Читать книгу Пісні про любов і вічність (збірник) - Любко Дереш - Страница 3

В останнє Артура бачив одноногий бухгалтер І. Було це пізнього вечора, і невідомо в якому стані перебував на той час І., позаяк за ним іще зі Синайського півострова тяглася слава чарколюба. Але того разу було Катманду, І. начебто змінився, а ще, кажуть, великим гріхом є судити людину, яка віддала бодай клаптик серця Господові, за її попередніми вчинками. Адже Господь – визволитель, на білому коні Він в’їжджає в темні хащі сердець і під корінь вирубує там усіх карликів-канібалів, що погрузли в розпусті та демократії. У прекрасному шоломі спасіння, Він сурмує на багато тисяч кілометрів навкруги, оголошуючи великий тріумф іще одного серця, і білі голуби проштовхуються врешті крізь кажанячі скупчення і вилітають на світло.

Тому судити І. з його минулого – невдячна річ. Подейкують, буцім у Катманду він сильно змінився. Можливо, треба завдячувати Артурові, який слушної миті опинився поруч, можливо, директорові одноногого бухгалтера, який із незбагненної милості оплачував перебування І. за кордоном, рятуючи таким чином власні м’які тканини від нової податкової, – так чи інак, за всіма обставинами і збігами криється Той, хто є причиною всіх причин.

Отож, розстаючись із Артуром, І. почув від нього таке: «Якщо захочеш побачити мене, просто поклич мене, і я прийду». Артур з І. уже потоваришували на той час. Позаду залишились їхні непорозуміння, борги за траву, за молоко, за порошок від зневоднення – це пустеля, братику, тут не місце жінкам. Тут місце для схимників і для міцної чоловічої дружби. Тут жінок зодягають у чорне, щоби духи злоби піднебесної не спокушали сердець правовірних нащадків Пророка. Тут зелень тільки над банями мечетей, а вода – гірка і викликає спрагу. Тут джипи на краденому суецькому бензині, каліки, що коротають життя, перебираючи скляні намистини гарячими пальцями, каїрське радіо на безлюдній автозаправі, тут жах у пригорщі пилу, старі телеграфні стовпи, чорний мед, блідий місяць і вдосвітні крики: «Алла-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-ах’у Акба-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-ар».

І. був битим хлопцем. Його й хлопцем не назвеш. Доросла донька, зять – молодий винороб зі стажем роботи у Каліфорнії, друга дружина, друга донька, будинок, машина, зарплата, кредит, а крім того – надійне місце роботи, де він один тримає за міцно стуленими зубами язик, на який, наче рибка на жилку, нанизано всі секрети процвітаючого підприємства N. І ось – щось десь обривається в цьому мінливому Всесвіті, і нитки, що зв’язують кожну живу істоту, вже смикають по-інакшому, і жилка з рибками починає страшно дрижати. І тут, просто на стрічку новин, починають сипатися повідомлення про маски-шоу, про рейди податкової з псами, про вилучення документів із надійних зелених скринь податкової звітності підприємств, і якось я вранці прокидаюся від дзвінка у двері та бачу на порозі свою приятельку, і та приятелька каже: «Вибач, Антоне, слухай, вибач, тут наш батько, він теж хоче їхати до Єгипту». І я бачу, що батько дуже хвилювався у поїзді, чи потрапить він до Єгипту найближчим рейсом, це видно по ньому, тому що, буває, чоловіки гасять страх великою кількістю алкоголю, і я відчуваю, що в цього чоловіка саме той випадок – він дуже переживав, чи поталанить найближчим часом поїхати відпочити до Єгипту. І я кажу: «Без проблем. Зі мною тут їде один, щоправда, він теж мій друг, його звати Діма, це ж, – кажу, – нічого?» А вона мені: «Звісно, нічого». І батько, невпевнено: «Авжеж, це нічого». Ми проходимо в хату, і птеродактилі безплідної пристрасті, що прикрашали стіни моєї квартири, ліплені з гіпсу руками рабинь почуттів, стали свідками нашої розмови. Птеродактилі, юний винороб, син аюрведистки, і та моя приятелька. І вона заговорила, і промови її були дивними:

– Батько дуже хоче поїхати з вами, йому треба терміново відпочити, – повідомляє вона, але одразу ж просить: – Не дзвони на мій телефон. Можливо, він прослуховується.

