Читать книгу Постріл в Опері - Лада Лузіна - Страница 5

Маша непереборно боялася висоти.

Точніше, висоти боялося Машине тіло, не залишаючи самій Маші вибору – боятися їй чи ні.

Досить було тілу наблизитися до краю високого, Машині сідниці шматував страх, живіт підтягувався, розум зникав.

Маша боялася високих, крутих сходів і глибини просвітів. Боялася звішуватися через поручні балконів і до смерті боялася дивитися з обривів униз…

А ось літати не боялася.

Анітрохи!

Досить було їй піднятися в повітря, як її полонила невимовна природність – звичність того, що відбувається. Глибоко в душі Маша завжди вірила: люди здатні літати! Іноді ця віра межувала з упевненістю так близько-близько, що, стоячи на балконі, вона розводила руки, заплющувала очі, відчуваючи: ще зовсім трохи, й вона зрозуміє, як це зробити.

І тепер, сидячи на задньому сідлі мітли, притискаючись до впевненої спини Даші Чуб, подумала знову:

«Літати так легко… Так ЗВИЧНО! Ніби уві сні». Й відчула таке безмежне, невагоме відчуття свободи, що вперше за сьогодні злякалася: за два дні в них заберуть цю владу – й вона, як і всі на світі не-відьми, знову літатиме лише уві сні.

Дніпро, великий і чорний, залишився позаду.

«Мало який птах долетить до середини Дніпра», – стверджував Микола Васильович Гоголь. Але, будучи не птахом, а Києвицею, білявка на прізвище Чуб перемахнула давню ріку за кілька секунд й увірвалася до Києва Лівобережного.

– Знижуємося, – попередила Землепотрясна хвилин за сім.

Недаремно Даша мріяла стати льотчицею-космонавткою – Чуб була природженою труболіткою!

Зробивши запаморочливий зигзаг, вона виринула в чорну розщілину вулиці й знову злетіла догори.

– Це не Ахматової. Це…

– Вона паралельна! – відгукнулася Маша. – Праворуч!..

Дашина подруга-мітла спритно перескочила ряди сірих дахів і почала знижуватися.

– А люди? – злякалася Маша. – Вони ж нас побачать!

– Вони побачать видовище, а ми – «Хліб»! – збаламутила Чуб і, наплювавши на всі можливі інсульти й інфаркти, які вони могли викликати оптом і вроздріб, пролетівши повз вікна мирного населення, знизилися на висоту другого поверху.

– «Невидимі й вільні», – прошепотіла Маша слова, що зробили незримою булгаковську Маргариту Миколаївну.

Але літературне закляття не допомогло.

– Ось він, наш «хлібчик»… – Чуб прямувала до «особливої прикмети».

Машині ноги торкнулися землі.

Двомісна мітла вискочила з-під неї, вдарилася об асфальт.

– Так, це той самий будинок! – Маша підібрала свій «фалічний символ» і глибокодумно обперлася на древко підборіддям. – Поверх, по-моєму, був третій, – сказала вона. – А ось вікно… Ти пам’ятаєш, яке вікно?

– Освітлене.

– Класна прикмета, – хихонула напарниця. – Ні-чьо, що поки ми летіли, воно сто разів могло погаснути? О’кей. Облетимо третій поверх по периметру.

– Дашо, нас побачать! Ще не пізно. Ти тільки уяви…

– Уявила. Жах! – кивнула вона. – А варіанти є? На мітлу!

Відьмацький екіпаж злетів у повітря.

На щастя, більша частина вікон була заштореною, чорною. Або на жаль – якщо одне з них було тим самим, куди їм треба було потрапити, але встигло згаснути.

Вирівнявшись, Даша «прокреслила» третій поверх.

Маша встигла роздивитися оголеного хлопця-підлітка, що стояв біля дзеркала спиною до них. Чоловіка за комп’ютером – дядько навіть не відірвав погляду від монітора. Сімейну пару похилого віку, що дивилася на блакитнуватий телевізійний екран. Жінку, яка стояла на табуреті, з мотузяним зашморгом на шиї…

Більше вона нічого роздивитися не змогла, одурівши від грюкоту.

Оглушена пролетіла крізь вікно, боляче приземлилася на підлогу й тільки там зрозуміла: з властивою Даші Чуб простотою нереалізована космонавтка протаранила скло древком мітли, загримівши (в прямому розумінні слова!) прямо в дім потенційної самовбивці.

До речі, самовбивця більше не була потенційною – вона висіла. Її обличчя зі страшною гримасою корчилося в бурому зашморгу. Чуб танцювала навколо, намагаючись обхопити жінку за ноги. Але кінцівки конвульсивно бовталися сюди-туди, не даючись Даші в руки.

– Машо, допоможи!!!

Ковальова насилу підвела себе з підлоги.

Рука, що натрапила на уламки скла, кровоточила, бік скривджено нидів.

Погляд метнувся до відкинутого табурета, а розум підказав: побачивши жахливе видовище – двох непроханих гостей, що влітають до квартири на мітлі, – жінка здригнулася, й постамент посунувся в неї з-під ніг.

Ставши на рівні, підхопивши табурет, Маша спробувала повернути його на місце. Чуб таки зуміла обхопити ноги тієї, що повісилася, й повернути її ступні на сидіння. Проте тепер обм’якла верхня частина – голова дами безвільно висіла в намисті мотузки. Самовбивця була непритомна.

– Ніж! – гукнула Чуб, сяк-так утримуючи горизонтально вперту дамочку, яка намагалася задихнутися в зашморгу – не так, так сяк!

Ковальова увібрала в себе кімнату й знайшла потрібне – ножиці в склянці на письмовому столі.

Тіло бідолашної, підтримуване чотирма руками, повалилося на брудний паркет.

– Цікаво, через що вона вішалася? – подумала вголос Даша Чуб.

