Читать книгу Жінка в темряві. Зелений Клин - Максим Бутченко - Страница 4

Я мало що пам’ятаю про себе в дитинстві. Іноді мені здається, що не було жодних дитячих літ, а я просто спала весь той час глибоким непробудним сном. Я навіть вважала, що сновидіння – це єдине, що може боротися зі спогадами і перемагати їх. Чому людина усвідомлює себе особистістю так рано, виявляючи це вже в перші роки життя, але майже нічого з того не пам’ятає? Де я була такий тривалий час? Тільки якісь уривки дісталися мені з цілого полотна дитячого існування – фрагменти, клаптики, часточки.

Можливо, дитинство – це і є просте накопичення несвідомого, що його наша доросла свідомість намагається розгадати, прочитавши той таємний шифр? Мабуть, правильніше буде сказати, що людина – це насамперед машинка для зчитування потоку несвідомого нашого мозку? Так ми розгадуємо себе. Найбільша таємниця світобудови – це те, ким же ми є насправді. Як бачите, модні ідеї, про які я читала побіжно в газетах, також примушували мене замислитися над тим, як же я влаштована. Подібні думки бентежили мене, позаяк цілісінькими днями я була полишена на саму себе і, залишаючись наодинці, постійно замислювалась над цим.

Якось узимку я, сидячи край вікна, поглядала в шибу, як м’яко спадає з небес на землю лапатий сніг, і чомусь мені знову спало на думку, що і в холоді теж є особлива потреба, бо він зціплює не лише простір, а й час. І що добре жити в тих краях, де панує вічна мерзлота, адже мороз відбирає у тебе минуле, особливо коли в ньому багато порожнеч. Такі думки часто припливали мені до голови тому, що я відчайдушно шукала, в який із періодів життя припустилася фатальної помилки, через яку тепер мушу нести на плечах цей хрест нестерпної муки. Я встала і пройшлася кімнатою, в якій пахло свіжими сосновими дровами, що були акуратно складені під грубкою, наготовані для розпалу. Я вдихнула цей хвойний запах, що наповнив увесь дім, ніби хтось розбив велику пляшку з пахучим фіміамом. Мені забаглося нараз опинитися в лісовій гущавині, щоб і самій просочитися цим сосновим єлеєм, що в ньому я відчула для себе щось заспокійливе. Того дня я вдяглася, вийшла на поріг будинку, зачинили за собою двері й ступила просто у в’язку масу кучугури, акуратно наметеної поривами заметілі; сніг сягав моїх колін. На моє щастя, у ту мить поруч не було нікого, і я пішла до саду, повільно занурюючи ноги в морозний пух. Скільки мені тоді було років – чотирнадцять, п’ятнадцять? Пам’ять, як скнара-купець, торгується за кожну крихітку спогадів. Я йшла вперед під гіллям старих, напівусохлих слив, висаджених точнісінько так, як пам’ятав мій татко, – у них, на полтавській садибі в Україні, був такий само садок. Колючі гілки, черкаючи по моєму волоссю, простягали до мене свої кострубаті руки, позаяк усе існування дерева – це вічне очікування. Іти було важко, моя хода сповільнилася. Насувалася снігова буря. Щільна завіса морозної вологи, опускаючись від самого неба, нагло затуляла від мене весь світ. Мені стало страшно, як буває лячно дівчині, коли вона опиняється перед незрозумілою небезпекою. Вітер задував у вуха сумовиту пісню холоду і самоти. Очі засліплювало липким грудкуватим снігом, що, здається, навмисне заповзявся поціляти просто мені в лице. Я захотіла повернутися, але, озирнувшись, не побачила довкола нічого, крім білої порожнечі.

– Рятуйте! Рятуйте! – прохрипіла я, у відчаї пориваючись навсібіч.

Здалося, що мене зараз остаточно поглине це крижане пекло, та я нічого не могла вдіяти. Ніхто не міг прийти мені на поміч. Ніхто.

