Читать книгу Веселкова Долина - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 8

Наступного дня пасторські діти узяли Мері Венс зі собою до церкви. Спочатку вона була проти.

– Хіба ж ти не ходила до церкви по той бік затоки? – запитала Уна.

– Та звісно. Пані Вайлі не часто переймалася тим, щоб ходити до церкви, але я ходила щоразу, як тільки вдавалося вирватися. Я була така рада, коли можна було піти кудись і посидіти там спокійно хоч трохи. Але я не можу сьогодні піти до церкви в цій старій подертій сукенці.

Цю проблему вирішила Фейт, запропонувавши позичити Мері одну зі своїх найкращих суконь.

– Вона трохи полиняла, і двох ґудзиків бракує, але, гадаю, підійде.

– Ґудзики я можу швиденько пришити, – сказала Мері.

– Тільки не в неділю! – шоковано вигукнула Уна.

– А чому ж ні? Що кращий день, то краще воно й вийде. Просто дайте мені голку з ниткою й відверніться, якщо так боїтеся.

Вбрання Мері доповнили шкільні черевики Фейт і чорна оксамитова шапка, що колись належала Сесілії Мередіт. Так вона й вирушила до церкви. Поводилася Мері цілком нормально, і, хоч дехто й дивувався з того, хто ж була та маленька дівчинка в зношеному одязі поряд із дітьми пастора, зайвої уваги вона не привертала. Вона чемно вислухала проповідь і щиро й завзято долучилася до співу. Як виявилося, у неї був чистий, сильний голос і хороший слух.

– Кров його очистить ФІАЛКИ[8], – весело проспівала Мері.

Пані Мілґрейв, котра сиділа на лаві попереду, зненацька обернулася й окинула дівчинку поглядом з ніг до голови. Мері, яку переповнювало бажання викинути якогось коника, висунула у відповідь язика, на превеликий жах Уни.

– Я не втрималася, – пояснила Мері, коли вони поверталися з церкви. – А для чого вона так на мене витріщилася? Що за манери! Я з ЗАДОВОЛЕННЯМ показала їй язика. Шкода тільки, що не висунула його сильніше. А ще знаєте, я бачила Роба МакАлістера, що живе по той бік затоки. Цікаво, чи він видасть мене пані Вайлі.

Проте ніяка пані Вайлі так і не з’явилася, тож за кілька днів діти вже зовсім про неї забули. Мері ж, здавалося, ніби все життя мешкала в пасторському домі, лиш відмовлялася ходити до школи з рештою дітей.

– Не піду. Я своє навчання вже закінчила, – сказала вона, коли Фейт умовляла її піти з ними. – Я, поки була у пані Вайлі, чотири роки до школи відходила, то я вже все від НЕЇ отримала, що хотіла. Я вже втомилася від того, що на мене постійно кричать за те, що я не зробила домашнє завдання. Та в мене ЧАСУ не було його робити!

– Наш учитель на тебе не кричатиме. Він страшенно добрий, – мовила Фейт.

– Ну, та я все одно не піду. Я вмію читати, писати й навіть дроби рахувати, а більш мені нічого не треба. Ви собі йдіть, а я залишуся вдома. І можете не боятися, що я щось вкраду – клянуся, я чесна.

Поки всі були в школі, Мері займала себе тим, що прибирала в домі. Вже за кілька днів його було не впізнати. Підлога була заметена, меблі витерті від пилюки – всюди було наведено лад. Вона заштопала перину в кімнаті для гостей, попришивала ґудзики туди, де їх бракувало, акуратно залатала весь одяг і навіть вторглася до бібліотеки з віником і совком і звеліла панові Мередіту вийти звідти, поки вона не наведе там порядку. Та все ж була одна кімната, за яку тітка Марта не дозволила їй взятися. Тітка Марта могла бути глухою, підсліпуватою й по-дитячому наївною, та вона була рішуче налаштована тримати владу на кухні у своїх руках, попри всі хитрощі й маневри Мері.

– Кажу вам, якби стара Марта дозволила МЕНІ готувати їсти, ви б могли куштувати справді смачні страви, – обурено говорила вона пасторським дітям. – Більш не було б ніякої «одноманітності», каші, яка береться грудками, і посинілого молока. І що вона взагалі РОБИТЬ з усіма тими вершками?

– Вона віддає їх коту. То ж, знаєш, її кіт, – пояснила Фейт.

– Краще б сама їх їла! – гірко вигукнула Мері. – Котів я терпіти не можу! Вони всі – то диявольське поріддя. Це видно, як лиш в очі їм глянути. Ну, та коли вже стара Марта не дає мені куховарити, то вже, певно, й не передумає. Але я не можу дивитися, як добрий харч пропадає.

Після закінчення уроків вони завжди приходили у Веселкову Долину. Мері відмовлялася гратися на цвинтарі – заявляла, що боїться привидів.

– Привидів не існує, – заявив Джем Блайт.

– Хіба?

– А ти що, коли-небудь бачила хоч одного?

– Та я сотні їх бачила, – негайно ж озвалася Мері.

– І які ж вони? – запитав Карл.

– Страшні на вигляд. Вдягнуті у все біле, а руки й голови в них – як у скелетів, – сказала Мері.

– І що ж ти робила? – спитала Уна.

– Тікала, ніби за мною сам диявол гнався, – відказала Мері, а тоді, спіймавши на собі погляд Волтера, зашарілася.