Маша роззирнулася.

Кімната здавалася нежилою. Письмовий стіл вибіг на середину зали, всюди лежали валізи, тюки. На підлозі розпластався білий журнал, що виявився при ближчому знайомстві літературним – з гордим ім’ям «Ренесанс». У їхньому небесному видінні жінка тримала його в руках.

Ковальова підібрала видання. Відкрила навмання.

Але журнал розкрився сам – там, де був навчений розгортатися. На 89-й сторінці, де зображено те саме обличчя врятованої, висмоктане життям…

– Анна Голенко, – прочитала студентка. – Її звати Анна Голенко. Тут надруковано її вірші. Вона – поетеса.

– А-а-а, – спохмурніла Чуб, – тоді зрозуміло, чому вона вішалася. Всі поети вкорочують собі життя – це в них така традиція. Ось тільки куди нам її подіти? На самоті не можна залишати. До лікарні?

– Ти що! – округлила очі напарниця. – Адже справа не в самовбивці. Навряд чи Києвиці рятують самовбивць. Її повішення має для нас щось означати.

– Тоді до нас на Яр Вал? Зачекаємо, поки оклигає.

– А якщо, коли вона оклигає, наші кицьки щось скажуть? Вона ж знову знепритомніє. І взагалі…

З появою Акнір Вежа на Яр Валу перестала бути безпечним місцем.

– О’кей, – прийняла нелегке для себе рішення Даша. – Везімо до мене.

– До тебе? Куди?

Іще донедавна співачка й арт-директор проживала в гримерці клубу «О-йо-йой!», і коли її звідти вигнали, вона перебралася до Вежі. І ще жодного разу не згадала про наявність іншого – постійного місця мешкання.

– На Десятинну, – розжувала Чуб. – Живу я там. Щоправда, я з матір’ю дуже погризлася. Але все одно треба в неї про родичів-відьом з’ясовувати. До того ж вона обожнює панькатися із самогубцями.

– Обожнює панькатися?… – здивувалася Маша.

За час їхнього знайомства «обожнює панькатися із самогубцями» було першою інформацією про Дашину матір.

– Ага, – підтвердила Чуб. – Мама обожнює поетів, які наклали на себе руки. Вона в мене знаєш хто? Маяківка!

– Хто-хто?

– Ну, знаєш, є пушкіністи, є булгакознавці, цих ти точно знаєш. А вона – маяківка! Скільки живе – вивчає життя і творчість Володимира Маяковського, на хрін нікому не потрібні. Я про те, як Влад Владич наклав на себе руки, слухала в дитинстві замість казки. Уявляєш, у якій жахливій атмосфері я росла?

– А нічого, що наразі друга ночі? – засумнівалася Ковальова.

– Звісно, ні-чьо. Я ж кажу, вона – маяківка! Богема! Мама зроду не лягала спати раніше третьої.

Будинок на вулиці Десятинній підкорив Ковальову своєю дореволюційною солідністю.

На добротних, одягнених у руду шкіру дверях висіла мідна табличка:

Професор А. А. Чуб

Онука Чуб нетерпляче втиснула дзвінок – бездиханна поетка нависала на них мертвим вантажем.

Двері відчинилися в одну мить.

На порозі стояла жінка в джинсах і старій футболці. В лівій, зігнутій у лікті руці курився залишок дешевої сигарети «Прима». Бліде, біляве волосся було гладко зачесане назад. І, дивлячись на Дашину матір, Маша вперше усвідомила: її подруга – справжня білявка.

Щодо іншої подібності, то позбавлені кольору, аскетичні риси цієї жінки були такими правильними, чистими, майже іконописними, що залишалося лише здогадуватися, яка знадобилася домішка батька, щоб у результаті вийшла Даша, з її носом-картоплею, ефіопськими губами й кругло-ляльковими очима.

– Привіт, ма, – похмуро привітала матір Чуб.

– Заходьте. – Жінка стала осторонь, даючи їм можливість пройти.

Ані раптовий візит, ані дикий вигляд дочки, замотаної в простирадло й увішаної золотом, не викликали в неї й натяку на розпитування.

Києвиці поквапливо протягли поетичне тіло крізь великий, закиданий речами довгий коридор і поклали принесене на диван у темній кімнаті, окупованій сталінськими меблями.

– Ця жінка… – пояснила Даша мамі, кривлячись. – Взагалі вона наклала на себе руки, а ми її підібрали.

– Просто хотіла покінчити з собою, і ви її підібрали? – уточнила Дашина «ма».

– Так.

– Молодці! – сказала мати.

Маша вирячила очі, силкуючись уявити, що б сказала їй рідна мати, коли б вона притягла до квартири чужу жінку, яка «накладала на себе руки».

– А я – Маша, – ввічливо відрекомендувалася вона.

– І ще, ма, у мене до тебе справа, – знову скривилася Чуб.

– Тоді ходімо на кухню. Дуже приємно познайомитися, Машо. Я – Вероніка. – За ім’ям не прозвучало по батькові. – А ти, Машо, чим займаєшся?

– Хіба не все одно, чим вона займається! – чомусь розлютилася Землепотрясна. – Вона просто моя подруга.

Жінка спокійно пропустила повз вуха Дашині слова.

Вони зайшли на кухню, простору, занедбану, яка Маші видалася дуже затишною. На стіні висіли древні ходики з шишечками й написом «49 років великого жовтня».

– Ви не надто голодні? – поцікавилася Вероніка, замислено дивлячись на свій холодильник.

– Це означає, – уїдливо повідала дочка, – що їжі в нас, як водиться, нема!

– Ну, бутерброд можна зробити, – спокійно зауважила Вероніка.

– Добре! О’кей. Давай бутерброд. Жерти хочеться страшенно! Я вза-агалі страшенно голодна, ма! – з викликом вимовила Даша.