– Замерзаю! Замерзаю! – Я набрала повні легені повітря, аби мій голос зміг здолати сипіння застудженого зимового вітру.

– Гину! Гину!

Кому я гукала, якщо навкруги нікого не було?

Знесилівши, я впала на м’яку снігову перину, яка зараз же поглинула мене. Біла пудра сипалася на лице, руки, груди, ноги. Я заціпеніла, не маючи змоги зрушити з місця, ніби скута раптовим паралічем. Розпластавшись горілиць на зимній землі, я дивилася в порожнє небо, звідки падали на мене неймовірно красиві, але смертоносні сніжинки. Ніщо не могло мене врятувати, адже рідні не знали, куди я пішла. Тоді я заплющила очі, готуючись до неминучої смерті. Що я, малолітнє дівчисько, могла тоді знати про смерть? Тільки те, що вона неминуча.

Того дня я вперше зіткнулася з неусвідомлюваним плином буття. Скільки я так пролежала? Хвилину? Годину? Не знаю. Мене випадково знайшов батько, коли вибіг у сад, виявивши, що мене немає вдома. Після того я пів року нездужала. Мене лихоманило, але я назавжди запам’ятала ту свою першу зустріч зі смертю – очевидно, я їй сподобалася, бо відтоді ми неочікувано здибувалися з нею частіше, ніж того хотілося б.

Тим часом гуркотливі кроки в домі схвилювали мене, але мені залишалося тільки дивитися і чекати, хто ж з’явиться з коридору, сповненого ранковим сутінком. Ось чиясь постать проступила з тонкої пелени між пітьмою і світлом, і на порозі кімнати постав молодий парубок. Одягнений він був звичайно, хіба що шкіряний кашкет, що його він тримав у руці, видавав у ньому представника нової влади. Ці більшовики просто-таки кохалися в шкіряному крамі, їх неможливо було уявити без різних шкірянок, які вони тепер завжди вдягали. Всі ці куртки, дурнуваті плащі – усе на них рипіло при ходьбі. Мабуть, носіння шкіряних речей було сповнене якогось особливого сенсу, що давав змогу відчути себе в чужій шкурі, не втрачаючи при цьому своєї. Може, комусь моя думка видається дивною, але я не знайшла цьому іншого пояснення. Незнайомець увійшов – запахло різким мускусом, змішаним з ледве чутним пахом чоловічого поту. Ця суміш не була відразливою, навпаки, вона виявилася напрочуд привабливою й примушувала вдихати частіше, аби вирізнити серед запахів їжі на нашому столі стійкий чоловічий дух непроханого гостя.

– Андрій Дмитрович Половко, старший міліціонер, уповноважений комітетом робітників і селян з розслідування кримінальних правопорушень, – відрапортував парубок.

Нарешті я згадала його. Авжеж, це він рівно рік тому став слідчим місцевої жандармерії. І дівиці на балу, зауваживши його високу струнку постать, помахували віялами зі старого струсевого пір’я, розчаровано зітхаючи через те, що він повінчався з однією молоденькою дурненькою фрейліною з Петербурга. Усім своїм виглядом він показував, що неприступний, а в наших краях гідної пари годі знайти навіть зі свічкою в руках, позаяк у таку глушину, на Далекий Схід, забивалися тільки невдахи та ще втікачі від столичної метушні, в якій вони не знаходили спокою. І тепер, погляньте-но, – уповноважений! Швидко, одначе, люди перелицьовуються.

– Чого вам треба, вельмишановний добродію? – Мої роздуми знову перервав безстрасний голос мого татка, який чомусь у звертанні до уповноваженого згадав панські манери.

– Власне, я тут через надзвичайну подію, що сталася недавно. Можливо, ви чули – невідомі бунтарі вбили червоного комісара Андрєєва, – промовив Половко.