І випиває пу-ер із молоком, і ми куримо цигарки на балконі, і я, правду кажучи, навіть не згадую, що Артур був у мене на кухні пару днів тому. Воно ще ніяк не дотичне до нього.

А того другого приятеля, що теж налаштувавсь утікать до Єгипту, звали Діма. За родом діяльності Діма – дизайнер, укушений диким дизайнером на теракотових пагорбах міста Донецька одної морозної ночі. Так, дизайнерство входить у кров, виявляється, точно так само, як вампірська зараза, вона змушує людину спати в труні, вирізати з дерева тотеми тараса шевченка, поливати їх кров’ю з поранених рук і робити інші жертвопринесення; дизайнерство є таким собі візіонерством, особливо на сторінках жж та фейсбука. Там ти полюєш мишкою на доказ того, що Цой – gif,[7] бережеш на десктопі іконку святого Планктонія, виявляєш, що ейнштейн не помилився – Є справді рівне Ем Це квадрат, увіковічнюєш це поруч із самоспаленим буддійським монахом і пишеш: 400 % іконічності. Ти встановлюєш на безкорисних засадах маяк на просторах рунету, який анонімно транслює число пі всім душам, готовим піднятися до бою проти гиді іллюмінатства. Це – шлях дизайнера, кривий, наче ТГШмет,[8] кривавий, наче футболка Сильвестра Сталлоне у фільмі «Рембо». Він обдаровує містичними вміннями. У певний момент можна побачити Донецьку область олією («Вид із Галактики», 2010). Можна коханій дружині та доньці Єві спрезентувати дона Хуана з очима як у Сталіна, що стежать за кожним кроком, хоч де би ти був у кімнаті. Врешті, дизайнерство має свою апотеозу, там є місце для подвигу, армія енді уорхолів, озброєних ТГШметами, цьому доказ. Невичерпне джерело натхнення (гуаш, лютий, 2011), Джерело всіх невичерпностей (вугілля, травень 2011), врешті, Невичерпне Джерело Всіх Джерел (олія, червень, 2011) – такий катехизис дизайнера.

Отже, пізнього вечора року Божого 2011-го (надворі – місяць лютий) ми стоїмо перед касами ізраїльських авіаліній, Бориспіль, термінал В. Нам влаштовують перехресний допит. Скільки часу ви знаєте один одного? Хто з ваших родичів мешкає в Єгипті? Коли ви востаннє брали участь у терористичних актах? Чи любите ви гебреїв? Хто з ваших знайомих підтвердить, що це справді так? Отже, скільки часу ви знаєте один одного?

На перехресному допиті Діма колеться, і на поверхню спливає, що він, окрім того, що ґуру дизайну, – музикант, художник, поет, композитор, скульптор, різьбяр, виконавець-бард, чоловік-талісман, людина-загадка, а також чорна діра подільського району, вулиця юрківська, 3.

Штучну ногу бухгалтера І. знімають і ведуть на окремий допит в окрему кімнату. Ми одностайно кажемо, що їдемо (чи, тепер уже, можливо, їхали) до Єгипту купатись у морі, вправлятися у фри-дайвінґу, тічити йогу, постити пікчі у фейсбуку, лайкати френдів, чатитись по симпотних арабських кафешечках, і загалом, енджоювати лайфом. Відсутність бодай однієї рурки для снорклінґу чи бодай навіть натяку на маски (а про ласти годі й казати) проходить повз очі контролю в Борисполі, термінал В, непоміченою, і нас Божою ласкою проводять у бізнес-клас літака ізраїльських авіаліній, де за сорок хвилин буде гаряча вечеря, а з нею – хумус, маца, кльоцьки, риба, оливки і кисле вино з водою. Слава Ісусу Христу, ми в польоті. Серед ночі вчу абетку івриту, читаю про Коптську православну церкву в Єгипті.

