Читать книгу Будинок Мрії Енн - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 10

Вересень того року був місяцем золотих туманів і пурпурової імли в Гавані Чотирьох Вітрів – місяць осяяних сонцем днів і ночей, які купалися в місячному світлі чи пульсували зорями. Жоден шторм його не затьмарив, не здіймався сильний вітер. Енн з Гілбертом приводили до ладу своє гніздечко, гуляли пляжем, плавали в гавані, їздили в Чотири Вітри та в Глен, чи порослими папороттю, віддаленими лісовими дорогами; словом, мали такий медовий місяць, якому могли б позаздрити будь-які закохані.

– Якби життя мало взяти й зупинитися, все одно варто було народитися заради останніх чотирьох тижнів, правда? – сказала Енн. – Не думаю, що нам ще колись випаде таких чотири ідеальні тижні – але вони в нас були. Все – вітер, погода, люди, Будинок Мрії – змовилися, щоб зробити наш медовий місяць чудесним. Не було навіть жодного дощового дня, відколи ми приїхали.

– І ми жодного разу не сварилися, – дражнився Гілберт.

– Ну, «це така насолода, яку краще відкласти», – процитувала Енн. – Я така рада, що ми вирішили провести медовий місяць тут. Наші спогади про нього завжди будуть пов’язані з цим місцем, будинком наших мрій, замість того, щоб бути розкиданими по чужих місцях.

В атмосфері їхнього нового дому відчувався дух романтики та пригод, якого бракувало Енн в Ейвонлі. Хоч там вона теж жила недалеко від моря, воно не було частиною її життя. У Чотирьох Вітрах воно її оточувало й постійно кликало до себе. Вона його бачила з кожного вікна нового дому. Воно завжди шуміло в неї у вухах. Судна щодня припливали на причал в Глені чи відпливали на заході сонця, у порти за півсвіту звідти. Рибальські човни під білими крилами випливали вранці, а на вечір поверталися навантажені. Моряки й рибалки їздили звивистими червоними дорогами гавані, безтурботні й задоволені. Завжди було відчуття духу пригод і далеких мандрів. У Чотирьох Вітрах життя було не таке врівноважене й усталене, як в Ейвонлі; на них дув вітер змін; море гукало мешканців узбережжя, і навіть ті, хто не міг відповісти на його поклик, відчували його збудження, хвилювання, таємниці й можливості.

– Тепер я розумію, чому деякі люди мусять виходити в море, – сказала Енн. – Це бажання, яка напливає на нас постійно – попливти за горизонт, де заходить сонце – має бути дуже сильне, якщо з ним народитися. Не дивуюся, що Капітан Джим через нього втік. Не буває такого, щоб я побачила корабель, який випливає з каналу, чи чайку, яка кружляє над дюнами, і не захотіла й собі опинитися на борту чи мати крила, не як голуб, «полетів би й відпочив би», а як чайка, кинутися в саме серце шторму.

– Ти залишишся тут зі мною, Енн, дівчинко, – ліниво проказав Гілберт. – І нікуди ти від мене не полетиш ні в який шторм.

Вони сиділи на своєму порозі з червоного піщаника, наближався вечір. Довкола них панував спокій – на землі, в морі й на небі. Над ними кружляли сріблясті чайки. Горизонт був облямований рядами ніжно-рожевих хмар. Тишу в повітрі порушувала тільки пісня вітру та хвиль. Бліді айстри колихалися в сухих, імлистих лугах між ними та гаванню.

– Лікарі, які всю ніч доглядають хворих, думаю, мають не вельми пригодницький настрій, – поблажливо сказала Енн. – Якби ти виспався минулої ночі, то так само готовий би був зараз до польоту фантазії.

