Читать книгу Постріл в Опері - Лада Лузіна - Страница 7

Піти в Минуле! – від цієї пропозиції у Маші перехопило подих.

Маша вже була в Минулому.

Саме там вона зустріла Мішу й покохала його (й розлюбила Мира назавжди).

Саме там вона назавжди втратила Врубеля, – там він побрався (не з нею) й помер сто років тому…

Але взимку 1894 – 1895-го, коли родина Горенко мешкала в готелі «Національ» над Бессарабським ринком, Міша Врубель був іще живий! І, можливо, заїжджав до Києва саме в цей час.

І ще…

Маша любила Минуле.

Не менше за Мішу!

Це кохання, непереборне, вроджене, й поманило її на історичний факультет.

Маша фанатично любила історію й не раз переконувалася: історія – та сама філософія (досить уміти не тільки читати, але й думати!).

Маша любила старі речі…

Не тільки старовинні, а й просто старі. Допотопну, із проіржавілими замками, коричневу фанерну валізу, що мешкала в її платтяній шафі. Блякла фотографія бабусі в смішному купальнику, яка стояла по коліно в морі, перекресленому оптимістичним «Привіт із Сочі!» Подряпану круглу жерстяну коробку від льодяників «Монпансьє», в якій батько зберігав шурупи й гайки. Що старші були речі – то сильніше їх любила Маша…

Маша любила Час.

Незворотний минулий час, що залишався з нею тільки як старі речі. Час, який можна було роздивитися й торкнутися його: який відколов куски золочених багетів, що обрамляли розтріскані картини в музеї; стер сходи царських будинків; витончив папір, списаний тонконогими словами з іжицями – те, що інші вважали б за дефект і брак… Маша й любила понад усе! Тріщини, худину просілого мармуру, щербини й патини.

Вони прикрашали будинки й речі, як шрами прикрашають чоловіка.

Вони свідчили про бої в минулому, барикади, кохання, пристрасті, зими й літа.

Шрами, нанесені рукою Великого часу, були не менш цінними для неї, ніж речі, створені руками великих. Ці шрами казали: «Ми пройшли крізь історію! Ми були там… Там були тільки ми!»

І, заворожена, Маша слухала розповіді давніх клямок. Золотих лорнеток, що покоїлися в музейних вітринах. Сходів, стертих до арматури. Блукаючи Містом, вона нахилялася, щоб торкнутися згаслого мармуру рукою, і вслухалася в нього, що шепотів їй про недосяжну Дивовижну Країну.

Так хлопчик, що мріє про подорожі, прислухається до оповідей про далеку, загадкову Африку! Так модниця жадібно читає про недосяжну для неї Високу моду Парижа.

Але Маша не любила моду, не хотіла до Парижа. Її притягувала інша країна, що існувала тільки на старих мапах – 1800, 1902, 1913 років. Країна, про загадки й моди якої розповідали їй бойові шрами старих речей.

Тому з дивною для неї зарозумілою зневагою Маша кривилася на речі, що підроблялися під старовину, – вони здавалися їй самозванцями, брехунами, які сидять з пляшкою вина в трактирі, розповідаючи про Африку, де ніколи не бували…

Проте, побувавши власною рудою персоною в країні Дивовижного Минулого, Маша склала свою любов воєдино й прирівняла до запаморочливо простої відповіді:

«Я хотіла жити там. Я завжди хотіла жити там. Не тут…»

Тому, досить було рудій Ізиді нявкнути про новий вояж до XIX століття, як Маша вмить забула про суди й іспити, своє цікаве становище й вкрай несприятливий стан справ – взагалі й у цілому.

– Але, – зробила вона спробу повернути себе до реальності, – я не можу. У нас так мало часу.

І несподівано згадала про особливість подорожей до минулого, яка раніше здавалася неважливою.

Вона не забере багато часу.

Точніше – взагалі не забере часу!

Можна піти в Минуле о 12.00 цього дня й прожити там бодай добу (Чи рік! Чи двадцять п'ять років!) – ти все одно повернешся назад рівно о 12.00. Максимум о 12.15.

– Треба буде засікти… – сказала Маша під ніс. – Пуфику, ти геніальна кішка! В будь-якому разі, якщо я сидітиму тут і розмірковуватиму, це забере значно більше часу. Коротше, якщо мені потрібно посидіти й подумати, логічніше йти й думати туди… Там я можу думати досхочу! Час все одно зупиняється!

Геніальна кицька ліниво понюхала комплімент, що прозвучав на її честь, і, зрозумівши його неїстівність, завалилася спати на Машине фото.

Маша метнулася до Килининої схованки, смикнула шафу-дверцята.

– Так… – її щоки спалахнули рум'янцем. – Що в нас носили 1894 року? Турнюри вже вийшли з моди. Модерн пізніше… Потрібні шубка й шапочка… – (Минулого разу Маша опинилася в Минулому осінньої зими 1884 року в самій сукні й шовкових черевичках – і гріло її лише кохання!) – Чудово!

Скрупульозність «Діви»-Килини не вперше зробила добру справу – весь одяг був помічений бирками, де вказувалися сезон і рік.

– Машо, я щось не зрозумів. – Мир здивовано вивчив несподівану Машу – збуджено-щасливу, з нетерплячими рухами. – Ти куди збираєшся? На карнавал? – вп'явся поглядом він на вміст шафи.

– Тут є й чоловічі речі.

До смугастого «піджака Остапа Бендера» притискалося чоловіче пальто з бобровим коміром.

– Мире, ходи сюди. Підскоч! – вимагала Ковальова. – Там, на антресолях, у капелюшних картонках, напевно є циліндр. Ага, ось і шуба! А ботики? – Зігнувшись, вона полізла під вішалку, але повернулася з півдороги. – Ой! Ключ! Потрібен ключ від готелю «Національ».

– Перший ряд. Двадцять сьомий гачок зверху. – Беладонна, що вилизувала свою білу шубку, відволіклася від своєї благородної справи. – Замок від нього – в третьому ящику знизу. Будівля готелю «Національ» згоріла 41-го.

