Читать книгу Веселкова Долина - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 6

З тітки Марти, як усі й припускали, була погана господиня, а преподобного Джона-Нокса Мередіта недарма вважали чоловіком неуважним і дуже до всіх поблажливим. Та важко було заперечити, що в пасторському домі Глен Сент Мері, попри увесь бруд і розгардіяш, панував приємний домашній затишок. Навіть критично налаштовані гленські господині це відчували, а тому їхній осуд мимохіть ущух. Можливо, його чари частково були спричинені випадковим збігом обставин: по сірих, оббитих дошками стінах будинку вилися розкішні виноградні лози, довкола них вільно, наче давні знайомі, з’юрмилися товариські акації та ялини, а з парадних вікон відкривався прекрасний вигляд на гавань і піщані дюни. Та все це було тут і за попередника пана Мередіта, коли пасторський дім був найохайнішим, найчепурнішим і найшанованішим у Глені. Тож своїми чарами дім мав більшою мірою завдячувати новим мешканцям. Тепер у ньому панувала атмосфера веселощів і дружби, його двері завжди були для всіх відчинені, а його внутрішній і зовнішній світи немов поєдналися, взявшись за руки. Єдиним законом, яким керувались у пасторському домі, була любов.

Парафіяни пана Мередіта казали, що він розбестив своїх дітей. І, цілком імовірно, так і було. Беззаперечним було те, що сварити їх він не міг. «У них немає матері», – казав він собі, зітхаючи, коли до нього доходили звістки про якісь особливо кричущі витівки його дітей. Та він не відав нічого й про половину їхніх походеньок. Він належав до секти мрійників. Вікна його бібліотеки виходили на цвинтар, але, походжаючи туди-сюди кімнатою й роздумуючи про безсмертя душі, пастор навіть не здогадувався, що Джеррі та Карл тим часом весело граються в «довгу лозу» посеред надгробків просто в обителі похованих методистів. До пана Мередіта іноді приходило гостре усвідомлення того, що діти його були не так добре доглянуті – і фізично, і морально, – як до смерті дружини, а ще він завжди підсвідомо розумів, що й дім виглядав за господарювання тітки Марти не так, як за життя Сесілії, і їжа була вже не такою смачною. Та загалом пастор жив у світі книжок й абстракцій, а тому, хоч його одяг рідко був вичищений і хоч гленські господині з його блідого виголеного лиця й худорлявих рук зробили висновок, що він недоїдає, та насправді він зовсім не був нещасним.

Якщо цвинтар узагалі можна назвати веселим місцем, то старий методистський цвинтар у Глен Сент Мері був саме таким. Новий цвинтар, по той бік методистської церкви, був місциною охайною й сумною – таким, яким і належить бути цвинтарю, а от старий так довго перебував під ласкавою й милостивою владою Природи, що там стало дуже затишно й приємно.

З трьох боків цвинтар був оточений кам’яним муром, що поріс дереном, із хитким сірим частоколом. За ним рядком росли високі стрункі ялини з густими й запашними гілляками. Мур, зведений першими поселенцями Глена, був достатньо старий, щоб здаватися гарним. Зі щілин у ньому проростали мох і трави, навесні біля його основи майоріли фіалки, а восени він пишався цвітом айстр і золотушнику. Поміж каменями дружньо скупчувалися маленькі кущики папороті, а де-не-де виростав великий лапатий орляк.

Зі східного ж боку не було ні паркана, ані кам’яного муру. Там цвинтар плавно переходив в ялинові насадження, які то підкрадалися ближче до могил, то тікали вглиб, ховаючись серед густого лісу. Повітря тут завжди було наповнене схожими на звуки арфи голосами моря й перегуками старих посірілих дерев, а весняними ранками у вітті в’язів поміж двох церков пташиний хор прославляв життя, а не смерть. Юні Мередіти так любили цей старий цвинтар!

