Читать книгу Будинок Мрії Енн - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 9

– Хто була перша наречена в цьому домі, Капітане Джим? – спитала Енн, коли вони сиділи довкола каміна після вечері.

– Вона частина історії, пов’язаної з цим будинком, про яку я чув? – спитав Гілберт. – Хтось мені казав, ви можете її розповісти, Капітане Джим.

– Так-так, я її знаю. Я, напевно, єдина людина в Чотирьох Вітрах, яка пам’ятає наречену шкільного вчителя такою, якою вона прибула на острів. Вона мертва вже тридцять років, але вона одна з тих жінок, яких неможливо забути.

– Розкажіть нам цю історію, – попросила Енн. – Хочу все дізнатися про жінок, які тут жили до мене.

– Ну, їх було всього три – Елізабет Рассел, пані Нед Рассел і наречена вчителя. Елізабет Рассел була милим, розумним створінням, пані Нед теж була гарна жінка. Але їм не зрівнятися з нареченою вчителя. Вчителя звали Джон Селвін. Він приїхав зі Старого Світу вчити в школі в Глені, коли я був шістнадцятирічним хлопцем. Він не був схожий на інших ізгоїв, які приїжджали працювати в школі на Острові Принца Едварда. Більшість з них були хитромудрими пияками, які вчили дітей читати, писати й рахувати, коли були тверезі, і давали їм прочуханки, коли не були. Але Джон Селвін був хорошим, вродливим парубком. Він винаймав кімнату в мого батька, і ми з ним заприятелювали, хоч він і був на десять років старшим. Ми разом читали, гуляли, говорили. Він знав про всю поезію, яка коли-небудь була написана, і цитував мені її вечорами на березі. Тато вважав це страшною тратою часу, але мирився, сподіваючись, що це відіб’є мені охоту йти в море. Ну, але ЦЬОГО ніщо не могло зробити – у моєї мами в роду всі ходили в море, так що це було в мене в крові. Але я любив слухати, як Джон читає й декламує. Пройшло вже майже шістдесят років, але я все ще можу повторити кожен вірш, який від нього почув. Майже шістдесят років!

Капітан Джим на мить замовк, дивлячись у вогнище в пошуку минулих днів. Тоді зітхнув і повернувся до розповіді.

– Пам’ятаю, одного вечора я зустрів його на дюнах. Він мав гарний настрій – точнісінько, як ви, докторе Блайт, коли привезли сьогодні пані Блайт. Як тільки я вас побачив, зразу про нього згадав. І він мені розповів, що вдома в нього кохана, і що вона до нього приїде. Мене, малого егоїста, це мало тішило; я боявся, тепер ми вже не будемо такими приятелями. Але мені вистачило гідності йому цього не показати. Він мені все про неї розповів. Її звали Персіс Лі, і вона мала приїхати ще раніше, разом з ним, але на заваді став її старий дядько. Він хворів, а він її ростив, коли померли її батьки, тому вона не могла його залишити. А тепер він помер і вона їхала вийти заміж за Джона Селвіна. У ті дні то була нелегка подорож для жінки. Поромів було не так багато. «Коли вона має бути тут», – спитав я. «Вона відпливає на “Королівському Вільямі” 20 червня», – сказав він, «і має тут бути в середині липня. Треба зустрітися з теслею Джонсоном, щоб він збудував для неї дім. Сьогодні я отримав її листа. Ще до того, як я його відкрив, знав, що в ньому добрі новини. Я її бачив кілька ночей тому». Я його не зрозумів, і тоді він мені пояснив – хоч я і далі не дуже розумів. Він сказав, що має дар – чи то пак прокляття. Він сам сказав, пані Блайт, – дар чи прокляття. Він не знав, як це назвати. Сказав, що його прапрабаба мала такий самий, і її за це спалили за відьомство. Він сказав, що в нього бувають моменти – транси, так він це назвав – які на нього часом находять. Є таке, лікарю?

– Є люди, які точно схильні до трансів, – відповів Гілберт. – Це більше фізичне питання, ніж медичне. А які в цього Джона Селвіна були транси?

– Як сни, – скептично відповів старий лікар.

– Він сказав, що в снах бачив різні речі, – повільно проказав Капітан Джим. – Майте на увазі, я вам розказую тільки те, що він сам мені сказав – що відбувалося – що МАЛО відбутися. Він казав, часом вони його втішали, а часом лякали. Чотири ночі перед тим він впав у транс – просто коли сидів і дивився на вогонь. Він побачив стару кімнату, яку бачив в Англії, а в ній – Персіс Лі, яка простягала до нього руки й мала щасливий вигляд. Тож він знав, що отримує добру звістку від неї.