І вже над ранок, в аеропорті Бен Ґуріона, змордований віскі з облавка літака і кока-колою з Києва, І. починає колотись, і, в принципі, ми чуємо те, що й так уже знали. Перші птахи оголошують співом чорне гаряче повітря над Тель-Авівом, і в досвітніх сутінках ми помічаємо вказівник «На Єрусалим».

І далі вже зовсім не страшно стає на кордоні. Навіть коли в Ейлаті нас знімають із рейсу через підозру на те, що ми – терорист номер один (колективний суб’єкт). Ми опиняємося на благословенній землі Єгипетській, на вкритому порохом із ніг пророка Мойсея Сінаї, і в душу приходить весна.

Отже, І. оселяється у третьому ряді від моря. Їсть рапанів, ходить з дротом на восьминога. Курить багато, майже не п’є. Б’є морду місцевому хаму із забігайлівки «У Алі Баби». Постійно телефонує додому, турбується за дружину, за другу доньку і за машину, за хату, роботу, за ЖКГ, за пенсію, за субсидійні, за податкову, за страхування, за курс гривні до долара, одним словом, за все. І навіть Расфокус Діма, маестро терапії маячнею, не в силах бідному якось допомогти.

І, власне, тут з’являється король Артур.

Він виповзає на набережну, сповнену світла і криків, вранці, вдягнутий в свій пенджабський костюм, що його прикупив у Кашмірі – сорок днів він жив у районі на кордоні між Індією та Пакистаном, де полюбляють стріляти з міномета по місцевому government house, де збирають шафран і готують їжу на мінеральній воді, і де його спершу мали за дивака, що шукає легкої смерті від кулі, ножа або від шрапнелі, поки не побачили, скільки він курить гашишу, після чого завважили ледь не за святого, і де досі мешкає суфій, якому він винен за лікування, отже, весь укритий цією особливою засмагою зі Шрінагару, яка вже не змиється, Артур, у пенджабському строї, розшитому езотеричними символами, виповз на сонце і засичав, наче здихаюча гадина підколодна, у якої забрали колоду.

В Артура якраз починалося відновлення після серцевого нападу, що трапився у листопаді. І як він обіймав унітаз, і як казав не викликати «швидкої», і як валявся майже без дихання, все це ми чули від нього. Видавалося, нібито гумор його особливо доречний до цих окулярів і втомленого обличчя: «Коли здохну, зашийте мене у мішок, щоби донька не бачила мертвим». Такі забобони. Виявляється, то був не гумор. Коли потім його, від передозу прямим сонячним світлом, ні живого, ні мертвого, ми вели в прохолодну кімнату в підозрі на ще один напад серця, я спитав: «Артурчику, що ж нам робити, якщо ти нам тут уклякнеш?» Він повторив заповіт вдруге: «Зашийте мене у мішок, щоби не бачила донька мертвим. Вона була мені другом».

Я познайомився з ним у Маналі, на півночі Індії. Там він теж подихав. З його слів, уже кілька років по тому, я дізнався, що справи тоді стояли так.

