Читать книгу Пісні про любов і вічність (збірник) - Любко Дереш - Страница 9

Осінь мага

Оглавление

Ми зустрілися з Ольгердом Костянтиновичем після тривалої розлуки. Мабуть, року півтора ми не бачились. Він простував до мене під мостом, що на виїзді з Києва, з ментоловою сигаретою в руці.

– Невже я так сильно змінився? – спитав він мене.

Я побачив його, щойно коли він опинився за кілька метрів від мене. Можливо, тому, що був, як завжди, непримітним, наче мімікруючий метелик. А може, тому, що з роками ставав дедалі прозорішим для людей загалом.

Болотяного кольору поношена куртка добре приховувала його на тлі травневого сіро-жовтого бетону Видубичів. Вона ніяк не нагадувала про того Ольгерда Костянтиновича, якого я бачив востаннє: фрак, біла сорочка, манжети із запонками, бант, зачесане назад волосся, наче в композитора-романтика, сигара, пронизливий погляд людини, яка знає, що значить ходити в море під вітрилом. У нашому звичному місці зустрічей, де подавали добрий мате, він висловився якось у тому дусі, що, мовляв, усе його зовнішнє зараз – суто аполлонічне: впорядковане й мирне. Тоді як усередині клекоче хаос, про який ніхто не має й гадки. Висловився, як і слід говорити магам.

Йому було вже далеко за п’ятдесят. Він виглядав на гребені останнього злету сил: довгий плащ, щетина, вертикальні леверкюнівські зморшки на щоках, загалом німецьке, а може навіть швейцарське обличчя – обличчя блакитноокого лісоруба-протестанта, шкіряна сумка з атрибутами, призначення яких ніколи не стане відомим ані мені, ані широкому загалу.

Серед атрибутів десь мала бути олія герані. Як і персонаж Томаса Манна, Ольгерд Костянтинович страждав на тривалі мігрені.

Сигара – майже випадкова в його руках. Зазвичай – «прилуки». Іноді щось ментолове.

Зараз, під мостом на виїзді з Києва, Ольгерд Костянтинович виглядав років на десять старшим. Наче гриб, який із часом набирає порохнявості, він покривався пилюкою часу сильніше, ніж інші речі, мабуть тому, що зазвичай вибирав місця, де вітер потойбіччя дув дужче.

Його очі були гострими і вицвілими. Щось вікодавнє визирало з них.

Якось я чув, як він називав себе «фраєром», але – в минулому часі. «Був». Зараз я би сказав, що фраєрства у ньому збавилося ще наполовину.

Під мостом на нас чекало чорне «ауді». Мабуть, це єдиний раз у житті, коли нам доведеться їхати разом у його відьмацькі місця розкішним «німцем». Водій відмовчувався всю дорогу, а ми й не заговорювали.

– Цієї зими у мене був аскетичний період, – сказав Ольгерд Костянтинович. – Улітку, коли ми їздили на гастролі з театром, у мене вкрали всі мої пожитки. Я зберігав усі найцінніші речі в одній сумці. Там було все: гроші, документи, предмети сили. Вкрали всі гроші театру. Близько двадцяти тисяч. Я провів решту літа під Бабиною горою. Ловив рибу з Діді Ольгердівною. Коли стало холодно, перебралися в Григорівку. Коли в Григорівці настає осінь, ти знаєш, там хочеться покінчити з собою…

Я слухав і кивав головою.

Сто років не був у Григорівці.

Ми під’їжджаємо до села. Далі, за селом, останній хутір – Лукавиця. Далі – Зона.

Покійний Сталкер, Володя Таран, не раз намагався натякнути на природу Ольгерда Костянтиновича. Кожного разу, мовби між іншим, він зауважував: «А Бориско наш не любить Зони, ой не любить». Зона до демонів ставиться вороже, це знав кожен.