– Так-с, кажіть далі, – в тій самій манері нетерпляче мовив татко, який страшенно не любив, коли заважали його трапезі.

– Мені треба опитати вас на предмет підозрілих дій, свідком яких ви могли бути, – сказав Андрій Дмитрович.

– Можу сказати вам, шановний, що в моїй окрузі найпідозріліші типи – це шкіряні кашкети, – промовив татко.

Я тихенько гмикнула, бо його думки виявилися співзвучними моїм, що бодай якось виявляло нашу спорідненість. Варто, мабуть, пояснити, яку вдачу мав мій татко. Він народився в заможній сільській родині десь на Полтавщині. Я насилу уявляла собі, де це, поки якось на очі мені не потрапила потерта мапа місцевості з ледь помітним рельєфом, і батько тицьнув товстим пальцем майже посередині України – мовляв, звідси ми родом. Цятка, на яку він вказав, нічим не відрізнялася від безлічі інших на мапі. Мені хотілося вірити, що там ростуть чудові яблуневі сади, повні стиглих плодів, під вагою яких згинаються до землі обважнілі віти; високі, крислаті дерева розстеляють своє листя, мов широкі сукні, а на безкраїх зелених луках пасуться череди вгодованих корів з вименем, повним жирного смачного молока. «Чарівна країна, люба Україна», – часто приказував батько, особливо коли бував напідпитку.

Він поїхав звідти ще хлопчиком, тому гаразд не міг пояснити, що саме змусило його родину податися з рідного дому за тридев’ять земель. Довге плавання і далекосхідна цілина чекала їх на нових землях. Усе батькове дитинство проминуло в полі, де він щодня від самісінького ранку до вечірньої зорі допомагав своєму батькові, а моєму дідові. Тут почали вони своє життя спочатку, тут знесли всі переселенські негаразди, що випали на їхню долю й ледве не знищили їх самих. Значно пізніше, коли татко, облишивши землеробство, переїхав до міста і почав торгувати з китайцями, яких тут достобіса, матеріальне становище родини потроху налагодилося. Але щоразу, коли тицяв пальцем у мапу, він ніби намагався дотягнутися до втраченого безтурботного отроцтва, назавжди залишеного там, під Полтавою. Втрати – ось що ріднило мене з батьком. Напевно, це єдине, у чому ми з ним були схожі, адже характери і звички мали геть різні.

Але повернімося до нашого непроханого гостя. Таткові слова про шкіряні кашкети його, здається, не збентежили, тож він лише єхидно усміхнувся – мовляв, велике диво! Чули й не таке. І провадив далі, мов нічого не було.

– Отож, позавчора свідомі громадяни помітили підозрілих осіб, які пересувалися вулицею в той самий час, коли було вбито товариша Андрєєва, – сказав Андрій Дмитрович.

– Нічого не знаю і знати не бажаю! – гучним окриком перервав його татко.

Він схопився, ступив кілька кроків і загрозливо наблизився до гостя. Проте той виявився на висоті, не дав задній хід, а тільки глибоко видихнув, ніби хотів показати, як йому набридли подібні скандали.

– Прошу вас заспокоїтися, якщо ви нічого не робили і не чули, – сказав Половко.

– Я вас теж попрошу, вельмишановний пане, не з’являтися більше в моєму домі, позаяк бачити вас нам неприємно, – прогарчав татко, та все ж ступив один маленький крок.

– А я представляю владу – тож прошу вас не забуватися, інакше наслідки можуть бути вельми неприємними. Утім, ми досить скоро побачимося, коли я повернуся з належним допитом, – пророкотав нежданий гість.

