Читать книгу Будинок Мрії Енн - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 11

Енн з Гілбертом нарешті змогли зробити обіцяний візит на маяк Чотирьох Вітрів у кінці вересня. Вони давно планували туди вибратися, але щось завжди ставало їм на заваді. Капітан Джим заходив до них декілька разів.

– Я не буду церемонитися, пані Блайт, – сказав він Енн. – Я залюбки сюди приходжу й не буду відмовляти собі в такому задоволенні тільки тому, що ви ще не були в мене. Ті, хто знає Йосифа, не мають отак торгуватися. Я приходитиму, коли зможу, і ви приходьте, коли можете, і якщо ми можемо душевно побалакати, то яка різниця, під чиїм дахом.

Капітану Джиму дуже сподобалися Ґоґ з Маґоґом, які сиділи над домашнім вогнищем з такою ж гідністю й апломбом, як і в Садибі Петті.

– Хіба ж вони не симпатичні? – задоволено примовляв він; і він завжди вітався та прощався з ним на рівні з господарями будинку. Капітан Джим не мав наміру образити їхні домашні божества браком поваги й манер.

– Ви цей дім довели до досконалості, – сказав він Енн. – Ніколи він ще не був таким гарним. Пані Селвін мала свій смак і творила дива; але в ті часи люди ще не мали гарних штор, картин та інших дрібничок, як ви. А Елізабет жила минулим. Ви ж сюди принесли майбутнє, можна сказати. Я був би задоволений, навіть якби ми не могли розмовляти, коли я сюди приходжу – просто сидіти й дивитися на вас і ваші картини та квіти вже було б за щастя. Гарно – дуже гарно.

Капітан Джим був відданим шанувальником краси. Кожна гарна річ, яку він бачив або чув, давала йому відчуття внутрішньої радості, яка осявала його життя. Він добре усвідомлював брак власної миловидності й через це побивався.

– Люди кажуть, що я добрий, – відзначив він якось з тугою в голосі, – але часом я шкодую, що Бог не створив мене наполовину менше добрим, але трохи вродливішим. Але хтось мусить бути непоказним, інакше б пані Блайт не сяяла б тут так яскраво.

Одного вечора Енн з Гілбертом нарешті вибралися на маяк Чотирьох Вітрів. День починався похмуро, небо було закутане в сірі хмари та туман, але тепер воно розквітло червоно-золотими барвами. Над пагорбами розкинулося янтарне бездоння під вогнем західного сонця. На півночі небо взялося маленькими золотими баранцями. Білі вітрила судна, яке спускалося каналом на південь, до краю пальмових дерева, теж запалали вогнем від червоного світла. За ним воно охопило білу поверхню піщаних дюн. Праворуч воно впало на старий будинок між вербами та струмок і заграло на вікнах, від чого ті перевилися кольорами багатшими, ніж на вітражах соборів. Вони світилися на сірих стінах, як багряні думки живої душі, ув’язненої в тьмяній оболонці.

– Той будинок над струмком завжди виглядає так самотньо, – сказала Енн. – Я ніколи не бачу там ніяких відвідувачів. Нам, звісно, не видно під’їзної дороги до нього – але не думаю, що там багато відбувається. Дивно, що ми ще не бачилися з Мурами, хоча вони живуть всього за п’ятнадцять хвилин від нас. Може, я бачила їх у церкві, але якщо й так, то я про це не знаю. Шкода, що вони такі нетовариські – вони наші єдині сусіди.

– Мабуть, вони не знають Йосифа, – засміявся Гілберт. – Ти вже довідалася, хто та дівчина, яку ти вважаєш такою красунею?

– Ні. Я чомусь все забуваю про неї спитати. Але я більше ніде її не бачила, тому, напевно, вона й справді не звідси. О, сонце вже зникло – а ось і маяк.

З настанням сутінків над полями й над гаванню, над дюнами та затокою лягла широка смуга світла.

– У мене таке відчуття, ніби це світло підхопить мене й віднесе в море, – сказала Енн, коли вони потрапили під промінь; і вона відчула полегшення, коли вони підійшли достатньо близько до маяка, щоб опинитися всередині кола сліпучих спалахів.

Коли вони звернули з вузької дороги, яка вела через поля до маяка, то зустріли чоловіка, який звідти йшов – чоловіка такого незвичайного вигляду, що на якусь мить вони просто витріщилися. Він однозначно мав гарну зовнішність – високий, широкоплечий, з правильними рисами, римським носом і щирими сірими очима; вдягнений він був як заможний фермер у своєму найкращому недільному вбранні. Але від грудей до колін у нього розвівалася хвиляста коричнева борода, а з-під його фетрового капелюха вибивалася грива такого самого волосся.

– Енн, – прошепотів Гілберт, коли їх вже не можна було почути, – ти ж нічого не підлила в лимонад, який дала мені перед виходом з дому?

– Ні, не підлила, – сказала Енн, придушуючи сміх, щоб загадковий чоловік, якого вони щойно минули, її не почув. – Хто ж це може бути?

– Не знаю; але якщо Капітан Джим тримає тут привидів, то я почну носити сюди з собою холодну зброю. Він не моряк, хоч тоді б ще можна було якось зрозуміти його зовнішній вигляд; він, напевно, з того боку гавані. Дядько Дейв каже, що ви там мають кількох диваків.

– А я думаю, що дядько Дейв трохи упереджений. Бо, знаєш, всі люди з того боку гавані, які ходять до церкви, здаються дуже милими. Ой, Гілберте, дивися, яка краса!

Маяк Чотирьох Вітрів був збудований на вершині скелі з червоного піщаника, яка виступала над затокою. З одного боку простягався берег сріблястого піску; з іншого – червоні скелі, які круто здіймалися над бухтами. Це узбережжя знало магію й таємниці шторму та зірок. Над такими узбережжями панує дух самотності. Ліси ніколи не самітні – вони повняться шепотом, жестами, дружнім життям. Але море – велична душа, яка вічно стогне про якийсь великий смуток, яким не може поділитися, і через який замикається в собі на цілу вічність. Ми ніколи не зможемо проникнути в його нескінченну містерію – ми можемо тільки гадати, зачаровані, у благоговінні, на його краю. Ліси кличуть нас сотнями голосів, але море має тільки один голос – могутній голос, який топить таші душі у своїй величавій музиці. Ліси – людські, але море належить архангелам.

Енн з Гілбертом застали дядька Джима на лавці надворі біля маяка, який саме додавав останні штрихи до іграшкової шхуни майстерної роботи. Він підвівся й запросив їх до свого помешкання зі своєю делікатною, неусвідомленою ввічливістю, як так йому пасувала.

– Сьогодні видався гарний день, пані Блайт, а тепер він став ще кращим. Хоче трохи посидіти надворі, поки горить світло? Я якраз закінчив цю іграшку для свого племінника, Джо, він живе в Глені. Спочатку я йому пообіцяв її зробити, а потім пошкодував, бо його матері це не сподобалося. Вона боїться, що він згодом захоче стати моряком, і не хоче заохочувати в ньому такі пориви. Але що я міг вдіяти, пані Блайт? Я ж йому пообіцяв, як на мене, дуже підло порушувати обіцянку, дану дитині. Ходіть, сідайте. Година швидко пролетить.