Читать книгу Курячі брехеньки і билиці - Лідія Гулько - Страница 5

Жили у бабусі три веселі півні. Один сірий… Невже сірий? Ні, наш герой рябий. Але пелерина його, груди й крила на сонці переливаються й мерехтять всіма кольорами, мов риза на отці Михаїлі Великодньої ночі. Вінчає голову красеня червона корона, а у хвості мерехтять три золоті пір'їни.

Його однокровні брати такі, ж як він. Хіба що розмірами менші. Але однаково дженджикуваті. Носять зубчасті яскраво-червоні шапочки, що хвацьки спадають набік. За старшого, звичайно, перший. Бо він і більший, і красивіший, і до того ж голосніше співає. Його господарка називала Піїтом.

Усе, що діється у дворі, стосується Піїта. Він на все чисто реагує. Якщо не по-його, то сердиться, горлає. Найбільше птах не любить, коли до бабусі приходять чужі люди. Сусідів це не стосується – він їх знає. А от чужим не позаздриш – тікають від півня, мов від сторожового пса.

Бабуся сердилася на Піїта, віником виганяла його з двору на вигін. І при цьому обіцяла: «Не довго тобі співати. Поминального дня з тебе їстиму холодець».

Розкішна корона й гладкі серги Горластого враз червоніли. Він крутився на місці й приказував: «Ток, ток, я тобі вірно служу, а за це, ток, ток, ти мене не цінуєш!»

Враз метке пташине око вихопило безлад на вигоні: і курчатка б’ються за хробачка, і дженджики-брати полохають курочок. Піїт підскочив до одних, наздогнав других. Скоро на вигоні запанували лад і спокій. Кури мирно розгрібали землю біля свого красеня. А з його красивої голови, звичайно, бабусина обіцянка вилетіла.

Одначе бабуся на вітер слів не кидала. Те, що вона задумала, обов’язково виконувала. Та не цього разу. Піїт і досі співає у її дворі. Більше того, бабуся півнем не нахвалиться. Вона годує його ярою пшеницею. Поїть чистою й теплою водою, щоб півник, бува, горло не простудив. Каже: їй до душі пісні улюбленця. Отакої.

Щоправда, когутик заслужив поважного до себе ставлення. А було так:

Бабуся зберігала в своїй хаті німецькі марки. Вона їх отримувала за підневільну працю в Німеччині під час війни. Селяни знали про ті марки. Хтось із молодих господарів навіть пропонував їх купити. Чоловік давав за них добрі гроші. Та бабуся від тієї пропозиції відмовилась. Ще б пак! Старенька переслідувала свій інтерес – хотіла подарувати марки внукові. Петрик повинен ось-ось приїхати до неї на канікули. Він щороку в неї літував. З приїздом хлопчика, звичайно, роботи додавалось. Треба було і зварити, і спекти чогось смачненького. І ще до обіду тримати курей на вигоні. Бо ж голосистий Піїт міг розбудити хлопця.

Якось, коли надворі стемніло, у вікно хтось постукав. Старенька схопилась з ліжка і прилипла до шибки. Місячне сяйво висвітлило у дворі тонкий силует. Старенька зойкнула. Серце в неї зайшлося. «Зараз, зараз відчиню, онучку. Нарешті тебе діждалась.»

Стара заметушилась. Босоніж кинулась у сіни. Долівка там була холодна, як мокра від роси трава. Та стару це не зупинило. Вона відсувала залізний засув і відчинила важкі скрипучі двері. Відчинила – і сахнулась. У чорній дверній рамі стояли незнайомі молодики. Вищий передбачливо поклав ногу в щілину, що між дверима і порогом.