Коли Волтер дивився на неї, її охоплював якийсь трепет. Вона зізналася пасторським донькам, що від самого його погляду її в жар кидало.

– Коли дивлюся в його очі, одразу згадую про всі ті брехні, які я говорила, – пояснила вона, – і шкодую, що не казала правду.

Улюбленцем Мері був Джем. Коли він привів її на горище в Інглсайді й показав їй музей цікавинок, які заповів йому капітан Джим Бойд, вона була надзвичайно задоволена й утішена. Серце Карла вона завоювала своїм інтересом до жуків і мурах. Важко було заперечити, що Мері набагато краще ладнала з хлопцями, аніж із дівчатами. Уже другого дня вона сильно посварилась із Нан Блайт.

– Твоя мама – відьма, – зневажливо сказала вона Нан. – Руді жінки – усі відьми.

Після того вони з Фейт погризлися через півня. Мері сказала, що в нього закороткий хвіст. Фейт сердито відповіла, що, напевно, Богові краще знати, якої довжини хвіст має бути в півня. Після того вони цілий день не розмовляли. До безволосої й одноокої ляльки, що належала Уні, Мері поставилася з розумінням. Та коли Уна показала їй ще один свій скарб – картинку, на якій був зображений янгол, що несе немовля до раю, – Мері заявила, що янгол той більше скидається на привида. Уна втекла до своєї кімнати й розплакалася через це, але Мері знайшла її, обійняла, розкаявшись, і благала прощення. Ніхто не міг довго сердитися на Мері – навіть Нан, яку легко було образити і яка ніколи так і не пробачила їй тієї образи на адресу її матері. Мері ж була весела й розповідала найзахопливіші історії про привидів. Візити до Веселкової Долини, беззаперечно, стали набагато цікавіші, відколи до них приєдналася Мері. Вона навчилася грати на дримбі й незабаром затьмарила навіть самого Джеррі.

– Ще не бувало такого, що я б не зуміла, якби захотіла, – заявила вона.

Мері рідко коли не хапалася за можливість повихвалятися. Вона навчила дітей надувати бульбашки з товстого листя очитку, яким буйно поріс старий сад Бейлі, і смакувати «кислинками», що попроростали зі щілин кам’яного муру на цвинтарі, а ще вміла показувати найдивовижніші картини з тіней на стіні своїми довгими, гнучкими пальчиками. А коли вони всі вирушали до Веселкової Долини збирати соснову живицю, Мері завжди знаходила «найбільшу жуйку» й вихвалялася цим. Іноді діти її ненавиділи, а іноді просто обожнювали. Але завжди вона видавалася їм дуже цікавою. Тож діти покірно прийняли те, що вона стала верховодою, а за два тижні їм уже здавалося, що вона наче все життя була їхньою товаришкою.

– Найдивніше те, що пані Вайлі мене не розшукує, – сказала Мері. – Ніяк не можу цього зрозуміти.

– Може, вона взагалі не збирається перейматися твоїм зникненням, – сказала Уна. – Тоді ти можеш просто й надалі залишатися тут.

– У цьому домі нам удвох зі старою Мартою буде тісно, – похмуро мовила Мері. – Так добре, коли маєш вдосталь їжі, – мені завжди було цікаво, як це, – та ще ж і смачно має бути! А пані Вайлі вже скоро сюди дістанеться. ВОНА вже точно тримає для мене різку напоготові. Вдень я нечасто про це згадую, але вночі, дівчата, лежачи там, на горищі, я все думаю й думаю про це, аж поки мені вже майже хочеться, щоб вона нарешті прийшла й покінчила з усім. Мені вже здається, що дістати доброї прочуханки один раз буде краще, аніж пережити всі ті побої, які мені постійно маряться, відколи я втекла. А вас коли-небудь били?

– Ні, звісно ж, ні! – обурено вигукнула Фейт. – Тато ніколи б такого не зробив!

– Тоді ви ще не знаєте життя, – сказала Мері, зітхнувши якось заздрісно, а водночас і зверхньо. – Ви й не уявляєте, крізь що я пройшла. А Блайтів, певно, теж ніколи не били?

– Ні-і-і, певно, що ні. Але, ГАДАЮ, їм давали ляпанців, як вони ще були малі.

– Ляпанці – то те саме, що нічого, – зневажливо відказала Мері. – Якби мої мені просто ляпанців давали, я подумала б, що то вони мене гладять. Ну, цей світ якийсь несправедливий. Я б і не проти свою порцію прочуханки отримати, та щось мені її збіса багато дісталося.

– Не годиться вживати такі слова, Мері, – з докором сказала Уна. – Ти ж обіцяла, що більше так не говоритимеш.

– Ой, не займай мене, – відповіла Мері. – Якби ви тільки знали, які слова я МОГЛА Б казати, якби захотіла, то не здіймали б такої метушні через всілякі дурниці. І ви добре знаєте, що я, відколи прийшла сюди, жодного разу не брехала.

– А як же всі ті привиди, яких ти бачила? – запитала Фейт.

Мері зашарілася.

– То було зовсім інше, – зухвало відказала вона. – Я знала, що ви не повірите в такі нісенітниці, і не намагалася вас переконати. Та я й справді бачила щось чудернацьке якось уночі, коли йшла через цвинтар по той бік затоки. Не знаю, чи то був привид, чи стара біла шкапа Сенді Кроуфорда, але виглядало воно страшенно дивно, і кажу вам, що тікала я звідти, ніби в мене біс вселився.