Читать книгу Жінка в темряві. Зелений Клин - Максим Бутченко - Страница 3

Ця ніч могла тривати вічно. У темних кутках кімнати ховалися таємничі чорні образи і швидкі тіні, кублилась лискучо-масна імла, і здавалося, що приміщення позбавлене стін, які б заважали проникненню в нього повітря, навпаки – нескінченна підлога оселі вільно простирається в різні кінці світу. Це відчуття особливо посилювалося з наближенням півночі, коли свічки гасли, залишаючи по собі легеньке димне марево, гіркуватий присмак якого ще довго лоскотав язик. Із далеких кутків моєї кімнати тхнуло кислятиною, спертий пліснявий дух бив у носа вже з порога. За ковдру мені правила вовняна хустка, вона пахла свіжим овечим молоком, що приносило легкий супокій. Я глибоко вдихала цей запаморочливо п’янкий овечий запах, намагаючись наповнити ніздрі чимось теплим і, як мені здавалося, домашнім. Я розуміла, чим усе скінчиться, бо варіантів для мене лишалося небагато, а надто цієї темної ночі. Трохи згодом електрична лампочка передсмертно заблимала, перш ніж було натиснуто тумблер, і коли світло потухло, попід стелею ще довго пурхали цяточки-світляки. Увесь дім поринув у сон. Татусь, Віктор Сергійович, пішов опочивати рано, тільки-но годинник на стіні глухо і невдоволено вибив вісім разів. Дарка, служниця, яка мешкала в домі ось уже другий рік, зараз же після вечері прошмигнула повз мене, прошелестівши рясною, явно завеликою на неї, спідницею, на кухню, звідки ще якийсь час долинало бряжчання посуду, що його вона, перемивши, поквапливо розставляла на миснику. Довгий час той брязкіт був єдиним звуком, що розбивав кришталеву тишу помешкання. А потім умить усе стихло. Так, ніби ніколи ніхто в світі не шумів. Ніколи.

Повернулася з кухні Дарка, прийшла до мене в кімнату, де я все ще читала роман, вигідно вмостившись у фотелі з підібганими ногами – тінь від свічки сквапливо блукала по моєму обличчю, блищики розсипалися на вилицях, лоскотали вуста, а відтак щезали в імлі. Мені хотілося просто сидіти ось так, у сповитку напівмороку, адже темрява має своє заспокоєння. На світлі все видно – людські вади, усі наші негідні вчинки. На світлі ми, як перед Божим ликом, відкриті для натовпу, що завжди прагне підняти на глум того, кого раніше звеличував. Не пам’ятаю, звідки в мені зародилися ці думки, можливо, я днями вичитала їх у романі, який оце домучувала, а можливо, мені це наснилося. Дивно, а що, коли наше життя – це сон, а смерть – пробудження? Тоді, що ж насправді є цінністю – ілюзія чи істина?

Дарка прийшла спитати, як я почуваюся, чи не треба чого, віддати на добраніч. Цей наш з нею щоденний ритуал був подібний до гри, в якій кожен виконував свою роль старанно, можна сказати із завзяттям. Я за звичкою збрехала, що все гаразд, хоча знову відчувала дедалі сильніший біль у боці, який починав пульсувати, ніби там працювала механічна машина, що штовхала поршні просто в моєму тілі. Щоразу це відчуття приходило несподівано, майже без причин. Якою була природа моїх страждань, я не знаю й досі. Я ні на що не слабувала, не була застуджена чи уражена з дитинства якоюсь недугою. Просто одного дня, коли моя матінка відійшла у засвіти, я відчула, як у мене заболіло тіло. Відтоді біль приходив невідомо чому, без будь-яких підстав. Напевно, усе почалося з голови, але віддавало у всьому тілі; мені здавалося, ніби мої руки, ноги, живіт і решта не належить мені, бо я не могла їх контролювати. Мій стан був на межі божевілля, але, певна річ, це не було безумством – кажу ж, моя свідомість все ж утримувалася на тонкій межі між остаточним шаленством і здоровим глуздом, залишаючись на боці останнього.

