Читать книгу Веселкова Долина - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 9

Рілла Блайт гордо й, мабуть, навіть трохи манірно простувала собі головною «вулицею» Глена до пагорба, на якому стояв пасторський дім, несучи маленький кошичок соковитих ранніх суниць, котрі Сьюзан виплекала в одному з сонячних закутків Інглсайду. Сьюзан доручила Ріллі віддати цього кошика тітці Марті або самому панові Мередіту й нікому іншому, і Рілла, пишаючись тим, що їй довірили таку справу, була рішуче налаштована чітко дотриматись усіх настанов.

Сьюзан убрала її дуже вишукано: у білу накрохмалену вишиту сукенку з блакитним пояском й обшитими бісером туфельками. Її довгі рудуваті кучері були гарно зачесані й укладені, і, з поваги до родини пастора, Сьюзан навіть дозволила їй надягнути найкращого капелюшка. То була дуже пишна й святкова оказія, яка була більше до смаку Сьюзан, аніж Енн, а Ріллина маленька душа пишалася у власній величі, купаючись у шовках, мереживах і квітах. Рілла добре знала, який у неї красивий капелюшок, і, боюся, до пасторського дому вона йшла дуже набундючено. Така хода, або ж той капелюшок, а чи й те, і те разом, страшенно роздратувало Мері Венс, котра саме гойдалася на хвіртці. Мері до того ж була не в настрої: тітка Марта не дозволила їй почистити картоплю ій звеліла йти геть із кухні.

– Ага! А самі, як завжди, подасте до столу картоплю недочищену й недоварену! Ой, леле, та я ще порадію на вашому похороні! – викрикнула Мері.

З цими словами вона вибігла з кухні, грюкнувши дверима так, що навіть тітка Марта почула, а пан Мередіт аж із бібліотеки відчув якусь вібрацію й неуважно подумав, що то, певно, стався невеликий землетрус, а тоді продовжив обмірковувати свою проповідь.

Мері зістрибнула з хвіртки й підійшла впритул до інглсайдської панночки, вбраної, наче щойно від кравця.

– Що там у тебе? – вимогливо запитала вона, намагаючись забрати кошик.

Рілла чинила їй опір.

– Тше для міштера Мередіта, – прошепелявила вона.

– Віддай мені. Я йому передам, – відказала Мері.

– Ні. Шьюжан шкажала, щоб я дала його міштерові Мередіту або тітці Марті й нікому іншому, – наполягала Рілла.

Мері похмуро зиркнула на неї.

– Думаєш собі, що ти велике цабе, коли вдяглася, як цяця! Глянь на мене. Моя сукня – справжнє лахміття, і мені байдуже! Краще вже ходити в лахмітті, ніж бути схожою на ляльку. Іди собі додому й скажи, щоб за скло тебе посадили. Глянь на мене, глянь на мене, глянь на мене!

Меру пустилась у божевільний танок довкола збентеженої й розгубленої Рілли, підібравши свою подерту спідницю й вигукуючи: «Глянь на мене, глянь на мене!, поки бідолашній Ріллі не запаморочилося в голові. А коли дівчинка спробувала прослизнути до воріт, Мері знову на неї накинулася.

– Віддай мені цей кошик! – звеліла вона, ошаліло вишкірившись.

Мері була неперевершеною у своєму вмінні корчити гримаси. Вона могла легко надати своєму обличчю найбільш гротескних і неземних виразів, від чого її чудернацькі блискучі білі очі світилися ще дивнішим сяйвом.

– Не дам, – злякано, але непохитно видихнула Рілла. – Пушти мене, Мері Венш!

Мері на якісь мить її відпустила й роззирнулася довкола. Аж ось на очі їй втрапила невеличка «сушарка», на якій одразу ж біля воріт сушилося шість велетенських рибин. Їх панові Мередіту подарував один із його парафіян, мабуть, замість пожертви на платню для пастора, на яку підписався, але так і не зробив. Пан Мередіт йому подякував, а тоді зовсім забув про ту рибу яка б незабаром уже зіпсувалася, якби невтомна Мері не підготувала її для сушіння й не спорудила самотужки тієї «сушарки».