Татко хотів був сказати, що пошле всіх до біса, але не встиг. Старший міліціонер, уповноважений комітетом робітників і селян з розслідування кримінальних правопорушень, високо підвів голову, хвацько пристукнув каблуками, віддаючи честь, побажав приємного дня і пішов собі. Батько ще хвилину постояв біля чорного коридору, сповненого непроглядним сутінком. Йому хотілося наздогнати цього зарозумілого молодика, розвернути його до себе лицем й зацідити кулаком у нахабну пику. Було видно, як важко йому стриматися – давався взнаки крутий норов, проте зусиллям волі татко таки вгамував свої емоції. Він, ніби нічого не сталося, знову повернувся до столу, до своєї перерваної трапези.

Мені цей прийшлий панок також не сподобався. Щось було в ньому відразливе. Можливо, у вузькій щілині очей таївся той злий відлякуючий вогник, судячи з якого, можна було сказати: перед тобою явний любитель конфліктів. Або ж з його кривої усмішки, ніби наклеєної на вродливе доглянуте обличчя, можна було зрозуміти, яке неприємне йому товариство крамаря, та ще й класового ворога. І говорив цей Половко так, ніби чвіркав кислотою, тож коли б його ядучі слова могли матеріалізуватися, то, здається, обпекли б співрозмовника. Загалом, Андрій Дмитрович був ще тим мерзотником, попри весь його ангельський вигляд.

– Який усе-таки негідник, – сказала я.

На що батько видихнув, нервово постукав виделкою по вже майже порожній білосніжній порцеляновій тарілці.

– Почитай-но мені ліпше газету, – буркнув він.

Такі прохання я чула від нього нечасто, тому взяла з тумби газету «Дальний Восток» – одну з двох, що їх найбільше читали містяни. В око одразу впало кілька оголошень: «Проти гонореї новітній засіб “ПИЧИЛИНЪ” діє швидко і є найкращим за відгуками лікарів»; «Хіромантка МАРІЯ ГРЕЧКО відновила прийом на кілька днів. Плата за сеанс не менше 2 р. Вул. Алеутська, буд. 38, у двір 7934»; «Проти ластовиння, прищів, вугрів, різного висипу, застосовується також замість крему для обличчя закордонною аристократією, тільки МИЛО “ФЛОРА”, винахід Д. Гартмана, єдиний засіб на всій земній кулі. Настійно рекомендують багато професорів». Я перегортала далі, намагаючись знайти що-небудь варте уваги.

– А ось це цікаво, – пробурмотіла я.

Мовилося щось про останні політичні віяння. «Загальні збори української місцевої громади, що відбулися 18 серпня 1917 р., погодилися на створення Владивостоцької керівної української ради, що повинна об’єднати всі українські організації міста (громаду, українізовані військові частини, організації УСДРП і УПСР, залізничників, телеграфістів, так звану “малу громадку” на Першій Річці) і здійснювати керівництво місцевим українським політичним життям. Окружна рада має вести роботу щодо організації та національної просвіти українського населення. 12 квітня 1918 р. відкрилася її перша сесія, на якій було обрано керівний орган ради – виконком на чолі з Ю. Глушком-Мовою, який повернувся з фронту. Відповідно до цієї постанови, у 1918 р. на території Приморської області, разом з Владивостоцькою, створюються ще чотири окружні ради – Хабаровська, Нікольська, Усурійська та Іманська».

– Що за нісенітниця? Що ще за ради такі? – знову завівся татко.

Мені захотілося перечитати ще раз, проте батько й далі обурювався. Річ у тім, що лютневу революцію 1917 року місцеві українці сприйняли позитивно, виходили на мітинги. А коли виникла УНР, мітинги стали багатотисячними. Люди вимагали, щоб Далекий Схід було визнано частиною Великої України, хотіли ввести повсюдне вивчення й використання української мови, мріяли навіть створити свою конституцію. Проте усе просувалося дуже повільно, надворі стояв квітень 1918 року, а Владивосток усе ще перебував під владою більшовиків.