Батюшка Миколай з української церкви, що на розі вулиць Алеутської й Пекінської, тряс переді мною своєю ріденькою борідкою, ніби кропилом зі свяченою водою, бо іноді з неї так само бризкали краплини слини з рота, коли він натхненно виголошував пристрасні слова молитви. А перед сповіддю він, дбайливо осінивши мене хрестом, уважно вислуховував список нечисленних моїх гріхів, ніби намагаючись віднайти причину глухих болів у моєму змученому тілі. Проте, нічого не знайшовши й перебравши різні аргументи, квапився до мого татуся, аби вкотре упрохати його відрядити мене до Богородице-Рождественського жіночого монастиря, розташованого під Усурійськом. Там, казав панотець, усю цю ману вибили б із мене молінням і тяжкою працею. Проте, хоча все сказане було не нове, татко знову заводив зі мною сувору річ, схиливши низько голову, втупивши в мене свої грізні, темні очі, і голосно кричав, щоб я опанувала себе, перестала розводити рюмси, адже моя покійна матінка була сильна духом жінка. «І в кого ти така вдалася?!»

Решту вечора я сиділа у себе в кімнаті, взявши двері на клямку, затискала долонькою рота, з якого виривався глухий, страдницький стогін. Сльози, як стало зрозуміло, у цьому домі не схвалювалися, тож я ридала глухо й беззвучно, мов та поранена лисиця, якій не судилося вижити, а померти наразі не давала боротьба організму з хворобою. Біль у боці наростав сильніше, ніж будь-коли, вже калатав нижче пояса дзвоном, здавалося, немов з мене рветься назовні страшний звір. Так тривало дуже довго, але в монастир я їхати відмовлялася навідріз. Вигляд чорних, мов граки, чорниць, лякав мене. Високі монастирські мури засмучували, адже ув’язнення не з власної волі було гірше за будь-яку муку. Тому одного разу я вирішила, що брехня краща за правду, адже брехня приховує тебе, прикриваючи, мов саваном, стидку наготу душі. Я терпіла біль і мало кому розповідала, як моє тіло розривається на сотні шматочків, ніби його розтягують хірургічними щипцями. Щодня я сходила на свій ешафот, очікуючи здійснення страти, але замість швидкого позбавлення від муки наставала тяжка пульсація в усьому тілі. Тривав день, тривав і біль.

Тому я збрехала. Служниця Дарка, як і всі ми, була родом з материкової України, або, як ми всі називали її, «Першої», а, відповідно, Далекий Схід – від Владивостока до Благовіщенська і далі – ми назвали «Другою Україною», або Зеленим Клином. Удома ми всі розмовляли українською мовою, а на вулиці й світських прийомах – завжди московською. Пам’ятаю, як я маленькою, коли ще ледь діставала до підвіконня, спитала у матусі (ще живої, але вже враженої невиліковною недугою), чому всі балакають не так, як ми, а вона відповіла, що ми інакші. Хто такі «інакші», я тоді ще не розуміла. Мама померла, так і не встигши пояснити мені, у чому ж полягає різниця між нами і нашими сусідами – москалями й китайцями, що заполонили Владивосток незліченною ордою.

– То я вже піду спати? – Дарчин голос вирвав мене з полону спогадів.

– Так, звісно, йди, якщо хочеш, ти вільна. Завтра хочу скупатися, заготуй дров, – я намагалася говорити про щось стороннє, аби приглушити всезростаючий страх цілонічної муки.

– Як скажете, – покірно кивнула Дарка і чомусь присіла, як фрейліна.

Її довга барвиста спідниця розпласталася на долівці, розтеклася квітчастою калюжею, через що цей рух служниці здався досить кумедним.

– Гей, а ти добре маєшся? – раптом бовкнула я і подумки всміхнулася своїм словам.

– Якнайліпше, і вам того бажаю, – зараз же у тон мені відказала Дарка.