– Сон – просто сон, – посміявся старий лікар.

– Напевно – напевно, – погодився Капітан Джим. – Те саме і я йому тоді сказав. Думати так було простіше. Мені не подобалася думка, що він має видіння – це було неприродно. «Ні», – сказав він, – «мені це не приснилося. Але більше ми про це не говоритимемо. Ти перестанеш бути моїм другом, якщо забагато про це думатимеш». Я сказав йому, що ніщо не зіпсує нашої дружби. Але він тільки захитав головою й сказав: «Друже, я знаю. Я й раніше втрачав друзів через це. І я їх не виню. Буває, мені й до себе важко ставитися приязно через це. Така сила має в собі щось божественне – добре це божество чи лихе, не знаю. Але ми, смертні, лякаємося надто близького контакту як з Богом, так і з дияволом». Такі були його слова. Я їх пам’ятаю, ніби вчора почув, хоч і не знаю, що саме він мав на увазі. Що, лікарю, думаєте, він хотів сказати?

– Сумніваюся, що він і сам знав, що має на увазі, – роздратовано сказав доктор Дейв.

– Думаю, я розумію, – прошепотіла Енн. Вона слухала у своїй звичній манері, зі стиснутими вустами та блиском в очах. Капітан Джим насолодився вдячною усмішкою, перш ніж продовжити розповідь.

– Ну, невдовзі весь Глен і Чотири Вітри знали, що до вчителя приїжджає наречена, і всі раділи, бо дуже його поважали. І всі зацікавилися його домом – ЦИМ домом. Він обрав для нього це місце, бо звідси видно гавань і чути море. Він облаштував сад для своєї нареченої, але осокори посадив не він. Їх посадив пан Нед Расел. Але в саду є подвійний ряд троянд, які учениці школи висадили для нареченої вчителя. Він казав, рожеві символізують її щоки, білі – брови, а червоні – вуста. Він так багато цитував поезію, що, гадаю, почав і сам говорити віршами. Майже кожен прислав йому якийсь маленький подарунок, щоб допомогти обставляти будинок. Коли сюди поселилися Рассели – а вони були досить забезпечені – то вони гарно його обставили, як бачите; але перші меблі тут були дуже прості. Цей будиночок, однак, був багатий на любов. Жінки присилали ковдри, скатертини й таке інше. Навіть сліпа стара тітка Марґарет Бойд сплела кошик для неї з ароматної лози. Дружина вчителя роками використовувала її для хустинок. Ну, нарешті все було готове – навіть дрова в каміні були готові, щоб їх запалили. Це був не той самий камін, але на тому самому місці. Пані Елізабет поставила тут це камін років п’ятнадцять тому. То був великий, старомодний камін, в якому можна було смажити бика. Не раз я сидів тут і розказував байки, як сьогодні.

Знову запанувала тиша, поки Капітан Джим мав зустріч з відвідувачами, яких Енн з Гілбертом не бачили – людьми, який сиділи довкола цього ж каміну в роки, які вже проминули, з радістю в блискучих очах, перші ніж ті закрилися назавжди під землею в церковному дворі чи на морському дні. Колись тут вже бігали й сміялися діти. Тут зимовими вечорами збиралися друзі. Були танці, музика й жарти. Мріяли юнаки й дівчата. Для Капітана Джима цей дім заселяли тіні багатьох мешканців.

– Будинок закінчили першого липня. Тоді вчитель почав рахувати дні. Його часто бачили на березі, і ми тоді казали «Скоро вона буде з ним». Її чекали в середині липня, але вона не приїхала. Ніхто не тривожився. Судна часто затримувалися на дні, а то й тижні. «Королівський Вільям» запізнювався на тиждень – тоді на два – а тоді на три. І от ми почали боятися, і ставало все гірше й гірше. Зрештою, я просто не міг дивитися Джону Селвіну в очі. Знаєте, пані Блайт, – Капітан Джим стишив голос, – я почав думати, що вони, мабуть, виглядали як очі його прапрабаби, коли пекли її до смерті. Він нічого не казав, але проводив уроки, як уві сні, а тоді біг на берег. Не одну ніч він ходив там він заходу до світанку. Люди казали, що він збожеволів. Всі вже втратили надію – Королівський Вільям запізнювався на вісім місяців. Була середина вересня, а нареченої вчителя так і не було – і вже не буде, так ми думали. Три дні бушував великий шторм, і ввечері після нього я пішов на берег. Там я застав вчителя, який обіперся руками на великий камінь і вдивлявся в море. Я заговорив до нього, але він не відповів. Його очі, здавалося, дивилися на щось невидиме. Обличчя його було нерухоме, як в трупа. Я його покликав: «Джоне! Джоне!», – як налякане дитя, – «прокинься!». Той жахливий вираз, здається, вивітрився з його погляду. Він повернув до мене голову. Ніколи не забуду його обличчя. «Все добре, друже», – сказав він. – «Я бачив, як Королівський Вільям відпливає з Іст-Поінту. Вона буде тут до світанку. Завтра ввечері я сидітиму біля каміна зі своєю нареченою». Думаєте, він це дійсно тоді побачив?» – раптово спитав Капітан Джим.

