Читать книгу Будинок Мрії Енн - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 8

«Старий доктор Дейв» і «пані доктор Дейв» прийшли в будиночок привітати молоду й молодого. Доктор Дейв був великим, веселим чолов’ягою з білими вусами, а пані доктор була невеличкою, рожевощокою, сивоволосою чепурною дамою, яка відразу прикипіла до Енн душею, і буквально, і фігурально.

– Я така рада тебе бачити, дорогенька. Ти, напевно, дуже втомлена. Ми приготували вам перекусити, а Капітан Джим приніс вам форелі. Капітане Джим – ви де? Ох, він, напевно, вийшов подивитися до коня. Ходімо на гору, віднесемо твої речі.

Енн пішла вслід за пані доктор Дейв й оглянула її ясним, вдячним поглядом. Їй дуже подобався вигляд її нового дому. У ньому, здавалося, була атмосфера Зелених Дахів і старих традицій.

– Думаю, пані Елізабет Рассел могла б стати моєю «спорідненою душею», – тихенько сказала вона, коли опинилися наодинці у своїй кімнаті.

У кімнаті було два вікна; слухове вікно виходило на гавань, дюни й маяк Чотирьох Вітрів.

м’яким голосом процитувала Енн. Інше вікно відкривалося на долину, забарвлену в кольори жнив, через яку протікав струмок. За півмилі від струмка виднівся єдиний будинок на горизонті – стара сіра хата, оточена велетенськими вербами, крізь які визирали його вікна, як сором’язливі очі, які чогось шукають у темряві. Енн було цікаво, хто там живе; вони були б її найближчими сусідами, тому вона сподівалася, що вони виявляться гарними людьми. Нараз вона згадала про вродливу дівчину з білими гусьми.

«Гілберт думає, вона не місцева», – міркувала Енн, «але в мене таке відчуття, що місцева. Щось у ній було, що робило її частиною моря, неба й гавані. Чотири Вітри в неї в крові».

Коли Енн спустилася вниз, Гілберт стояв перед каміном і розмовляв з якимсь незнайомцем. Обоє повернулися, коли зайшла Енн.

– Енн, це Капітан Бойд. Капітане Бойд, моя дружина.

Це вперше Гілберт сказав «моя дружина» комусь, окрім Енн, і він мало не запишався. Старий капітан простягнув Енн м’язисту руку; вони всміхнулися одне одному й тієї ж миті стали друзями. Споріднені души впізнали одна одну.

– Щиро радий з вами познайомитися, пані Блайт; і сподіваюся, ви будете така ж щаслива, як і перша наречена, яка тут жила. Нічого кращого я вам не можу побажати. Але ваш чоловік представив мене трохи неправильно. Всі мене називають «Капітан Джим», і ви теж зрештою будете, то чому б з цього й не почати. Ну, ви красуня-наречена, пані Блайт. Дивлюся на вас, і здається, що я сам щойно одружився.

Всі засміялися, а пані доктор Дейв запросила Капітана Джима залишитися з ними на вечерю.

– Дуже дякую. Я й не проти, пані докторова. Я зазвичай їм сам вдома, у компанії хіба відображення моєї старої фізіономії в дзеркалі навпроти. Нечасто мені випадає нагода сісти за стіл з двома такими гарними, милими леді.

На папері компліменти Капітана Джима можуть виглядати дуже простими, але він робив їй з такою витонченою повагою в голосі й погляді, що жінка, яка ставала їх предметом, почувалася королевою, якій по королівському віддають належне.

Капітан Джим був простим, але великодушним старим чоловіком, з вічною молодістю в очах і в серці. Він був високої статури, вайлуватий, трохи сутулий, і все ж складав враження великої сили й витривалості; гладенько поголене обличчя було бронзове від засмаги й усе в зморшках; густа грива сталево-сивого волосся падала на плечі, і пара дивовижно синіх, глибоко посаджених очей, які то пускали бісики, то витали в мріях, а часом дивилися в бік моря з виразом тужливого пошуку, як у людини, яка загубила щось цінне і не могла знайти. Одного дня Енн дізнається, що ж шукав Капітан Джим.

Годі заперечувати, що Капітан Джим був не особливо вродливим чоловіком. Його великі щелепи, шершавий рот і квадратні брови були важко назвати гарними; і він пройшов багато нещасть та випробувань, які позначилися на його тілі так само як і на душі; але хоч з першого погляду він здався Енн непоказним, більше Енн ніколи так про нього не думала – дух, який сяяв крізь своє потріпане помешкання, прикрашав його собою.

Вони зібралися за веселим столом. Домашнє вогнище прогнало прохолоду вересневого вечора, але вікно було відчинене, і морський бриз все одно наповнював кімнату. Вид був надзвичайний, він охоплював гавань і вигин низьких пурпурових пагорбів вдалині. Стіл був заставлений делікатесами від пані доктор Дейв, але головною стравою, безсумнівно, була велика тарілка морської форелі.

– Я подумав, вона добре смакуватиме з дороги, – сказав Капітан Джим. – Вона настільки свіжа, наскільки свіжою може бути форель, пані Блайт. Дві години тому ці рибки ще плавали в ставку Глен.

– А хто сьогодні наглядає за маяком, Капітане Джим? – спитав доктор Дейв.

– Племінник Алек. Він так само добре на цьому знається, як і я. Ну, тепер я точно радий, що ви запросили мене на вечерю. Я добряче зголоднів – в обід майже нічого не їв.