«Коротше, коли я відчув, що здихати, я вирішив кинути кості в Непал. Хотілося побачити Катманду і померти. Пуркуа б і не па? У мене були серйозні проблеми зі здоров’ям, і мене рятували тільки серйозні дози трави. У Катманду я збирався піти в монастир, але загубив телефон, тож зрозумів, що мій поїзд поїхав далі. Я вирішив переміститися до Індії. Пересидів сезон монсун на Гоа, ти знаєш, там мало у кого горщик на голові настільки міцний, аби витримати сезон дощів на Гоа, коли весь день тільки те й робиться, що валить дощ, і вся ця іпохондрична дауншифтерська шолопень вимивається, ніби з іржавого тазика, і преться кудись на північ, в Маналі, у Рішикеш, у Дгарамсалу. А ти сидиш, сам на сам зі своїми думками, і в тебе з собою тільки рудракша й ані дрібки гашишу. І тут з’являється така собі панночка, і з нею ламаною англійською я починаю вести світські розмови про нерухомість у Гоа, складаю їй гороскоп і про всяк випадок запитую: ти ніколи не зустрічалася з терористами? А вона мені каже: ти знаєш, я щойно кинула одного такого, це він підірвав бомбу в Бомбеї, може ти чув, Сі Ен Ен передавало. Звісно, я чув, кажу їй, і, коли вона показала мені його світлини на мобільному, я подумав: точно, це він, той іще псих. І коли вона зникла, я відчув, що за мною стежать. І за кілька днів мене взяв Інтерпол. І вони запитали мене: що ви знаєте про терориста номер один, Тра та та, як там його звали, вже не пам’ятаю, викладайте все і хутко. Ми знаємо, ви спілкувалися з панною С., розкажіть, що ви чули від неї. І на рівному місці мене вербують в аґенти, і я повертаюсь у свій гамак з видом на море, але вже з відчуттям певної місії та з державним окладом в кишені. Більше мене не турбували, і я знову відчув, що мене вже десь чекають. І коли зі здоров’ям стало зовсім зле, я став молитися: “Пошли мені, Боже, убивцю або гомеопата якогось, бо більше терпіти немає вже сил”. І я рушив на Північ, в Маналі».

Маркіз де Карабас, він же Артур Сатурнович Звіздулін, як обізвав його один пересмішник, підірвав здоров’я на недержавній роботі, на якій, хоч і щедро платили, не виділяли пільгових на молоко за шкідливість. Насамперед він був астрологом, про це, здається, ще не йшло мови, але його основною професійною навичкою було вміння переконувати. За великі, часом аж надто, гроші він брався за неможливі завдання. Для цього в його арсеналі було все – алкоголь, наркотики, жінки, а головне – клієнт, який під ранок повинен був сказати: «Так». Ніч на виконання завдання. У свої сорок три Артур виглядав так, наче він тричі помер у камері допитів. Коли він усміхався своїм беззубим ротом, здавалося, що тобі усміхається сам сатана.

Дівчина Женя, героїня з непростою долею, шукала якось у Артура розради. «І що мені робити з цим усім? – спитала вона в нього, виваливши перед ним деякі таїни свого дівочого життя. – Як мені з цим жити?»

Мені сподобалась його відповідь, вона привернула до нього моє серце. Артур усміхнувся, блиснувши відсутністю зуба.

«Люди міняються, Женя, – сказав він. – Мені теж доводилось робити чимало прикрих речей. Доводилось у холодному гаражі розбивати молотком колінні чашечки. Але я змінився».

Чорнухою він назаймався доволі. На початках дев’яностих, на зорі нагромадження первинного капіталу, коли шестисоті «мерси» розстрілювали впритул із калашів просто за бесарабкою, Артур збивав свій перший мільйон на довірливих пиках суб’єктів середнього бізнесу. Він полюбляв повести їх на кладовище, серед ночі розвести багаття, в яке, для ефекту, могла влетіти якась дурепа ворона, вганяв їх у транс історіями про потойбічне, називав круглу суму за сеанс, всі залишалися задоволені. Десь на початку двотисячних, ще до революції, до нього зверталися кілька поважних осіб із міністерств. Перегодом почався перелам. Чакри почали крутитися в іншому напрямку, і Артур почав розуміти, як влаштована вся ця небесна механіка. Разом із програмістом вони забабахали програмульку, цікавий такий ґаджет, що дозволяв визначати положення тіла у просторі й часі з точністю до міліметра й секунди. Артур стверджував, що, якби в нього була така ціль, він би міг пройти крізь артобстріл із цією програмою, опираючись суто на зоряні дані. І пішло. Випадково, чи, може, з волі Того, хто керує обставинами, Артур знайшов праці з астрології одного німецького звіздаря. Підсумок його напрацювань завершувався висновками, з яких почав свою астрологічну кар’єру Артур. Звіздар якийсь час був наближеним до самого фюрера, але з невідомої досі причини відпав ласки і загримів у піч.