У Мері з’явилася диявольська ідея. Вона помчала до «сушарки» й вхопила найбільшу рибину – велику, пласку, завбільшки ледь не таку ж, як вона сама, – а тоді з галасом кинулася на перелякану Ріллу, вимахуючи своєю чудернацькою зброєю. Ріллину хоробрість умить наче вітром здуло. Її от-от мали відлупцювати засушеною тріскою – о, то було щось таке нечуване, що Рілла просто не могла таке це стерпіти. Вона з вереском кинула кошик і побігла навтьоки. А ті прекрасні ягоди, які Сьюзан так дбайливо збирала для пастора, посипалися рожевим потоком по курній дорозі прямо під ноги втікачці й гонительці. Та Мері більше не цікавив ані кошик, ані його вміст. Вона лише тішилася з того, що до смерті налякала Ріллу Блайт. Вона ще навчить цю малу задаваку так не пишатися своїми чудовими сукенками!

Рілла промчала пагорбом униз і полетіла уздовж вулиці. Від страху в неї наче крила з’явилися, тож їй вдавалося триматися на кілька кроків попереду Мері, котрій, хоч і заважав трохи власний сміх, все ж вистачало духу час від часу так жахливо зойкати, що аж кров холола в жилах, і розмахувати в повітрі засушеною тріскою. Так вони й пробігли головною вулицею Глена, поки всі бігли до вікон і воріт, щоб подивитися на це видовисько. Мері відчувала, що справила неабияке враження, і тішилася з того. Рілла, захекана й осліпла від жаху, зрозуміла, що довше бігти не зможе. Ще трохи – і те жахливе дівчисько накинеться на неї зі своєю тріскою. Тієї ж миті бідолаха спіткнулась і впала прямісінько в калюжу в кінці вулиці – ледь не під ноги панни Корнелії, яка саме вийшла з крамниці Картера Флеґґа.

Панні Корнелії достатньо було одного погляду, щоб усе зрозуміти. Так само й Мері, котра спинила на якусь мить свій шалений біг, а тоді, перш ніж панна Корнелія встигла мовити бодай слово, розвернулась і чимдуж побігла геть так само швидко, як і мчала донизу. Панна Корнелія зловісно стиснула вуста, хоча й розуміла, що безглуздо буде переслідувати те дівчисько. Натомість вона взяла бідолашну, заплакану, розтріпану Ріллу й повела її додому. Рілла почувалася так, ніби її серце було розбите. Її сукенка, туфельки й капелюшок були зіпсовані, а її шестирічна гордість одержала страшний удар.

Сьюзан, аж побіліла від обурення, вислухала розповідь панни Корнелії про витівку Мері Венс.

– Ох, це дівчисько… яке зухвале дівчисько! – бурмотіла вона, вмиваючи й утішаючи Ріллу.

– Усе це зайшло вже надто далеко, Енн, любонько, – рішуче сказала панна Корнелія. – Треба щось вдіяти. ХТО взагалі така ця дитина, що живе тепер у пасторському домі й звідки вона взялася?

– Наскільки я зрозуміла, це маленька дівчинка, що мешкає по той бік затоки, і приїхала в гості до родини пастора, – відповіла Енн, котра розгледіла й комічний бік у тій історії з рибиною й потай подумала, що Рілла поводилася досить пихато, тож урок такий цілком заслужила.

– Я знаю всі сім’ї, що мешкають по той бік затоки й ходять до нашої церкви, і це чортеня не належить до жодної з них, – відказала на те панна Корнелія. – Вона ходить практично в самому лахмітті, а коли йде до церкви, то надягає старе вбрання Фейт Мередіт. Тут щось нечисто, і я дізнаюся, у чому справа, оскільки до того, здається, більше нікому немає діла. Гадаю, це саме вона намовила їх на ту витівку в кущах біля будинку Воррена Міда. Ви ж чули про те, як вони ледь не до смерті налякали його матір?

– Не чула. Гілберта викликали до неї, але я не знаю, у чому там була справа.