Мій татко був з тих, хто досі не визначилися. То він невдоволено бурчав, що червоні порядкують на Сході, не дають продиху, то заявляв, що всі ці українські рухи не варті й дірки з бублика, бо треба, мовляв, «повертатися в Україну, до своїх коренів». Як ви розумієте, переконати його в будь-чому чи бодай щось пояснити було марною справою. Тож я звикла мовчати, давно змирившись із думкою, що іноді ліпше промовчати, ніж потім тебе твоїми ж словами шмагатимуть, мов батогом.

Мені в душу заповз якийсь неспокій, гіркий клубок підступив до горла, захотілося на вулицю, геть із задушливого приміщення. Я вислизнула з їдальні, швиденько вдяглася у своїй кімнаті і вийшла на подвір’я. Свіже весняне повітря підхопило мене, ніби пушинку, а пружний вітер, сповнений квіткових запахів і тендітних пелюсток яблуневого цвіту, поніс мене у бік Амурської затоки. Мені забаглося до моря, тож ноги самі понесли мене на узбережжя, ніби там було довгоочікуване моє звільнення. Я, не звертаючи в бік, оминала поодиноких перехожих, які пленталися запорошеною дорогою. Ще трохи, і ось нарешті вона – заповітна блакитна смужка, ніби кимось дбайливо розкладена до самісінького морського пруга. Порив бадьорого бризу, напоєного йодом і сіллю, дмухнув мені в лице. Тягнуло свіжою, щойно виловленою рибою. Дух холодної води бив у ніздрі сіркою гниючих водоростей, що погойдувалися на хвилях. На губах з’явився солонуватий присмак, а очі вбирали водну гладінь, що нагадувала зморшкувату шкіру. Чи є щось прекрасніше, ніж безкраї водні простори? Самотня чайка кигичила, кружляючи над дрібними баранцями хвиль, що підкочувалися до берега, ніби хотіли назавжди залишитися на пляжі, та все не могли вчепитися за сірі валуни, щедро розкидані узбережжям. Простір міг змагатися з нескінченністю чи принаймні наслідувати її відсутністю видимої лінії горизонту. Пахкав димом пароплав, змагаючись із морем за право плисти. Хисткий рибальський човник безцільно гойдався на хвилях порожньої затоки.

Поруч не було нікого. Мені хотілося заволати, випустити на волю стиснений у душі крик, ретельно приховуваний від сторонніх. Чому навіть тепер, коли душа так прагне легкості, у боці ніби калатає барабан? Як же тісно мені в цьому стражденному тілі! Хочеться вивільнитися з цієї набридлої оболонки, що несе в собі саму лише муку. Життя перетворилося на тяжку ношу, якої, мабуть, мені ніколи не вдасться позбутися. Як би мені хотілося прожити бодай один день без цих тягучих поштовхів у своїй плоті!

– Не розумію, чому я? – Мені захотілося вигукнути ці слова на весь голос, та я лише насилу прошепотіла їх.

Я стояла на березі. Вітер торкався волосся, ніби намагався заплести мені коси. Сльози, збігаючи по щоках, не встигали падати вниз – їх зносило поривами кудись у море. Однією краплиною більше, однією менше! Що я є, коли я ніхто і немає нікого у цілому світі, хто міг би мене втішити?

Навіть нині, коли я розповідаю свою історію, я бачу, як хтось невдоволено морщить лоба, адже описи страждань далекі від читача. Я боюся, що цей хтось готовий облишити мою сповідь, бо всі ці сопливі баєчки давно знудилися йому. Напевно, так буває, коли не чекаєш нічого більшого. Але життя – дивовижна штука, в якій десь глибоко криється та невидима зовні, маленька шестерінка надії, що рухає складний механізм буття.

Отже, якоїсь миті мені вчулося, ніби вода кличе мене, називає на ім’я. Я стиснула губи, аби стримати важкий стогін, що отруїв би повітря гіркотою розчарування, і ступила крок у глибінь затоки. Ноги миттю відчули гидку вологу, сукня обважніла, потягла мене донизу. Та попри це мені не хотілося зупинятися, і я ступила ще крок – хвиля вдарила мене по колінах, намагаючись чи то збити з ніг, чи то приголубити мене. Холоднеча повзла по моїх стегнах угору, до живота, плечей. Я чекала, коли солона вода заповнить мій запалений мозок, у якому нуртували страшні нажахані думки.