– Мире, біжи в коридор, – послала Красавицького Маша. – Там шафа, в ній багато ключів.

Закоханий і спантеличений, Мир слухняно попрямував у вказаному йому напрямі й знайшов шафу з відьмацькими мітлами, шафу з чаклунськими банками-склянками і третю – від підлоги до чотириметрової стелі, заповнену тисячею тисяч ключів, що висіли на тисячі тисяч гачків.

– Перший ряд, двадцять сьомий згори, – закотивши очі, він почав рахувати. – Один, два, три…

На двадцять сьомому ключі висів картонний брелок:

«Grand-Hotel Nationa!»

– Боже! Але цього не може бути!

– Тихіше, тихіше… – шикнула Маша. – Я ж тебе попереджала.

Але послужливість супутниці не могла перестерегти здорову реакцію на неможливе.

Під'їхавши на таксі до хрещатицького кінотеатру «Орбіта», Маша (виряджена, всупереч літу й рокам, у шубку з маленькою муфтою й круглу шапочку) підійшла до відносно нових дверей, вийняла з ридикюля великий іржавий замок, встромила в нього старезний ключ, повернула, поглянула на годинник, прошепотіла дві фрази:

«Ім'ям Отця мого наказую: дай те, що мені належить знати —

Анекдот!»

– увійшла.

І кавалер, що увійшов за нею слідом, опинився в оздобленому червоним деревом, сяючому бронзовими лампами вестибюлі дореволюційного готелю «National».

Машині очі затанцювали по залу й одразу відшукали те (тих), кого їй належало впізнати. Бонна в темному плащі й непримітному капелюшку вела до дверей двох маленьких дівчаток.

«Хто з них Анна?…»

Приїжджа bonne зникла за дверима.

Мир стояв як стовп і дивився мов баран на нові ворота.

– Ходімо, ходімо, надягай хутчіше пальто… Там зима. Я ж тобі казала, – нетерпляче пришпорила його Києвиця.

– Яке пальто? – В ім'я кохання Мир з честю продефілював Хрещатиком XXI століття в класичному сюртуку. Але надягнути циліндр кінця XIX і пальто на початку липня категорично відмовився.

– Пальто у тебе в руках!

Мир поглянув на свою руку з перекинутим через неї пальтом. Тряхнув складеним «млинцем» циліндром.

– Я думав, – отетеріло сказав він, – після того, що зі мною сталося, мене неможливо здивувати.

– Після чого? – буркотливо спитала Маша, підштовхуючи кавалера до дверей.

– Після того, як я покохав тебе.

– А-а-а…

Спускаючись сходами з другого готельного поверху, Маша прикрила повіки й старанно прочитала друге закляття.

Увійти до будинку, всередині чи на місці якого повік жило його дореволюційне Минуле, було половиною справи.

Тепер треба вийти з нього в минуле століття.

І якби Маша знала про друге закляття раніше, її життя склалося б дещо інакше.

Але що тепер згадувати…

– Ходімо.

Мир опанував себе й усе ж таки встиг розчинити двері перед дамою.

За дверима було XIX століття!

Зима 1894…

…або 1895 року.

Ясний-яснісінький день.

Пахло Різдвом. Старорежимним, золотаво-сріблястим. Маша відразу відчула запах. Новий рік, його називали до революції святом дитячим, не випереджав, а чемно йшов за днем народження Христа і був десь поруч, за два-три кроки.

На Хрещатику справляли бал солодкі Святки!

Два тижні зимових свят – час, коли керівництво оголошувало неслужбові дні, й усі, навіть невсипущі поліцейські, поринали в святкові розваги.

З 25 грудня по 6 січня – від Різдва до Хрещення – законослухняність киян вражала. Поліцейські дільниці були порожні. На вулиці не було ані п'яних, ані волоцюг. Відзначаючи день народження Христа, розчулена Столиця Віри відкривала жебракам обійми. Їх приймали, зігрівали, влаштовували їм безкоштовні обіди, роздавали одежу й гроші.

«Святки… – спробувала на смак Маша старорежимне слово. – Зараз ніхто й не знає, що це таке».

Ясний день квітнув яскравими плямами – люди несли в руках пакунки з подарунками, іграшки від Кордеса. Маша прилипла очима до пари, що проходила мимо, поза сумнівами – сімейної. Погладила поглядом великий, сповитий у сірий папір пакет, – судячи з форми, традиційного коника-качалку – його ніс батько. Мати сімейства, рум'яна, гладка, в хутряній шапочці, притискала до грудей бонбоньєрку з цукерками.

– І це Хрещатик? – Заскочило Машу питання.

Вона забула про супутника.

Але, виявивши Мира поруч із собою, побачила – навіть він, закоханий, забув про неї, зустрівшись із її Києвом, Києвом, Києвом!

– Так, це Хрещатик, – відрекомендувала головну вулицю Маша, відчуваючи, що її нестримно усміхнені щоки ось-ось луснуть від радості.

Мир дивився на будинки, залишені ним у XXI столітті хвилин п'ять тому.

Шість будівель, які розмістилися між колишнім Бібіковським бульваром і колишньою Фундуклеївською вулицею, були єдиними старими будинками Хрещатика нинішнього.

І єдиними знайомцями, що зустрілися їм тут – 1894 або -5 року.

Проте їх було неможливо пізнати!

№ 42, на розі Хрещатика й Богдана Хмельницького, де проживав центральний гастроном, лише будувався.

№ 44 був непристойно малий. Видно, що потім його перебудовували не раз.

№ 46 був непристойно новий.

За рогом № 52 підіймався вгору Бібіковський – незвично низькорослий, голий, порожній.

Машин супутник зацьковано озирнувся. Десь із хвилину дивився на неможливо незнайомий простір, де здавна (у всякому разі, так здавалося йому) стояв величезний квадратний Бессарабський ринок.

Ринок був.

Але зовсім не той. Маленькі, бруднуваті будочки, яточки-«рундуки», крамниця з вивіскою «Дешева торгівля».

– Неймовірно! – голосно прошепотів Красавицький. – Бессарабська площа без Бессарабки!