Втім, особливого страху в Ольгерда Костянтиновича перед Зоною я не зауважував. Він полюбляв блукати там, точніше, намагався заблукати в ній кожного разу, коли виходив на прогулянку, але, на жаль, знав її надто добре. Мапографічні похибки він допускав лише аби потішити дам, які, наважившись, вирушали босими вглиб півострова, в ніч, вірячи, що попереду – справді прогулянка на півтори години.

Сталкер був сусідом Бориска. Він жив за сім кілометрів від Григорівки у спеціально викопаній для себе печері. Там він рятувався від алкоголізму, який переслідував його по п’ятах від часів розвалу СРСР. Тоді він, молодий офіцер КДБ, не підозрював, що його особливі здібності до визначення характеру людини за почерком, які дозволили йому в такому юному віці отримати квартиру, автівку і солідний оклад, а також право носити табельну зброю, будуть потрібними лише для вирахування з-поміж десяти кандидатур на посаду бухгалтера того, хто більше боятиметься красти. Він не знав, що йому доведеться жити на копійки в холостяцькій квартирі під Трипіллям, вишукувати підказки до розгадки таємниці Зони з пісень Бутусова і книг Шилова, не знав, що боротьбу зі Звіром доведеться вести самотужки.

Зрештою, я теж не знав, що одного морозного ранку мені доведеться виводити з його квартири сорок пігмеїв з Санкт-Петербурга, які приїхали серед ночі, без попередження, на курси графології, якраз тоді, коли він спробував перервати свій триденний запій десятком пігулок діазепаму.

Сталкер знав Зону. На Зоні йому не хотілося здохнути. Він захищав Зону. Він був готовий убити, був готовий померти, якщо треба.

Ольгерд Костянтинович, що страшно, теж.

Тієї осені, коли в Ольгерда Костянтиновича вкрали сумку, він до перших приморозків харчувався рибою. Удвох із Діді Ольгердівною вони випливали на Дніпро і закидали сіті. Ольгерд Костянтинович казав, що за день могли впіймати до сорока рибин. Частину улову вони передавали ще живому тоді Сталкеру. Сталкера не стало взимку.

У них було старе каное. Досі не можу забути переміну, яка сталася з Любою, дівчиною з Москви. Власне, не те, щоби зовсім дівчиною. Любі на той момент було якраз посередині між тридцяткою і сороківкою. За спиною два невдалі шлюби. Тіла першого чоловіка так і не знайшли в тому лісі під Москвою. Вона здогадувалася, що він справді зробив так, як завжди погрожував, – заштрикнув собі смертельну ін’єкцію героїну. Одначе тіла так і не знайшли. Ми гуляли з нею Києвом якось, і вона вказала на рекламу квасу «Тарас». «Все таки щось змінюється, – мовила. – Ще рік тому я почала би ревти, якби побачила це ім’я. В Росії воно ніяк не популярне». Минуло п’ятнадцять років, і тільки рік тому вона перестала плакати, коли бачила випадково ім’я свого чоловіка. Той нікчемний француз, який був у неї після Тараса, хоч і допоміг їй розпочати який-такий бізнес, щасливою її не зробив. І який сенс у тій кав’ярні, хай і на Пушкінській, якщо минулого року вона збанкрутувала. І який сенс у тому французі, що він весь анархічний, який сенс у тому, що він бачить світимість, як дон Хенаро, який сенс у тому, що він у захваті від українського самогону, якщо її серця не знайшли в лісі разом з тілом Тараса.

Остання її спроба зав’язати стосунки з чоловіками закінчилася стрибком з вікна першого поверху. У хатніх тапцях, у домашньому одязі вона вистрибнула просто на сніг і побігла чимдуж до людей, а її молодик з ножем у руці уже вилазив за нею слідом.