На портреті німецького астролога, що вилетів у димар крематорію, легко вгадувалось обличчя Артура.

Господь був прихильним до Артура, що доводить: Він милостивий як до праведних, так і до найтяжчих грішників. У Маналі, на третьому поверсі ґест-хаузу «Подвійний голландець», йому трапився убивця-лікар, який спершу вбив його, а потім зцілив. Краєм ока я бачив, як страшно, буває, лікує Господь тих, хто хотів померти зарано. У місті прародителя Ману, який, як сповіщають писання, врятував свою сім’ю від всесвітньої повені в цих горах, Артур вивергав з себе всі неврози, всі фрустрації, кризи середнього віку, всі потаємні слабкості серця, що зазвичай ховаються за алкоголем, жінками та наркотою. Той терапевт, мандрівний майстер східних єдиноборств із Херсона (що характерно!), тримав його за горло, мов змію, і, притисши до мензурки, цідив із нього отруту доти, доки зубами не полилась кров.

Так Артур очистився.

З Індії він повернувся ледь теплим, але світлим. Його мощі більше не коптилися на вогнищі жадібності, про яку, кажуть, по Києву досі ходять легенди. Поселився у доньки, бавив малого внука. Розмовляв вечорами з зятьком, який на той час працював у морзі та вивчав чорну магію. Переконував потихеньку кидати ту чорну магію, а загалом сидів смирно в кутку, читав «ОМ НАМАХ ШИВАЯ» на вервиці з рудракші, часом тихенько курив на балконі. Як і всякого, хто побував на межі між життям і смертю, його супроводжувало чисте, в чомусь дитяче подивування зі світу. Будучи байдужим до поезії, він, тим не менше, поділився якось своїм недавнім віршем: «Обалдеть. Мой внук – Человек-Паук».

Після серцевого нападу вирушати в це горно білої смерті, званої тут сонячним світлом, було ходом, наповненим ризиком, але Артур іще мав грандіозні плани на 2012.

Власне, там вони з І. й зустрілись.

Вони були різними. Складно придумати собі більш несхожі характери. І. постійно кудись поспішав, Артур був уособленням неспішності. І. хотів грошей, роботи, кар’єри, жінок і насолод. В Артура було на те все одна фраза: «А на фіґа?» І. хотів повернутися в Україну, Артур був готовий, що його зашиють у мішок прямо тут, у низькій бедуїнській хатині, де він за двадцять доларів складав гороскопи місцевим дауншифтеркам.

«Сенс астрології – зовсім не в тому, щоб розказати комусь про його майбутнє, – поділився якось у паузі між сеансами Артур. – Сенс астрології в тому, аби людина переконалась – Бог є».

Прихованою метою поїздки Артура до Єгипту було віднаходження спонсора для доволі ексцентричної зустрічі кінця 2012 року. Артур був переконаний, що в переддень 20 грудня 2012-го всіх накриє хвилею, викликаною зміною полюсів, тож найкращим способом порятунку він уявляв орендований великий пароплав, завантажений по вінця їжею та куревом, що з піснями й танцями вирушає у відкрите море чекати на хвилю. Для цього йому потрібен був потужний інвестор.

І. з байдужістю ставився до перспектив катаклізму 2012 року. Також він з недовірою ставився до гороскопів. Артур не вбачав у І. інвесторського потенціалу і теж тримався на відстані.

Одначе за тиждень до від’їзду Артура І. попросив скласти гороскоп і йому.

І ось що сказав йому Артур:

«Тобі не можна озиратися назад. Віднині і до кінця життя».

І. озирнувся.

«Тобі треба рухатися тільки вперед, хоч би що відбувалося. Будь твердим у цьому, стань безстрашним. Стань майстром втечі».