– Вона й не Бессарабська, вона – Богдана Хмельницького, – сказала Маша.

– А та, що була в нас Богдана Хмельницького?

– Софіївська, як і зараз.

Велике Місто явно не злюбило Богдана. Київ штурхав його ім'я, наче м'яч. Легко забуло його заради звучного слівця «Бессарабка», поряд із якою, між шинками й бруднуватими крамничками, «батьки міста» планували звести пам'ятник «великому сину».

Дев'ять років Місто не могло нашкрябати грошей на цей монумент…

П'ять років бронзовий Богдан разом із коротконогим конем пролежав у дворі будинку Присутствених місць – Київ не міг знайти камінь на його постамент…

До речі, Маша й сама не дуже любила Богдана – володарем її душі був Срібний вік.

І цей вік, що було почав зароджуватися, був перед нею.

– Гаразд, – із жалем сказала вона. – Нічого витрішки купувати. Ми вже пропустили Анну й бонну. Лови Півня.

– Якого півня мені ловити? – не зрозумів Мир.

– Візника, – пояснила Маша, – так їх називали в Києві – Півнями.

– Вони що, усі були підорами?

– Не смій ображати мій Київ! – спалахнула очима вона.

Мій час. Мій Кіевь, Kieff, Kiew, Kiev… Моє МІСТО!

Мир зрозумів її.

– Пробач, – сказав він тихо. – Куди їдемо? – діловито.

– До Царського саду. Я прочитала закляття: побачити те, що нам належить дізнатися. Анекдот.

– Там буде щось смішне?

– Анекдот, – поспіхом повідомила його Ковальова, – тільки в наш час означає щось смішне. А раніше це слово означало цікаву історію. Отже, скоріш за все, ми побачимо, як Анна знайшла свою Ліру. Якщо вона, звісно, її знайшла. Нумо, лови! На санях ми домчимо швидше і перехопимо їх!

Стовпи й фасади будинків прикрашали святкові гірлянди. За традицією велетенська міська ялинка стояла біля будівлі Думи на Хрещатицькій у минулому, нині Думській, у майбутньому – майдані Незалежності.

Тільки зараз ця ялинка була не новорічною, а різдвяною.

Ялинку ставили на Різдво – 24-го, на Святвечір, Надвечір'я Христове.

І, кутаючись у килим, що пах кінським потом і тютюном, із саней Півня, Маша пристрасно вдивлялася в цей – новий – Хрещатик.

– Схоже на село, – прошепотів Мир.

– Неправда. Навпаки.

Як на Машу, з останньої їхньої зустрічі 1884 року Хрещатик підріс, перетворившись з незграбного хлопчини на успішного молодика, – вимахав у три поверхи, навчився манер: нові вітрини, кав'ярні, фотоательє, каналізація та електрика.

Посеред проїжджої частини вишикувалися в ряд чотирнадцять дугових ліхтарів.

Місце, яке менш ніж сто років тому було зовсім пустельним, що його кияни називали «Козячим болотом» – глибока долина між Верхнім Печерськом і Київським акрополем, який стояв на протилежній горі, – вже перетворювалося на «наш Невський проспект». На вулицю 150 крамниць, що вмістилися на 1200 метрах, – чи не найменшій у світі головній вулиці Міста.

– А знаєш, – повернулася Маша до Мира, – у 1886 році якийсь полковник Фабриціус запропонував розширити Хрещатик до Дніпра, знісши гору Царського саду! Добре, що його не послухали.

Хрещатик, що пережив перший напад «будівельної лихоманки», впав у іншу – лихоманку торгову. Вся торгівля з Подолу й Печерська переселилася сюди. Тут можна було купити все – від цвяхів і шпильок до обручок від Маршака, технічних новинок і концертних роялів. Великі й маленькі, що купчилися й витісняли одна одну, крамниці й крамнички окупували перші поверхи усіх будинків…

Включаючи перший поверх Київських дворянських зборів, де мешкав сам предводитель дворянства й проводила дозвілля місцева аристократія.

Включаючи перший поверх будівлі Міської думи, яка примостилася поряд із «дворянами» і через яку Хрещатицько-Думська площа перестала бути площею, зрівнявшись з однойменною вулицею.

Включаючи перший поверх іще не знайомого Маші (знайомого лише за фото) збудованого 1886 року ренесансного палацу Київської біржі, що розташувався поряд із надто знайомим їй кафе Семадені, де вона їла морозиво з Мішею Врубелем, де він їй освідчився, де вона не встигла сказати йому «так»…

«Не треба про це думати. Кінець 94-го. Або самісінький початок 95 року. Грудень або січень».

Маша усміхнулася.

У 1894 році за спиною підковоподібної Думи на площі гастролював цирк «чудово дресированих людських бліх». За версією «Киевлянина», дамські блохи танцювали в парі кадриль, а чоловічі – майстерно фехтували.

А ще 1894 року в районі Хрещатицької площі збудували електростанцію. А у триповерховому «Гранд-отелі», що присусідився до Думи ліворуч, з дня на день запустять третій у Києві ліфт.

Й акурат у грудні 1894 року нащадки професора Меринга (чий маєток займав нині цілу гору від Хрещатика до верхівки Печерська) звернулися до міського управління з прожектом – організувати на їхній території чотири нові вулиці. Ольгинську. Нову. Миколаївську – на честь Миколи II. Та Мерингівську – на честь свого батька.[8]

…ту саму Мерингівську, де десятиріччя по тому в будинку № 7 житиме Анна Ахматова.

А 1895 року ділянку біля Дворянських зборів орендували, щоб звести ще один триповерховий будинок, – цей будинок звели на останньому вільному шматочку тогочасної «абсолютної пустелі».

Відтоді Хрещатик змінювався тільки за рахунок відторгнених ним дерев'яних будівель.