Люба вміла дивовижно посміхатися. Ми з Віктором, моїм орлиноносим приятелем з півдня Росії, довго намагалися вгадати, яка ж професія Люби в житті. Медична сестра? Вчителька молодших класів? Відділ зв’язків із громадськістю? Її посмішка була непроникною і заспокійливою. Ніколи не сказав би, що вона пустила сльозу, бо згадала чоловіка, який зробив собі «золотий заштрик» у лісі Підмосков’я, глупої зимової ночі, незважаючи на всі її ридання та благання не робити цього.

Якось вона теж опинилася на березі Дніпра під Каневом, недалеко від того місця, де стояв табором мандрівний театр Ольгерда Костянтиновича. Вона стояла на березі ріки одного туманного ранку і спостерігала, як повертається на каное Ольгерд Бориско. У плащі з закоченими рукавами, підперезаний якоюсь шворкою, з волоссям, перехопленим червоною пов’язкою, він нагадував одержимого, що ходить світами. Не наважившись попросити в Ольгерда Костянтиновича човна, вона так і прождала би, доки не розійшовся туман. Бориско сам запропонував їй, і Люба, стоячи в каное, як у гондолі, попливла в «молоко».

Вона повернулась іншою людиною. Або духи відпустили її, або вона зрозуміла, що мертві самі мають ховати своїх мерців.

Ольгерд Костянтинович часом возив у своєму каное черепах. Переправляв їх з одного місця в інше. У будиночку в Григорівці я бачив картину, намальовану ним ще в період «фраєрування»: безліч черепах, що пливуть до світла, побачених із дна прірви.

Іншу картину Бориска я бачив у Таганрозі в приватній колекції людини, чиє ім’я цікавило СБУ ще від початків незалежності. На картині зображено жінку-сфінгу – наполовину левицю, наполовину людину – і символи трьох часів: профанного, ієрархічного і перпендикулярного. Шию Сфінги перетинав грубий шов. Муза Бориска, упізнавши у фігурі Сфінги перса суперниці, кинулася з ножем спершу на картину, а потім – на художника.

Бориско вже давно не малював.

– Я хотів би знову виїхати на пленер, – поділився він, коли ми нарешті вибралися з машини. Ольгерд Костянтинович дав указівки водієві, як безпечно виїхати з цієї глушини. Ми сіли при дорозі в затінку. Ольгерд Костянтинович запалив. – Це болісне відчуття. Мені бракує живопису.

У нього важкий клунок з їжею для Діді Ольгердівни. З весни вона остаточно переїхала до Григорівки. Планувала залишитися там на зиму.

– Мене теж витісняють із Києва. Цієї зими майстерні художників від Профспілки вирішили не опалювати. Всі мої підопічні поздихали. Всі риби, раки, всі молюски. Так що тепер мене в Києві ніщо особливо й не тримає. Скоро я теж переїду, як Діді Ольгердівна. Уже такий вік, що пора присвятити себе головному – готуванню до мандрівки.

Костянтин Ольгердович усміхнувся посмішкою замшілого пня.

– Ви вже відчуваєте настільки реально?

– Дуже. Все почало відбуватися надто швидко.


– Є два моменти в житті, коли ми відчуваємо плинність життя по-справжньому. Перший – це коли ми підростаємо і в нас кожен день щось змінюється в тілі. Шкодую, що коли був малим, не настільки уважно придивлявся до змін, які відбувалися зі мною. І другий період – десь у моєму віці. Ти починаєш старіти, і все знову змінюється дуже стрімко, раптово. Тіло починає відмовляти. Причому геть несподівано. Там, де ти не очікував цього. – Ольгерд Костянтинович призупиняє ходу, аби перевести подих. Дорога наша пролягає крізь густі зарості, йти вгору такою стежкою непросто. Коли Ольгерд Костянтинович завмирає, завдяки своїй болотяній куртці він майже одразу зливається з середовищем.

– Весь інший час – від сімнадцяти до п’ятдесяти восьми – суцільна ілюзія. Не довіряй їй. Здається, ніби нічого не міняється, але насправді це не так. У мене таке враження, наче все, що зі мною відбувалося попередні п’ятдесят вісім років – це тільки підготова, аби я краще міг зрозуміти той спектакль, який триває зараз.


