Читать книгу Курячі брехеньки і билиці - Лідія Гулько - Страница 2

То добрий знак, що в наших селах півні кукурікають, а курочки кудкудачуть. Бо наперекір невзгодинам українці є, процвітають і продовжують традиції своїх батьків.

У середині минулого століття в селищах водилась армія пернатих. А це індики, гуси, качки, кури. Останніх, звичайно, найбільше. Курей господарі не рахували, тож не знали їхньої кількості. В пошуках їжі кури лазили, де хотіли. А до морозів взагалі ночували на деревах. Через те, що ця птаха була дешева, а ще влізлива, набридлива, хитра і брудна, то її з прокльонами проганяли: «Киш! Шоб ти здохла!». Не без причини ж побутувало прислів’я: «Щоб Господь виконував усі побажання людини, то кури зникли б».

Проте й досі слово «курячий» асоціюється з чимось хворобливим, маловартісним, незначним, убогим. Для прикладу, куряча сліпота, куряча пам'ять, курячі груди, хатка на курячій ніжці. Активні й непоштиві вислови: грошей кури не клюють – про надмір грошей у когось; кури загребуть – загине хтось безславно; курям на сміх – про що-небудь явно безглузде. А вираз пустити червоного півня означає шкоду, зумисний підпал.

Та попри негативну характеристику курка тримається незалежно. Вона горда, смілива і розумна птаха. І завжди керується законом, даним Всевишнім від початку створення світу. А саме, плодитися, продовжувати пташиний рід.

Сьогодні не всі господарі сільських обійсть мають курей. А якщо мають, то утримують їх у вольєрах чи клітці. Та не моя сестра, в котрої я щороку літую. Як то було за діда-прадіда, її кури гуляють у дворі. Ми їх сваримо, погрожуємо загнати в клітку. Проте не заганяємо. Розмовляємо з пернатими, виховуємо їх, буває погрожуємо віником.

Але кури не піддаються перевихованню і дресировці. Тільки й того, що просять їсти і пити. І завжди зірко слідкують за людьми.

Вільна птаха здорова, активна, життєрадісна. За рік вона знесе яєць більше, ніж у неволі. Одначе вільна щодня, через надмірну допитливість, наражається на небезпеку. Так, перелетівши через паркан, її може збити машина, а на городі, в чагарниках схопити лис чи собака. Буває й таке: у двір залітають хижі птахи й крадуть курей.

Наші кури завжди перед очима. За ними цікаво спостерігати. Я помітила, що у курей існує чітка субординація. Головний, звичайно, півень. Він слідкує за порядком у своєму гаремі. Супроводжує його завжди одна курочка. Вона, звичайно, найгладша у курячій зграї.

Курки не люблять галасливих і метушливих курчат. Тітоньки малечу б’ють дзьобом і відганяють від корму. Півень на курей за це не гримає. Але й не відганяє молодих. Хіба що півників, котрі за літо гінко виростають і переходять у категорію курячих залицяльників.

З домашніми птахами трапляються історії, які кортить записати. Такий стан точно підмітив Тарас Григорович:

Записувала історію курей спонтанно і при нагоди. Всі вони народжені в конкретному селі, а саме в Кривому Озері, що на Миколаївщині. Там я народилася. У батьківському домі постійно живе моя сестра, я же тимчасово, у святкові дні або під час відпустки. Сестра, скориставшись моєю присутністю, відлучається у своїх справах до міста («Тиждень без господарки»).

Книга, в якій головні герої – домашні кури, писалась у моїй душі, починаючи з дитинства («Пудик»).

Перше оповідання «Сільська пригода» читала у Спілці письменників. Молоді письменники мене дружно критикували, а старші – Ніна Вернигора і Анатолій Качан, доброзичливо поставились до моєї праці. Надалі я з ними товаришувала і прислухалась до їхніх порад.

Казку «Пригоди дитинки рябенької Курочки» склала для Артема, свого внука. Вона не лише мені, але й маленькому припала до душі. Казочку надіслала в редакцію журналу «Малятко». Через кілька днів по тому зателефонувала Оксана Кротюк. Редакторці казка сподобалася (аякже!). «На жаль, вільного місця в журналі нема, бо номери складають наперед. Наразі в одному з них не зайнята рубрика, розрахована на діток, які починають читати. У ній слова в рядку межують із малюнком. Ваша казочка підходить для такого комбінованого тексту. Але автентичний твір зазнає змін і скоротиться.» Після публікації я казочку не взнала. Немовбито її склав хтось інший і зухвало підписався: Ліда Гулько. Читала зі щемом у серці. Казку скоротили до одного абзацу, і безжально кастрували. Хай йому грець!

Апофеозом, прославленням мною курей вважаю повість «Артем, планшет і Забіяка». В основі твору реальні події, що мали місце в Кривому Озері та Києві в 2015 році. До того ж і хлопчик справжній, не вигаданий. Хоча, звичайно, не без фантазування, або брехеньок. Одначе їх небагато і вони, вважаю, на місці.

Окрема скажу про «Хроніку», в якій зафіксовані пригоди курей впродовж десяти років. У читача може закрастися думка: про деяких героїв ні слова в подальших розповідях, або ж несподівано з’являються нові, приміром півні. Але ж мовиться про курей, вік яких короткий. По-друге, в селі птиця служить обмінним товаром. Наприклад, за якусь послугу моїй сестрі давали курку чи півня. Так чинить і сестра – дає односельцям свого пернатого, якщо їхнє птаство з якихось причин зменшилося. По-третє, через те, що моє перебування в селі тимчасове, то по приїзді деяких курей я не взнавала. Те саме і з їхніми кличками: якщо велику курку я називала Вівцею, то через рік господарка її величала Мамушкою. Зібрані в Хроніках курячі пригоди списані з реального життя птахів. Вони не тільки дивовижні. Деякі з містичним, незрозумілим людині підтекстом, наприклад розповіді про Мамушку, Сирітку, Павліка.

Якщо читач полюбить домашніх птахів, то свою місію авторка виконала.