– Я добре попрацював минулої ночі, Енн, – тихо сказав Гілберт. – Дякуючи Богу, я врятував життя. Це вперше я таке можу сказати. Всі інші рази я хіба допоміг; але, Енн, якби я всю ніч не сидів в Елонбі й не боровся зі смертю, та жінка померла б до ранку. Я спробував експеримент, який в Чотирьох Вітрах ще не випробовували. Не думаю, що хтось таке взагалі десь раніше робив за межами лікарні. Минулої зими в Кінгспорті його вперше провели. Я б теж не посмів, якби не було очевидним, що жодного іншого виходу немає. Я ризикнув – і все вдалося. У результаті врятовано добру жінку й матір на довгі, щасливі роки життя. Коли я сьогодні вранці їхав додому, і над гаванню підіймалося сонце, я подякував Богу за обрану мною професію. Я взяв участь в нелегкому бою й переміг – подумай тільки. Енн, ПЕРЕМІГ в бою проти Великого Руйнівника. Ось чим я мріяв займатися, коли ми розмовляли з тобою про те, що хочемо робити в житті. Та моя мрія здійснилася сьогодні вранці.

– Це єдина твоя мрія, яка здійснилася? – спитала Енн, яка добре знала, якою буде відповідь, але все одно хотіла її почути.

– ТИ знаєш, Енн, дівчинко, – сказав Гілберт, всміхаючись їй у вічі. У цей момент на порозі маленького білого будинку на узбережжі Гавані Чотирьох Вітрів сиділо двоє абсолютно щасливих людей.

Тепер Гілберт змінив інтонацію й сказав:

– Я мав чекати на корабель на нашій під’їзній алеї?

Енн глянула й скочила на ноги.

– Це або пані Корнелія Браянт, або пані Мур з візитом, – сказала вона.

– Я піду в кабінет, і якщо це пані Корнелія – попереджаю, я підслуховуватиму, – сказав Гілберт. – З того, що я чув про пані Корнелію, можу зробити висновок, що розмова з нею, м’яко кажучи, не буде нудною.

– Це може бути пані Мур.

– Не думаю, що постать схожа на неї. Я бачив її, як вона працювала в саду на днях, і хоч бачив її здалеку, вона здалася стрункішою. Схоже, вона не дуже товариська, якщо, бувши твоєю найближчою сусідкою, ще сюди не навідалася.

– Значить, вона все ж не схожа на пані Лінд, інакше б цікавість привела її сюди, – сказала Енн. – Думаю, це пані Корнелія.

І справді, це була пані Корнелія; ба більше, пані Корнелія приїхала не з модним коротким візитом привітати молодят. Вона мала зі собою своє рукоділля під пазухою, а коли Енн запросила її зайти, та відразу зняла об’ємний крислатий капелюх від сонця, який тримався в неї на голові, незважаючи на вересневий бриз, який нікого не жалів, за допомогою ґумки під вузликом світлого волосся. Ніяких шпильок для пані Корнелії. Її мама обходилася ґумками, і вона обійдеться! У неї було свіже, кругле, рожево-біле обличчя та веселі карі очі. Вона геть не була схожа на звичну стару діву, і щось в її вигляді миттю завоювало прихильність Енн. Зі старою інстинктивною здатністю розпізнавати споріднені душі вона миттю зрозуміла, що їй сподобається пані Корнелія, не зважаючи на деякі дивацтва в її вбранні.

Хіба пані Корнелія могла прийти в гості, вбрана в смугастий біло-блакитний фартух і в шалі шоколадного кольору, всипаної велетенськими рожевими трояндами. І ніхто, крім пані Корнелії не міг би в такому вбранні мати такий гідний вигляд. Навіть якби пані Корнелія з’явилася так у палац привітати принцесу, вона б мала не менш гідний вигляд. За нею так само б тягнувся шлейф з трояндами по мармуровій підлозі, якби вона прямувала до принцеси, щоб сказати їй, що наявність чоловіка, чи то принца, чи простолюдина, не було чимсь, чим можна хвалитися.

– Я принесла зі собою роботу, пані Блайт, дорогенька, – зауважила вона, розгортаючи якусь делікатну тканину. – Треба чимскоріше закінчити, часу вже нема.