– Вода мене заспокоїть, – пробурмотіла я, умовляючи себе не зупинятися.

Я пройшла ще трохи – хвилі вже сягали мого живота. Вони обіймали мене, ніби радіючи, що я нарешті йду їм назустріч. Чи думала я в ту мить, що вбиваю себе? Ні, я просто прагнула розради. Важка темна товща вабила мене, залишалося зробити лише один крок, щоб я змогла передати увесь свій біль морю. Що ж, хай хвилі зімкнуться наді мною! Нехай череваті, незграбні білі хмари сховаються, щезнуть з моїх очей, поглинуті шаром води. Нехай я більше не побачу цього гарячого, але марного для мене сонця. Я заплющила очі й рушила до середини затоки, рятуючись у такий спосіб від самої себе…

Біла кімната. Схоже, я померла. Готують до похоронної відправи. Звідкись здалека, мов крізь пухову перину, долинав ледь чутний шум, який означав, що тут крім мене є ще хтось. Я не могла розібрати слів, тільки якесь булькотіння. Напевно, моя душа ще не покинула тіло остаточно, але вже готувалася злетіти кудись угору. Я все ж сподівалася, що вгору. Як добре і легко! Тіло невагоме. Щастя небуття… Хоча ні, стривайте. Стукіт. Це забивають віко труни? Обстукують груддя землі з лопат? Стукіт, і ще стукіт. Чому я його чую?

Мені подумалося, що відчиняють ворота раю, готуючись впустити мене туди за всі мої земні страждання. Такі думки мали б заспокоювати, але, навпаки, я чомусь відчула занепокоєння. Адже потопельників не відспівують! Самовбивць чекає геєна! А це означало, що я нікуди не втекла від своїх мук.

Стукіт, стукіт. Господи! Я зрозуміла, звідки він. Тільки не так, Господи, тільки не так! У моєму боці наростав жахливо знайомий барабанний бій болю. Я жива. Усе ще жива для нових тортур. Чому, Господи, чому?

І тоді я нарешті зрозуміла, що все марно – від самого початку і до кінця. Варто було мені лише спробувати заглушити свої болісні відчуття, як я потонула в глибині розчарування. Кожна моя спроба стати такою, як усі, була наперед приречена на невдачу. Залишалося лише одне – почати боротися з усіма, позаяк доброчесність не привела мене до райських садів. Несподівано, лежачи в напівзабутті, я враз ясно зрозуміла, що мститимуся кожному, хто трапиться на моєму шляху. Усі ви – нормальні люди – винні в моїх муках, бо я не змогла стати такою, як ви. Уся вагота тяжіла на мені, хоча я досі не розумію чому. Відтоді я дала собі слово боротися зі старим і малим, відчуваючи свою остаточну приреченість.

Такі думки снувалися тоді в моїй в голові. У вухах наростав набридливий протяжний гул. Сил бракувало навіть на те, щоб розплющити очі. Я лежала на ліжку у своїй кімнаті і не бачила, як Дарка внесла три свічки, побоюючись увімкнути електрику, а кімнату треба було чимось освітити. Неподалік стояв мій татко, тихенько перемовляючись із ненависним Андрієм Дмитровичем Половком. Ніхто не розумів, що зі мною сталося. Та чи це й справді я лежала на ліжку, чи вже хтось геть інший? У ніс ударив різкий запах трав’яної настоянки, що нею мені натирали ноги. Він дурманив мені голову. Я вдихала пахощі материнки й кореню алтея, відчуваючи, як повільно сповзаю в морок. Світ мені в очах поступово мерк, і скоро я знову знепритомніла.