– Ти уявляєш, – збуджено заговорила історичка, – за якихось десять років вулиця знову зміниться. Вона буде зовсім іншою – європейською! І ти знову її не впізнаєш. Ось цей будиночок, – повернулася вона, щоб показати залишений за їхніми спинами кам'яний палац з колонами в класичному стилі, що стояв на місці нинішнього Головпоштамту, – це поштова контора! Його знесуть. А він сорок років був єдиним кам'яним будинком Хрещатика! А там, – розвернулася вона до протилежного боку, – за три роки зведуть «Київський Париж» – Миколаївську вулицю, цирк, театр Соловцова, будинок Гінсбурга – найвищий у всій Росії!

– І це можна буде побачити? – зачаровано спитав Красавицький.

Він дивився на будівлю Думи, що віддалялася від них, увінчану чотирикутною вежею з круглим годинником, із золотим Архангелом Михаїлом на тонкому шпилі.

Архангел злетить зі шпиля у 19-му році.

Дума буде зруйнована 1941. І її лівий сусід – № 22, «Гранд-готель», згорить у 41-му. І правий сусід – № 18, Дворянські збори… І «Grand-Hotel National» – теж згорить. І біржа, декорована рідкісним коростишівським гранітом, – зійде у 41-му.

Усе згорить. Усе кане в Лету.

І від цього, і від того, що буде збудовано – європейського Хрещатика, – залишиться лише шість старих будинків.

– Я покажу тобі! – заприсягнулася Маша. Вона мотнула головою, намагаючись приструнити безладний ентузіазм – проводити екскурсії для одногрупника не входило до її планів.

«Але ж час все одно спинився!»

– Я покажу тобі Хрещатик Булгакова! Знав би ти, як я сама мрію його побачити.

Булгаков…

У грудні 1894 або січні 1895 року Булгаков іще нічого не написав. Не навчився писати.

Йому три роки.

Але він уже народився… ВІН Є!

І в його будинку горить лампа із зеленим абажуром і, як «завжди наприкінці грудня», пахне хвоєю…

Маша швидко торкнулася грудей, де під шубкою на мотузці висів ключ від будинку № 13 на Андріївському узвозі.

Сани зі свистом проминули Царську площу.

Проїхали повз низенький особнячок з колонами (вже викуплений 1894 року відомим російським співаком Слав'янським, уже призначений ним під знос)…

«Як шкода», – щиро поспівчувала особнячку Маша.

…обігнули забитий на зиму фонтан «Іван», альтанку з дерев'яно-різьбленим мереживом даху й пригальмували біля прилеглої до Царського саду «залізної» каплиці, встановленої на пам'ять про дивовижний порятунок царя Олександра II, на честь якого Європейська площа й дістала 1886 року титул – Царської.

Машин нехитрий план цілком себе виправдав. Їм навіть довелося почекати, поки вже знайома bonne підвела двох піших дівчаток до непримітного входу.

Колись Царський сад був величним і величезним та займав дві гори над Дніпром.

Перший сад був влаштований тут царем Петром Олексійовичем, що намірився завести в Києві-граді плантації виноградників, плодових та шовковичних дерев для виробництва шовку.

Пізніше дочка Петра, яка не наслідувала господарської жилки батька, наказала розбити на місці економічного – сад у французькому стилі. На верхньому майданчику першим архітектором імперії Бартоломео Растреллі був збудований царський палац. За генерал-губернатора Милорадовича там влаштовували бали й редути. Грали оркестри, у палатах подавали шампанське, у небі сяяв феєрверк, і нічні гуляння тривали до ранку.

Потім палацову частину парку огородили від жителів міста. І палац, що пустував в очікуванні найясніших осіб, і парк, що належав до нього, стали схожі на чарівне царство сплячої красуні.

Середина Царського зробилася окремим – комерційним садом Шато-де-Флер.

З іншого боку солодкий шматочок саду відкусив ще один платний – Купецький – сад (за вхід до нього питали аж 50 копійок!)

А залишену в розпорядженні киян занедбану безкоштовну ділянку називали Царським садом лише за звичкою. Його нетрі були подібними до лісу, а терасу над Дніпром жителі міста вважали проклятим місцем. Про неї ходили страшні легенди.

«До Царського саду з його пишними клумбами…» – затремтів рядок.

«Про що думав автор статті?» – хмикнула Маша.

Узимку 1894–1895, яку родина Горенко провела в Києві, тут, звісно ж, не було ніяких клумб.

Не було їх і влітку…

І саме 1894 року геолог Тутковський описував глибину безкоштовного саду словами, якими живопишуть звичайно Лисі Гори:

«Тераса ця має дуже дикий і непривітний вигляд; вона вся вкрита безформними буграми, між якими знайшли притулок багнисті болітця, що ніколи не висихають…»

Причому похмурість сих садових легенд виявилася більш живучою, ніж царська й подальша радянська влада – як би не називали сад – Царським, Пролетарським, Першотравневим чи Марийським, – від віку й до сьогодні терасу із «Зеленим театром» кияни вважають шостою, неофіційною Лисою Горою.

Але Міша Булгаков любив цей сад!

І описував його інакше.

І нині, з нагоди Святок, у нижній, обжитій, частині Царського саду народу було багато. І там, і тут походжали торговці з копійчаними харчами, тітки з гарячими пиріжками, збитенники з напоями «щоб зігрітися».

Жвава, святкова – публіка, яка тут гуляла, здавалася списаною з різдвяної листівки.

Маша накинула оком на вродливу даму – дама була така гарна, що здавалася ляльковою! Біла шубка, біла муфточка, прикрашена «торочкою» з помпончиків. До її хутряної, вигнутої півмісяцем, шапочки було приколото букет штучних конвалій.

«Досить витріщатися. Ти прийшла заради Анни!» – осмикнула Києвиця Машу-історика.

Двійко дівчаток, що вже доволі замерзли, плелися зимовою доріжкою.

Старша й молодша.

«Хто з них Анна Ахматова?»

Маша й Мир ішли слідом, – кавалер галантно ніс пальці супутниці на лікті своєї руки.

Попереду плили два однакових капори – вони не бачили облич. Маша мимоволі завважила чудову поставу старшої – у свої п'ять-шість років панночка чесно тримала спину.

«У Києві Анна вперше побувала в п'ятирічному…»

«Старша – Анна!»