– Здається мені, що ви морите себе голодом на тому маяку, – суворо сказала пані доктор Дейв. – Ви ніколи не завдаєте собі клопоту приготувати пристойний обід.

– О, та я готую, пані докторова, – заперечив Капітан Джим. – Я взагалі живу, як король. Вчора ввечері я їздив у Глен і привіз додому кілограм м’яса. Я сьогодні міг мати розкішну вечерю.

– І що сталося з м’ясом? – спитала пані доктор Дейв. – Ви його загубили по дорозі додому?

– Ні, – капітан Джим мав боязкий вигляд. – Вже коли я збирався спати, прийшов бідний, обдертий пес і попросився на ніч. Він, напевно, з рибальського селища. Я не міг видворити бідолаху – у нього була рана на стопі. То я зачинив його на веранді, дав йому старий мішок, щоб він собі постелив, та й сам ліг спати. Але чомусь я не міг заснути. Думав-думав, і згадав, що той пес виглядав голодним.

– І ви встали й дали йому м’ясо – ВСЕ м’ясо, – сказала пані доктор Дейв, з переможною доганою в голосі.

– Ну, але більше нічого було давати, – запротестував Капітан Джим. – Нічого, чого б пес став їсти. Він, напевно, був направду голодний, бо йому той м’ясо пішло на один зуб. Я добре спав до кінця ночі, але мій обід виходив скупим – картопля й крапка, як то кажуть. А той лайдак на ранок втік. Думаю, ВІН не був вегетаріанцем.

– Покинути тільки, що через якогось нікчемного пса ви себе морите голодом! – пирхнула пані доктор Дейв.

– Може, для когось він зовсім і не нікчемний, – заперечив Капітан Джим. – Вигляд він, правду кажучи, мав не дуже, але ж пса не можна судити за виглядом. Може, він, як і я, має внутрішню красу. Першому Помічнику, мушу визнати, він зовсім не сподобався. Він це показував всім своїм виглядом. Але Перший Помічник упереджений. Хіба може кіт судити пса. Хай там як, але я залишився без вечері на сьогодні, тому мені дуже приємно опинитися на цій щедрій вечері, в прекрасному товаристві. Добре мати добрих сусідів.

– А хто живе в будинку між вербами за струмком? – спитала Енн.

– Пані Дік Мур, – сказав Капітан Джим, – з чоловіком, – додав він, ніби пізніше про нього згадав.

Енн усміхнулася, уявивши собі пані Дік Мур з того, як Капітан Джим про неї сказав; очевидно, друга пані Рейчел Лінд.

– У вас небагато сусідів, пані Блайт, – продовжив Капітан Джим. – Цей бік гавані негусто заселений. Більшість землі належить пану Говарду, он там, за Гленом, і він здає її на пасовиська. А з іншого боку людей багато – особливо МакАлістерів. Ціла колонія тих МакАлістерів, яблуку нема де поміж ними впасти. На днях я говорив зі старим Леоном Блекваєром. Він все літо працював на гавані. «Там одні МакАлістери», – так він мені сказав. Ніл МакАлістер, Сенді МакАлістер, Вільям МакАлістер, Алек МакАлістер, Анґус МакАлістер – напевно, і сам дідько МакАлістер.

– Еліотів і Кровфордів не менше, – сказав доктор Дейв, коли сміх трохи втих. – Знаєш, Гілберте, у нас у Чотирьох Вітрах є стара приказка – «Він чванства Еліотів, гордині МакАлістерів, і марнославства Кровфордів врятуй нас Господи».

– Але є між ними й багато добрих людей, – сказав Капітан Джим. – Я плавав з Вільямом Кровфордом багато років, і у відвазі, витримці й чесності йому нема рівних. З того боку Чотирьох Вітрів люди мають клепку. Може, тому з цього боку до них і придираються. Смішно, правда, як людям шкода, що хтось народився трохи мудрішим за них.

Доктор Дейв, в якого вже за спиною сорок років ворожнечі з людьми з іншого боку гавані, засміявся і погодився.

– А хто живе в тому блискучому смарагдовому домі десь за півмилі звідси? – спитав Гілберт.

Капітан Джим задоволено всміхнувся.

– Пані Корнелія Браянт. Вона, думаю, невдовзі прийде до вас, коли дізнається, що ви пресвітеріанці. Якби ви були методистами, вона б і носа сюди не показала. Корнелія страшно боїться методистів.

– Цікава людина, – усміхнувся доктор Дейв. – Найзавзятіша чоловіконенависниця.

– Бо їй жоден не дістався? – спитав Гілберт, сміючись.

– Ні, завсідні, – серйозно відповів Капітан Джим. – Корнелія могла б обрати, кого хоче, коли була молода. Навіть зараз їй досить було повести пальцем, і якийсь старий вдівець вже був би її. Вона просто, здається, народилася з хронічною ненавистю до чоловіків і методистів. У неї найгостріший язик і найдобріше серце на всі Чотири Вітри. Де б сталося лихо, вона вже там, робить все, щоб допомогти. Від неї ніколи не почуєш злого слова про іншу жінку, і якщо вона вже любить нас, нещасних чоловіків ганити, то якось наша товста шкіра це витримає.

– Про вас вона говорить тільки хороше, Капітане Джим, – сказала пані доктор Дейв.

– Боюся, що так. Мені це не дуже подобається. Від цього здається, що в мені є щось протиприродне.