Я не втрималася і порснула сміхом, що здивувало служницю. Дарка була вродлива, як тільки можуть бути вродливими сільські українські дівчата – ніби намальовані вуглиною чорні брови, виразні очі з приємною блакиттю полтавського озера на світлому личку. Ну, і звісно ж, чорна, мов пофарбована, туга розкішна коса, так ретельно зачесана щоранку, що вона нагадувала кований ланцюг на риболовецькій шхуні. Ох, і підчепить колись ця коса-ланцюг рибку велику, родовиту… Я поглянула на серйозне і картинно-красиве Дарчине лице й подумала, що ця дівка матиме гарного чоловіка. Але про свої роздуми промовчала. Лише попросила служницю принести води й відрядила її геть.

Коли Дарка пішла, я дочитала розділ, поклала книжку на комод біля фотелю. Полум’я свічки грайливо колихалося, нервово тремтіло від кожного мого руху – легкий потік повітря торкався ніжної вогнистої голівки, ніби тягся поцілувати її, але та відчайдушно ухилялася. Ще кілька хвилин я споглядала на жовто-синє сяйво, схоже на чиєсь довгобразе лице. Мені здавалося, що хтось німо дивиться на мене, готовий вислухати мою сповідь. Як воно – носити в своєму лоні замість майбутньої дитини ніби живий хворобливий згусток, що дарує тобі не радість і втіху, а самі лише тортури? Чи здатний здоровий зрозуміти, як можна зріднитися з хворобою так, що здається, ніби ви завжди були одним цілим? Якщо ця мука тілесна, що оселилася в тобі, здається правдивішою за інших людей? Що може знати про життя той, хто не відчував подібного страждання?

Утім, я негайно пересилила свій розпач. Мені набридло жаліти себе, адже в жалості ще ніколи не було порятунку. За звичкою задувши свічку, я уляглася в ліжко, заплющила очі. Переді мною спливали картини сьогоднішнього дня. Я прошкувала вулицею, коли на мене налетів двірник, що гнався за хлопчаком-злодюжкою. З сусідньої вулиці враз потягло пахом свіжоспеченої здоби і цинамону, змішаним з густою настоянкою молодих, напівнабряклих пуп’янків трояндових кущів. Я схопилася за цю нитку аромату, щоб утримати його якомога довше в ніздрях, адже такі запахи осявали мою душу. Промайнула карета. Двірник зашурхотів мітлою по бруківці, намагаючись згорнути старе, торішнє листя, що ламалося під його дряпаком і чомусь пахло березовим зрубом. Мимо пройшла дамочка, соромливо ховаючи лице у комірець куценької накидки, та шлейф амбре фіалкової води з жасмином незримо потягся вслід за нею.

Містяни не говіркі з будь-ким на вулиці. Цього неспокійного 1918 року всі намагаються якнайшвидше прошмигнути у свій дім, щільно зачинити віконниці, аби тільки тоненький сонячний промінець прорізав кімнату від підлоги до стелі, а відтак, зачахнувши, рідшав, мов лісовий струмочок, розчиняючись у наростаючому сутінку помешкання. Причина всього лиха – триклята революція, говорив був мій татко, натоптуючи собі люльку добрячим тютюном. В Україні колотилося – казали, ніби німці увійшли до країни, аби звільнити її від більшовиків. Але й ціна тому виявилася неабиякою – величезний оброк, який селяни мусили сплатити всілякою провізією. Подейкували, що гетьманом хоче стати Скоропадський, про якого мало хто чував у наших краях. Та це незнання не заважало багатьом українцям думати, що їхня далека перша батьківщина і є тим обітованим краєм, у який необхідно повернутися або хоча б зв’язати себе міцними нитками з ним, ставши його колонією. Далекосхідні українці, до яких вісті доходили значно пізніше, ще не розуміли, що саме для них буде краще – підкоритися петербурзьким більшовикам чи попроситися під опіку Києва.