– Господь його знає, – м’яко відповів Гілберт. – Велика любов і великий біль можуть творити хтозна-які дива.

– Я впевнена, що він це побачив, – серйозно сказала Енн.

– Ні-се-ніт-ни-ці, – сказав доктор Дейв, проте тепер менш упевнено.

– Бо, знаєте, – поважно сказав Капітан Джим, – «Королівський Вільям» прибув у Чотири Вітри наступного ранку. Всі в Глені й вздовж узбережжя вийшли на старий причал її зустрічати. Вчитель виглядав її там усю ніч. Як ми кричали, коли корабель з’явився на горизонті.

Очі Капітана Джима світилися. Вони дивилися на гавань Чотирьох Вітрів шістдесят років тому, зі старим кораблем, як з’явився в променях сходу сонця.

– І Персіс Лі була на борту? – спитала Енн.

– Так – вона і дружина капітана. У них була страшна дорога – від одного шторму до іншого – і провізія закінчилася. Але ось вони нарешті припливли. Коли Персіс Лі ступила на старий причал, Джон Селвін схопив її у свої обійми – і люди перестали кричати й почали плакати. Я й сам заплакав, хоч і роками в цьому не признавався. Хіба не смішно, як хлопці соромляться сліз?

– Персіс Лі була гарна? – спитала Енн.

– Що ж, не знаю, чи назвали б ви її гарною – не знаю, – повільно проказав капітан. – Чомусь з нею ніколи про це не задумувався. Це просто було неважливо. У ній було щось таке миле й привабливе, що її не можна було не любити, от і все. Але на неї приємно було дивитися – великі, ясні карі очі й гора блискучого каштанового волосся, англійська шкіра. Вони з Джоном побралися в нашому домі того вечора; всі зблизька й здалека були там, а потім ми привезли їх сюди. Пані Селвін розпалила вогонь, і ми їх тут залишили, як Джон і бачив у своєму видінні. Дивна річ – дивна річ! Але я свого часу багато дивного надивився.

Капітан Джим глибокодумно захитав головою.

– Гарна історія, – сказала Енн, яка нарешті отримала достатню порцію романтики. – Скільки вони тут прожили?

– П’ятнадцять років. Невдовзі після їхнього весілля я вийшов в море, ще зовсім зелений. Але кожного разу, коли я повертався з плавання, то йшов сюди, навіть ще до того, як піти додому, і розповідав усе пані Селвін. П’ятнадцять щасливих років! Вони мали талант бути щасливими, ці двоє. Є такі люди, якщо ви колись звертали увагу. Вони НЕ МОГЛИ бути нещасними довго, що б не сталося. Раз чи два вони сварилися, бо обоє були запальні. Але одного разу пані Селвін сміється цим своїм миленьким сміхом і каже: «Я жахливо почувалася, коли ми з Джоном сварилися, але глибоко в душі я була щасливою, що маю такого доброго чоловіка, з яким можна отак сваритися, а потім миритися». Потім вони переїхали в Шарлоттаун, і Нед Рассел купив цей будинок і привів сюди свою наречену. Вони були веселою молодою парою, я їх пам’ятаю. Пані Елізабет Рассел була Алековою сестрою. Вона перебралася до них десь за рік, і вона теж була життєрадісним створінням. Стіни цього будинку просочилися сміхом. Ви вже третя наречена, яку я тут бачу, пані Блайт – і найвродливіша.

Капітан Джим зумів надати своєму грубуватому компліменту делікатність фіалки, яку Енн прийняла з гордість. Того вечора вона була гарна, як ніколи, з рум’янцем нареченої на щоках і світлом любові в очах; навіть суворий доктор Дейв схвально на неї подивився й сказав своїй дружині, коли вони разом їхали додому, що рудоволоса дружина хлопця була наче справжня красуня.