– Ой, – скрикнула старша. – Брошка.

Присівши навпочіпки, вона поколупалася в снігу. Випросталася, роздивляючись знахідку.

На гілку чорного дерева сів чорний ворон.

– Це Ліра, – пояснила вихованці бонна, стоячи коло панночки. – Можливо, Анно, ви станете поетом.

– Поетом?

Маша занепокоїлася – на точнісінько такого ворона перекидався, за необхідності, Київський Демон, що був обертихою жіночої статі!

Але й без Демона «точнісінько таких» ворон у Києві водилося вдосталь.

– Поети пишуть вірші, – сказала бонна.

– А-а-а. – Дівчинка дивилася на свою, невидиму для Маші, долоню. – Гарна.

Ворон каркнув.

– Покажи, покажи, – підбігла молодша сестра. – Дай мені! Дай! Дай!

Анна швидко стисла руку в кулак. І скрикнула. Брошка вколола її.

– Дай мені! – Мала намагалася розімкнути кулак старшої сестри.

– Поводься пристойно, Ріко, – приструнила її бонна.

– Ні, – розковерзувалася молодша. – Нехай віддасть мені! Дай! Дай! Дай!

– Анно, віддайте мені Ліру, – дійшла соломонового рішення наставниця. – Так буде краще.

– Ні! – Сірий капор різко хитнув головою. – Вона – моя!

– Віддайте! – вже суворіше мовила наставниця.

– Ні.

– Я вам наказую!

– Ні!

Анна побігла.

– Дай! – Ріка помчала за нею.

– Поверніться негайно!

Анна звернула з доріжки.

Молодша сестра наслідувала приклад старшої.

Старша оступилася, впала на сніг… І щезла з виду.

– Анно! Ріко, ні!!! – Бонна бігла до урвища.

Маша вчепилася в руку напарника.

Але відразу ж відштовхнула її, підібрала довгу спідницю – її ботики поспішали, утопаючи в снігу.

– Я з тобою, – присівши, пересуваючись смішними маленькими кроками, мала силкувалася спуститися з гори.

Не втрималася…

– О! Ні! – Бонна не встигла її підхопити.

– Ні! – вигукнула Маша.

Ріка котилася до урвища.

Анна була вже аж унизу, і там, де вона була, до небезпечного, майже прямовисного схилу примикала загородка з ведмедем.

– Звіринець! – Бонна притисла руки до грудей.

– Зоопарк. Мире, там зоопарк! – закричала Маша, забувши про всі притаманні XIX століттю слова.

Забувши про те, що в XXI столітті в шафі круглої Вежі стоїть книга «Анна Ахматова. Вибране» – прямий доказ, що Анєчка Горенко аж ніяк не помре п'ятирічною, врятується, підросте й таки стане поетом!

Ріка з криком злетіла з гори.

Знизу ахнуло – відвідувачі звіринця припали до ґрат.

Ведмідь, величезний і бурий, встав, попрямував до дівчаток.

– О Боже. О Боже. О Боже! – несамовито закричав жіночий голос. – Зробіть же що-небудь! Хто-небудь…

Нагорі голос здавався глухим.

Анна, яка зверху здавалася зовсім крихітною (безнадійно-беззахисною), намагалася видертися назад.

Дарма! Якби по горі, подібній до стіни, можна було піднятися нагору, ведмідь давно б уже втік з вольєра.

Звір ішов до Анни.

Вона стала навколішки. Пальтечко задерлося. Маша побачила бурі панчохи на підв'язках, подумала неважливе: «Як їй не холодно?»

Їй не могло бути холодно. Їй було страшно!

– Зробіть… хто-небудь! Він же її!.. – не спинявся жіночий голос за ґратами.

Видершись на невеликий пагорбок, Анна втислася в земляну, вкриту намерзлою кригою стіну.

Ведмідь підскочив.

Анна заплющила очі.

– А-а-а, – пролунало.

Але звір раптом, ніби в роздумах, помотав головою. Постояв і пішов геть.

До маленької Ріки.

Тепер він ішов інакше – повільно, наче у його наближенні, у погляді спідлоба, у кожному косолапому кроці кожної з чотирьох його лап був якийсь церемоніальний і таємничий смисл.

Прилиплі до ґрат кавалери в картузах, котелках і формених шапках, дами в капелюшках і хустках заклякли, – незрозуміле, що стало невідворотним, промальовувалося в обрисах гори, в білосніжності снігу, що кришився з неба байдужою манкою, у протяжному крикливому карканні чорного ворона.

– Ні! Ні! Ні! – зім'яв тишу Машин страх.

Невідомий сміливець у штанах з лампасами видерся на ґрати.

Але його героїчний вчинок виявився запізнілим.

Хтось високий, у темному пальті вже зіскочив з гори, підхопив на руки дворічну Ріку.

– Забирайся! – безстрашно й грізно гримнув він на ведмедя.

Клишоногий заричав, вищирив жовту пащеку. Вдарив лапою.

Але Мир – це був саме він – вивернувся від удару так швидко, що Маша лише закліпала очима.

– Біжи до мене! – Мир крутнувся до Анни.

Та не змусила чекати на себе – вона мчала до рятівника. Той схопив її на ходу, рвонув до огорожі. Герой у штанах з лампасами, якому так і не довелося показати своє геройство, сидів на огорожі, – він і прийняв врятованих дівчаток Горенко.

Мир феєрично перемахнув через огорожу.

І його зустріли аплодисментами.

– Мире, ти – герой! Справжній герой!

– Облиш. Їх усе одно врятували б. Ти читала в статті: у Ахматової померла сестра Ія. А це – Ріка. Просто ти так злякалась, і я подумав: краще витягти їх, щоб ти не страждала.

– Мире, ти такий молодець! Ти не побоявся!

– Мені нема чого боятися, – сказав він. – Окрім того, що ти мене колись проженеш.

– Я тебе ніколи не прожену!

– Обіцяєш?

Він запитав це так серйозно, що в Ковальової запекло під грудьми.

Його «обіцяєш?» було важким, наче скрижаль, на якій видав свої перші закони Господь.