Енн дещо здивовано подивилася на білу одежину, розстелену на пишних колінах пані Корнелії. Це явно була дитяча сорочка, і вона була прекрасно виконана, з маленькими рюшами та складками. Пані Корнелія поправила окуляри й взялася вишивати витонченими швами.

– Це для пані Фред Проктор з Глену, – доповіла вона. – Вона з дня на день має народити восьму дитину, і ще нічого не готово. Інші семеро доношували одяг, який вона підготувала для свого першого, а шити ще щось вона не мала ні часу, ні сили, ні бажання. Ця жінка – мучениця, пані Блайт, тут вже мені повірте. Коли вона вийшла за Фреда Проктора, я то знала, що з цього буде. Він був одним з тих привабливих у своїх аморальності чоловіків. Після весілля вся привабливість вивітрилася, і залишилися тільки аморальність. Він п’є й нехтує сім’єю. Схоже на чоловіка, еге? Навіть не знаю, як пані Проктор могла б пристойно вдягати своїх дітей, якби сусіди їй не допомагали.

Як Енн пізніше дізналася, пані Корнелія була єдиною сусідкою, яка завдавала собі клопоту дбати про пристойність молодих Прокторів.

– Коли я почула про восьму дитину, то вирішила щось для неї пошити, – продовжила пані Корнелія. – Це вже остання одежина, і я хочу закінчити її сьогодні.

– Дуже гарно, – сказала Енн. – Я принесу своє шиття, за компанію. Ви прекрасна швачка, пані Браянт.

– Так, я найкраща швачка в цих краях, – сказала пані Корнелія, ніби констатувала факт. – Мушу бути! Боже, я нашила більше, ніж якби мала сотню власних дітей, тут вже мені повірте! Я, мабуть, божевільна, що вишиваю сорочку для восьмої дитини. Але, Боже, пані Блайт, дорогенька, вона ж не винна, що восьма, і я дуже хочу, щоб в неї було хоч щось гарне, так, ніби вона БАЖАНА. Ніхто не хоче бідолашного малятка – тому я так заметушилася, щоб хоч якось це компенсувати.

– Будь-яка дитина могла б пишатися такою сорочкою, – сказала Енн, тепер зі ще сильнішим відчуттям, що пані Корнелія їй сподобається.

– Ви, напевно, думали, що я до вас вже й не зайду, – припустила пані Корнелія. – Але це місяць жнив, знаєте, і я була зайнята – і навколо багато робочих рук, які більше їдять, ніж працюють, як і всі чоловіки. Я б прийшла вчора, але ходила на похорон пані Родерік Макалістер. Спочатку я думала, що в мене так сильно болить голова, що мені там буде геть невесело. Але їй було сто років, і я завжди обіцяла собі, що піду до неї на похорон.

– І як все пройшло? – спитала Енн, яка зауважила, що двері кабінету були прочинені.

– Що пройшло? А, похорон був розкішний. Вона мала багато рідні. У процесії було понад сто двадцять екіпажів. Сталося також дещо смішне. Я думала, що помру, коли почула, як старий Джо Бредшо, невіруючий – в церкві його не побачиш – завзято виспівує «У захисті Ісусових обіймів». Він пишається своїм співом – тому похоронів ніколи не пропускає. Бідна пані Бредшо була не в настрої до співу – геть спрацьована. Старий Джо вряди-годи купує їй якийсь подарунок і приносить новий інструмент до городу. Типовий чоловік. Але чого чекати від чоловіка, який ніколи не ходить до церкви, навіть до методистів? Я була дуже рада, коли побачила вас з молодим доктором в пресвітеріанській церкві вашої першої тут неділі. Для мене лікар не лікар, якщо він не пресвітеріанин.

– Ввечері минулої неділі ми були в методистській церкві, – хитро додала Енн.

– О, доктору Блайту, напевно, треба час від часу з’являтися і в методистів, там теж є його пацієнти.