Про це на вулиці тільки й балачок в усіх – від вусатого колишнього городового, який з приходом більшовицької влади зараз же подався в розпорядники комуни, створеної неподалік у морському порту, до швачки, що точила ляси зі своєю товаркою на ґанку маленької церкви. Ніхто не знав, що буде завтра, яким боком вилізуть для них ці події. Але ж відомо, що саме незнання часто примушує людину рухатися вперед, бо воно, а не знання є початком прогресу. Позаяк перше спонукує до дій, а друге – до спокою.

Нещодавно і я говорила з Сашенькою Іваненко, донькою місцевого судновласника, про те, що, не знаючи наперед своєї долі, людина сама підштовхує себе до вчинків, не властивих їй раніше. Тобто саме нерозуміння є світлом і рушієм для людства. У відповідь на мої слова Сашенька лише мило кліпала оченятами, теребила в руках мережчату хустинку й здивовано поглядала на мене. Вона – чарівне створіння – навряд чи замислювалася про такі речі, та чи можу я засуджувати її? У приємних рисах її обличчя майже не помітне було занепокоєння, зароджене в глибинах розуму, бо нерідко гарна зовнішність ніби дає якусь перевагу перед лихом. Не можна сказати, що я була бридка на вроду і ніхто не хотів свататися. Таке траплялося, і два чи три кавалери навіть переступали поріг мого дому, цілували руки й покірно схилялися переді мною, мов явір од вітру. Але година-дві, проведені у товаристві мого неврівноваженого шаленця-батька, назавжди відтручували їх від нашої домівки. Тож я доволі довго залишалася без пари.

Картини дня миготливою каруселлю пролітали мені перед очима, я довго крутилася в ліжку, як завжди, не маючи змоги заснути. Серце одно тьохкало від хвилювання, в голові снувалися різні думки й відлітали геть, безупинно збиваючи куряву спогадів. Мені хотілося встати, пройтися, щоб розвіяти свою тривогу, але ж татко… Він страшенно не любив, коли хтось ходив ночами, сварився, раптово почувши різкий скрип мостин чи, не приведи Боже, приглушені голоси. Коли він спав, усе в домі завмирало, здавалося, навіть час притишував свій біг, ніби й він побоювався важкої батькової вдачі. Я засинала довго й болісно, утім, як завжди.

Ранок розпочався з батькового бурчання на Дарку. Він костив її з насолодою, більше, ніж зазвичай. Його хрипкий, як труба, голос лунав на весь дім, уриваючи сон домочадців; і це означало, що він нікому не подарує жодного промаху. Відколи померла матінка (а сталося це десять років тому), в мого татка ніби біс уселився. Щодня він ходив сердитий і набурмосений, грюкав кулаком по столу, відтак заспокоювався, лише перехиливши залпом фужер горілки. Загрозливе ремствування господаря дому нагадувало протяжний і хрипкий вовчий рик; здавалося, темними ночами він перекидався вовкулакою, й цій хижій істоті було затісно у цілому світі. Він страшенно сумував, однак старанно приховував свій біль, як і я.

Я підвелася з ліжка, знайшла на тумбочці окуляри (я носила їх рідко, переважно вдома), вдяглася, нашвидкуруч зачесалася і увійшла до їдальні. Татко мене вже чекав, нервово постукуючи виделкою по тарілці, але не поспішав наказувати Дарці нести першу страву. Він свято шанував стару традицію – трапезувати усією родиною. Раніше до нас завжди приходила тітонька Марія, мамина двоюрідна сестра, а після її смерті з товариства за столом лишилися тільки ми вдвох із батьком.

– Ти знову допізна сиділа? – замість «доброго ранку» проскрипів він.

– Ні, тату, зразу після тебе пішла спати, – звично збрехала я, щоб не потрапити батькові під гарячу руку.

– Знаю я тебе. Ич, хвоста розпустила, як та пава. Сідай уже, – нетерпляче проторохтів він.