– Ну, знаєте, у неї слабке серце. І ось одного дня минулого тижня вона сиділа собі сама на веранді, як раптом почула жахливі крики, що долинали з кущів. Крики ті були направду страшні, Енн, любонько, – «Вбивають!» і «Допоможіть!». От її серце й не витримало. Воррен теж почув ті крики зі стодоли, тож побіг навпростець до тих кущів, щоб подивитись, у чому справа, а знайшов там пасторських дітей, котрі сиділи собі на поваленому дереві й надривно викрикували «Вбивають!» Вони сказали йому, що то було лише задля розваги й що вони не думали, що їх хтось почує, – вони просто розігрували індіанську засідку. Воррен пішов назад до будинку й виявив там свою бідолашну матір, яка лежала непритомна на веранді.

Сьюзан, котра саме повернулася, зневажливо фиркнула.

– Гадаю, пані Еліот, вона була зовсім не непритомна, це вже напевне. Я вже сорок років слухаю про те, яке в Амелії Воррен слабке серце. Воно в неї заслабло, ще коли їй було двадцять. Та насправді вона просто любить здіймати метушню й викликати лікаря, тож їй будь-який привід згодиться.

– Здається, Гілберт тоді вирішив, що той серцевий напад не був дуже серйозним, – сказала Енн.

– Можливо, – мовила панна Корнелія. – Та цей випадок спровокував стільки чуток, а Міди ще й методисти, і це ще гірше. Що буде з цими дітьми? Іноді я спати ночами не можу – все думаю про них, Енн, любонько. Я хвилююся навіть, чи мають вони вдосталь їжі, адже їхній тато так поринув у власні думки, що часто й сам не пам’ятає, що в нього є шлунок, а та лінива стара леді й не готує нічого зовсім, як їй належиться. Діти просто казяться, а тепер, коли навчальний рік закінчився, вони будуть вести себе ще гірше, ніж раніше.

– Вони й справді весело проводять час, – сказала Енн, зі сміхом згадуючи окремі події з Веселкової Долини, чутки про які долинали до її вух. – А ще вони всі дуже хоробрі, щирі, віддані й чесні.

– Це правда, Енн, любонько. А коли ще згадати, скільки прикрощів було в нашій парафії від тих двох язикатих і брехливих доньок колишнього пастора, то на всі витівки юних Мередітів можна з легкістю заплющити очі.

– Зрештою, пані Блайт, люба, вони дуже добрі діти, – мовила Сьюзан. – Їм, звісно, грішків не бракує, але, мушу визнати, це краще, аніж якби вони були аж надто чемні й аж приторні від того. Я лиш гадаю, що не годиться їм бавитися на цвинтарі, і при цій думці я й залишуся.

– Але вони насправді бавляться там дуже тихо, – намагалася знайти виправдання дітям Енн. – На цвинтарі вони не бігають і не кричать так, як деінде. А з Веселкової Долини деколи долинають такі крики! Хоча, гадаю, немалий внесок у це роблять і мої розбишаки. Учора ввечері вони там розігрували бій, і тому, як каже Джем, їм довелося голосно кричати, імітуючи звуки битви, бо артилерії в них не було. Джем зараз саме в тому віці, коли всі хлопці хочуть стати воїнами.

– Ну, дякувати Богу, воїном він не стане, – сказала панна Корнелія. – Мені ніколи не подобалося те, що наших хлопців відряджали на ту різню до Південної Африки. Але вона закінчилася, і малоймовірно, щоб коли-небудь трапилося щось схоже. Здається, світ стає якимсь розсудливішим. А щодо Мередітів, то я вже багато разів казала й скажу ще раз, що все було б добре, якби в пана Мередіта була дружина.

– Я чула, що минулого тижня від двічі навідувався до Кірків, – сказала Сьюзан.

