Читать книгу Жінка в темряві. Зелений Клин - Максим Бутченко - Страница 5

Минув місяць. Застуда уклала мене в ліжко на довгі три тижні, а потім татко ще сім днів забороняв мені виходити надвір. А там уже пишно буяла весна. Я жадібно вдихала п’янкі її аромати, що заледве просотувалися у вузьку кватирку, наповнюючи мою кімнату. Радісно припавши до вікна, я спостерігала, як вітер ніжно пестить віття весняних дерев, усіяне рожевими, білими, бузковими бутонами цвіту. Пишні, завбільшки як моя долоня, квіти немов загравали з хазяйновитими бджілками, які так монотонно і заспокійливо дзижчали над ними. Весело щебетало розмаїте птаство, а небесна блакить набирала порцелянової прозорості. Весна – це не народження нового життя, а повернення втрачених за довгу зиму прав. Мені часто хотілося плакати, коли в серці починала жевріти надія на краще, – якщо в природі усе змінюється, то, можливо, й болі мене облишать? Напевно, хтось скаже, що це наївно, але хіба надія не є наївністю у своєму абсолюті? Щодня я прокидалася з думкою, що переродження близьке.

Дарка навідувалася до мене кілька разів на день і приносила, мов сорока на хвості, останні міські новини. Казала, що місто дедалі більше запруджують чехи. Уперше вони з’явилися тут у березні, а нині їх уже понад тисячу. «А все через повстання чехословацького корпусу», – надаючи своєму обличчю розумного вигляду, говорила мені Дарка. Я тихенько посміхалася, слухаючи міркування служниці про політичні перипетії нашого непевного часу. «Ось ходють вони такі похнюплені, як неприкаяні. Всі як один в одностроях, а в очах така печаль! Ніби образив їх хтось, їй-богу», – примовляла Дарка. «От же серце жіноче: хоча й страшиться чужоземця, а все одно сповнене жалю, бо зіткане зі співчуття», – думала я, слухаючи Дарчині теревені. Як стало відомо, більшовики були страшенно невдоволені прибуттям чехів. Совєти спробували їх витіснити, та де там! На Владивосток насувалися зміни, утім, досі ніхто не розумів, які саме.

Іноді до нас навідувався Половко. Я чула їхні з татком голоси, коли вони перемовлялися у вітальні. Дивно, але батько чомусь не витурював Андрія Дмитровича, не лаяв його на всі заставки, а тільки гримів своїм розкотистим басом про те, що життя стає дедалі більш непередбачуваним. Напевно, те, що здавалося ознакою часу, стало і нашим прокляттям: кожний наступний день міг принести нам те, чого ми чекали найменше. Не знаю, чому раптом татко став прихильніший до більшовицького слідчого, але здогадуюся, що саме він був тим рятівником, що завадив мені тоді зустрітися з неминучою, здавалося б, смертю.

Одного разу Андрій Дмитрович з татком зайшли до мене в кімнату – привітатися, та я, вдаючи сплячу, прилягла на ліжко з розгорнутою книжкою. Цей маневр удався: татко з гостем тихенько пошепталися і вийшли геть, не турбуючи мій сон. Я ж залишилася на самоті зі своїми думками і ще довго лежала з заплющеними очима, дослухаючись до власного дихання, позаяк ритмічність і є основним механізмом життя. Адже хіба наше існування – це не постійно повторювана буденність? А зачаття людини – хіба не повторюваність рухів? І що тоді буття, як не сценка, що розігрується щодня майже без змін?

Дні тяглися повільно. Татко заходив, намагався заводити зі мною мову, але мені зовсім не хотілося відкривати йому свою душу.

– Що ти, дочко, усе німуєш? – казав мені батько.

– А відколи здержливість стала гріхом? – питала я.

– Та ти ж он яка похмура весь час, а жити ж якось треба, – лагіднішав татко.

– Якщо робити все, що треба, голова може луснути, – намагалася я шпигнути батька.

Відтоді, як я вижила, мені хотілося будь-яку істоту, що траплялася мені в житті, лише жалити словами, уражати в саме серце уїдливими фразами, хльостати ляпасами образ.

– Ти б полежала, відпочила. – Батько намагався виявляти турботу, що було йому так невластиво.

– Ляжу, коли настане мій час, – відрубала я.

– Ти занадто сувора до себе, хіба не бачиш? – вів далі він.

– Те, що я бачу, нікого не стосується, – заявила я.

Татко подивився на мене, глибоко зітхнув і пішов. Звук його важкої ходи ще довго було чути з коридору – мабуть, він був спантеличений моєю поведінкою, але списував усе на втому та мою надмірну вразливість.