Знімальну групу я зустрів на кручі.

З-за пагорба виїхав джип і зупинився біля мене. У його полірованих вікнах відображалося небо, особливо синє після обіду. Дніпро погідно плинув далеко внизу. Хмари погідно пливли високо вгорі.

Із «джипа» вийшов мій товариш Віктор, схожий на хижу птицю. Розмахнувшись руками, наче крильми, він виставив їх уперед, аби обійняти мене.

– Товаришу, скільки років! Що ти тут робиш? Як ти тут опинився?

Трохи розгублений від того, що маю природно показати свою радість, відповідаю:

– Ти ж знаєш, для чого ходять у ці місця. А що ви тут робите? І хто ці люди? – показую на чоловіка з фотоапаратом, який, використовуючи його як відеокамеру, намагається зняти наш діалог.

– Діма, – махає рукою чоловік з фотокамерою.

– Саша, – каже дівчина з обличчям чаклунки, що теж вийшла з машини.

– Слухай, у нас тут така річ сталася, – каже Віктор. – Ми з друзями приїхали сюди подивитися на місця тутешні, ну ти в курсі, для чого сюди їздять. І в нас уночі з’явився, коротше, артефакт. – Віктор витягує з кишені блокнот і показує мені якийсь малюнок. Малюнок нагадує концентричні кола, розділені на сектори.

– А що конкретно сталося?

– Хтось вночі розпалив біля місця, де ми ночували, вогонь у формі цієї фігури.

– Так, – підтверджує Саша. – Нікого не було поруч. Ні сусідів, нікого. Можливо, якісь хулігани.

– Але нащо це хуліганам? – запитує Віктор і проникливо (можливо, занадто проникливо для ситуації) вдивляється Саші в обличчя.

– Стоп, стоп, стоп, – чую раптом голос звукооператора Богдана, і в Діми опускаються руки з камерою.

– Ну, що знову не так?

– В Олега треться лямка сумки об мікрофон. – Звукорежисер зсовує навушники на маківку, від чого стає схожим на мультиплікаційного ведмедя, і береться поправляти мені лямку переметної сумки.

– Сцена третя. Дубль другий, – оголошує режисер. – Ще раз сцена знайомства.

– Знову знайомство? – морщить носа мій подібний до орла товариш.

Саша, Віктор, Діма сідають у джип. Джип від’їжджає за пагорб. Я знову стою один на кручі. Внизу погідно плине Дніпро. Вгорі спокійно плинуть хмари.


Їдемо джипом до хати Діді Ольгердівни. Діма бравує, Саша знітилася. Третього хлопця я звідкілясь знаю. Розмовляємо тільки ми з Віктором.

– Було кілька інцидентів під час експерименту, – розповідає Віктор про своє останнє дітище – тоталітарний соціальний проєкт, спрямований на формування зародків цивілізації волі. – Просто так покинути проєкт не поталанило нікому. Ну, що там було… лив дощ, по-перше, весь час. Ні дрів зібрати, ні каші зварити… Сашко зламав руку. Аня занервувала, пішла до лісу, і їй защемило спину. Дві дівахи, не хочу називати імен, вирішили на все наплювати і піти собі. Дорогою одна з них засаджує собі глибоку скалку в ногу, і втеча стає неможливою. На шляху їх перестріває злива. Якась машина зупиняється, щоб завести дівчат назад, на територію експерименту, і друга, коли сідає у «волинянку», до крові защемлює дверцями пальці…

Я киваю і слухаю, слухаю і киваю. Віктор працює з простими, базовими речами – з чорним, білим, червоним.


Біля дому Діді Ольгердівни нікого немає.

– Діді Ольгердівно! Діді Ольгердівно! – гукаю я, але ніхто не відповідає. Будиночок над долиною Здихальнею порожній.