Поміж перехняблених надгробків росли «садові» ялини, плющ і м’ята. Піщаний закуток побіля ялинового гаю геть поріс кущами чорниці. Тут можна було відшукати різноманітні надгробки трьох поколінь – від плоских довгастих червоних плит із пісковику, що височіли на могилах перших поселенців, до страхітливих новомодних «монументів» і задрапірованих урн. Один із найновіших надгробків – із найвищим і найпотворнішим «монументом» на всьому цвинтарі, був зведений у пам’ять про такого собі Алека Дейвіса, який з народження був методистом, але взяв собі за дружину пресвітеріанку з роду Дуґласів і все життя дотримуватися їхніх релігійних приписів. Та коли він помер, вона не наважилася поховати його в самотній могилу на пресвітеріанському цвинтарі по той бік затоки. Усі його родичі були поховані на методистському цвинтарі, тож Алек Дейвіс по смерті повернувся до них, а його вдова втішила себе спорудженням пам’ятника, який вартував більше, ніж будь-який методист міг собі дозволити. Юні Мередіти його терпіти не могли, без жодної на те причини, зате любили старі, плоскі, схожі на лави надгробки, порослі високою травою. З одного з таких надгробків вони й зробили собі лавку, на якій оце зараз і повсідалися. Джеррі, втомившись від гри в «довгу лозу», сидів собі й грав на дримбі. Карл любовно спостерігав за якимсь дивним жуком, на якого щойно натрапив. Уна намагалася зшити ляльці сукенку, а Фейт, спершись на тонкі засмаглі руки, вимахувала босими ногами під мелодію дримби.

У Джеррі було батькове чорне волосся й великі чорні очі, та в нього вони не мерехтіли за мрією, а горіли жвавими вогниками. Фейт же, котра сиділа поруч із ним, носила свою вроду, немов троянда, – безтурботно й розкішно. У неї були золотисто-карі очі, золотисто-каштанові кучері й рожеві щічки. Фейт надто багато сміялася, щоб здобути схвалення в татовій парафії, й одного разу ось так шокувала стару пані Тейлор – невтішну вдову по кількох чоловіках, – коли заявила прямо в церковному притворі: «Світ – це НЕ пелена сліз, пані Тейлор. Він сповнений сміху й веселощів».

Натомість маленька замріяна Уна сміялася нечасто. У її прямих темних косах не видно було пустотливих кучерів, а в синіх мигдалеподібних очах було щось жалісне й задумливе. Її ротик лише зрідка розпливався у несміливій, так само задумливій усмішці. Вона набагато вразливіше сприймала громадську думку, аніж Фейт, і постійно терзала себе думками про те, що щось в їхньому способі життя було неправильне. Їй хотілось усе налагодити, але вона не знала, як. Час від часу вона протирала пилюку на меблях – та лише тоді, коли їй вдавалося знайти ганчірку, бо вона ніколи не лежала в одному й тому ж місці двічі. Коли натрапляла на щітку для одягу, то намагалася почистити батьків найкращий костюм для недільної служби, а одного разу навіть пришила ґудзика грубою білою ниткою. Коли наступного дня пан Мередіт пішов до церкви, усі парафіянки помітили той ґудзик, і ще кілька тижнів Жіноче Товариство допомоги тільки про те й говорило.

Карл мав чисті, ясні темно-сині очі, які дивилися відважно й рішуче, – такі, як були в матері, а ще її каштанове з золотавими вкрапленнями волосся. Він знав усі комашині секрети й мав якусь інстинктивну прихильність до бджіл та жуків. Уна ніколи не любила сідати поруч із ним – бо ж хто його зна, яка ще дивна істота може ховатись у нього за пазухою. Джеррі відмовлявся спати з ним, бо якось Карл узяв зі собою в ліжко маленького вужа. Тому Карл зі своїми чудернацькими друзями спав у своєму старому ліжечку, яке було йому вже закоротке і в якому він не міг випростатися. Може, і добре було, що тітка Марта була підсліпувата й не помічала нічого, коли перестеляла йому постіль. А загалом вони були милою й веселою зграйкою дітлахів, і Сесілії Мередіт, певно, було дуже гірко, коли вона усвідомила, що мусить їх покинути.