«Майстром втечі?»

«Майстер втечі рухається тільки вперед. У нього немає страху, що він залишиться без підтримки. Він знає, що Бог приймає його таким. Якщо ти озиратимешся, тебе охоплюватимуть сантименти, і вони прив’язуватимуть тебе до себе. Ти плакатимеш за квартирою, за машиною, за всім, завжди, поки не навчишся йти не озираючись. Коли прощаєшся з кимось – прощаєшся востаннє. Коли виходиш звідкілясь – виходиш востаннє. Ось що значить не озиратися назад. Всі твої багатства – попереду, позаду – тільки скорбота».

І. тяжко задумався над цим.

«Дивись, – продовжив думку Артур. – Скоро 2012-й. Ось що ми робимо. По-перше, нам потрібна велика яхта…»

Минуло кілька днів, вони бачилися ще кілька разів, і щось під цим палючим сонцем між ними виникло таке, що давало прохолоду, і стійкість, і рішучість.

З України І. прийшло фатальне повідомлення від дружини – вона відмовляється з доброї волі слідувати в прірву слідом за своїм чоловіком, вона не може приїхати до нього з дитиною до Єгипту, вона не збирається чекати, коли він зможе повернутися в Україну, все, це остання крапля, це крапка, між нами все закінчено, досить, я подала на розлучення.

«Не озирайся назад», – сказав Артур.

І. зібрав речі, купив квиток до Каїра, а звідти вилетів на Катманду. Доля химерним чином пестила його – поки від нього віддалялася дружина, його шеф, боячись за конфіденційність секретів фірми, старанно оплачував перебування І. за кордоном.

Отож, світ розкрив шлях перед І., і він опинився в зовсім іншій країні. Несподівано в нього з’явилися друзі серед непальців, «якісь брамани», казав він доньці по скайпу. Один із цих браманів виявився родичем міністра закордонних справ Непалу і тримав центральний представницький готель у середмісті Катманду. І. відвідав цей цікавий заклад і зауважив, що бухгалтерія готелю нікудишня – кожен краде, як може. Йому запропонували впорядкувати все, і він упорався за кілька днів.

І. став головним бухгалтером готелю «Континенталь» у Катманду і часом приїжджає в Україну побачити доньок.

Артур, побачивши, що риба на вудку не йде, повернувся до концепції про те, що найкраще зустрічати 2012-й у родинному колі, і повернувся в Україну. Більше я його не бачив і нічого про нього не чув.

Старша донька І., розказуючи якось про побут свого батька в Катманду, згадала: «До тата, до речі, Артур приходив».

«Як?» – здивувався я.

«Коли вони прощалися, Артур сказав: “Якщо захочеш мене побачити, поклич мене, і я прийду, хоч би де ти був”. Тато сидів якось сам у готелі, і йому захотілося побачити Артура. І він сказав: “Артур, прийди!”

«І що?»

«І Артур з’явився. Ніби вийшов з-за дверей. Тато сказав: “Не може бути! ”, а Артур відповів: “От, бачиш, я ж казав, що прийду”».

Дивлячись на нещасних котів, що здихали в пилюці під палючим сонцем Дахаба, Артур якось сказав: «Певне, я чогось іще не знаю про Бога. Як він може терпіти їх усіх, цих котів, бедуїнів, усіх цих ослів, верблюдів, ворон, усі ці пальми, як вони йому ще не остогиділи, я не знаю цього, напевне, треба мати дуже багато любові».

Слава йому, що схиляється у незнанні, слава йому, що подивовує милість Єдиного після всіх цих розбитих колінних чашечок, усіх казино, всіх цих нічних поїздок у ліс із клієнтом у багажнику, слава йому, чиє серце почало танути.

Не знаю, чи колись іще побачимося з Артуром, цією беззубою змією з вервицею рудракші в кишені, але знаю точно, що на плацкартній полиці мого серця в поїзді, який, розтинаючи ніч, їде на схід, у бік світанку, є місце для нього теж.

2012