– Отже, три бутерброди, – підбила підсумки мама.

Чуб страдницьки закотила очі.

– Так от, ма, до справи, – почала вона, наїжившись. У кожному її слові стирчала циганська голка.

– Так, донечко.

– У нас в роду були відьми?

Дашина мати заклякла з батоном і качалкою ковбаси в руках.

Але те, що першої, помилкової миті Маша сприйняла за подив, виявилося лише персональною манерою Вероніки глибоко й серйозно замислюватися.

– Наскільки мені відомо, не було, – так само спокійно сказала вона після секундних роздумів. – А що – дуже потрібно?

– Ось так! – Даша різко придушила пальцями шию.

– Твій дід по батькові написав книгу про відьом.

– Я знаю, – нечемно обірвала матір онука Чуб. – А з якого б це дива він її написав? Може, я відьма по батькові?

– То ж бо й воно, що ні. – Жінка нарізала хліб. – Ти ж знаєш, ми з твоїм дідом були великими друзями. І я пам’ятаю, як він шкодував, що в його роду нема жодної відьми, й дізнавався: чи не було їх у нашому. Він усе життя збирав інформацію про київських відьом, і, звичайно, йому було б цікаво… Але твій дід страшенно пишався, що ваше прізвище – Чуб – хоч би там як найгоголівське! У «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки» козак Чуб – батько тієї самої Оксани, що послала Вакулу по черевички, «як у цариці». А сам Вакула, за Гоголем, син відьми Солохи. І якщо Вакула з Оксаною побралися, то їхні діти були відьмацького роду…

– Чуб – дівоче прізвище! – різонула онука Чуб. – Оксана його все одно б змінила. І вза-агалі літературного родоводу не буває. Дякую. Допомогла! Користі з тебе!

– Дашо, навіщо ти так? – не витримала Ковальова.

– Не звертайте уваги, Машенько. – Вероніка поставила перед ними дерев’яну дошку з нарізаними великими шматками, розхристаними бутербродами й увімкнула електрочайник. – Звичайне «не зійшлися характерами».

– Звичайне? – Чуб чомусь ображалася чимдалі дужче. – Та ти ніколи, ніколи мене не розуміла! Ти навіть не чуєш, що я тобі кажу. Тобі на мене наплювати. Вдома я. Пішла з дому. Тобі все одно.

І Маша несподівано здогадалася: саме цілковитий спокій Вероніки й виводить Дашу Чуб із себе.

Дашу дратує, що матір ну нічим не виведеш із себе!

– Ти – доросла, самостійна людина й маєш повне право жити де і як хочеш, – висловила свою батьківську думку Вероніка. – Якщо ти хочеш поговорити про наші стосунки, для цього не обов’язково провокувати скандал. Я знаю, у тебе такий характер. Емоційний. Тобі легше сказати про наболіле у вигляді крику. Але я ще раз повторюю: ти можеш мені сказати геть усе в спокійній формі. Я тебе зрозумію.

– А-а-а-а-а-а!!! – загорлала Чуб. – От бачиш! Бачиш! – повернулася вона до Маші. – З нею зовсім неможливо розмовляти!

Маша, проте, бачила зовсім інше:

– Дашо, але в тебе чудова мама…

– Ось! Усі так кажуть! Усі! – впала у відчай дочка. – Чудова! Та вона найгірша за всіх найгірших мам!

– Дашо, – тихо спитала Маша, – ти мою маму бачила?

– Та твоя порівняно з моєю – янгол, янгол! Ні, набагато краще, ніж янгол, – нормальна людина! Якби в мене була така мама, як у тебе… Тобі подобається моя? О’кей. Вирішено! Давай махнемося не дивлячись! Мамо, ти чула, ми з Машею вирішили обмінятися мамами? – з надією заявила вона. – Я піду жити до її мами. А Маша житиме з тобою.

Її надії не справдилися.

– Гаразд, нехай Маша поживе в нас. – Вероніка підсунула доньці чашку з чаєм. – Я заварювала, як ти любиш, з м’ятою. Їжте. А я поки піду подивлюся, як там ваша бідолашна… До речі, як вона намагалася покінчити з собою?

Жінка із задоволенням запалила.

– Вона вішалася! – гаркнула Даша. По її круглих щоках повзли довгі сльози.

– Вішалася? – захопилася Вероніка. – Як Марина Цвєтаєва!

– Так. І вона теж поетеса!

– Тоді зрозуміло, чому вона вирішила повіситися. Бути поетом – це практично нестерпно.

Даша демонстративно затулила долонями вуха, розкрила рота й вивергла незносний довгий крик.

Мати з любов’ю погладила дочку по стокосій маківці, усміхнулася Маші й вийшла з кухні.

У кишені Чуб закричав конкурент. Продовжуючи кричати, та вийняла мобільний, скривилася, дивлячись на відображення номера, й, скривджено заглухнувши, натиснула кнопку.

– Так, Катю! – гаркнула вона. – Так, засвітилося. Якась тітка намагалася повіситися, й ми її врятували…

– Тітка намагалася повіситися? – розрізнила Маша далекий Катин голос. – І що це нам дає?

– Може, щось і дає. Ми не знаємо. Вона поки що спить.

– Так будіть її і хутко з’ясовуйте! У нас за два дні Суд. Воно нам треба…

Даша скинула виклик і презирливо засунула трубу назад до кишені.

– Ось бачиш, бачиш! – слізливо проскиглила вона. – У нас за два дні Суд. Моє життя висить на волосині. А моя мати відмовляється мені допомогти!

– Послухай, Дашо…

Машу бентежила непродуктивна поведінка подруги, й вона щосили намагалася намацати вузол, розв’язавши який Землепотрясна змогла б поглянути на свою матір адекватно.

– Твоя мати, – обережно спитала Ковальова, – вона завжди була такою?