Того вечора я довго не могла заснути. Мені думалося, що я нестерпна, пропаща жінка, коли дозволяю собі так грубіянити. Але прикра несподіванка була ще й у тому, що, завдаючи людям ран, я раптом зрозуміла, що живу. Це відчуття надавало дивним чином снаги, особливо коли нічого більше мені не залишилося. Я була як та замкнута скринька, в якій залишився ключик, але замочок зламався. З кожним днем я ставала дедалі жорсткішою до людей, тим часом як моє серце – м’якшим. Дивовижний парадокс, який я не могла пояснити.

За два дні, коли ми, як завжди, були з татом у їдальні, несподівано в проході з’явився наш доморощений камердинер Ванько і зараз же, без будь-якої підготовки, гучно оголосив: «Прийшли!»

Татко рвучко обернувся, бо сидів до нього спиною.

– Кого ще принесло?! – спитав він, лиховісно насупивши брови.

Але Ванько встиг тільки видихнути: «Ось». У цьому парубковому короткому відгуку, здавалося, умістився весь його відчай, а з темряви коридору стрімко вилетіло, ніби ним стрілено з гармати, тіло Андрія Дмитровича. Здалося, що він утікає від гонителів – так хутко постав перед нами в їдальні.

– Доброго ранку, – привітався з порога.

– І вам доброго здоров’я, – досить привітно відказав татко, що на нього було несхоже.

– Вибачте, що я так рано, але я до вас у справі, – сказав Андрій Дмитрович.

– У якій, дозвольте спитати? – поцікавився батько. Але одразу ж, спохватившись, запросив гостя до столу. – Прошу до нас на чай.

Гість радо погодився приєднатися до нашої трапези. «Що ж, давненько ми такого не чували», – подумала я, не підводячи на гостя очей. Андрій Дмитрович довгенько вмощувався за столом, аж поки увійшла Дарка, запитала, чого він бажає, і, почувши коротку відповідь, подалася на кухню. Кілька хвилин за столом усі почувалися ніяково, мовчали.

– Тож дозвольте поцікавитися, що вас привело цього разу? – татко нарешті перервав мовчанку.

– Мені хотілося б завершити дії щодо інциденту… кхм… з вашою донькою, – ледь затинаючись, промовив Андрій Дмитрович.

– Он як, – лукаво усміхнувся татко.

Я нарешті підвела очі на гостя – оце так так! Такого я ще ніколи не чула від свого батечка. Що таке? Чи не вирішив він, бува, просватати мене за цього пихатого індика?

Андрій Дмитрович, побачивши, що я звернула нарешті на нього увагу, знічено посміхнувся. Навіть якимось злорадним здався мені цей його посміх, і очиці якось дивно забігали. Він ворухнувся усім тілом, трохи нервово, а я, учувши недобре, теж вирішила й собі в цій оперетці не залишатися на других ролях.

– Авжеж, якщо того вимагають бюрократичні процедури… – твердо мовила я.

Від несподіванки татко, який саме пив чай, мало не похлинувся. Останніми днями я тільки й робила, що грубіянила йому, ображала своєю незлагідністю. Мені хотілося довести всьому світові, що він не правий, тож я зривалася, кричала, а потім беззвучно плакала у спальні, звіряючи свій відчай подушці. Нині ж раптом так легко погодилася з товаришем слідчим, чим навіть викликала у батька певні підозри, утім, він промовчав.

– Це розважливо з вашого боку, – протягнув Андрій Дмитрович.

Мені кортіло відрубати, що «розважливість і ви – речі несумісні». Та я стрималася, приберігаючи свою жовч на потім. Отже, ми закінчили трапезу, я зібралася, і ми вийшли на вулицю. Там уже стояв екіпаж, візник курив, дожидаючись, нетерпляче тупав ногою по бруківці, через що перехожим могло здатися, ніби він танцює якийсь чудний танок.

– Прошу сідати, – запросив мене Андрій Дмитрович.

– Мерсі, – на старий французький штиб відказала я.

– Мадемуазель, – раптом і собі бовкнув мій кавалер, ще й галантно подав руку.

– Товаришу, – так само несподівано випалила я, чим явно збентежила свого супутника.

