саме 23 червня Купала відзначають веди. Ти не знала? – Мир теж був істориком. – Купала – свято літнього сонцестояння. А до 7 липня день коротшає. Найдовший день на рік – 23-го. Звідси й різночитання.

– І що з того? – вперлася Ковальова. – Чи мало в Києві відьом… Ахматова ж не наша бабуся.

– А якщо вона твоя бабуся? – висловив сміливу думку Красавицький.

– Ахматова – моя бабуся? – Маша аж розсміялася від сміливості його думок.

– А звідки ти знаєш? – Він сів до її ніг. – Ну, не твоя, так Катина, Дашина! – (згадуючи їх, Мир поморщився). – Не рідна – двоюрідна бабця, троюрідна! У неї були сестри або брати?

– Не пам'ятаю. – Ковальова пошукала торбу з журналом, який прихопила з квартири на вулиці Анни Ахматової.

Торба знайшлася.

– А потім, вона ж не з Києва. Ахматова жила тут недовго. Вона з Пітера.

– Драстє, приїхали! – реготнув Мирослав. – Вона з Одеси. Одеситка, з Великого Фонтана! У нас там дача, на 10-й станції. А Ахматова народилася на 13-й. Там і барельєф її висить. Моя мати туди трояндочки носить, удає інтелектуалку.

– На 13-й? – розум зачепився за «чортову дюжину». – Якої ще станції?

– Великого Фонтана. «Фонтан черемухой покрылся… наш Костя, кажется, влюбился», – проспівав Красавицький славнозвісний хіт про Костю-моряка.

– Ну, то Одеса… – відхрестилася Києвиця. – А то Київ. Журнал лежав у торбі по сусідству з конспектом Килини. Маша всілася на килим поруч з Миром і відкинула білу обкладинку «Ренесансу».

Мати Анни Андріївни, Інна Еразмівна, була дочкою Еразма Івановича Стогова, який служив у канцелярії київського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова й сприяв благоустрою міста, —

подав їй новину журнал.

– Отакої, – сказала вона.

– Так все ж таки частково з Киева! По мамі! – втішився Красавицький. – Ой, Машо, Машо, а ще відмінниця в інституті!

– Я просто поезію не дуже люблю, – зізналася та. – Я все пам'ятаю. Ахматова жила на вулиці Мерингівській, 7, потім на Тарасівській, 23/25. Ще пам'ятаю, що «Київ не справив ніякого впливу на її творчість», – процитувала студентка надиктований педагогом конспект.

– А брати й сестри в неї є? – поквапив Красавицький.

– «…у Києві, – поринула Маша в статтю, – Анна вперше побувала в п'ятирічному віці. Всю зиму 1894–1895 року родина Горенко прожила в готелі «над Бессарабським ринком».

– Поряд із Бессарабкою стояв готель «Національ», – тлумачив запис її одногрупник. – Там, де наразі кінотеатр «Орбіта».

– «…за ці місяці, проведені в Києві, в їхній родині сталося кілька подій: тут народилася молодша сестра Ія».

– Тобто її рідна сестра – киянка! Прошу занести це до протоколу, на випадок, якщо вона твоя бабуся, – зрадів Мирослав.

– «Ія була найвродливішою в родині».

– Вона точно твоя бабуся! – проскандував він.

– Ні, – сказала Маша, проминувши ще кілька рядків. – Ія не могла бути моєю бабусею. Вона померла 1922 року бездітною, в Україні, від туберкульозу й голоду. А 1914-го Ахматова передбачила її смерть у вірші «Моїй сестрі». 1910 року вона передбачила смерть свого чоловіка Гумільова. Вона присвятила йому вірші «Прийшли і сказали: помер твій брат».

– Ось бачиш?

– Що я повинен бачити?

Маша Ковальова бачила текст, надрукований на дешевому папері.

Історію, подаровану журналом поетесі, що повісилася, який цілком міг бути засуджений як співучасник за статтею «доведення до самогубства».

До Царського саду з його пишними клумбами водила бонна дітей родини Горенко.

У верхній частині парку, як написала у своїх записках Анна Ахматова, з нею сталася інша подія, яку можна вважати доленосною: вона знайшла брошку у вигляді ліри, й бонна сказала їй: «Це значить, ти будеш поетом».

– От і все.

Мила історія – цілком гідна для першого дзвінкого рядка зіркової біографії першої поетеси Росії, прямого «нащадка» Чингісхана.

Ось тільки притягує очі, наче магніт.

Відвівши погляд від рядка, Маша спіймала себе на дивному відчутті, наче щойно розлюбила, – жалю й порожнечі.

Їй відчайдушно захотілося туди – «до Царського саду з його пишними клумбами».

Ні, Вероніка має рацію – слова заворожують, – література й відьомство помазані одним миром.