– Завжди! – з готовністю засвідчила Даша. – Вона ніколи мені нічого не забороняла. Ніколи не сварила. Навіть коли я п’яна приходила. Навіть коли я хлопців приводила. Навіть коли я не приходила взагалі! З таким вихованням я могла вирости ким завгодно: алкоголічкою, наркоманкою, шльондрою…

– Але ж ти виросла собою, – сказала Маша. – І ти дуже… дуже незвичайна. Я тільки зараз зрозуміла, чим ти відрізняєшся від усіх нас – і від мене, і від Каті. Ти – вільна. Я не про те, що тобі все дозволяли. Ти вільна всередині самої себе.

– Знаєш, – Даша підвела на подругу злі очі, – а я тільки зараз зрозуміла. Ти страшенно схожа на мою матір!

– Цікаво, – сказала Маша, подумавши. – Я тільки зараз зрозуміла. Ти дуже схожа на мою.

У вікні вже сріблився світанок, коли два голоси розміреними поштовхами витягнули Машу зі сну.

Даша спала на сусідньому ліжку, розтуливши рота.

Маша сіла. Прислухалася.

– Поезія зараз нікому не потрібна, – поскаржився жіночий голос.

Надмірно голосний, хриплий, викривний – що існує поза днем і ніччю, простором і часом, життям і смертю.

Саме такий голос мав бути в людини, яка повернулася у світ із небуття й не впевнена: а чи варто їй було повертатися?

– Так, поезія зараз не в моді, – підтакнув їй заспокійливий голос Вероніки. – От раніше, до революції, поетам вклонялися, як наразі естрадним зіркам. На їхні виступи збиралися натовпи. Коли на сцену виходив Сєвєрянін, купчихи зривали з себе коштовності й кидали йому до ніг. Панночки тримали на приліжкових столиках портрети Олександра Блока й цілували його лик перед сном. У поетів закохувалися, труїлися через кохання до них сірчаними сірниками… На них молилися. Не актори, не співаки – поети були справжніми володарями душ!

– А тепер їхні вірші ніхто не друкує, – сказав голос тієї, що повісилася.

– Навіть більше, навіть надруковані – їх ніхто не читає, – додала Дашина мати. – Власне, тому видавцям і невигідно друкувати поезію.

– А нам усім що, повіситися? – У голосі тієї, що повісилася, вчувалася істерика.

– Ви… тому? – схвильовано спитала її Вероніка.

– Так, – відрубав у відповідь голос. – Але ви все одно не зрозумієте.

– Чому це?

– Ви скажете, що я навіжена! – Голос став рваним і злим. – Ви вважаєте, якщо поетеса, то обов’язково ненормальна.

– Звісно, ви – ненормальна, – впевнено повідомила їй Дашина мама. – Хіба ви відповідаєте середньостатистичній обивательській нормі? Обивателі не стають поетами.

– Правильно! Вони стають невдахами! – гидливо мовив голос поетеси. – Я – невдаха. Як і всі ми, київські літератори. Ви можете назвати хоча б одного видатного поета з Києва?

– Олександр Вертинський.

– Та який з нього поет?! – образився голос.

– Ви маєте рацію, поези Вертинського – окремий жанр. Але можна назвати письменника – Михайло Булгаков.

– Він поїхав до Москви, – відсік голос тієї, що повісилася, кандидатуру улюбленого письменника Маші. – У Києві він ані рядка не написав. Жодного! Знаєте чому?

– Не знаю, – визнала Вероніка.

– Тому що відтоді, як звідси вивезли наш талісман, – нас позбавили сили! – замогильним голосом прорекла поетеса. – Ми немічні. Ніхто не чує нас, хоч як би ми волали!

То було перебільшенням.

Цієї миті її голос гримів на всю квартиру, як телевізор, включений на максимальну гучність. Маша з подивом скосила очі на Чуб, вражена міцністю її сну.

– А що це за талісман? – ввічливо поцікавилася Дашина мати.

– Ви все одно не повірите. – Поетеса знову намагалася відповзти в глиб себе.

– Повірте, – запевнила її Вероніка, – я вам повірю.

– Ви вірите в містику?

– Я – літературний критик, – не без гордості презентувала себе мати-маяківка. – Чи можна не вірити в містику доль, вивчивши творчість письменників і поетів? Їхні вірші – сповнені пророцтв! Їхні життя – сповнені містичних збігів. Узяти хоча б Влада Владовича Маяковського. Побувавши в Києві, він…

– А що ви думаєте про Анну Ахматову? – перервала її по е-теса.

– Я не її прихильниця, – сухувато перервала її перервана. – Але, звісно, ставлюся до неї з повагою.

– І даремно! – пискливо скрикнув голос. – Тому що вона – крадійка! Вона все вкрала! Всі свої вірші…

– У кого? – здивувалася критикеса. І в її запитанні набатом пролунав непідробний, професійний інтерес.

– Ну ж бо я краще розповім усе від самого початку, – запропонувала поетеса, відчувши, що відшукала, нарешті, свого ідеального слухача. – Місяць тому мені до рук потрапила книга «Українська відьма».

– Професора Чуба?!

– Звідки ви знаєте?!! – здригнувся голос оповідачки.

– Її написав мій свекор. Батько мого екс-чоловіка. Ви зараз у його квартирі. Помираючи, він заповів її не чоловікові, а онучці й мені. До речі, саме його онука, моя дочка Даша врятувала вас сьогодні.

– Боже мій! – зарепетувала та, що повісилася. – Ще один збіг! Тепер я знаю, ви повірите мені. Можливо, навіть допоможете. Це не може бути просто збігом. Це знак!

Маша підвелася: та, що кричала, цілком мала рацію – у природі не існувало випадковостей.

І Києвиця Ковальова навшпиньки пішла в коридор, боячись пропустити навіть півслова.