– Пора мені повертатися на маяк, – оголосив Капітан Джим. – Я прекрасно провів вечір.

– Приходьте до нас якомога частіше, – сказала Енн.

– Цікаво, чи запросили б ви мене, якби знали, як радо я прийму це запрошення, – сказав Капітан Джим.

– Тобто, ви хочете спитати, чи моє запрошення щире, – всміхнулася Енн. – Що ж, щире. Чесно-пречесно, як казали ми в школі.

– Тоді я приходитиму. Найімовірніше, я вам докучатиму в будь-який час. І для мене буде честь, якщо ви теж до мене часом навідуватиметеся. Мені зазвичай нема з ким поговорити, крім Першого Помічника, благослови Господь його товариську душу. Він вміє слухати, але говорити він не мастак. Ви молода, я старий, але наші душі одного віку. Ми обоє належимо до того типу людей, які знають Йосифа, як сказала б Корнелія Браянт.

– Знали Йосифа? – спантеличено перепитала Енн.

– Так. Корнелія ділить людей на два типи – тих, хто знає Йосифа, і тих, хто не знає. Якщо людина сходиться з тобою в поглядах, і має подібні смаки й почуття гумору – значить, ви належите до тих, хто знає Йосифа.

– О, я зрозуміла, – сказала Енн, на яку раптом пролилося світло. – Я це називала – і все ще називаю «споріднені душі» в лапках.

– Точно, так, – погодився Капітан Джим. – Оце ми і є, що б ЦЕ не було. Коли ви сьогодні зайшли, пані Блайт, я сказав собі: «Так, вона знає Йосифа». І добре, що так, бо інакше ми не могли б насолоджуватися товариством одне одного. Як на мене, то люди, які знають Йосифа – сіль землі.

Місяць щойно піднявся, коли Енн з Гілбертом пішли провести своїх гостей до дверей. Чотири Вітри починали ставати мрією, чарівною гаванню, в якій ніколи не може лютувати буря. Верхівки осокорів вздовж під’їзної алеї, високих і темних, ніби вбраних в сутани, бралися сріблом.

– Завжди любив осокори, – сказав Капітан Джим, махаючи на них довгою рукою. – Дерева принцес. Тепер вони вийшли з моди. Люди скаржаться, що в них сохнуть верхівки й вони втрачають вигляд. Може й так – якщо тільки кожного року не ризикувати власною шиєю та лазити кожної весни по драбині, щоб їх обстригти. Я завжди їх обстригав для пані Елізабет, тому її осокори мали охайний вигляд. Вона їх особливо любила. Їй подобалося, які вони горді й показні. ВОНИ не братаються з кожним Томом, Діком і Гаррі. Клени – то просто компанія, пані Блайт, а осокори – високе товариство.

– Яка гарна ніч, – сказала пані докторова, сідаючи в бричку.

– Ночі переважно гарні, – сказав Капітан Джим. – Але я от дивлюся на місячне сяйво над Чотирма Вітрами й гадаю, що ж залишається для неба. Місяць мій великий друг, пані Блайт. Я його люблю, скільки себе пам’ятаю. Коли я мав вісім років, то заснув у саду одної ночі, і ніхто не зауважив. Я прокинувся серед ночі й перелякався до смерті. Які тіні, які дивні звуки! Не смів і ворухнутися. Тільки припав до землі й пищав, як мишка. Здавалося, що на світі крім мене одного більше нікого нема. А тоді раптом я побачив місяць, який заглядав на мене крізь гілки яблуньки, просто як старий друг. І мені зразу стало спокійніше. Встав і пішов у дім, відважний, як лев, дивлячись на місяць. Не одну ніч я спостерігав за ним з палуби свого корабля, у далеких морях. Чому ви ж мені не кажете нарешті закрити рота на замок і йти додому?

Сміх і побажання доброї ночі затихли. Енн з Гілбертом обійшли сад, тримаючись за руки. Струмок, який біг через куток, вкривався брижами в тіні беріз. Мак вздовж його берега скидався на чаші місячно світла. Квіти, посаджені руками нареченої вчителя, наповнювали повітря своїми ароматами, як благословення минулих днів. Енн зупинилася, щоб надихатися.

– Люблю нюхати квіти в темряві, – сказала вона. – Тоді можна відчути їхню душу. Ох, Гілберте, цей будиночок – все, про що я мріяла. І я така рада, що я тут не перша наречена!