– Привіт, кицю, – інший Мир – Красавицький – зустрівся поглядом з білою кицькою.

Беладонна, що повернулася з подорожі по карнизах, вивернула з-за балконних дверей. Слідом за нею з'явилася й Пуфик. Зробивши кілька кроків, кицька повалилася мішком на паркет, витягла лапи й умиротворено замружилася.

– Merde voyage,[6] – прогаркавила вона.

– Гаразд, припустімо, – невдоволено сказала Маша. – Припустімо, всі поетеси – латентні відьми. Письменники – латентні чаклуни. Гадуниці й чароплети. Вони віщують майбутнє й зачаровують нас словами. Припустімо, Ахматова народилася в Україні, а її сестра – в Києві. Припустімо, як виняток, Ахматова не набрехала. Але якщо вона й справді в Києві знайшла Ліру, що нам це дає? Швидше за все Київ просто подав їй знак, направив на шлях, як направляв свого часу й нас. Ліра-знак – логічно. Ліра-талісман – нісенітниця. Ліра – це не наша символіка.

– Ага, наша – це тризуб, – підколов Красавицький. Він вивудив з валізи червону хустку, поколоту значками. З-поміж інших емблем видатних київських подій і дат була там

і стандартна ліра – крихітна, блакитна, з кустарним надписом «Київ. Фестиваль поезії-85».

– Колись, – сказав однокурсник, роздивляючись «поезію», – я захоплювався символікою. Не пам'ятаю, що значить Ліра. Проте пам'ятаю, що не тільки поезію…

– Семиструнна Ліра, – подала муркотливий голос Беладонна, – уособлює числову гармонію, що лежить в основі всесвіту. Чотириструнна уособлює вогонь, повітря, землю й воду. Чотири стихії, за допомогою яких відьми й чаклуни…

– Відьми! – скрикнув Мир. – Відьми!

Маша взяла значок з рук Красавицького (занадто вдоволеного своїм вигуком).

Поглянула на Беладонну. На Терези. Потім на годинник.

До післязавтра залишалося 36 годин 15 хвилин!

– Може бути, – нещасно сказала вона. – А можливо, ми зараз перемелюємо дурниці, тоді як Місту загрожує небезпека.

– Стоп, – прикрикнув на неї Мирослав. – Не смій впадати у відчай. Ти вибита з колії. Ти чекаєш на дитину. Тебе вигнали з дому. Тебе лякають Судом. Тобі важко зосередитися. Але ти повинна забути про все це й пам'ятати про головне… Чому похилилися ваші Терези?

– Тому що Місто в небезпеці, – сказала Києвиця.

– Хто засвітив вам на небі червоний вогонь?

– Наше Місто. Київ.

– Воно в небезпеці, воно благає про допомогу. І воно ж подало вам знак, як йому допомогти. Ти можеш мати сумніви щодо себе, мене, своїх подруг-курв. Але як ти можеш мати сумніви щодо Нього? Місто само спрямовує тебе…

Він говорив майже те саме, що сказала б Маша, коли б був її напарником не Мир Красавицький, а Даша Чуб.

Він майже повторив Машину фразу: «Якби у цій історії не було нічого містичного, нас би туди не покликали!»

Але, почувши її, Маша віроломно перебігла на Дашин бік:

– А якщо ми дали маху? Якщо ми взагалі допомогли не тому, кому потрібно? Тобто допомогли поетесі, а кому треба – не допомогли. Влетіли не в те вікно. Вона ж вішалася! У цьому дійсно нема магії!

– Якщо магію не помітно оку, це не означає, що її нема, – повчально мовила Беладонна.

– Слухай, а ти раптом не знаєш, – повернулася до неї Києвиця, – народитися на сонцестояння, на 13-й станції – це хоч щось означає?

– На світі нема нічого, що б зовсім нічого не означало, – дала гідну Будди відповідь біла кицька. – Щодо Анни Андріївни Ахматовой самі по собі три букви «А», вишикувані в ряд…

– А-а-а! – виригнула три букви Маша, злітаючи з підлоги. – Де він? Де цей зошит?!

Конспект Килини відшукався під боком у Пуфик.

– May-тон,[7] – нявкнула руда.

Маша висмикнула з-під пухнастого пуза зошит «з математикою». Й відчула, що схопила розгадку за хвіст.

– «AAA не розіллє». Анна Андріїна Ахматова! Боже… Акнір украла в нас дореволюційні гроші. А якщо вона хоче піти до Минулого не через маму? Або Килина ходила туди через Анну Ахматову? Якщо «К» – це таки Катя… А якщо… якщо…

– Ну, так іди й пл-овір, – нявкнула Пуфик. – Минуле підкаже. І взялася грати прив'язаним до зошита Килини ключем.