– У книзі батька вашого чоловіка я прочитала спосіб дізнатися долю. – Від нетерпіння голос тієї, що повісилася, ковтав букви й склади. – Спосіб простий. Якщо протягом дня ви тричі поспіль почуєте або прочитаєте одне й те слово, – замисліться, що вам з неба хочуть сказати. Звісно, йдеться не про «дякую», «бувай». Але якщо тричі на день троє різних людей згадують, наприклад, Севастополь, – можливо, вам варто туди поїхати.

– Гадаєте, варто? – спитала Вероніка так, наче розмірковувала: чи не час їй збирати валізи й рвонути до міста російських моряків.

– Упевнена, – залізобетонно сказала поетеса. – Досить було прочитати книгу вашого свекра, як наступного дня мені тричі поспіль трапилося слово «лото». Я відразу купила білет. І що ви думаєте? Я виграла!

– Виграли?!

– Так!

– Що?

– Уявіть собі, машину! Й не кажіть мені, що це збіг!

– О, ні, – промовила Вероніка. – Машина – не збіг. Це досить вагомий факт.

– Щоправда, потім я її продала й на ці гроші розміняла квартиру. Але це вже не важливо. Точніше – саме це і є найважливіше! Я купила квартиру на вулиці Анни Ахматової. В’їхала туди вчора. Спробувала розкласти тюки з речами й знайшла серед них старий номер журналу «Ренесанс». Там було надруковано мої вірші. На 89-й сторінці! – підкреслила та, що повісилася, з неабияким значенням. – Я починаю перечитувати їх, як раптом… журнал випадає з моїх рук і розкривається на статті «Анна Ахматова в Києві»! І знаєте, як починається ця стаття? «Анна Ахматова (справжнє прізвище Горенко) народилася на відому Іванову ніч 1889 року»… Ви розумієте?

– Поки що не розумію, – чесно визнала літературна мама.

– 89! – підвищила голос поетеса. – Номер моєї сторінки! Що ви скажете на це?

– Навіть не знаю, що сказати.

– Тому що ви не знаєте, ЩО було в цій статті! – Голос тієї, що повісилася, став погрозливим – обіцяюче-інтригуючим. – Будучи п’ятирічною дівчинкою, Анна Горенко гуляла з бонною київським Царським садом. І там знайшла золоту брошку у вигляді Ліри. І бонна сказала їй: «Ти неодмінно станеш видатною поетесою!»

– Цікаво. Я не знала про це.

– Я теж. Це маловідомий факт. Але мене осяяло! То була не просто брошка! Ліра – талісман! І Анна Горенко вивезла його з Києва. Незважаючи на своє українське прізвище, вона не стала українською поетесою. Вона стала Ахматовою…

– Тільки тому, – втлумачила поетесі літературна дама, – що батько Анни не хотів, щоб вона друкувала свої декадентські вірші під його прізвищем. Бути поетесою вважалося не дуже пристойним, і він попросив її не соромити його ім’я. «І не треба мені твого імені», – сказала вона…

– Неважливо! – в запалі вимовив голос. – Важливо, що вона стала першою! Першою визнаною жінкою-поетом у Росії! Єдиною у своєму роді. Наш талісман – Ліра – дав їй силу. І ця сила пішла від нас! Її зникнення знеструмило всю нашу літературу. У тому числі й мене. Тому що це був мій талісман. Його мала знайти я. Я – обрана! Обрана!

– Чому саме ви? – не зрозуміла Вероніка.

– Та тому, – закричала поетеса, – що я – Анна Андріївна Голенко. А вона – Анна Андріївна Горенко. Натяк був більш ніж прозорий! Вона пішла вгору, а я залишилася голою. Тому що вона мене обікрала! Обікрала ще до мого народження. Тепер мені нічого не світить. Я приречена. Як і всі ми, хто пише тут, – непотрібні, нецікаві, чиї вірші ніхто не хоче не тільки друкувати, але навіть і слухати. Ось чому в Києві не було жодного Великого письменника. Жодного Великого поета! Й не буде. Це місто мертве для літератури! Навіть ваш Вертинський почав писати свої поези лише тоді, коли втік звідси. Є тільки два виходи: або виїхати звідси, або здохнути! Але мені нікуди їхати… Вулиця Анни Ахматової – мій останній рубіж.

– Але стривайте, – зупинила її Дашина мама. – А як же третє згадування Анни Ахматової? Перше – вулиця, друге – стаття. Адже, виходячи з теорії мого свекра, має бути й третій збіг.

– Має, – погодилася Анна Андріївна Голенко. – І, звісно ж, був. Учора ввечері мені зателефонувала моя дочка, через яку мені й довелося розміняти квартиру. Вона зателефонувала мені, щоб запропонувати роботу. І ким, ким? Торгувати косметикою в метро! «Врешті-решт, – сказала вона мені, – у важкі для неї часи навіть Ахматова торгувала на ринку оселедцями. Окрім того, мамо, ти ж не Анна Ахматова!»

– Брошка у вигляді Ліри? – Даша агресивно почухала ніс. – Як на мене, це повна маячня! Тобто, – пояснила вона, – можливо, Ахматова й знайшла якусь брошку. Я, наприклад, знайшла в дитинстві золоту каблучку на Володимирській гірці. Потім продала, ну, коли виросла, дуже гроші були потрібні. До того ж за безцінь, так шкода… Про що я?

– Про Анну Ахматову.

– Так. Мало хто що знайшов! Ця поетеса точно того. Не була б того, не полізла б у зашморг через таку дурницю. Сама вигадала. Сама засмутилася. Сама повісилася. Скажеш, ні?

– Скажу, що, швидше за все, ти маєш рацію.

На обличчі Чуб відобразилося задоволення (вона любила, щоб її було зверху!), а руки її продовжили термосити одежну шафу.