– Що ж, – замислено мовила панна Корнелія, – як правило, я не схвалюю, коли пастор одружується з кимось зі своєї парафії. Це його псує. Але в цьому випадку нічого поганого не станеться, бо всі люблять Елізабет Кірк, а ніхто більше не виявляє бажання стати мачухою тих дітисьок. Навіть дівчата Гіллів на нього й не дивляться через це. Ніхто й не бачив, щоб котрась із них підбивала клинці до пана Мередіта. Елізабет була б для нього доброю дружиною. Але біда в тому, що на вигляд вона надто груба й неотесана, Енн, любонько, а пан Мередіт, хай який він завжди замислений, та жіночу красу цінує, як і всякий чоловік. Коли йдеться про це, він не ТАКИЙ уже й не від світу цього, повірте МЕНІ.

– Елізабет Кірк – хороша жінка, та подейкують, що всі, кому доводилося ночувати в кімнаті для гостей у домі її матері, замерзали ледь не до смерті, пані Блайт, люба, – похмуро мовила Сьюзан. – Якби я гадала, що маю право висловити думку щодо такої серйозної справи, як одруження панотця, то сказала б, що кращої дружиною для пана Мередіта була б кузина Елізабет, Сара, що мешкає по той бік затоки.

– Та ж Сара Кір – методистка, – відрізала панна Корнелія, так, ніби Сьюзан сватає пасторові якусь готентотку.

– Вона, певно, стала б пресвітеріанкою, якби вийшла заміж за пана Мередіта, – відказала Сьюзан.

Панна Корнелія похитала головою. Вочевидь, вона була переконана, що методист назавжди методистом і залишиться.

– Про Сару Кірк і мови бути не може, – рішуче заперечила вона. – Як і про Емелін Дрю – хоча її рідня й всіляко намагається панотцю її посватати. Вони буквально жбурляють Емелін у його обійми, а він про це навіть не здогадується.

– Мушу сказати, Емелін Дрю зовсім кебети не має, – сказала Сьюзан. – Вона, пані Блайт, люба, з тих жінок, котрі спекотної ночі покладуть вам грілку до ліжка, а тоді ображатимуться, що ви їм за це не подякували. А мати її була жахливою господинею. Ви чули історію про її ганчірку для посуду? Одного разу вона її загубила, а тоді – о, так, пані Блайт, люба, знайшла її всередині запеченої гуски за обіднім столом. Ганчірка лежала собі просто в начинці! Гадаєте, така жінка згодилася б на роль тещі пастора? Я так не думаю. Та для мене, без сумніву, кращим завданням буде залатати Джемові штани, аніж пліткувати про сусідів. Учора ввечері у Веселковій Долині він їх так сильно роздер!

– А де Волтер? – запитала Енн.

– Боюся, пані Блайт, люба, що нічого доброго він не замислив. Він на горищі, пише собі щось у зошиті, а вчитель каже, що в нього в цьому семестрі не такі вже й добрі успіхи в арифметиці, як могли б бути. І я добре знаю, чому. Замість того, щоб розв’язувати приклади, він пише свої дурні віршики. Боюся, хлопчина збирається стати поетом, пані Блайт, люба.

– Та він уже поет, Сьюзан.

– Ви, бачу, сприймаєте це навдивовижу спокійно, пані Блайт, люба. Гадаю, це й на краще, коли маєш сили гідно прийняти таку звістку. У мене був дядько, котрий став поетом і так дійшов до жебрацтва. Наша сім’я його страшенно соромилася.

– Здається, Сьюзан, ви не надто високої думки про поетів, – сміючись, мовила Енн.

– А хто ж високої, пані Блайт, люба? – зі щирим подивом запитала Сьюзан.

– А як щодо Мільтона та Шекспіра? Чи поетів із Біблії?

– Кажуть, що Мільтон навіть з дружиною своєю не ладнав, а Шекспіра за життя зовсім не поважали. Що ж до Біблії, то, звісно, у ті священні часи все було по-іншому – хоча, кажіть, що хочете, та я ніколи не була високої думки про царя Давида. Ніколи не чула, щоб ті вірші комусь вийшли на добро, тож молю Бога й надіюся, що наш благословенний хлопчик переросте цей потяг. А як ні – подивимося, чи не допоможе риб’ячий жир.