– А де б ви хотіли, щоб вас поховали, якби ми були методистами? – весело запитала Фейт.

Це питання відкрило перед дітьми широке поле для міркувань.

– Вибір невеликий: цей цвинтар переповнений, – відповів Джеррі. – Я, гадаю, хотів би, щоб мене поховали в тому кутку біля дороги. Там я міг би чути, як повз проїжджають екіпажі й перемовляються між собою люди.

– А я б хотіла лежати в тому маленькому виярку під віттям плакучої берези, – мовила Уна. – На тій берізці так полюбляють сидіти пташки, а зранку вони так завзято співають!

– А я – біля Портерів, бо там поховано стільки дітей! Я люблю товариство, – сказала Фейт. – Карле, а ти б де хотів?

– Я б узагалі не хотів, щоб мене ховали, – відказав Карл, – та якщо вже доведеться, то нехай мене поховають у мурашнику. Мурахи – СТРАШЕННО цікаві істоти!

– Якими, певно, хорошими були усі ці люди, яких тут поховано, – сказала Уна, читаючи давні панегірики. – Здається, на всьому цвинтарі немає нікого поганого. Зрештою, методисти, певно, набагато кращі за пресвітеріанців.

– Може, методисти просто ховають поганих людей так само як котів, – припустив Карл. – Може, вони просто не переймаються тим, щоб узагалі приносити їх на цвинтар.

– Дурниці, – відказала Фейт. – Люди, поховані тут, були нічим не кращі за решту, Уно. Та коли хтось помирає, про нього можна говорити тільки хороше, бо інакше його привид повернеться й буде тебе переслідувати. Мені про це розповіла тітка Марта. Я спитала тата, чи це правда, а він просто глянув наче крізь мене й пробурмотів: «Правда? Правда? А що є правда? Що Є правда, о, глузливий Пілате?»[7] Тож я й вирішила, що це таки правда.

– Цікаво, чи не повернеться з того світу привид пана Алека Дейвіса й не почне мене переслідувати, якщо я кину камінь в урну на його надгробку? – запитав Джеррі.

– Тебе буде переслідувати пані Дейвіс, – захихотіла Фейт. – Вона дивиться на нас у церкві так, ніби кішка на мишей. Минулої неділі я покривлялася до її племінника, а він скорчив гримасу мені у відповідь, і бачили б ви, як вона на нього глянула! Закладаюся, що, як тільки вони вийшли з церкви, вона дала ЙОМУ добрячої прочуханки. Я і до неї кривлялася б, але пані Еліот сказала мені, що її в жодному разі не можна ображати.

– Подейкують, що Джем Блайт одного разу показав їй язика, і відтоді вона ніколи не лікувалась у його тата, навіть коли її чоловік помирав, – сказав Джеррі. – Цікаво, які ж вони – ті Блайти?

– З вигляду вони мені сподобалися, – мовила Фейт. Пасторські діти були на станції того дня, коли приїхали молодші Блайти. – А ОСОБЛИВО мені сподобався Джем.

– У школі кажуть, що Волтер – справжнє дівчисько, – сказав Джеррі.

– Я в це не вірю, – відповіла Уна, яка вважала Волтера дуже вродливим.

– Ну, зате він пише вірші. Минулого року він здобув нагороду за свій вірш – про це мені розповів Берті-Шекспір Дрю. Мати Берті думала, що нагорода мала дістатися ЙОМУ, бо ж у нього таке ім’я, але Берті сказав, що, хоч як би його не назвали, він не зміг би писати вірші навіть для порятунку своєї душі.

– Гадаю, ми познайомимося з ними, як тільки вони почнуть ходити до школи, – замислено мовила Фейт. – Сподіваюся, дівчата виявляться хорошими. Бо більшість тутешніх дівчат мені не подобаються. Навіть ті, що здаються милими й приємними, – такі мляві й капризні! Але двійнята Блайт виглядають веселими. Я гадала, що двійнята завжди схожі одне на одного, а вони – різні. Думаю, рудоволоса буде наймилішою.