Маша Ковальова наморщила лоба – висновки, виведені з теорії трьох збігів самогубці-невдахи А. Голенко, і справді здавалися надто надуманими.

– І Анна Андріївна – дуже поширене ім’я та по батькові. – Даша прискіпливо роздивлялася шкіряні шорти, більше схожі на труси-стрінги. – І Горенко – Голенко – не аргумент! Якщо прошерстити київський адресний стіл, можна знайти десяток Голенко, двадцять п’ять Горенко і двох-трьох повних тезок – Горенок Анн Андріївн. І все це зовсім нічого не означає.

Ось тільки щось у цій дурнуватій нічній історії чіпляло Машу своєю справжністю.

– А я ось про що не спала сьогодні вночі… – Землепотрясна, крекчучи, намагалася влізти в шорти-труси. – Те, що мій Ян не демонструє тобі свого ставлення до мене, теж не означає, що він ставиться до мене так само, як і до тебе! Скажеш, не так? – Шорти чинили опір. Але Даша не здавалася й перемогла.

– Але все ж таки брошка мала вигляд Ліри, – з сумнівом сказала Маша.

– Та хоч у вигляді черепа та кісток! Що з того? Та й чи була вона вза-агалі? Може, це така родинна легенда: родичі Ахматової потім вигадали, коли вона поетесою стала, щоб було що в інтерв’ю журналістам розповідати. Або вона сама. Вона вза-агалі була страшенною брехухою. От хто вже вмів себе розпіарити, так це Анєчка Горенко. Ти взагалі в темі, що ще за ахматовського життя художники намалювали понад дві сотні її портретів? Оце я розумію, розкрутка!

Чуб підскочила до дзеркала й показала йому свій зад.

Шорти врізалися в сідниці, залишаючи нижню частину відкритою напоказ.

Однак у розумінні співачки одежа існувала зовсім не для того, щоб щось приховувати, а одягатися гарно, на її погляд, означало – так, щоб оберталися всі перехожі.

Нині слід було постаратися особливо…

– ОК! Ззаду звикнуть, спереду полюблять, – глибокодумно оголосила Чуб. – А коли ми сьогодні з Яном зустрічаємося?

– Але в Києві справді не було більше жодного видатного письменника, – продовжувала сумніватися студентка історичного факультету. – За всю його історію.

– Не було, – подумавши, покивала косами дочка літературного критика. – Але ти так розсуди: а до чого вза-агалі Ліра до Києва? Ліра – це ж наче зі Стародавньої Греції.

– Логічно.

– Охолонь! Купа народу знаходить усіляку хрінь. Купа народу вішається! Тут навіть нічого містичного нема. – Вигляд ззаду Дашу задовольнив.

Залишалося підібрати запаморочливий верх.

– Якби у цій історії не було нічого містичного, нас би туди не покликали, – аргументувала Ковальова.

– О’кей, – одразу відшукала викрут Землепотрясна, що мала яскраво виражений талант до суперечки. – Анна Голенко вірила в містику, й її містицизм її доконав. Тому її проблема ніби підпала під нашу парафію…

– Я зрозуміла! – осяяло Машу. – Теорія твого дідуся Чуба! Теорія повторюваних слів. Це ж правда! Так з нами спілкувалося Місто, коли ми були зовсім сліпими. Воно постійно підкидало нам підказки. Воно нас спрямовувало. Усе навколо вказувало нам шлях – назва спектаклю на афіші, стаття в газеті…

Онука Чуб взялася чухати ніс.

Саме завдяки статті у випадковій газеті, яку принесло вітром і прибило до Дашиних ніг, Дашині ноги й направилися до «Центра чаклування», де Києвиця Килина, помираючи…

– О’кей. І чьо з того? – оборонилася спірниця. – Це означає лише те, що мій дідусь був розумним хлопцем.

– Ні, – заперечила вперта Маша. – Це означає тільки те, що хтось навмисне підводив Анну Голенко до подібного висновку.

– От і чудово, – дійшла нелогічного висновку співачка. – Ось ми й зрозуміли, в чому чаклунство. Хтось підводив цю тітку до самогубства, але ми вчасно втрутилися й врятували її.

– Але хто цей хтось?

– Яка різниця?! – розрізала повітря рукою Даша. – Зрозумій ти, Голенко – це повний голяк! Я задом відчуваю. – Задля переконливості Даша вип’яла інтуїтивне місце й поляскала по ньому долонею. – Якась третьорозрядна поетеса надумала, що її обікрала Анна Ахматова, й вирішила накласти на себе руки. Хрінотінь і графоманська маячня! – Співачка зітхнула.

Бо було зрозуміло: ніяка це не хрінотінь. А щось важливе й значуще, що вони через нічорта-незнанню просто не здатні зрозуміти.

Інакше навіщо б на небі спалахував червоний вогонь?

– Проте іноді твій зад таки помиляється, – сказала Маша.

– Ну, він, звісно, не Господь Бог, – капітулювала Чуб.

Висмикнувши з шафи українську сорочку-вишиванку, вона приміряла її на себе.

