Читать книгу Курячі брехеньки і билиці - Лідія Гулько - Страница 3

Одного весняного дня сонечко зігріло не тільки повітря, а й землю. Мама вперше випустила у двір квочку з курчатами. Лідуся уважно розглядала непосидючу сімейку. Велика птаха страхітливо розчепірила пір’я і погрозливо квоктала. Вона скидалась на червону кулю, що дибуляє на двох паличках. Але не так, як кури, а чомусь кружкома. Мама пояснила: «Квочка боїться наступити на крихітні курчатка. От і кружляє серед них».

Курчатка швидко росли і ставали все метушливішими. Дівчинка годинами спостерігала за жовтими клубочками. Вона так хотіла взяти одного з них. Вона б його пестила, гріла своїм диханням. Квочка, напевне, здогадувалася про бажання дівчинки, бо стовбурчила пір’я і поводилась украй агресивно. Навіть кричала «кво-кво» на котика, який просто підійшов до Лідусі.

Придивившись, дівчинка зробила неприємне відкриття: квочка не любить одне курча: відганяє його від себе, дзьобом скубе за жовтий пушок на маленькій головці. Бідолашне тікало від злої матусі. Часинку жалібно цівкало – і знову бігло до квочки. А та миттєво впізнавала нелюбого і відганяла.

Дівчинка про все розказала матусі. Вона насварила квочку. Та коли мама пішла, квочка знову взялася за своє. Суворих окриків дівчинки вона зовсім не боялась.

Увечері, коли з роботи прийшов татко, Лідуся і йому розказала про витівки злої квочки. Тато у задумі хитав головою. «Чому квочка не любить курчатко?» – запитала дівчинка. «Не знаю, – сумно сказав батько. – Серед курей і такі випадки бувають. Бідний Пудик. Квочка заб’є його до смерті». Очі дівчинки наповнилися слізьми. Вона не втрималась – уголос заплакала. «Не плач, дитинко», – втішали батьки свою донечку. Цій біді можна зарадити». «Справді?» – зраділа Лідуся. «Вранці, коли випускатиму квочку надвір, то передам тобі бідолаху. Для Пудика ти станеш мамою. Будеш його доглядати», – підбадьорила донечку мама.

Отак Лідуся отримала вихованця. Зі своїм Пудиком дівчинка не розлучалась. Носила його в кишені, годувала зі своєї долоні. А ввечері, коли квочка з курчатами спала, то підкладала пташа під теплу квочку. Не мерзнути же маленькому вночі? Коли Пудик підріс, то дівчинка ввечері загортала його у баєву ганчірку. Загорнутий, Пудик бачив уві сні щасливі сни.

Восени Лідуся пішла до школи, у перший клас. Курчатка підросли і покинули квочку. І лише Пудик віддано ходив за своєю вихователькою. Щоранку, мов вартовий, він стояв під її вікном. Щоб краще бачити, як вона збирається до школи, він витягував шию. При цьому очі по черзі повертав до шибки. У такій позі Пудик стояв доти, доки не скрипнуть двері. Тоді він галопом біг до дверей. Лідуся розкривала долоньку, в якій лежала купка відбірних зернят. Для Пудика вони були найсмачнішими. Півник довірливо їх дзьобав прямо з долоні своєї годувальниці.

Півдня котився небом жовтий м’ячик. Хвильку висів на вершечку неба. Саме тоді Лідуся поверталася зі школи додому. Біля хвіртки, нібито випадково, вештався Пудик. З торбинки дівчинка виймала скоринку хліба і крихти зі шкільного бутерброду. Вона так само годувала свого півника з долоні. Але ніжно гладити його по крилах і шиї вже не могла. Чи ти ба! Пудик виріс. Він соромився пестощів перед своїми сестричками.

…Леле, скільки ж то років минуло? А ніби то розказане сталося вчора, чи позавчора. Досі пам’ятаю свого Пудика. Великого, в червонясто-золотавому оперенні. Красеня з красенів. Я вельми пишалася своїм вихованцем. Пудик – моя перша і незабутня любов до свійських тварин.

Квітень 2015 року