І Маша у захваті поквапилася прикусити язика.

– Обіцяєш? – наполегливо повторив Красавицький.

«Що сказати?» – занило з переляку.

Сказати «ні» після «я тебе ніколи» було нелогічно й підло.

Сказавши «так», вона дасть навіки обіцянку: жити з Миром – не в любові, так у радості й горі…

До смерті!

Але Ковальова не збиралася брати платонічний шлюб на Царській площі зразка 1894 або -5 року.

– Чого ти мовчиш?

«Чому він кохає мене? Він мав мене розлюбити! Щось не так було з Дашиною Присухою…»

– Мире, – трохи похмуро промовила вона, вивчаючи носи темних ботиків, – я обіцяю, що знайду спосіб тебе розпресувати.

– Тобто?

– Розворожити. Я знайду Відсуху.

– А якщо не знайдеш?

Із секунду Маша переминалася з ноги на ногу.

Потім:

– Тоді я шукатиму її до смерті. Я не покину тебе доти, поки не зможу тобі зарадити! Обіцяю, – вона страшно заприсяглася.

– Згода! – Він страшенно зрадів. Закрутив головою. – Як тут все ж таки чудово. І повітря таке нереальне. Як у селі! Логічно, машин же нема. Навколо суцільні сади. Не можу повірити, що я – в Києві. Усе таке маленьке – я почуваюся Гулівером. І лисе. Тобто так мало будинків, лише дерева…

Києвиця кивнула.

За їхніми спинами ховався сад квітів – Шато-де-Флер.

Ліворуч, на горі, жив своїм життям, оточений власним садом, Інститут шляхетних дівчат.

Попереду Машин погляд, затьмарений неабиякою обіцянкою, тішить (ще не закритий безглуздо-потворною музейною махиною імені Леніна) царствено-білий сад «Володимирська гірка».

А трохи праворуч – будівля Купецьких зборів, що заступила свій крихітний, але найупорядкованіший у Місті сад, відвідувати який кілька разів на тиждень мав за святий обов'язок будь-який «правовірний киянин».

– Три дні тому, коли я була тут, – втоптала Маша любовну тему в сніг, – Купецькі збори тільки-но збудували.

– Три дні тому?

– Ну так, – 1884 року! А знаєш, чому їх звели тут? Це справжній анекдот! З Дніпра Хрещатиком нісся такий порив вітру, що дамам завжди здувало капелюшки. І Купецькими зборами заткнули дірку від протягу. Я читала, за радянських часів будівлю вирішили знести. Але київський поет Юрій Рибчинський пішов до мера й розповів йому цю історію. І таким чином зберіг Збори…

– О Боже! Машо! – Мир підскочив, як дитина. – Ти бачиш його? ТРАМВАЙ!

Знизу, Олександрівським узвозом видирався смішний маленький трамвайчик на сталевих гвинтоподібних ресорах.

– Ну так, зараз же 94-й, – зраділа студентка. – Він пішов іще в травні 1892-го. Київський трамвай був першим у Росії!

– Тобто їх більше ніде не було? – прийшов у захват Мирослав.

– Ніде. Тільки у нас, – з гордістю похвалилася його просвітителька так, ніби цей перший електромотор, що до них наближався, запустив не військовий інженер генерал Струве, а вона сама – причому власноруч! – Кияни дуже пишалися своїм трамваєм. Він був національним героєм! Трамвай першим зміг подолати крутизну київських гір. Ані омнібус, ані конка, ані локомобіль не впоралися… Спочатку генералу Струве теж не вірили. Інженери писали, що електрична конка – химера! Зрушувати вагони за допомогою електрики можна тільки на столиках, як іграшку.

– Він і схожий на іграшку. – Мир невідривно дивився на наївний вагончик, зроблений за американським зразком.

Повільно, але впевнено трамвайчик подолав один із найкрутіших підйомів і зупинився біля мереживної альтанки, що виявилася павільйоном для «панів пасажирів та публіки, яка зустрічала».

– Спочатку, – захопилася Маша, – кияни теж сприйняли трамвай за атракціон. – Він їздив лише від Царської до Контрактової площі – сюди-туди. Пізніше його провели по Хрещатику… І був такий випадок. Один чоловік катався на трамваї безкоштовно. Коли треба було купувати квиток, він давав кондуктору сто карбованців. А на сто карбованців тоді, тобто зараз, можна винайняти трикімнатну квартиру… На рік! Звісно, що решти йому дати ніхто не міг. Так він і їздив зі своєю сотенною місяць, поки кондуктору це не набридло. Він спеціально взяв у борг у когось гроші й таки розміня…

Але на «таки розміня…» Машин захоплений і, безумовно, захопливий анекдот був безжалісно перерваний.

Мир раптом рішуче схопив свою даму за плечі, розвернув, притис до себе. Трамвай зник із її поля зору, а просто перед нею з'явився фасад гостроверхої каплиці, покликаної нагадувати про дивовижний порятунок царя-визволителя Олександра II. Та ще вусань, який стояв за спиною Мира, з витягнутим ротом і переляканим обличчям.

Машині вуха увібрали страшенний крик, багатоголосий, єдиний, що заполонив усю площу.

Але дізнатися про причину сього публічного відчаю вона не змогла – Мир міцно стискав її обома руками, умовляючи:

– Не треба. Не обертайся. Тобі не варто дивитися…

У пана за його спиною рот набрав нормального вигляду, він вивудив із кишені пальта невелику записну книжечку й почав щось швидко писати.

А царя, який врятувався від замаху, все одно було вбито – розірвало бомбою терориста-народовольця Ігнатія.[9]

– Убила… – виріс із багатоголосся виючий, народний голос. – Машина сатанинська людину вбила!

Виття злетіло над площею.

Маша обм'якла.

– Мире, – сказала вона, зачекавши. – Відпусти мене. Я не дивитимуся. Я зрозуміла: хтось потрапив під трамвай.

Катя стояла, склавши руки на грудях, і дивилася на сімейний портрет у чорній рамці.