– Мені дуже сподобалася проповідь, – прямо заявила Енн. – І, як на мене, молитва їхнього священника була гарніша зі всіх, що я колись чула.

– О, я не сумніваюся, що він вміє молитися. Ніхто не молився так гарно, як старий Саймон Бентлі, який був вічно п’яний, і чим більше він пив, тим гарніше молився.

– Методистський священник дуже добре виглядає, – сказала Енн заради відчинених дверей кабінету.

– Так, справжній красень, – погодилася пані Корнелія. – І ДУЖЕ жіночний. І думає, що кожна дівчина, яка на нього подивиться, в нього закохується – ніби методист це якийсь подарунок долі! Якщо ви з доктором послухаєтеся МОЄЇ поради, то не будете зв’язуватися з методистами. Мій девіз – якщо ти пресвітеріанин – будь пресвітеріанином!

– Ви не думаєте, що методисти так само йдуть на небо, як і пресвітеріани? – стримуючи усмішку, спитала Енн.

– Це вирішувати не нам. Це в руках вищих за наші, – серйозно сказала пані Корнелія. – Але на землі я з ним зв’язуватися не збираюся, що б там не чекало нас на небесах. ЦЕЙ священник методистів неодружений. Попередній був жонатий, і його жінка була найдурнішим, найфривольнішим створінням, яке я коли-небудь бачила. Якось я сказала її чоловіку, що йому слід було зачекати, поки вона виросте, перші ніж з нею одружуватися. Він сказав, що хотів сам її виховати. Типовий чоловік.

– Важко визначити, чи людина вже виросла, – засміялася Енн.

– Що правда, то правда, дорогенька. Дехто вже народжується дорослим, а інші й до вісімдесяти лишаються дітьми, тут вже мені повірте. Та сама пані Родерік, про яку я тобі говорила, так і не виросла. Розуму в неї що в десять років, що в сто була дрібка.

– Може, тому вона так довго й прожила, – припустила Енн.

– Може. Але я б краще прожила п’ятдесят розважливих років, ніж сто дурних.

– Але тільки уявіть, яким нудним був би світ, якби всі були розсудливі, – відказала Енн.

Пані Корнелія не брала участі в безглуздих суперечках.

– Пані Родерік була Мілґрейв, а Мілґрейви ніколи не відзначалися великим розумом. Її племінник, Ебенезер Мілґрейв, був несповна розуму. Він думав, що помер, і сварився зі своєю жінкою, що вона його не ховає. Я б на її місці так і зробила.

Пані Корнелія мала такий рішучий вигляд, що Енн так і бачила лопату в неї в руці.

– А ви не знали ЖОДНОГО доброго чоловіка, пані Браянт?

– О, так, повно – он там, – сказала пані Корнелія, махаючи рукою на відчинене вікно в напрямку церковного цвинтаря.

– А живих? – не здавалася Енн.

– О, та є декілька, тільки щоб довести, що в Бога немає нічого неможливого, – неохоче визнала пані Корнелія. – Не заперечую, що якщо спіймати декотрого чоловіка молодим і його правильно виховати, і якщо його матір добре його до того лупцювала, то може вийти щось пристойне. ВАШ чоловік не такий вже й поганий, як на чоловіка, з того, що я чула. Припускаю, – пані Корнелія гостро глянула на Енн поверх окулярів, – ви думаєте, він такий єдиний і неповторний на світі.

– Так і є, – миттю відповіла Енн.

