Читать книгу Пісні про любов і вічність (збірник) - Любко Дереш - Страница 7

Алича

Ми зустріли його на зупинці, я і моя мама.

Він – чоловік років п’ятдесяти в тапках на босу ногу і солом’яному брилеві – сидів під магазином «Радехівське курча» і продавав аличу з кошика.

– По чому ваша алича? – спиталася мама.

– По п’ять, прошу пані. Беріть, хороша алича. Насипати вам?

Моя мама подивилася на захмарене небо, ніби радилася з таємною доктриною, і сказала мені:

– Скоро буде дощ. Я візьму літр, на вечір, зварю компоту.

Подув поривчастий вітер. Чоловік у брилі глянув у бік переїзду, звідки дув вітер, і притримав свого капелюха рукою.

– Зараз як уллє, – сказав чоловік. – Але блиснуло! Бачили?

Пролунав грім.

– Ви, прошу пані, може, до панотця ходили?

– Так, до панотця ходила. Хочеш аличі? – запропонувала мені мама.

Я взяв аличу в долоню, став їсти і плювати кісточки на узбіччя, не допльовуючи до асфальту. Ні справа, ні зліва ніяких машин не їхало.

– Так, ходила до панотця. – Мама поставила сумку зі свяченою водою на землю і роззирнулася ще раз навсібіч. Але ніщо не віщувало маршрутки.

Чоловік озвався.

– Я теж до нього ходив. Ой, пані, як він мені допоміг! Дуже добрий чоловік. Їх двоє, двоє братів. Ви не знали? Один в одному кінці села, біля озера, а інший в другому, біля лісу. Панотець наш, Роман, висвятився на священика і ся вженив, та й живе тут. А другий хтів ся висвятити, а йому не дали. Ви не чули тої історії?

– Ні, – сказала моя мама.

– Розказати?

– Та розкажіть, прошу.

Брат Інокентій

– Мене, – сказав чоловік, – Мироном звати. Я дякýю тут при церкві, то все то чув із перших уст. Значить, було їх двоє братів, старший брат Роман і молодший, Володько. Володько трохи був пришелепкуватий і весь такий неладний, що соромно дивитися. При церкві обоє служками хлопці були, а коли діло пішло до семінарії, то Володьку не взяли, бо сказали, що він недоумкуватий. Володьку страшно то розгнівило, і що був він справді недоумкуватий, то виліз на яблуню і три дні сидів там, і вив, не хотів злазити. Тілько що яблука струшував надаремно. На четвертий день зняли його звідти палицями та й повели до шпиталю. В лікарні Володька тримали на пігулках і уколах, поки він звідти на третій тиждень не втік і не прибіг босий, у лікарняній сорочці, аж зі Львова сюди. Тут він жив на церковному подвір’ї, як несповна розуму, водив корів пасти, поки не знайшла його собі одна дівка, Марина Подоляк із Озер. Каже, чуєте, «з таким хлопом не засумуєш». Взяла його до себе жити, з нею мама стара жила. Марина файна жінка, побожна, то їй і віддали Володьку, аби легше було. Слухайте, що мені сусідка їхня розповідала, Ганя Нагірна. Ви Стефу Нагірну знаєте? В Пустомитах у податковій працює. То її дочка. Так от, прийшов я раз до Гані Нагірної по молоко, вона мені каже: «Сядьте, Мироне, бо я вам таке зараз розповім, що ви впадете». Ну, я сів, і вона почала розказувати.

Марина

– Приходжу, – каже мені Ганя, – я до Подоляків на подвір’я, а там – Інокентій лежить, весь блідий, аж синій. Губи почорніли, – каже, – щоки ся запали йому, біля нього на землі сидить Марина з балією, і він туди вомітує.[17] Як побачив мене, став голосити: людоньки, каже, рятуйте, то відьма якась, а не жінка! Вона мене блекотою годує!

І все в балію вертає. І все матюками покриває.

А Марина:

– Ви, – каже, – Ганю, не дивіться, що він так лежить. Я йому трав наварила, то йому тепер усі його бзики через рота назад лізуть. То нічого, – каже, – прорветься та й посвітліє.

А Інокентій як закричить:

– Трав вона мені наварила! Блекоти мені, блекоти! – і вертає все, вертає, раз за разом.