– Гаразд, нехай не голяк, нехай висяк. – Раритетна сорочка з колекції дідуся Чуба трохи примирила її з Машиною впертістю. – Нема різниці! – Онука Чуб пірнула в сорочку. – І якщо небо найближчим часом не маякне нам чьось більш круте й зрозуміле, її для нас і поготів не буде. – Даша зав’язала вузол під грудьми, начепила чотири намиста, сережки, двадцять браслетів і продзеленчала: – Сьогодні 10-те! Післязавтра бій. І за таку історію нам його на рік не перенесуть. А позаяк на небо більше покладатися не можна, єдиний наш порятунок – терміново відшукати бодай один відьмацький корінь! Слухай, – здивувалася вона, роздивляючись екіпіровку (як і слід було очікувати, шкіряні шорти-труси в комплекті з щедрою національною вишивкою й черевиками а-ля Джонні Депп видали землепотрясний результат!). – Але якщо мій дід так класно знав відьмацькі примочки, невже він міг вирахувати їх просто так? Невже в нас у роду нікого не було? Це ж нонсенс! Народитися в Києві, де стоїть цілих чотири Лисих Гори, де кожна друга – відьма… Й опинитися третьою! Та бути цього не може. Я задом відчуваю. Я – точно відьма! А Катя тим паче! За часів інквізиції її б спалили без усіляких доведених родичів, тільки через те, що вродлива. Сказали б «відьма» – і на вогнище…

– Купальське вогнище. Купала!!! – закричала Ковальова так голосно, що здивувала навіть Землепотрясну. – Ахматова народилася на Івана Купала! В «Іванову ніч». Вона – відьма!

– Хіба Ахматова народилася 7 липня? – застопорилася співачка.

– Анна Ахматова народилася 23 червня, тобто 11 червня за старим стилем. – До кімнати, посміхаючись, впливла Дашина мама.

– Чому ж у статті було сказано «народилася на відому Іванову ніч»? – впала в ступор студентка.

– Тому, – відповіла літературна мама, – що Ахматова сама написала: «Я народилася в один рік із Чарлі Чапліним, «Крейцеровою сонатою», Ейфелевою вежею. Того літа Париж святкував 100-ліття падіння Бастилії – 1889-й, а в ніч мого народження справлялася й справляється відома давня “Іванова ніч”». Вона вміла виписувати свою біографію!

– Вона класно піарила! – переклала естрадна дочка. – Кажу, вона була звичайною брехухою, як і всі нормальні зірки.

– Ахматова? Ну, звісно, брехуха, – посміхнулася Вероніка. – Анна Ахматова серйозно стверджувала, що рід її пішов від останнього хана Золотої Орди – Ахмата, прямого нащадка Чингісхана. Що її бабуся, чиє прізвище вона взяла за псевдонім, татарська княжна. Хоча її бабуся Парасковія Ахматова не була ані княжною, ані тим паче татаркою.

– І про Іванову ніч прибрехала заради красного слівця, – добила подругу Даша. – І про Ліру, і про віщування «Ти станеш поетом». Це ж шоу-бізнес! Тут усі брешуть.

– Значить, Ахматова – не відьма, – згасла Маша.

– Ахматова? Ну, звісно ж, відьма, – посміхнулася Вероніка. – Недарма Цвєтаєва називала її у віршах «чорнокнижницею», а чоловік Ахматової, Микола Гумільов, написав: «З міста Києва, з лігва Змієва я взяв не дружину, а чаклунку».

– Що? – коротко охнула Маша.

– Із лігва Змієва?! – дзенькнула намистом дочка. – Звідки він знав про Змія?!

– Про Змія?! – підвела брову Вероніка.

– У Києві живе Змій. Жив Змій. Але ми його… – Чуб мало не видала матері давню таємницю.

«Треба попередити її, – злякалася студентка. – Не можна відкривати правду сліпим. Це Велика заборона».

Але таємниця, що вже дзенькнула в повітрі, не справила ніякого враження на Дашину маму.

– Я вже казала сьогодні Анєчці Голенко… – Вероніка запалила, видихнула дим і скінчила: – …про магію літератури. У своїх творах письменники й поети часто віщували те, про що не може знати простий смертний. Узяти, наприклад, трагедію «Титаніка». За чотирнадцять років до корабельної аварії світ побачила книга, де писалось, як, налетівши на айсберг, тоне судно під назвою «Титан». Або навіщо далеко ходити, чоловік Ахматової – поет Микола Гумільов – не тільки передбачив свою смерть, але й відчув народження зірки. «В сузір’ї Змія засвітилася нова зірка», – написав він за півстоліття до того, як японські астрономи офіційно зареєстрували появу нової зірки в сузір’ї Змії. А за п’ять років до свого розстрілу Гумільов детально описав у віршах людину, що «зайнята відливанням кулі, що мене з землею розлучить»…

– І що це все означає? – спитала Даша.

– Точно не знаю, – сповістила дочку Вероніка. – Але нещодавно у мене з’явилася теорія. Всі талановиті літератори – відьми й чаклуни тією чи іншою мірою. Судіть самі: й письменники, й чаклуни вибудовують хитросплетіння слів у якомусь заворожливому порядку. Чаклуни називають це замовляннями й закляттями. Літератори – романами й віршами. Відьми й чаклуни роблять це свідомо. Письменники й поети – в осяянні. А сутність – не змінюється! Досить розставити потрібні слова в потрібній послідовності – й ти можеш змінити світ.

– Чароплетіння, – повільно вимовила Маша, швидше запитально, ніж ствердно. – Письменник теж створює світ, існуючий за вигаданими ним законами. Як і…

«…Марина, що змусила всіх тисячу років підкорятися оголошеним нею законам!»

– Як і чаклун, – кивнула літературна мати. – Букви як ноти; той, хто пише, має відчувати ритм і мелодику слова, його магію! Найкращий приклад: молитви й закляття, одне лише читання їх відриває тебе від реальності і… творить дива. В ідеалі письменник має писати так само! Як чародій. Як сам Господь Бог, що, згідно з Євангелієм від Іоанна, створив світ за допомогою слова.

– Тобто ви гадаєте, – з тривогою спитала Маша, – письменник здатний переробляти світ? І літературна модель світу, яку він створює, наче вощана лялька, – модель людини, яку відьма коле голкою. Вона коле ляльку, а з людиною трапляється біда.

– Чудове порівняння! – окрилилася Вероніка. – Якщо дозволите, я скористаюся цим у своїй статті.