Я присіла на стілець, анітрохи не збентежена його грубістю. Іноді мені здавалося, що він цю свою уперту напористість навмисно придумав, аби упокорювати в такий спосіб мою гордість. Та часто я відкидала цю думку, бо чудово розуміла, що він і любить, і водночас не любить мене. Ці два почуття якимось чином уживалися в ньому. З якоїсь лише йому відомої причини він винуватив мене у смерті матері, бо вона захворіла одразу після пологів, а ускладнення настало, коли мені виповнилося чотирнадцять. А проте він же й цінував мене, як цінують лише близьку і дорогу людину. Цей дивовижний парадокс був схожий на дитячу лічилочку, у якій хоч що називай, усе буде правильно. Хоча, можливо, причина такого нелагідного ставлення до мене таїлася в іншому запорошеному кутку його свідомості, куди не потрапляло денне світло; там тонка павутина туго обплела таємну скриньку, в якій зберігався сувій з одним-єдиним написаним на ньому словом. Це й була справжня правда, чому татко такий злий. Але ні мені, ні тим паче Дарці чи небіжчиці тітоньці Марії не судилося відкрити батьків секрет. Тому всі терпляче ставилися до його дивацтв.

– Як спала? – співчутливо-байдужно спитав батько.

– Нормально, – сказала я.

Це не було правдою чи брехнею у чистому вигляді, позаяк поганий сон давно став моєю гнітючою буденністю.

Можливо, цей неспокійний потік сновидінь, що занурює в безодню нескінченних нічних годин, і є людською буденністю для всіх? Можливо, усі навколо лише вдають, що в них усе інакше? А тривожні сновидіння насправді норма: адже саме в них людина відкрита і показує себе такою, яка вона є, без прикрас – гола і незахищена. Брехня – це обладунки, які я надівала на себе, мов той лицар з моєї безглуздої, досі не дочитаної книжки. Так, і ще раз так – уві сні ми справжні. Але чому ж? Мені здавалося, що призначення людини – шукати не відповіді, а запитання.

– Сьогодні поїду до Українки. У селі новий староста, треба побалакати про справи, – раптом сказав Віктор Сергійович.

– Що ж, їдь, коли хочеш, – я звикла, що він іноді міг бовкнути щось зовсім несподіване.

– Допіру ось Антон Іванович… Ну, пам’ятаєш, сухоребрий, що в нього вуса, мов той коров’ячий хвіст, розрізаний навпіл і приліплений до впалих щік. Його батько ще володіє трьома десятинами землі під Владивостоком… Ото ж він і каже: а чом це вельмишановна Тетяна не запрошує його на вечерю? Агов, Тетяно, чого ти не бажаєш уважити гостя? – спитав татко.

Почувши своє ім’я, я здригнулася. Як давно він не називав мене так? Рік чи два? Я вже й не пам’ятаю. У нашому безіменному спілкуванні я завжди була «дочкою», а він «татком». Я встигла звикнутися з тим, що на моє ім’я ніби накладено якесь табу, уголос його вимовляти не варто, тож почала вже зачисляти себе до безіменних. Адже це таке щастя – бути ніким і нічим. Хіба так не краще: страждати, померти і не лишити по собі навіть сліду в пам’яті людській?

До їдальні увійшла Дарка, несучи поперед себе банячок з якимось киплячим варивом, що парувало, як паровоз, коли за ним клубочаться кільця диму. Ледь ізсунувши накривку, вона показала вміст – наваристий суп, в якому плавала, ніби пишаючись, нарізана великими шматками картопля, виднілися напівутоплені кільця цибулі й апетитно лисніли чималі заячі ніжки. Запахло м’ясним наваром. Ледь чутний струмінь чорного пахучого перцю виривався з банячка, а запарений лавровий лист додавав до букета ароматів таємничі східні відтінки. Кімната одразу наповнилася мішаниною запахів, що викликала легке запаморочення. Поки служниця насипала в тарілки суп, вивуджуючи з банячка ласі шматочки м’яса купленого вчора на ринку зайця і розпліскуючи на обрус ледь помітні жирні краплини, усі примовкли. Татко суворо глянув на дівчину, проте стримався від зауважень: страва мала такий апетитний вигляд, що він одразу наліг на їжу.