Ганя мені каже:

– Мироне, я так ся злякала того! Якби чорта якого побачила. А Марина на нього вилізла і давай йому по спині ся доптати. А Інокентій знай тілько хрипить і ся задихає. Тоді Марина на нього відро води шусь і знов давай ногами спину містити. Переверне на інший бік – і по грудях цибає. А потім як плигне, як скочить йому на груди, так щось і захрумтить. Видихнув Інокентій і ся заспокоїв, тільки тихо голосив: «Ой, людоньки, що коїться». А дні через три, – каже мені Ганя, – бачить: гуляють під ручку. Марина веде Інокентія. А Інокентій поволеньку так ноги переставляє. Горб розпрямився, плечі розійшлися, обличчя проясніло. Ганя в них питається: «А горб куди діли?» – «А в землю втоптали», – чуєте? І сміється. Коси такі ладні має, личко таке все рум’яне. Похорошіла. І в Інокентія трохи ся розвидніло в очах.

Панотець

– І пішла по селу чутка, що Марина свого чоловіка вилікувала. Почали до неї люди приходити, щоби їм трохи де спину порихтували, а вона каже: «То все до чоловіка, він у мене спини рихтує». Ви би чули, що то там за крики стояли на дворі! Гейби концтабір який. З вулиці як подивишся, Інокентій там прямо на дворі переверне, п’ятами в землю увімне, за руки-ноги потягне і покладе під деревом відлежуватися. По троє-четверо там під деревом лежать і стогнуть тихенько, а потім всі до отця Романа йдуть на прощу, в інший кінець села. Там їх панотець висповідає, причастить, залишить на ніч, якщо треба, молоком гарячим напоїть, а потім вони собі з Богом їдуть 113-тою маршруткою додому. Але буває, знаєте, і навпаки.

Проща

– Буває так, що панотець не раз каже: ідіть перше до брата мого, юродивого Інокентія, а тоді вже до мене. Я, каже, вам би зарадив, та ви не почуєте. До нього ідіть. І йдуть людоньки через усе село аж до старої Подолячки. А там на дворі Інокентій сидить. «Лягай, – каже, – тутво, на мішки», – а сам з’їсть блекоти і давай місити, що є моці. Старих молодими робить, чи ви таке чудо бачили десь? Хто як із хреста знятий до Інокентія приходить, той потім літає. А хто як сич надутий приходить, той потім як убитий до панотця Романа повзе. А кому треба, тому після сповіді Михась, синок панотця, лазню нагріє і так віниками відпарить, що в чім хочеш покаєшся. А буває і так, що прийде хтось до Інокентія, а той сидить, блекоти наївся, гірко-гірко йому, а очі ясні-ясні. На людину подивиться і так тільки, знаєте, скаже: «Клас-с-с!» І вже людині легше стає. Така ото в них, бачите, кооперація.

Блекота

– А що ж ви? – спиталася мама. – Стільки хорошого про брата Інокентія розповіли, що треба буде наступного разу самій піти до нього. Тільки ж блекоти їсти не хочеться.

– А я, – сказав чоловік з аличею, – потрапив до рук брата Інокентія ще у дев’яносто сьомому. Молодий іще був. Якраз жінка пішла від мене, і я став гулящий.

Гуляка

– А пішла від мене жінка ось чому. Коли я вчився в інституті, вподобалася мені одна старшокурсниця. Вона займалася легкою атлетикою, метала списа, була комсомолкою і дуже такою, знаєте, активною особою. А я – що? Завжди такий був, як зараз. В окулярах…

– Але ж ви без окулярів, – зауважив я.

– …низенький…

– Але ви досить високий, – сказала моя мама. – Та ви як мій син, а мій син знаєте який високий!

– …і постійно в носі щось наколупував. Коли вступив до інституту, то побачив, що мої одногрупниці всі виснуть на хлопцях плечистих, мужніх. Став ходити у спортзал, їсти дитяче харчування, і в мене щось там стало наростати. З’явилися біцепси, трицепси повилазили, дельтоподібний м’яз оформився. Я полюбив ходити на пляж по неділях, знайомився з цвітом комсомолу, став вести активне життя. Але тільки в мене виріс біцепс, я мовби прозрів і побачив, що дівчата більше вішалися на тих, у кого були блат і квартира. Я почав працювати у дві зміни і після роботи ходив розвантажувати вагони, щоби заробити хоч би на порядну маринарку. І от, у мене з’явився файний спінджак, а до нього ще машина «Жигулі», і жінки почали на мене вже дивитися трохи інакше, але я знову зустрів свою стару любов з інституту, вона була сама, працювала на кафедрі біології в нас у Львові та не хотіла зі мною, футбольним тренером, нічого мати спільного. Тоді я зважився на другу вищу освіту, бо перша була з фізкультури, я вчитель фізкультури за освітою, хочу вам сказати.