Коли б тут була Даша (що встигла перегорнути не тільки «Таємниці Зодіаку», а й брошуру «Мова жестів»), вона б не стрималася зауважити, що складені Катині руки означають: Катя «закрита».

Коли б тут була Маша, вона б не стрималася додати: хоч би як були розміщені руки, Катя «закрита» завжди.

Але ані Маші, ані Даші тут не було, й пихато-прохолодний голос присутньої вимовив:

– Авжеж, не чекала я на тебе. Нещодавно подумала, а чи прийде вона до мене на похорон? І вирішила: чого їй ходити, коли вона і за життя… Скільки ми не бачилися?

– Двадцять років, – сказала Дображанська. – А з тіткою Чарною – шістнадцять.

– Ніколи тобі не пробачу, як ти з тіткою Чарночкою повелася, – похмуро запевнила її друга тітка. – Це після того, як вона тебе виростила!

Тітка Чарночка й присутня тут тітка Тата були сестрами Катиної матері.

У тринадцять, втративши обох батьків, Катя опинилася під опікою згаданої Чарни, і досить було згадати це, як перед очима в неї з'являлася тарілка з цвітною капустою, яку тітка змушувала їсти й яку вона, Катя, хоч як намагалася, з'їсти не могла – організм уперто випльовував шматки капусти назад.

Тортури цвітною капустою тривали три роки – у шістнадцять Катерина втекла…

– …а ти її з дому вижила. На вулицю вигнала.

– З мого дому, – сказала Дображанська, не відводячи погляду від чоловіка й жінки, заведених у траурну рамку. – І не на вулицю. Вона повернулася до себе.

– Казала Чарночці, – пробурчала Тата, – якби ти Катину квартиру приватизувала…

Катя обернулася.

Подивилася на тітку – шістдесятирічну, худорляву, з довгою зморшкуватою шиєю, прикрашеною ниткою зеленого пластмасового намиста.

Подивилася без роздратування, з відстороненою цікавістю – Катя пам'ятала це намисто з тринадцяти років. А обличчя тітки забула – довге, з великим носом і невеликими, розумними, глибоко посадженими очима.

«Цікаво, – подумала Катя, – в молодості вона була вродливою?»

– Я не з тих, кого можна викинути під паркан, – сухо пояснила племінниця. – Це була квартира батьків. А тітка Чарночка – дурна. Ким треба було бути, щоб переїхати й удати, що так і було. Вона що, справді, думала, що я їй подарую?

– Могла б собі й іншу купити, – відбила тітка. – Ти ж тепер багатійка.

– Багатійка. – Катя підійшла до столу, вкритого запорошеною оксамитовою скатертиною, торкнулася її рукою – вона пам'ятала цю скатертину. А тітку наче вперше бачила. – А тоді була сиротою. Але дурною я не була вже тоді.

– Вона тебе виховала!

– Вона мені всі нерви вимотала, – скривилася Дображанська. – Дістала своїми курячими мізками, міщанством своїм. Я мовчу про її дітей. Ненавиджу той час. Мало того, що мама з татом загинули, так я ще до тітки Чарни потрапила.

Попалася…

«Щоб не залишати сироту без нагляду», тітка перебралася з чоловікової «гостинки» до двокімнатної Катиної «сталінки», прихопивши його самого, безліч квіткових вазонів і двох синів – віком трьох та семи років.

Хлопчиків оселили в Катиній кімнаті.

– І вона ще вимагала, щоб я за ними безлад прибирала, – сказала Катя. – Носи їм підтирала. Ви не уявляєте, з яким задоволенням я викинула їх з дому. Ні, люди таки ідіоти. Її навіть не хвилювало, що я три роки живу в гуртожитку. Вона вважала: все так, як має бути – справедливо й правильно. Якщо їй у моїй квартирі добре, отже, і в цілому все чудово. Цікаво, – спитала вона, – я відтоді ненавиджу людей?

– Тітка Чарночка ніколи тобі не подарує, – заприсяглася друга тітка.

– Зрозуміло, – незворушно сказала Катя. – Вона ж ідіотка. Тому я прийшла не до неї, а до вас. Мені треба дещо дізнатися про мою родину.

На синій оксамит скатертини лягло десять новеньких зеленуватих купюр.

– Тут тисяча доларів, – Катя показала на скатертину. – Це за годину інформації. Ви розповідаєте все, що знаєте, і відповідаєте на мої запитання. Тільки без усіляких вкраплень у вигляді докорів, – попередила вона. – За кожний докір вираховуватиму десять баксів.

Тут мій читач неодмінно запідозрить Катю в нерозумній і некрасивій зарозумілості хазяйки життя, якій здалося, що за гроші можна купити все.

Але, насмілюся запевнити, підозри ці безпідставні. Катерина Михайлівна Дображанська чудово знала, що саме у світі продається, а що не виставлено на продаж. Так само як і те, що її тітка Тата не належить до другої категорії.

– Тільки, будь ласка, – на диво людяно попросила вона, – без образ. Ви розумна жінка, тітко Тато, завжди були розумною. Ви розумієте, я могла б і не пропонувати вам гроші. Проте вони вам потрібні. А мені треба, щоб розмова була ближче до діла. Тому я пропоную вам угоду.

– А якщо ми розмовлятимемо понад годину? – запитала тітка зі смішком, зміст якого важко було визначити.

– Друга година – друга тисяча.

Тітка помацала зелене намисто.

Помацала поглядом вродливу Катю й несподівано повеселішала:

– Я Чарночці завжди казала: не той характер у дівки, щоб твій номер пройшов. Що ти собі думаєш, сіла дівці на голову з двома шмаркачами й чекаєш, що вона тобі за це подякує? А коли ти пішла з дому, сказала їй: «Пригадай моє слово, вона ще повернеться. Мало не здасться!» Але Чарна завжди була куркою. Якщо вже ти вирішила прибрати до рук чужу квартиру, так дій розумно. А не одною рукою чуже хапати, а другою уявляти себе благодійницею…

Катя, погоджуючись, кивнула, не ставши уточнювати, що «уявляти щось другою рукою» – досить проблематично.