А я все ще не могла оговтатися після того, як почула своє ім’я, з яким були пов’язані спогади, мов пропущені крізь мутну шибу. Ось я вкладаюся спати, і наді мною схиляється матуся, яка пахне ромашкою, попри зимну погоду надворі; вона хоче поцілувати мене в чоло, сказати своїй любій дитині кілька слів, але промовляє лише: «Тетянко». А ось мій батечко, ще просвітлений і радісний, підкидає мене на дужих своїх руках, а я підлітаю вгору, немов на невидимих крилах, що звідкись узялися в мене, і я пурхаю все вище. «Тетянко!» Татків голос, чистий і глибокий, мов гуркітливий весняний грім, розкочується по лужку. Чи темна кімната, буцім зіткана з чорних ниток… Слабке полум’я свічки намагається розітнути чорну шаль, що огортає приміщення. Утім, недогарок здатний розтопити лише чорну смолу поряд з ліжком – вихопити смертельно бліде обличчя матусі, що лежить, прикута хворобою, уже котрий день. «Танюшо, Танюшо…» Її вуста, попечені смагою, насилу розтулялися, ніби зворушувані іржавим механізмом, аби видобути зсередини змученого тіла усього лише один звук – ім’я єдиної донечки. Боже, як страшно мені тоді було входити до неї в кімнату, де липка імла лякала мене і не можна було відчиняти вікна, бо матуся в ті дні вже не зносила сонячного світла. Тому я скрадалася до її смертельної постелі, повільно ступаючи по холодній дерев’яній підлозі, міцно стиснувши кулаки, аж кінчики нігтів упивалися в шкіру. Мені було так лячно! Ніби це я сама, а не матінка прощалася з життям. І тоді я обережно ступала на крок ближче до ліжка, вважаючи, що хвора спить. Мені просто хотілося доторкнутися до маминої долоні, струмуюче тепло у судинах якої усе ще зберігало їй життя. Але коли я підступила до ліжка, мама, не розплющуючи очей, тихенько промовила моє ім’я. «Танюшо, Тетянко…» Я злякано кинулася геть, причинивши за собою двері, вибігла з кімнати на подвір’я і помчала в сад, щоб прохолода пізньої осені охолодила моє охоплене нестерпним жаром тіло. Перші неглибокі замети дбайливо огорнули нещасну дитину, ніби, чекаючи на мене, навмисно накопичували в собі холод для такого випадку. Я ступала по маленьких снігових хвилях, що набігали від краю саду до нашого дому. Пройшлася трохи і завмерла, поки крижаний холод не поповз моїми ногами, мов змій, охолоджуючи шкіру своїм студеним дотиком. Нарешті прохолода обвила й мою розпашілу голову, враз ніби скувавши в ній холодом настрашені думки. Я повернулася в дім.

А за годину матінка померла. Скільки разів я картала себе за те, що втекла тоді, не попрощавшись із нею! Скільки разів, вишиваючи, колола себе голкою, аби покарати своє паскудне тіло, сповнене огидного страху! Ніхто не знає, ніхто не рахував місяці моїх мук. Наймення моє – Страждання.

Дарка незграбно грюкнула ополоником по моїй тарілці, і різкий високий звук повернув мене з імлистого тунелю спогадів на світ Божий. Я здригнулася, оговтуючись, чим неабияк налякала дівчину, яка подумала, що знову провинилася. Змушена була силувано їй усміхнутися, подати знак, що все гаразд.

– Славний суп. Наваристий. – Татко похвалив Дарчине кухарство, остаточно заспокоївши її тривогу.

– Я чула, ніби українці скликають збори, хочуть провести вибори до місцевої ради. – Я спробувала звести мову на іншу тему.

– Дідько його знає. Твій дід Ярема, бувало, казав мені, що найперше – це праця, а все інше – то пустопорожнє, марнота. Хто його знає, що вийде з цієї затії, – пробурчав татко, досьорбуючи з тарілки залишки смачнючого Дарчиного супу.