– Ви – вчитель фізкультури? – здивувалася моя мама.

– В минулому. Вступив я на кафедру, взяв тему для розроби. Якраз на стику наших дисциплін: фізкультури і біології. Тема звучала так: «Фізична культура і природний добір». Я був еволюціоністом, і мене цікавив Дарвін. Моя пасія захоплювалася Гегелем і сміялася мені на кафедрі в обличчя, хоч я їй і доводив, що Дарвін і Гегель – як дві половинки. У неї був роман із одним нашим працівником, дуже цікавим чоловіком, моїм колегою. Він перейшов до нас із кафедри філології та писав суміжну роботу на стику філології й біології. Я вам розкажу про нього. Ви не проти?

– Прошу-прошу, – сказала моя мама. – Маршрутки і так щось не видно.

Семіотик

Мій друг семіотик шалено ся кохав у нашій спільній пасії, ми називали її Мальвіною. Ні він, ні я ще не були одруженими, і обидва хотіли будувати комірку суспільства власне що з нею. Мальвіна віддавала перевагу моєму другові, тому що він знав модних літератів зі спілки і водив її по кав’ярнях, а я водив дівчат на стадіон, показати, як грають мої хлопці. Так ось, наш друг семіотик досліджував мови. Він був прихильником теорії єдиної мови, і наша Мальвіна була від цього в захваті. Він міг годинами розповідати, яке слово з якої мови походить. Ніби цього було мало, він розповідав, що то слово в оригіналі значило і чому воно тепер значить щось інше. Наприклад, він казав, що слово «богатир» походить від виразу «Бога тирити», а «тирити» в нього означало «допомагати нести». Або що слово «секрет» походить від слов’янського «скрит», а «санскрит» – це мова «скритого сану». Непомітно мій кумпель понад міру заглибився в свою тему і дійшов до такого, що став кепсько говорити. Він повільно добирав слова, ніби жував їх, а те, що говорив, годі було зрозуміти. Наш семіотик був, знаєте, мов та сороканіжка, що задумалася, як вона ходить, і розучилася ходити. Одної чудової днини він наважився попросити у Мальвіни руку й серце. Він готувався всеньку ніч. Обдумував, якими словами сказати це буде найкраще, а на ранок довів себе до такого виснаження, що не міг узагалі вимовити ні слова. Так і залишився ходити німим, не захистив ні кандидатської, ні докторської, поїхав у село вирощувати буряк і кукурудзу.

Далі

А я, поки там що, захистив кандидатську і відчув, що починаю не встигати. Мені було вже сорок, від ночей над паперами під горнятко з кавою я відчув, що серце стало вже не те. Я став пити корвалол, а моя пасія розлучилася і вдруге одружилася з художником. Я зрозумів, що не встигну вже стати художником, але ще встигаю стати критиком. Я почав писати розгромні статті про тогочасних митців, але Мальвіна пхикнула і не хотіла зі мною бачитися. Тоді я вирішив написати велику наукову працю, яка пояснювала би, що всі художники – козли, а всі жінки – курви. Я збирався вмістити в ній весь свій життєвий досвід важкоатлета, вантажника, викладача фізкультури, водія, тренера футбольної команди, теоретика біології, критика мистецтв в один заряд і скинути цю бомбу на острів їхньої любові. Але не встиг, бо мене повезли на операцію. У мене забилася печінка – не пролазив камінець. Я зрозумів, що займаюся чимось не тим, утік з операційного відділення і пішов сюди, може, думаю, хоч перед смертю ся покаю. Пішов до панотця Романа і став його молити: «Отче, – кажу, – що хочете буду робити, тільки не кажіть під ніж лягати, бо я не переживу того». І знаєте, що він мені сказав? Він мені сказав піти до свого брата, до юродивого Інокентія. Та я й пішов. Приходжу на їхній двір, бачу, дівка порається біля хати. Я їй кажу, що від отця Романа я, до брата Інокентія прийшов, а вона давай гукати: «Де ж мій чоловік? Чи живий ще, чи вже геть задубів?» Тут із дерева щось закрехтіло. Я дивлюся – аж із дупла вилазить щось таке руде все, бородате, в сорочці до колін. «Лягай, – каже мені бурмило, – будемо тобі масаж робити». Я ліг, а він давай мене чавити голими руками, а жінка його тільки відро води мені на голову виллє, як нове вже набирає. Розмісив мене, потім узяв на руки (дужий, як ведмідь, їй-Богу!) і поніс за хату, де коров’ячий гній лежав, та й поклав мене просто у гній, присипав і наказав лежати.