Будиночок тоне в зелені. Хата, наполовину обплетена плющем, наполовину диким виноградом, практично непомітна знизу, з дороги. Її захищають високі дерева на схилі. А звідси, куди сягають лиш їхні верхівки, відкривається панорамний вид на Григорівку. Уже вечоріє, і від зелені починає сходити сирість. Саша знаходить сліди чаювання в зарослій хмелем альтані.

– Тут хтось був! – каже вона, вказуючи на китайський чайник і три чашки з недопитим чаєм.

– Діді Ольгердівно! – Я ще раз гукаю, і луна котиться аж до гори на протилежному кінці Здихальні.

– Може, по молоко пішла, – припускає Віктор.

– Або з лука стріляє, – додаю я. – Сашо! Ти що робиш? Зупинись!

Але Саша відчиняє двері в дім і заходить досередини. Оператор знімає, як у нього перед об’єктивом зачиняються дві половинки дверей.

– Єсть, – каже Діма, чоловік з камерою.

– Знято, – підтверджує режисер, і звукооператор з полегшенням опускає волохатий мікрофон-«собаку» додолу.


У домі. Камера з-за плеча. Саша заходить у передпокій. Нервово озирається. Входить у світлицю. Наїзд на рояль. Пробіг по вікнах. Затримка на глобусі, що звисає на нитці зі стелі.

– Це справжній? – зойкає Саша, і оператор наводить різкість на череп, що стоїть під картиною. Ні вона, ні Діма раніше сюди не потрапляли.

– Муляж із парафіну, – кажу їй.

Оператор водить камерою – знімає узори на стінах

і стелі. Намальовані коричневими пастелями, вони нагадують хижі лапи якихось в’юнких рослин. Лапи обплітають кімнату, вповзають часом на стелю, часом підповзають до вікон.

Я підходжу до південного вікна. В цьому куті я бачу графіку, намальовану моєю подругою Вікою, з якою ми жили разом три роки.

– Що це? – питає Саша в уже знайомій для всієї знімальної групи манері. «Що це? Це дім? Вау! А це що? Це пліт? Ого! А це хто? Козак? Не може бути!» Діма з камерою нависає над нею. Саша розглядає щось, схоже на картину. На підлозі, притиснута з трьох сторін каменями, а з четвертої – картоплиною, лежить майстерно виконана мапа. Вона нанесена на міліметрівку, має розміри метр на метр і вщерть заповнена детальним рисунком. Має вигляд концентричних кіл, переділених на сектори.

– «Трансцендентне», «іманентне», «універсальне», «індивідуальне», «абсолютне»… – зачитує Саша, а Діма знімає, знімає, побільшеним планом, наїздом, збоку, по букві, по слову, по сектору.

– «Символ», «відлуння», «далеч», «симетрія», «одночасність», – наче в маренні, проговорює Саша. – Що це?

Вона дивиться на Віктора, лідера.

– Ну, скоріш за все, це якась мапа. Виглядає доволі зловісно…

На кухні чується дзенькіт розбитого скла. Діма переводить погляд камери на кухню.


На кухні знаходимо уламки розбитого дзеркала. На кухні нікого немає.

Ми затіваємо з Сашею суперечку про те, чи висіло біля печі дзеркало і якщо не висіло, то звідки ж узялися друзки.

Віктор гне свою лінію:

– Дивись, яка настоянка у них. Дев’ять сил. Ти знаєш, що означає дев’ять сил?

Я потихеньку виходжу з кухні та мимоволі зупиняюся від картини, яку бачу у вітальні.

– Добрий день, – вітаюсь я, привертаючи увагу оператора. Камера визирає з-за плеча. Ольгерд Костянтинович, вдягнутий у якесь лахміття, закутавшись у брудний коц, затягує в кімнату круглу каменюку, схожу розмірами на яйце дракона.

– Добрий день, – підіймає голову Ольгерд Костянтинович, наче вперше бачить мене. – Ну, допоможи вже, раз прийшов.