– Ох, добре, я вже таке чула від іншої нареченої, – зітхнула пані Корнелія. – Джені Дін, коли виходила заміж, теж думала, що її чоловік такий єдиний і неповторний. І була права. І слава Богу, тут вже мені повірте. Він вів страшне життя – і залицявся до своєї другої жінки, коли Джені була на смертному одрі. Типовий чоловік. Тим не менше, ваша впевненість, сподіваюся, буде виправдана, дорогенька. Молодий лікар добре справляється. Я спочатку мала деякі побоювання, бо люди тут завжди думали, що старий доктор Дейв – єдиний лікар на світі. Доктор Дейв був не дуже тактовний – завжди говорив про мотузки в будинку, в якому хтось повісився. Але люди забували про свої зранені почуття, коли починав боліти живіт. Якби він священником, а не лікарем, йому б ніколи не простили. Душевний біль і наполовину не так сильно хвилює людей, як біль в животі. Й оскільки вже ми обоє пресвітеріанки, і навколо немає жодного методиста не скажете, що думаєте про нашого священника?

– Ну… справді… я… що ж, – зніяковіла Енн.

Пані Корнелія кивнула.

– Отож-бо. Повністю з вами згідна, дорогенька. Ми зробили помилки, коли запросили сюди ЙОГО. Його обличчя скидається на довгий надгробок, еге? У нього на лобі треба написати «вічна пам’ять». Ніколи не забуду його першу проповідь тут. Там було щось про те, що кожен має займатися тим, що найкраще вміє – хороша тема, звісно; але які він використовував приклади! «Якби ви мали корову і яблуньку, і якби прив’язали яблуньку в стайні, а корову посадили в саду, вверх ногами, скільки молока ви б отримали з яблуньки, і скільки яблук з корови?». Чи ви коли-небудь таке чули, дорогенька? Добре, що того дня там не було методистів – ото б вже вони мали про що поговорити. Але що мені в ньому найбільше не подобається, так це його звичка зі всіма погоджуватися, що б йому не говорили. Якби йому сказали: «Ви негідник», він би тільки відповів з посмішкою: «Так і є». Священник має мати хребет. Словом, такий собі преподобний осел. Але це, звісно, між нами. Коли десь поряд є методисти, я його возвеличую до небес. Дехто каже, його жінка надто яскраво вдягається, на що я кажу, якщо вже маєш кожен день дивитися на це обличчя, то треба якось підіймати собі настрій. Від мене ніколи не почуєш, щоб я засуджувала вбрання жінки. Добре, що її чоловік не надто скупий і дозволяє їй так вдягатися. Не те щоб я сама багато уваги приділяла гардеробу. Жінки вдягаються на догоду чоловікам, а до такого я принижуватися не буду. Моє життя було досить приємним та комфортним, і все завдяки тому, що я ніколи не переймалася тим, що думають чоловіки.

– Чому ви так ненавидите чоловіків, пані Браянт?

– Боже, дорогенька, я їх не ненавиджу. Вони того не варті. Я їх просто зневажаю. Думаю, ВАШ чоловік мені сподобається, якщо він продовжуватиме так, як і почав. Але крім нього єдині чоловіки на світі, проти яких я нічого не маю, це старий лікар і Капітан Джим.

– Капітан Джим просто чудовий, – щиро погодилася Енн.

– Капітан Джим хороший чоловік, але й трохи надокучливий. Його неможливо розізлити. Я вже двадцять років намагаюся, а він все залишається спокійним. Мене це трохи дратує. Думаю, жінка, яка мала за нього вийти, знайшла собі чоловіка, який влаштовував їй скандал двічі на день.

– А хто вона?

– Ох, та не знаю, дорогенька. Не пригадую, щоб Капітан Джим до когось залицявся. Скільки його знаю, він вже був підстаркуватий. Йому шістдесят сім, знаєте. Не знаю, чому він залишився холостяком, але якась причина має бути, то вже мені повірте. Він перестав виходити в море п’ять років тому, після всього життя в плаваннях, і нема такого куточка на землі, куди б він ще не засунув свій ніс. Вони з Елізабет все життя були нерозлучними приятелями, але про кохання там мова не йшла. Елізабет так і не вийшла заміж, хоч мала не одну нагоду. Вона була великою красунею замолоду. Того року, коли Принц Вельський прибув на Острів з візитом, вона гостювала у свого дядька в Шарлоттауні, і її запросили на великий бал. Там вона була найгарнішою дівчиною, і Принц з нею танцював, а інші жінки, з якими він не танцював, страшно розізлилися, бо їхній соціальний статус був вищий за її, і вони казали, що він не мав ними нехтувати. Елізабет завжди дуже пишалися тими танцями. Злі язики казали, що через них вона й не вийшла заміж – не могла опуститися до простого чоловіка після танців з принцом. Але то неправда. Якось вона назвала мені справжню причину – це тому що вона мала такий характер, що боялася не вжитися з жодним чоловіком. Вона й справді мала запальний характер – їй часом доводилося підійматися нагору й кусати комод, щоб заспокоїтися. Але я їй сказала, що це не причина не виходити заміж, якщо вона хоче. Немає жодної причини давати чоловікам монополію на характер, чи не так, пані Блайт, дорогенька?