– Отакої, – сказала мама.

– Ви вже передумали до брата Інокентія йти, прошу пані? Я вас розумію. Я вже теж був не радий, що собі такого надумав. Відлежався трохи в гноєві, чую – ніби легше стає потихеньку. А як зовсім стало добре, то я вже до панотця навіть не заходив, а лиш нарвав собі блекоти в мішок, сів на 113-ту маршрутку і поїхав до Львова. Ну, думаю, все – тепер Мальвіна буде моя. Приїхав, дзвоню їй, кажу: «Приходь, є розмова». А сам наївся блекоти і міркую: «Зараз вона прийде, я їй голову на місце поставлю». Добре, що вона таки занадилась, а то би дуба врізав тільки так. Так мене забрало, що годі було повернутися. Півночі просиділа наді мною та Мальвіна, а на ранок я як відповз від унітаза, то їй кажу: «Чого тобі вертатися до твого художника? Живи зі мною». Вона й залишилася. Художник той, кажуть, спився вщент після того. Стали ми жити удвох. Я їй кажу: «Ну, люба моя, тепер буду цілителем». Роздрукували ми афішки, розклеїли по місту, винайняли приміщення і стали чекати, хто прийде. Приходять у неділю пенсіонери всілякі. Я давай їм про систему свою розказувати. Кажу, треба викопати яму з коров’ячим гноєм, наїстися блекоти і лягти в гній з головою, і все як рукою зніме. В місті сильно популярним я не був, бо ніде яму викопати, а по селах їздили з дружиною, пропагували метод гнойової ями для жінок і блекоту для чоловіків. Урину пити рекомендували, голодувати вчили, зцілювали від парші та від лобкової воші. Через пару місяців прийшли до мене з міліції, стали випитувати, що за один, тут я їм про все і розказав. Коли дізналися, що я на гнойових ямах нічого не заробив, відпустили. Мальвіна вже на той час Мальвіною бути перестала, а була просто Таською. Побачила, що зі мною горшка не зліпиш, та й пішла від мене. Почав я їздити по селах, де жінка яка самотня, то я їй допомагав біля хати, город скопати чи стайню де підправити, а потім залишався на день-два. Так і жив альфонсом. Спиватися почав потроху, квартиру у Львові продав. Так мені, знаєте, стало тяжко на душі, що захотілося в тій гнойовій ямі самому втопитися. Приходжу я до брата Інокентія, стукаю у фіртку, а мені ніхто не відчиняє. Гупаю, гупаю, аж тут нарешті виходить брат Інокентій, в грудину як в’їде мені п’ястуком, аж я осів. Плюнув мені в обличчя і зачинив браму назад. Я і плакав, і кривлявся, і думав уже собі в дупло залізти, як брат Інокентій, аж врешті вирішив на дереві ся повішати. Щоб, думаю, всім було видно, як я ся розкаюю.

– Людоньки, – моя мама сплеснула руками. – Як же ж ви живі ся залишили? Що то за чудо, що ми зараз з вами так говоримо?

– Чудо, прошу пані, натуральне чудо. На світанні, як ся стало жевріти, почав я лізти на стару вишню, та й нога попала в тріщину. І так мене затисло, що ні вперед, ні назад. День уже приходить, а я, як дурень, стою з ногою в дереві. Маринина мама на двір виходить і каже: «Людоньки, хто то в нас сидить?» – «Та то цілитель, мамо, – Марина їй каже. – Зараз чоловікові постукаю, може, він йому витягне ногу. А ні, то доведеться тепер так жити, зі знахарем на дереві». А мама її подивилася на мене, похитала головою і сказала: «Нічого, доню, Христос терпів і нас учив». А в мене вже сльози на очах стоять, люди на роботу їдуть, 113-та маршрутка вся напхом натовчена, всі на мене пальцем показують, а брат Інокентій з дупла не вилазить.