Я берусь допомагати йому. Удвох ми витягуємо каменюку на табуретку. Ольгерд Костянтинович, закутавшись у коц міцніше, втомлено сідає в крісло.

– Ольгерд Костянтинович, ми тут… Я тут привів деяких друзів…

Він дивиться на них через плече. Волосся його розтріпане.

– Бачу. Хоч я, Олеже, правду кажучи, не чекав від тебе такого. Зараз, тільки пігулку вип’ю, бо так башка болить…

Ольгерд Костянтинович зникає в сінях.

– Може, справді підемо звідси… – каже Саша. Вона ніколи не бачила Бориска і не знає, як їй поводитись. Здається, вона налякана.

– Може, ми невчасно?

Над нею нависає, урочисто всміхаючись, Віктор.

– Глянь, а казала, що не здивується.

– Я не здивована. Я просто бачу, що йому зле, тому, може, ми підемо…

– Я зрозумів. Ти не здивована, ти шокована.

– Він мені не подобається, от і все. Так що, знімаємо далі?


– Ольгерде Костянтиновичу, – кажу я до нього. – У моїх друзів сталась одна дивна пригода. Вітя, може, розкажеш?

Віктор підіймається з крісла і майже впирається головою в стелю. Він починає ходити кімнатою і розповідати, розмашисто жестикулюючи. Здається, своїми довжелезними руками він може охопити всю кімнату зразу. Ольгерд Костянтинович дивиться на нього знизу вгору своїми вицвілими блакитними очима, і якась оманна цнотливість освітлює його обличчя.

– Значить, так, – починає Віктор. – Ми приїхали в ці місця на кілька днів провести деякі дослідження. Ми чули, що ці місця особливі, це ж так?

– Для вас, чоловіче, ці місця особливі хіба що вдалою рибалкою. З вашою футболкою тут лише піти в кіоск, купити пива і сидіти на лавочці, а не гуляти тутешніми лісами.

– Ви маєте на увазі, що ми надто помітні? – Віктор торкається яскраво-червоної футболки з логотипом «Формули-1».

– Звісно. Якщо ви хочете хоч щось побачити тут, вам необхідно стати спорідненим із середовищем. Природа як Артеміда – вам треба бути непомітним, щоби підгледіти, як вона купається.

– Це наша ціль – бути помітними, – незворушно відповідає Віктор. – Вчора вночі… ми прокинулися від того, що хтось розпалив вогонь біля місця, де ми ночували. Вогонь горів не просто так, хтось розпалив його за формою певної фігури. Я замалював цю форму. – Віктор дістає з кишені записник і підходить до Ольгерда Костянтиновича. – Погляньте…

Ольгерд Костянтинович роздивляється малюнок.

– Гм… а середній відділ на сектори не було переділено?…

І серед цієї мазні озивається режисер:

– Так, стоп. Гаразд, але, Вітю, ти можеш ще раз спитати те саме?


– Ольгерде Костянтиновичу, ви мені вибачте, – починаю вдруге я. – Я випадково зустрів тут своїх друзів – ви ж знаєте, що в цих місцях випадковостей не буває. Їм потрібна допомога. Вікторе, може, ти розповіси?

Підіймається Віктор.

– Ну, значить так. Ми з товаришами, – Віктор вказує на Сашу і на Діму з камерою, – вирішили приїхати на кілька днів на півострів. Дослідити цю глушину. У нас є деякі задумки на майбутнє з приводу тутешніх місць…

– На майбутнє… – гмикнув Ольгерд Костянтинович. – Так, так. Продовжуйте…

– Ви щось знаєте про ці місця? – підіймається на повний зріст Віктор і загрозливо нависає над Ольгердом Костянтиновичем. – Розкажіть, нам важливо дізнатися якомога більше. У нас виникла деяка позаштатна ситуація…

Ольгерд Костянтинович задоволено посміхнувся.