– Мені сподобалась їхня мама, – зітхнула Уна. Уна заздрила дітям, які мали маму. Їй було лише шість, коли її мати померла, та в неї залишилися дуже дорогоцінні спогади, які вона плекала у своїй душі, наче скарби, – спогади про обійми в сутінках, ранкові ігри, люблячі очі, ніжний голос і найсолодший, найвеселіший сміх.

– Кажуть, вона не така, як інші люди, – сказав Джеррі.

– Пані Еліот каже, що це тому, що вона так ніколи й не виросла, – пояснила Фейт.

– Але ж вона вища за саму пані Еліот!

– Так, так, але в душі – пані Еліот каже, що пані Блайт у душі – досі маленька дівчинка.

– Що це так пахне? – перебив Карл, принюхуючись.

Тепер вони всі почули цей запах. Найприємніший у світі запах линув у спокійному вечірньому повітрі з невеличкої лісистої долини за пагорбом, на якому стояв дім пастора.

– Від цього запаху мені хочеться їсти, – сказав Джеррі.

– А в нас на вечерю був тільки хліб із мелясою, а на обід – наша холодна «одноманітність», – жалібно мовила Уна.

Тітка Марта мала звичку на початку тижня варити великий шматок баранини й подавати її кожного дня – холодну й жирну, – аж доки вона не закінчувалася. Цій страві Фейт у хвилину натхнення дала ймення «одноманітність», і відтоді в пасторському домі її незмінно називали лише так.

– Ходімо подивимося, звідки долинає цей запах, – сказав Джеррі.

Вони усі підвелися, весело, ніби маленькі цуценята, пробіглися галявиною, перелізли через паркан і помчали вниз по вкритому мохом схилу, слідуючи за тим принадним запахом, що з кожним кроком ставав дедалі сильнішим. За кілька хвилин вони захекано спинились у святая святих Веселкової Долини, де юні Блайти саме збиралися проказувати молитву й приступати до їжі.

Пасторські діти сором’язливо зупинилися. Уна пошкодувала, що вони так необдумано поспішили, але Ді Блайт трималась гідно в будь-якій ситуації. Вона вийшла наперед, дружньо посміхнувшися.

– Гадаю, я знаю, хто ви, – мовила вона. – Ви з пасторського дому, чи не так?

Фейт кивнула, і на щоках у неї з’явились ямочки.

– Ми почули запах вашої форелі, і нам стало цікаво, що тут відбувається.

– Сідайте з нами й допоможіть нам її з’їсти, – запропонувала Ді.

– Певно, у вас немає форелі на стількох людей, – сказав Джеррі, жадібно дивлячись на бляшаний таріль.

– Ні, у нас її повно – по три рибини на кожного, – відповів Джем. – Сідайте.

Більше просити їх не було потреби. Усі вони враз посідали на порослі мохом каменюки й узялись їсти. Бенкетували весело й довго. Нан і Ді, певно, вмерли б зі страху, якби дізналися про те, що добре знали Фейт і Уна, – що Карл у кишені куртки тримав двох мишей. Та вони про це так і не дізналися, тож це їм ніяк і не зашкодило. Де ще можна краще роззнайомитися, як не за обіднім столом? Коли було з’їдено останню форель, пасторські та інглсайдські діти вже заприсяглися бути добрими друзями й союзниками у всьому. Вони ніби знали одне одного завжди, і так триватиме й надалі. Плем’я Йосипа знайшло собі подібних.

Вони переповіли одне одному своє коротке минуле. Пасторські діти дізналися про Ейвонлі та Зелені Дахи, про традиції Веселкової Долини й про маленький будиночок на березі гавані, де народився Джем. Інглсайдські діти ж почули про Мейвотер, де Мередіти жили до переїзду в Глен, про однооку ляльку Уни й про домашнього улюбленця Фейт – півня.