Ми повсідалися, й екіпаж рушив. У місті було помітно зміни. З’являлося все більше приїжджих у військових одностроях, що прибули звідкись із Сибіру: білі, чехи (особливо багато), навіть залишилися бельгійці, котрі втікали з України на свою батьківщину через Владивосток. Цих чужоземців можна було помітити в бурхливому людському потоці, що вривався струмком у невеличкі завулки, а далі перетікав у річище центральних вулиць, аби нарешті вихлюпнутися натовпом на міський майдан. Нетутешні говірки прорізалися крізь гучне багатоголосся, надаючи звичним тут українській, московській та китайській мовам безлічі незнайомих відтінків. Їхали ми недовго. Я з цікавістю роззиралася навсібіч на звичні пейзажі в незнайомому антуражі. За місяць місто змінилося відчутно. Так само, як і в далекій Україні: звідти долинали звістки про створення української держави з усіма належними атрибутами. Дійшло до того, що до Києва із Зеленого Клину було відряджено депутацію, аби повідомити про бажання Владивостока й інших міст перейти під українську юрисдикцію. Про наслідки цієї затії я не знала – усе, що відбувалося навколо, не зачіпало мене, так, ніби голос історії долинав до мене крізь сторожкий, але міцний сон.

Мій супутник під час нашої подорожі хотів був спитати про моє самопочуття, але я, заглиблена в свої роздуми, лише легенько кивнула – мовляв, поговоримо про все пізніше. Ось і цегляна будівля жандармерії на першому і єдиному поверсі з витріщеними на вулицю вікнами, що нагадувала буркотливого дідугана край дороги. Дах аж посивів під зливами й пружними морськими вітрами. Тиньк на стінах подекуди облущився, з-під нього червоними плямами, що нагадували виразки на старечій шкірі, проступала цегла, – час залишив на будівлі свій глибокий карб. Масивні двері зарипіли, відкриваючи темну пащеку входу: коридор вів углиб, куди, здавалося, увіходять, аби ніколи звідти не повернутися.

Ми пройшли в темряву, звернули праворуч. Мій кавалер знов подав мені руку й повів крізь імлу. Відчувати тепло чиєїсь долоні було незвично для мене. Самотність завжди холодна, тому й заморожує лихо. Самотність не дозволяє компромісів із сумлінням, адже, коли ти на самоті, тобі й так усе зрозуміло. Самотність не припускає нещирості, адже коли тобі все про себе відомо, навіщо вдавати, грати роль? Самотність – мій порятунок. Коли ми дісталися потрібного кабінету, я вивільнила свою руку. І відчула полегкість.

Ми потрапили до звичайного кабінету царського чиновника. Єдине, що видавало в ньому зміни, – на місці портрета останнього царського губернатора зяяло порожнє місце: квадрат шпалер з простеньким малюнком вирізнявся насиченими барвами на побляклому тлі.

– Сідайте. – Андрій Дмитрович вказав мені на дерев’яний стілець біля столу, а сам пішов до свого робочого місця.

– Дякую, – відповіла я.

Мені все ще хотілося зрозуміти, чому раптом моя скромна персона зацікавила більшовика. Помітивши, що на моєму обличчі буквально написано це питання, Андрій Дмитрович повів далі:

– Вам, мабуть, буде цікаво дізнатися, яка була необхідність везти вас сюди, замість того, аби допитати вдома у присутності вашого батька?

На вродливому, ангельському личку Андрія Дмитровича промайнула тінь занепокоєння.

– Проясніть, коли ваша ласка, – сухувато сказала я.

– Річ у тім, що я мушу повинитися в одному своєму прогріхові, – сказав мій співрозмовник.

– Он воно що! Це в якому? – здивувалася я.

– Усе не так просто, як може здаватися, – здалека почав Половко.

– Видимість дії ще не означає самої дії, – натякнула я йому, аби не тяг сірка за хвіст.

– Якось я подумав, що душевні муки не дають мені спокою. Зрозумійте правильно, ви напевно багато різного чули про мене. Мабуть, вам плели небилиці, розповідаючи щось погане. Люди – пустобрехи, завжди готові знеславити будь-кого. Але я не такий, Тетяно. – Андрій Дмитрович уперше промовив моє ім’я, і мене аж дряпнуло по серцю – так незвично було почути його з уст цього пройдисвіта.

– Я не зрозумію, до чого ви хилите, – спокійно відповіла я, не показуючи свого збентеження.

На подібні розмови я часто натрапляла в моїх нудних романах, зазвичай їм передували рафіновані освідчення в коханні, відтак – герої мали зневажати високі почуття, а далі наставала трагічна розв’язка і чиїсь надії розбивалися вщент. Нудно, панове. Страшенно нудними бувають ці словесні звороти, які – і про це завше відомо наперед – призведуть до того-таки, порожнього результату! Я уважніше придивилася до товариша слідчого: його обличчя видавало в ньому благородну кров – переді мною сидів аж ніяк не робітничо-селянський нащадок. Його очі, що мить тому сяяли впевненістю, раптом сповнила незвична для чоловіка тривога, що зазвичай з’являється лише тоді, коли не розумієш, як відгукнуться тобі твої ж слова.