– Я й сама часом показую характер, – зітхнула Енн.

– От і добре, дорогенька. Мене сідатимуть вам на голову, тут вже мені повірте! Ваші рудбекії нівроку розрослися! Гарний сад. Бідолашна Елізабет завжди про нього дбала.

– Мені він подобається, – сказала Енн. – Добре, що тут повно старомодних квітів. До речі про садівництво, ми хочемо когось найняти, щоб перекопав ділянку за ялинами й засадив полуницями. Гілберт такий зайнятий, що цієї осені точно не матиме часу. Нікого не знаєте, хто міг це зробити?

– Ну, Генрі Гемонд з Глену таким займається. Він, напевно. Погодиться. Він, правда, більше цікавиться своїм заробітком, ніж роботою, і як робить перерву, то забуває, що має вертатися до роботи. Батько в дитинстві кинув у нього пеньком. Гарно, правда? Типовий чоловік! Хлопець, звісно, так і не прийшов до себе. Але він єдиний, кого я можу порекомендувати. Минулої весни він помалював мій будинок. Гарно вийшло, правда?

Енн врятував годинник, який саме вибив п’яту годину.

– Боже, вже так пізно? – вигукнула мані Корнелія. – як швидко летить час, коли добре його проводиш! Ну, мушу йти.

– Ні-ні! Ви залишитися й поп’єте з нами чаю! – завзято сказала Енн.

– Ви мене запрошуєте, бо так треба, чи тому що самі хочете? – спитала пані Корнелія.

– Бо хочу.

– Тоді я залишуся. ВИ належите до тих, хто знає Йосифа.

– Я знаю, ми подружимося, – сказала Енн, з усмішкою, яку знали лише люди їхньої віри.

– Так, дорогенька. Слава Богу, друзів ми можемо обирати. Родичів треба приймати такими, якими вони є, і бути вдячними, якщо поміж них нема злочинців. Не те що б я мала багато родичів – хіба двоюрідних. Я, можна сказати, самотня душа, пані Блайт.

У голосі пані Корнелії прозвучала сумна нотка.

– Називайте мене Енн, – імпульсивно вигукнула Енн. – Це було б так по-домашньому. Всі в Чотирьох Вітрах, крім чоловіка, називають мене пані Блайт, і від цього я почуваюся тут чужою. А ви знаєте, що ваше ім’я дуже близьке до того, як я хотіла називатися в дитинстві. Я ненавиділа ім’я Енн і подумки називала себе «Корделія».

– Мені подобається Енн. Так звали мою матір. Старомодні імена найкращі й наймиліші, на мою думку. Якщо ви йдете робити чай, то можете прислати до мене молодого доктора. Він лежить у себе в кабінеті на дивані, відколи я прийшла, і сміється зі всього що я говорю.

– Як ви знаєте? – вигукнула Енн, надто приголомшена надприродною проникливістю пані Корнелії, аби ввічливо заперечити.

– Я бачила його біля тебе, коли підходила до будинку, і я знаю чоловічі хитрощі, – відповіла пані Корнелія. – Ну, я закінчила свою сорочечку, і тепер восьма дитина може з’являтися на світ, коли їй заманеться.