– А ти хотів би повернутися в Україну? – спитала я батька єдино для того, аби відволіктися від думок про своє ім’я.

– Хотів би. Не хотів. Звідки мені знати? Ось ми живемо тут, та й годі. Бодай би лиха якого не сталося, – пробурчав татко.

– Тату, час нині такий, що від біди не втечеш, – сказала я.

– Твоя правда. Та що ж ти тягнеш сірка за хвіст? Неси вже кашу чи що там у тебе! – раптом гарикнув батько на Дарку у своїй звичній манері.

Мені хотілося якось звернути його увагу на інше, але нічого путнього на думку не спадало. Усе, що відбувалося в політиці, було від мене так само далеко, як і від мого батька. Ми обоє були заклопотані одним – власним виживанням. І він, і я старалися, як могли, аби призвичаїтися до свого теперішнього буття, – мій батько чимдалі ставав жорстокішим, колючішим і злішим. І в цьому вбачав свій порятунок.

А я? Мені ж випала дивна доля терпіти в лоні своєму такий сильний біль, що хотілося з усього духу побігти до моря, шубовснути сторч головою у в’язку водяну пучину, аби сіллю зчистити усяку домішку зі зболеного мозку. Але я любила життя! О, як же я любила життя в усьому його розмаїтті! І часом не могла зрозуміти, чого в мені більше – цих тягучих болючих імпульсів чи все-таки жаги до життя. Я була ніби поміж двох світів, сповнених прямо протилежної енергії. Либонь, зазвичай людині невідомі такі муки, вона живе собі, позбавлена необхідності обирати той чи той бік, мене ж шматувала внутрішня суперечність – постійна боротьба між свідомістю і тілом, змученим фізичними стражданнями.

Я підвелася з-за столу – вже хотіла була рушити до своєї кімнати – дочитувати той нудний роман, коли в дверях з’явився наш конюх Ванько. Він нерішуче ступив на поріг, не наважуючись зайти. Так і стояв мовчки, аж поки на нього наштовхнулася Дарка, яка забігла до їдальні забрати порожній посуд.

– Чого це ти? – підвищила Дарка на конюха голос, хоча зазвичай собі такого не дозволяла.

– Прийшли тут. Просють, – видихнув Ванько.

Було видно, що він почувається ні в сих ні в тих у новій для себе ролі камердинера. Але відколи до міста увійшли більшовики, довелося звільнити дворецьких, аби не привертати до себе увагу. Кілька разів у дім були вломилися провісники нового життя – червоноармійці, від яких смерділо потом і самогонним перегаром, хотіли щось експропріювати, але татко у своєму звичному дусі покрив їх такими стоверхими матюками, що ті остовпіли і довго потім не наважувалися на нові спроби. Отоді батько і звелів відпустити дворецьких, щоб не муляли очі новій владі.

– Просють, – знову ледь чутно вимовив Ванько.

– Що просють? – нарешті татко звернув увагу на парубка, підвівся й підійшов до нього.

– Зайти просють, – пробелькотів Ванько, знаючи, що під гнів хазяїна краще не підпадати, аби не нагодував важкими лящами.

– Кого там ще лихий приніс? Хай заходить! – гаркнув татко, ледве стримавши лють.

– Слухаю! – по-солдатськи одгукнувся Ванько, мабуть, намагаючись надати собі більшої войовничості, проте в нього це вийшло дуже комічно.

Я й собі затрималася в їдальні. Не так часто до нас приходили гості – нині кожен остерігався бовкнути зайвого стороннім. Я сперлася на високу спинку стільця, різьблення на якій імітувало переплетене віття дерев, і так стояла, очікуючи. Почувся глухий стукіт чобіт – такий гучний, що моє серце раптом пришвидшено забилося, ніби намагалося своїми ударами перекрити цей жахливий гуркіт, що зародився десь у темних нетрях коридора і, наближаючись, наростав у лавину звуків, як той гірський обвал.