Фейт переважно обурювалася, бо всі глузували з того, що вона приручила півня. Та Блайти їй сподобалися, бо вони прийняли цей факт без жодного подиву.

– Такий гарний півень, як Адам, – нічим не гірший від собаки чи кота, Я гадаю, – сказала вона. – Якби він був канаркою, ніхто б так не дивувався. А я виховувала його з маленького, дрібного жовтого курчати. Мені його дала пані Джонсон із Мейвотера. Усіх його братів і сестер з’їла ласиця. Я назвала його на честь чоловіка пані Джонсон. А ляльок і котів я ніколи не любила. Коти надто підступні, а ляльки просто НЕЖИВІ.

– А хто живе в будинку он там нагорі? – запитав Джеррі.

– Панна Розмарі та панна Еллен Вест, – відповіла Нан. – Ми з Ді цього літа братимемо уроки музики в панни Розмарі.

Уна дивилася на щасливих двійнят сповненим туги поглядом, який, однак, був надто ніжним для заздрощів. Ох, якби ж і вона могла брати уроки музики! То була одна з мрій її маленького потайного життя. Та нікому таке навіть на думку не спадало.

– Панна Розмарі дуже мила й завжди гарно вдягається, – сказала Ді. – А волосся в неї кольору мелясової цукерки, – задумливо додала вона, бо, як і мати, ніяк не могла змиритися з кольором своїх кіс.

– Мені й панна Еллен подобається, – мовила Нан. – Вона завжди пригощала мене цукерками, коли приходила до церкви. Але Ді вона лякає.

– У неї такі чорні брови й такий грубий голос! – пояснила Ді. – О, як же її боявся Кеннет Форд, коли був малим! Мама розповідала, буцім першого разу, коли пані Форд привела його в неділю до церкви, там була панна Еллен, і сиділа вона прямо за ним. Побачивши її, Кеннет одразу ж почав кричати й кричав так доти, доки пані Форд його не вивела.

– А хто така пані Форд? – зацікавлено спитала Уна.

– О, Форди тут не живуть. Вони приїжджають лише влітку, а цього літа не приїдуть. Вони живуть у тому маленькому будиночку на узбережжі біля гавані, де колись мешкали мама з татом. Хотіла б я, щоб ви побачили Персіс Форд. Вона така гарна, хоч картину з неї пиши.

– Я чула про пані Форд, – втрутилася Фейт. – Берті-Шекспір Дрю розповідав мені про неї. Чотирнадцять років тому вона вийшла заміж, і її чоловік був мертвий, а тоді воскрес.

– Нісенітниці, – сказала Нан. – Усе було зовсім не так. Берті-Шекспір ніколи не може нічого до пуття розповісти. Я знаю всю історію й колись вам її переповім, але не зараз, бо вона дуже довга, а нам уже пора додому. Мама не хоче, щоб ми допізна засиджувалися надворі в такі росяні вечори.

Тим часом за пасторських дітей не хвилювався ніхто. Тітка Марта вже спала, а сам пастор досі був надто поглинутий міркуваннями про безсмертя душі, щоб пам’ятати про смертність тіла. Але юні Мередіти також пішли додому, а в головах у них вже поставали мрії про веселі прийдешні часи.

– Гадаю, у Веселковій Долині навіть гарніше, ніж на цвинтарі, – сказала Уна. – А ще я просто обожнюю любих Блайтів. ТАК добре, коли можеш когось полюбити, адже часто в тебе просто НЕ ВИХОДИТЬ. Минулої неділі під час проповіді тато сказав, що ми повинні любити всіх. Але як? Як можливо полюбити пані Дейвіс?

– О, тато просто сказав так за кафедрою, – безтурботно відказала Фейт. – У нього забагато здорового глузду, щоб насправді так думати.

Юні Блайти пішли до Інглсайду – усі, окрім Джема, який вислизнув на кілька хвилин й подався в дальній закуток Веселкової Долини. Там росли конвалії, а Джем ніколи не забував назбирати букет для мами, поки вони ще цвіли.