– Я приїхав у ці місця на декілька днів, а залишився на все життя. Дивіться, щоб із вами не сталось такого ж, – сказав Бориско Саші. – Вони живі… Сюди потрібно приїжджати помирати… – Ольгерд Костянтинович кинув погляд у вікно. За вікном смеркалося. – Ну, власне кажучи, раз ви наважилися приїхати сюди, перед вами постає велика задача – зуміти звідси видістатися. І навіть якщо вам здаватиметься, наче ви виїхали з півострова, ваше життя може кардинально змінитися і ви блукатимете по ньому до кінця своїх днів.

– Тут були випадки самогубства… Ви знаєте щось про них?

– Самогубства… ну, тут цього повно. Особливо на осінь. Тут таке коїться… Коли ви бачите, як із цих дерев відлітає листя, треба мати дуже багато сил, аби втриматися від того, щоб і самому не відлетіти, слідом за цим покликом.

– Неспокійні будинки? – цікавиться Віктор.

– Купили один, он там, трохи нижче. Там жив наш оператор. – Ольгерд Костянтинович виразно подивився на Діму з камерою. – Недовго. Він купив цей будинок задешево в однієї сім’ї, яка спробувала звити там гніздо. Закінчилося тим, що дружину того власника поклали до психіатричної лікарні, а сам власник тяжко захворів.

– Було б цікаво заночувати в цьому домі, – озвучує свої плани Віктор.

– Нічого цікавого. Звичайні лярви. Приходять уночі під виглядом чоловіка чи жінки і висмоктують із вас життєву силу.

– Ну, гаразд, – каже Віктор. – Я бачу, ви людина з досвідом, погляньте, цей знак з’явився у нас сьогодні вночі. Хтось запалив вогонь у формі хреста, оточеного колом. Вам це нічого не нагадує?

Ольгерд Костянтинович дивиться. Усміхається. Підводить очі. Знову цей погляд знизу вгору, ця вдавана смиренність старого фавна.

– Це лабіринт.

– Знято. Дуже добре, – перериває процес режисер. – Але, будь ласка, Вітю, трохи жвавіше. В Олега знову мікрофон треться об тканину, поправте йому. Давайте ще раз.


Починаємо дубль із мовчанки.

Ольгерд Костянтинович запалює сигарету і з-під брови позирає на Віктора в яскравій футболці з логотипом «Формули-1», такої недоречної в цьому порослому мохом будинку. Якось один із слухачів курсу Ольгерда Костянтиновича (курсу лекцій, який можна було би назвати «Як керувати Всесвітом непомітно для санітарів»), поцікавився: чому Ольгерд Костянтинович палить. Той відповів, що його життя настільки аскетичне, що без тютюну воно позбудеться останнього промінчика надії. Я знав, що воно справді таке. Він міг усеньке літо жити на одній зупі з кропиви, ходити босим по встелених колючками акацієвих лісах, спати по три години на добу, по вісімнадцять годин на добу працювати над якоюсь ідеєю.

– Несподівано бачити стільки людей, – нарешті каже Ольгерд Костянтинович, задумливо пускаючи дим. – Треба мати на увазі, що всі, хто потрапляє у ці місця, потрапляють під певний сюжет. Ви готові до того, що ваше життя від сьогодні зміниться?

Тут не витримує Саша:

– Скажіть, ви щось знаєте про знаки, які з’являються у вогні? У нас тут таке сталося вночі… Ми спали. І хтось прийшов, виклав багаттям символ… Ми не знаємо, хто це міг бути.

– Так, з’явився певний знак. Ми прокинулися посеред ночі, вже нікого не було, – повернув собі ініціативу Віктор. – Я замалював його. Погляньте.

Віктор показує записник із малюнком Борискові.

Бориско злегка усміхається. Він кутається глибше у своє дрантя, струшує попіл від сигарети. Курить він так ощадливо, поглинаючи увесь дим, що навіть запаху практично не відчувається.

– Ви знаєте, що це? – питає Саша, округливши очі.