У цілому метафора була живописною.

– Але Чарночка й справді вважала, що якщо вона прожила там шість років, то квартира начебто її… Та ми з нею і не спілкуємося майже. Побачимося, відразу сваримося. Й через тебе в тому числі. Чарна вважає, якщо ти багата, мусиш нам допомагати.

– Ви теж так вважаєте, вірно?

Тітка почала перебирати потерті намистинки.

Різонула:

– У Чарни в голові комунізм! Багаті мають ділитися з бідними, тому що повинні. Рідні мають допомагати одне одному… з тієї самої причини. Тільки ніхто нікому нічого в цьому світі не винний, особливо якщо йому в борг дулю давали. Я Чарночці ще тоді сказала: «Мабуть, Катя в мене вдалася». Я теж дурною зроду не була. Краще б я тебе виховувала.

– Гадаю, – серйозно сказала Катя, – це справді було б краще для всіх.

Вона підійшла до вікна.

Була чи ні тітка Тата колись красунею, за свої шістдесят вона встигла поховати трьох небідних чоловіків і доживала свій вік у будинку на парному боці Хрещатика, з вікон якого проглядала Європейська площа, Кінна у дівоцтві, Царська у заміжжі; філармонія, що колись була Купецьким клубом; і гора Саду, який змінив чимало прізвищ та можновладців…

«Як він тепер називається? – скривилася Катя. – Не пам'ятаю. Хрещатицький? Міський? Та байдуже…»

Хоч би як його називали тепер, у Дображанської не було ніякого бажання привітатися з ним цієї миті.

– Тільки у мене тоді були інші інтереси, – зітхнула тітка. – Гаразд, що ти хотіла дізнатися? Про батьків?

Катя помовчала.

– Як вони загинули?

– Хто знає, – сказала тітка, – вони ж на човні каталися. Що в них там сталося, одному Богу відомо. Чи то дно діряве було, чи то перекинулися. Мама твоя плавати не вміла. Батько, мабуть, намагався її врятувати… Але не зміг.

– А це, – Катя повернулася до портрета, – моя бабуся? І дід?

– Прапрабабуся й прапрадід.

– Яка вона некрасива…

Некрасивість прапрабабки мала фамільні риси, передані і її далекому нащадку – тітці. Ті самі маленькі гострі оченята, низькі брови, масивний ніс, що відкарбувалися на обличчі сестри Катиної матері.

– Так і мати твоя красунею не була, – жваво зауважила родичка. – її фотографії хоч у тебе є?

– Ні. Тітка Чарночка, виїжджаючи, все забрала.

– Я тобі дам… І тато твій Аленом Делоном не був. І я не була, й Чарна. Ніхто не знає, в кого ти така вдалася. У нас в роду ніхто вродою не засліплював. Але, що цікаво, ніхто через це не потерпав. У матері твоєї, ще до того, як вона одружилася з твоїм батьком, відбою не було від кавалерів. І в мене. І навіть у Чарночки. Віриш, до мене й зараз один дідок сватається. А в молодості, так поготів… Пам'ятаю, подружка у мене була в інституті, Ася Мусіна – така гарненька! А закохувалися хлопці всі не в неї, а в мене. Проходу не давали. Тому за це на курсі мене відьмою звали.

– Відьмою?

Тітка не могла побачити, як напружилися Катині риси, якими чіпкими, пристрасними стали її очі – родичка виймала з шафи велику дерев'яну коробку зі старим крученим замочком-гачком.

– Відьмою, відьмою… – поклала вона вагомий скарб на оксамитовий стіл. Підняла кришку. – Воно й зрозуміло. Реально, ні з лиця ні з росту, – самокритично визнала вона, – а чоловіки липнуть, наче мухи.

Тітка витягла з півметрового короба кримську шкатулку, обліплену різнокольоровими мушлями, зазирнула всередину.

Катя взяла з купи старих паперів поштову листівку.

Царська площа:

«Європейський» готель, перекреслений довгим балконом. Наївний, дореволюційний трамвай. Фонтан «Іван», окреслений клумбою…

Але «Іван» і Катя були не відрекомендовані. «Європейський» знесли в 1947. А філармонія (єдина старожилка площі, що пережила століття завдяки поетові) – до кадру не потрапила.

І Катя не впізнала Київ.

Вона перевернула листівку.

Замість привітань і вітань там стояло одне, непоясниме число:

13311294

Катя поглянула на адресу.

Анні Михайлівні, пані Строговій, cm. Ворожба (Півд. – Зах. залізн), Покровська вул., власний будинок.

– прочитала вона вишуканий дореволюційний почерк.

– Хто така Анна Михайлівна Строгова? – спитала Дображанська.

– Та прабабка твоя, та, що на портреті. Дивися… – Тітка вийняла з кримської шкатулки стару брошку. – Бачиш, вона на ній сфотографована? Можна сказати, родинна реліквія.

Катя подивилася на некрасиву Анну Михайлівну.

Голова пращурки, увінчана великою хутряною шапкою а-ля «батько Махно», сиділа на масивній шиї, прикрашеній брошкою.

Праправнучка простягнула руку і прийняла камею зі слонової кістки.

– Саме з неї, прапрабабки нашої, усі негаразди й почалися, – повідала тітка. – Коли батьки твої загинули, я Чарночці так і сказала: «Наша родина точно проклята».

– Проклята? – зацікавилася Катерина.

– А як ще це назвати? – озвалася тітка. – Прабабка твоя під час Першої світової війни загинула зовсім молодою. І мама наша – твоя баба Іра – молодою загинула під час Великої Вітчизняної. Ми з Чарночкою й твоєю мамою сиротами росли. А прапрабабка Анна ще до революції під трамвай потрапила. Про неї навіть у газетах писали. Зараз знайду, у мене десь збереглося… Вона була першою жінкою в Росії, яку задавив трамвай!

– Дивно це, – сказала Катя.

Вона дивилася на свою долоню, відчуваючи, як тіло обсипає колючими мурахами.

Вирізаний на кості жіночий профіль був їй добре знайомий.