Читать книгу Веселкова Долина - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 10

Наступного дня панна Корнелія прийшла в пасторський дім і допитала Мері, яка, бувши дитиною проникливою й кмітливою, розповіла всю історію просто й щиро, без жодних нарікань і бравади. Панна Корнелія, попри всі сподівання, була приємно вражена, та все ж уважала за свій обов’язок залишатися суворою з цією дівчинкою.

– Ти гадаєш, – суворо мовила вона, – що виявила вдячність членам цій сім’ї, які так тепло тебе прийняли, коли вчора налякала й доганяла через усе село їхню маленьку подругу?

– О, так, це було жахливо з мого боку, – з легкістю визнала Мері. – Навіть не знаю, що на мене найшло. Та сушена тріска впала мені у вічі збіса вчасно. Та мені було страшенно прикро – я через це всю ніч у ліжку проплакала, чесно. Спитайте в Уни, якщо не вірите. Я їй не казала, чому плачу, бо мені було соромно, а тоді вона теж почала плакати, бо злякалася, що хтось мене образив. Та як же мене можна образити! Мене хвилює лиш те, що пані Вайлі мене не розшукує. Це на неї не схоже.

Панна Корнелія й собі подумала, що це досить дивно, але натомість лише суворо звеліла Мері більше не вдаватися до витівок із панотцевою тріскою, а тоді пішла в Інглсайд доповісти про свій успіх.

– Якщо дитина каже правду, то ми маємо щось зробити, – сказала вона. – Я дещо знаю про цю пані Вайлі, повірте МЕНІ. Маршал, коли ще жив по той бік затоки, був добре з нею знайомий. Якось минулого літа він розповідав про неї і про її наймичку, яку вона взяла з сиротинця, – це, певно, й була наша Мері. Хтось розповідав йому, що вона ту дитину ледь не до смерті заганяє, не годує й не одягає її. Енн, любонько, ви ж знаєте, у мене завжди було правило не мати ніяких справ із тими, хто мешкає по той бік затоки. Але завтра я відправлю Маршала туди, щоб він дізнався, що там і як насправді, якщо вийде. А ТОДІ вже поговорю з пастором. І знаєте, Енн, любонько, юні Мередіти знайшли цю дівчинку майже при смерті від голоду – вона сиділа на копиці сіна в старій стодолі Джеймса Тейлора. Дитина пробула там усю ніч, голодна, змерзла й самотня. Поки ми спали собі в теплих ліжках після смачної вечері!

– Бідолашка, – промовила Енн, уявивши когось зі своїх любих діток ось так – голодним, змерзлим і самотнім. – Панно Корнеліє, якщо їй там велося погано, то не можна віддавати її назад у те місце. Колись і Я була сиротою в схожому становищі.

– Нам доведеться поговорити про це з адміністрацією гоуптаунського сиротинця, – сказала панна Корнелія. – Та в будь-якому разі їй не можна залишатись у пасторському домі. Хтозна, чого ці бідолашні діти можуть від неї навчитися! Наскільки я знаю, вона іноді лається. Та й тільки уявіть – вона пробула в домі вже два тижні, а пан Мередіт досі нічого не помітив! Як такий чоловік узагалі може заводити собі сім’ю? О, Енн, любонько, йому треба було йти в монахи!

Два дні потому надвечір панна Корнелія знову навідалася до Інглсайду.

– Це просто неймовірно! – вигукнула вона. – Пані Вайлі знайшли в її ж ліжку мертвою того ж ранку, коли втекла Мері. У неї вже багато років були проблеми з серцем, і лікар попереджав її, що це рано чи пізно може статися. Свого наймита вона відіслала геть, а більше нікого в домі не було. Наступного дня її знайшов хтось із сусідів. Вони, здається, помітили, що дитини немає, але подумали, що пані Вайлі відіслала її до своєї кузини з Шарлоттауна, як і збиралася. Кузина на похорон не приїхала, тож ніхто так і не дізнався, що Мері не в неї. Люди, з якими говорив Маршал, розповіли йому трохи про те, як та пані Вайлі поводилася з Мері, і від тих розповідей, як він заявляє, просто кров у жилах холоне. Ви ж знаєте, як Маршал лютує щоразу, коли чує, що з якоюсь дитиною погано поводяться. Кажуть, вона її немилосердно шмагала за кожну дрібну провину. Вони думали про те, щоб написати листа адміністрації сиротинця, але, як-то кажуть, «моя хата скраю – нічого не знаю», тож ніхто так нічого й не вдіяв.

– Шкода, що ця Вайлі померла, – люто вигукнула Сьюзан. – Я б з радістю пішла на той бік затоки й сказала їй усе, що я думаю! Морити дитину голодом і бити, пані Блайт, люба! Ви знаєте, я можу хіба заслуженого ляпанця дати, та не більше. І що ж тепер буде з цією бідолашною дитиною, пані Еліот?

– Гадаю, її слід відіслати назад до Гоуптауна, – сказала панна Корнелія. – Здається, у нашій околиці вже всі, хто хотів узяти собі наймичку з сиротинця, вже зробили це. Завтра я піду до пана Мередіта й розповім йому, що я думаю про всю цю історію.

– Ну звісно, вона таки піде, – мовила Сьюзан, коли панна Корнелія вже пішла. – Вона як візьме щось собі до голови, то ні перед чим не зупиниться – навіть церковний шпиль гонтом обшиє! Та мені все невтямки, як хто-небудь – навіть Корнелія Брайант – може так говорити з пастором! Він ж-бо не звичайний собі чоловік!

Коли панна Корнелія пішла, Нан Блайт зіскочила з гамака, на якому допіру лежала й вчила уроки, і побігла до Веселкової Долини. Решта дітей уже були там. Джем і Джеррі метали кільця, за які їм правили старі підкови, позичені в гленського коваля. Карл тим часом спостерігав за мурахами, що бігали по залитому сонцем пагорбку.

Волтер лежав долілиць поміж кущів папороті й читав уголос Мері, Ді, Фейт та Уні дивовижну книжку міфів, у якій було зібрано захопливі розповіді про Пресвітера Іоанна[9] й Вічного Жида[10], про чарівні лози[11] та хвостатих людей, про Шаміра[12] – хробака, що розколов скелі й відкрив шлях до золотих скарбів, про Острови Блаженних[13] і дів-лебідок[14]. Для Волтера великим шоком стало те, що оповіді про Вільгельма Телля та Ґелерта[15] також виявилися міфами, а от від історії про єпископа Гатто[16] йому точно всю ніч снитимуться кошмари. Та найбільше йому сподобались легенди про Щуролова[17] та Святий Ґрааль[18]