– Лабіринт, – відповідає Ольгерд Костянтинович. – У вас, до речі, щитоподібна залоза збільшена.

– Я знаю, – ніяковіє Саша і поправляє комірець майки.

– Лабіринт – це символ цього місця. Вам доведеться пройти крізь нього. – Ольгерд Костянтинович дивиться на Сашу, так що стає зрозуміло, що його «вам» адресоване їй. – Тут є один лабіринт недалеко звідси. Олег вам може показати.

– Лабіринт? – перепитує Саша.

– Зможеш провести? – питає Віктор.

Я киваю.

– Треба вийти вранці, йти кілометрів із п’ятнадцять.

– А машиною?

– Крізь ліс? Навряд чи… Ольгерд Костянтинович… – знову звертаюсь я до старого гнома. – Вибачте, що потурбували вас. Просто справді, друзям потрібна була допомога… Ви можете дати їм якийсь захист на ці кілька днів, поки вони на півострові?

– Захист? – усміхається Бориско. Різко встає з крісла. Вручає каменюку оператору і по картоплині Віктору, Саші та комп’ютернику (який звідкись мені знайомий). – Ось вам захист.

За спиною Костянтиновича мені вчувається демонічний регіт.


Увечері ми сидимо у Діді Ольгердівни – Бориско, сама Діді Ольгердівна і я. Знімальна група ночує в одного колишнього шеф-кухаря, тепер язичника, в Лукавиці. Сьогодні я ночуватиму в оранжевому домі – місці для сновидінь. Останній раз я зупинявся там три роки тому. Із запаленою свідомістю, з розхитаними зубами, зі смаком крові в роті, ледве дихаючи, босоніж перейшовши від Букрина до Григорівки, тоді я вийшов надвечір до дому Бориска. Той на схилі пагорба саме давав лекцію з готичного стилю. Лекцію слухали зо двадцять молодих людей із Москви та Пітера. Дитячий товариш Бориска, київський містик, відомий під псевдом «№ 17», написав свого часу скандально відому брошуру, присвячену Борискові, – вона називалась «Блиск і злидні магів, або Інструкція з техніки безпеки під час роботи з Оликом Б.». Замість того аби відлякати, вона довела інтерес до Бориска до градуса кипіння. Коли в Москві густих сімдесятих дізналися, що до них приїздить крутий київський маг, з поїзда його прийшли зустрічати десятки відьом і чаклунів, магів і відунів різного штибу. Закінчилося це дружніми посиденьками у квартирі відомого містика маркіза де Карамболя і не менш товариською пропозицією зі сторони маркіза з’їсти на двох зіпсуту консерву з душениною – нічого більше у квартирі не було. Поїдання протухлого м’яса, як розповідають чутки, закінчилося повним тріумфом волі для обох – позаяк обоє досі живі.

Російські студенти, надихнуті жовтою брошурою епохи Брєжнєва, розшукали майстра в українській глибинці та витягли його на розмову про високе. Я теж того вечора шукав розмови про високе, сам притому тримався дуже низько. Хтонічні первні, пробуджені здуру в надрах півострова, не залишали мене у спокої і в місті.

Тоді ми сиділи пізно вночі просто неба, пили якесь чорничне вино, і Ольгерд Костянтинович розповідав історії про смерть. Мені необхідно було слухати про смерть, я прагнув чути її, впиватися оповідями про неї, інакше повертався до відчуття, наче помираю сам. Ольгерд Борисович розповів, як особливі жуки, що живуть на півострові, якось прийняли його за здохлятину. Він заснув на пагорбі над кручею десь далеко в Зоні, і жуки зробили під нього підкоп. Його обкопали, і в якийсь момент Ольгерд Борисович прокинувся від відчуття, наче він невблаганно опускається під землю. Ще трохи, і жуки-могильники затягли б його до могили.


Конец ознакомительного фрагмента. Купить книгу
Пісні про любов і вічність (збірник)

Подняться наверх