– Може, йому їсти щось дати? – Маринина мама каже.

А та їй:

– Та я дала б, але ж так високо заліз, що годі дістатися.

Нарешті виповз надвечір брат Інокентій, подивився і каже:

– Не буде діла з цілителем. Міцно вишня так тримає, що не розщепиш. Видко, треба буде на дереві відспівувати.

І заліз назад у дупло.

А я вже ридаю, душу з себе видираю, лиш би ногу відпустило. Вже би ногу пилкою відпиляв, як Інокентій вийде та й скаже:

– Сраки тобі голої, а не пилки. Чи ти се дерево саджав, щоб його пиляти?

І назад у дупло пхається.

І так мені то все нелюбо стало, що померти мушу я на тій вишні, аж став я кликати:

– Брате Інокентію, отче Романе, порятуйте мене, Христа ради!

Тут вилазить Інокентій і каже:

– Сильно тримає вишня, але можна щось попробувати.

І знов поліз пробувати. А я сиджу. А нога в дереві. А я вже ледве-ледве.

Цілу ніч щось бурчав у норі своїй Інокентій, не показувався. Другий світанок я вже геть як мрець зустрів на тій вишні. Вже пташки до мене прилітали, дивилися, чи скоро я доспію, вже я сам не йняв віри, що мене звідтіль зніме хтось, коли Інокентій вилазить із дупла і каже:

– Ну, майже відпустило. Ще трохи цілителя хай потримає, і можна знімати.

І надвечір виліз до мене Інокентій на гілку, сів поруч і питає:

– Ну що, будеш злізати чи ще постоїш?

– Та вже би зліз, якщо є на то така ласка, – вже так тихенько йому кажу.

– А людей за гроші сцяки пити будеш учити?

– Ой, та вже нічого научати не буду.

– Ну, тоді підеш дяком до мого брата служити.

І такого мені дав запотиличника, що я з тої вишні просто у скирту гною шусь – а там уже як дома. Відлежався у гноївці, витягли мене Інокентій із Мариною та й понесли до потічка помити. Відмили там, у чисту сорочку одягли і питають:

– А що, до отця Романа підеш чи в нас залишишся?

– В отця Романа, – каже Марина. – Одарка борщу наварить, пампушків наготує, сметанки в тарілку покладе, петрушкою посипле…

– А в нас також лад, – Інокентій каже. – Дамо тобі драного кожуха, поселимо на горищі, будеш нам комина чистити, а я тобі за це дам таку ласку – поганки зі мною по четвергах їсти. Ой, поганочки, ой дрібнесенькі! – аж трясеться весь.

– В отця Романа, – каже Марина, – хата світла. Вікна до стелі. Все чисто виметено. А як Михась лазню заладить, то аж хочеться жити.

– А в нас теж добре, – Інокентій каже, – Наїмося блекоти з тобою і поліземо на вишню чортів ганяти. А як хто прийде, ти його за руки вхопиш, я його за ноги візьму, і як потягнемо, так з нього всі біси й посипляться.

– В отця Романа до сповіді підеш, в чистому ходитимеш, – каже Марина.

– А в нас вогень розпалимо і кізяк курити будемо, а потім назад, на горище, з молитвою, в драному кожусі, на морозі стоячи, спати. Вибирай, куди підеш.

– Та я що, – кажу їм, – я людина маленька, кізяк на морозі курити не потрафлю. Піду я до отця Романа дякувáти, а вам низько кланятись.

І пішов до отця Романа. А там у нього й вулики, й корови, й нову дзвіницю ставлять – роботи вистачає. То я вже при храмі в комірчині поселився, та й живу. Сад доглядаю, оце часом аличі вийду продати чи яблук. Отаке.

– Людоньки, чи це чувано, – сказала моя мама. – що це, чи не 113-та?

– Вона, вона, пиняйте її, – сказав нам чоловік.

– Дякуємо за аличу, – кинув я на прощання.

– Тримайтеся купи, – озвався чоловік, і 113-та рушила разом з нами на Львів.

На пил при дорозі падали перші великі краплі дощу.

2011