– Ні, ма, – після секундного роздуму напружилася Даша. – Мені ця теорія не подобається. З неї виходить, ніби чоловіки в магії крутіші, ніж жінки. Адже письменників-чоловіків завжди було більше.

– Ну, я б так не сказала. – Досить було Даші розкрити рота, як посмішка Вероніки стала зворушено-прозорою. – Просто жінкам не так уже й давно дозволили бути письменницями. Якихось сто років тому вони сиділи вдома, народжували по восьмеро дітей, були перманентно вагітними. Коли їм було писати? Та коли б навіть вони захотіли, хто б їх надрукував? Жорж Санд, Мері Шеллі, Леся Українка були скоріше винятком – бунтарками. А нині поглянь на лотки – суцільно дамочки пишуть. Їх більше, мишеня. Боюся, незабаром ми зовсім виживемо чоловіків з літератури. Все до того йде.

– Я – не мишеня!!! – загорлала Чуб, вибухнувши несподіваною й гучною гранатою. – Не розмовляй зі мною так! Наче я маленька! Дурна! Я – велика й розумна. Тільки ти мене вважаєш за дурепу…

– Звісно ж, ні, – переконала її Вероніка. – Я вважаю, що в тебе складний період – пошуковий. Ти шукаєш себе, поки що не можеш знайти. Проте я люблю тебе такою, як ти є, на всіх етапах, періодах, адже ти моя донечка. – Вероніка дивилася на дочку з такою непохитною любов’ю, що було зрозуміло: вона й справді любить Дашу будь-якою – волаючою, такою, що пихтить, тупотить, – вона завжди її тішить!

«Ото коли б у мене була така мама…» – ковтнула Маша слину.

– Я тобі не донечка! Маша тепер твоя донечка. Забула? – одразу втілила її мрію Даша Чуб. – А я йду. Й облиш усміхатися. Ну, крикни! Закричи, як людина. Щоб я зрозуміла: тобі не все одно…

Дашина мама подумала. Посміхнулася. Й видала короткий, веселий зойк.

– Так краще, донечко? – знову заусміхалася вона.

– Ти знущаєшся? Тобі все одно! Все! Забирай собі Машу… Нехай вона з тобою живе. Нехай! Ти ж не заперечуєш?

Даша плакала.

– Я тобі вже сказала, не заперечую. Ви ж бачите, Машо, – звернулася до неї Вероніка, – у нас дуже простора квартира. Якщо вам потрібно, можете жити в нас скільки вам захочеться.

– А можна… – Маша раптом занервувала, залупала очима, скосила очі на Чуб. – Можна я й справді… Якщо… Недовго зовсім.

Але Чуб її не почула:

– Усе! Прощавай назавжди! Я йду жити до Дашиної мами!

– …тисячі людей пишуть у віршах чортзна-що, і це не робить їх відьмами!

Даша, яка оклигала від легких сумнівів, зіскочила зі свого мопеда, що домчав їх на Уманську, 41, – і продовжила сперечатися.

– Ну, назвав її чоловік «чаклункою». В іншому вірші «царицею» назвав. У третьому Гумільов вза-агалі називав її лесбіянкою. Ти мені краще ось чьо скажи, що це за маячня: «Можна я у вас поживу?»

З’ясувалося, Даша все чудово чула!

– Тобто нема питань, живи скільки влізе, – гостинно запропонувала вона. – Ти ж бачила мою матір, вона й не помітить, що у квартирі хтось живе. А помітить, зрадіє, – буде з ким про вірші поспілкуватися.

– Я на поезії погано знаюся, – видушила студентка-історичка.

– Що? Справді? От уже не думала.

Здивування Чуб можна було зрозуміти: зовні Маша була типовим представником вимираючої породи романтичних панночок, які все ще на ніч читають вірші.

– Ні-чьо, – сказала Землепотрясна. – Письменників мама теж любить обсмоктувати. Булгакова твого поважає. Адже він вважав за свого вчителя Гоголя, а Гоголь, по суті, наклав на себе руки – до смерті заморив себе голодом. А всіх, хто покінчив із собою, мама збирає до свого каталогу. Я тобі на парі можу перерахувати сто письменників і поетів, що покінчили з собою. Хочеш? Маяковський. Цвєтаєва. Радищев. Хемінгуей. Цвейг. Гомер. Джек Лондон. Сафо… Говорили б, – перервалася вона, – про літературу вза-агалі. Але з якого дива ти раптом зібралася в нас жити? Розколюйся, врешті-решт! Що за каменюку ти носиш? – втретє спробувала Чуб докопатися до Машиної таємниці.

Але Маша мовчки дивилася на свій рідний дім, до парадного якого приніс їх червоний мопед.

Дивилася й боялася його.

І тому втретє її Таємниця залишилася таємницею.

– Якщо нас виженуть з Києвиць, – сказала вона, – ми не зможемо жити у Вежі. А я… не знаю, чи зможу повернутися додому. Мама не зрозуміє… я не зможу пояснити… і… я не знаю, що робити.

Маша не стала сперечатися.

Не стала нагадувати, що іще вчора Чуб запевняла: Машина мама – «янгол, янгол».

Дочка «янгола» була зайнята – намагалася змусити себе зрушити з місця й увійти до під’їзду.

– Не дрейф! Прорвемося! Перемога буде за нами! – засміялася Землепотрясна Даша, яка ніколи не втрачала гарного настрою більше ніж на п’ятнадцять хвилин. – Треба просто показати Суду твою матір, і вони одразу визнають нас чортівками, бісихами… А окрім того, це вже моя мати. Зараз вона дізнається, що значить мати нормальну дочку! Ходімо, – підштовхнула вона Машу до парадного. – Варіантів нема. Хочеш чи не хочеш, а треба дізнаватися, чи є в тебе відьми в роду. Це я беру на себе. Нагадай-но, як мою маму звати?

– Ганна Миколаївна.