Читать книгу Поезії поза збірками - Леся Українка - Страница 9

Що ти говориш, любко моя мила?

Се наче грім з ясного неба впав!

Чи я тебе не щиро покохав?

Ні! Певне, ти мене ніколи не любила!

Журливо ти хитаєш головою

І кажеш: «В нас дороги розійшлись».

О ні, я вірю — зійдуться колись,

З’єднаємось навіки ми з тобою.

Я поборю найтяжчі перешкоди,

Я маю силу, я мов дуб міцний,

Я дам тобі притулок затишний,

Обороню від лютої негоди.

Мовчиш, мій друже ясний, і зітхаєш…

Твоя душа за мною не жалкує,

А тільки серце вражене сумує,

І жаль тобі, що ти мене кохаєш.