– Хочу зізнатися, що я за вами стежив, – видихнув Андрій Дмитрович.

Я повела головою. Такого зізнання від нього я не чекала.

– Стривайте, а чи можу я спитати, навіщо? – Мені хотілося, щоб мій голос звучав якомога грубіше. Раптом мені подумалося, що зараз саме час випустити назовні все зло, що переповнювало мою душу.

– Це важко… – промимрив слідчий.

– А ви спробуйте.

Господи, адже саме в такі моменти, коли серце моє захлиналося від люті, я ладна була волати від щастя – я жила!

– Мені самому подібна поведінка здається безглуздою. Це зумовлено тими… – Андрій Дмитрович затнувся.

– Почуттями? То це ви мене врятували? – Я нарешті озвучила очевидне.

– Так, і в той момент, коли я виніс вас із води… – Знову пауза.

– …зрозуміли, що маєте до мене почуття, – знову підказала я йому.

– Так, але не подумайте, що я легковажний, – раптом почав виправдовуватися Андрій Дмитрович.

– Саме так я й думаю, – суворо мовила я.

Моя інтонація збентежила слідчого ще більше. На якусь мить я навіть повірила йому, проте недобра слава ловеласа, що, до того ж, продався червоним, спантеличила мене остаточно. Не сказати, що я занадто цікавилася політикою, та все ж найгірше сприймала більшовиків, що зібрали під своє крило всуціль покидьків і всяку наволоч, як раніше (до свого дивного прозріння) казав мій татко.

– Та все ж я вас урятував, – обережно почав наполягати більшовик.

– Та все ж я вас про це не просила, – сказала я.

І зараз же подумала: чи не перегнула я палицю? Половко зробив вигляд, що не почув моїх слів.

– Повірте, кожен потребує захисту, особливо нині, – наполягав слідчий.

– Якось сама розберуся, дякувати Богові, маю руки й ноги, – не здавалася я.

– Вже видно, що не розберетеся. Що вас штовхнуло у воду? – Андрій Дмитрович завдавав ударів методично.

Я стрепенулася – тонкі, можна сказати, навіть витончені, але страшенно болючі поштовхи в животі дедалі більше нагадували про себе, адже я намагалася втікати від нав’язливих сигналів, що їх подавало мені тіло. Їхня поява і зникнення нагадували різку зміну погоди – коли ніщо не провіщало біди. Аж раптом хмари обвуглюються, перетворюються на чорні головешки, що нависають над головою: за мить чекай зливи, хоча ще хвилину тому безтурботно світило сонце. Якоїсь миті мені захотілося розповісти моєму дивному співрозмовнику про свої страждання, адже це природна потреба людини – ділитися горем. Проте я, як завжди, змовчала. Що зрозуміє цей пень, який тільки й робить, що волочиться за гарненькими дамочками, любитель швидких перемог? Він так легко може змінювати свою думку, що годі й дивуватися такому стрімкому переходу на бік більшовиків.

– Цього вам знати не обов’язково, – відрубала я.

– Ну чому ж? – Андрій Дмитрович, схоже, помітив мої вагання, тож сподівався на відвертість.

Я навмисно голосно видихнула – мовляв, скільки ще ти чіплятимешся до мене?

– Це справа державної ваги, – я намагалася оджартуватися.

– Он як. Тоді тим паче, – несподівано серйозно відказав слідчий.

Мені хотілося сказати, що спроби його марні, бо таємниця моя зі мною й помре. І я навіть відкрила рота, збираючись висловити своє невдоволення, аж раптом будівлею струсонуло, ніби стався землетрус. Не встигла я нічого сказати, як на моїх очах стіна праворуч обвалилася і звідти в кімнату метнувся стовп диму й вогню. Я впала на підлогу, на мене посипався тиньк, дерев’яне цурпалля, шматки глини, й за мить усе навколо огорнуло непроглядною хмарою. Руки інстинктивно шарили в повітрі, шукаючи бодай якусь опору. Я спробувала зрушити з місця – але куди? Усюди – крейдяна хмара, мов після виверження вулкана. Мені конче треба було відповзти, аж раптом я відчула, що ноги притисло до підлоги важкою шафою, яка налягла мені на стопу.

Це сталося так швидко, що я не встигла навіть скрикнути. Скуте тяжким страхом тіло перестало слухатися.

– Рятуйте! Рятуйте! – загукала я.

– Де ви? – почувся знайомий голос Андрія Дмитровича.

– Я тут, на підлозі, – пробелькотала насилу.

І відчула, як слідчий доторкнувся до мене, а крізь білу хмару порохняви проступив його темний силует.

– Що з вами? – Половко схопив мою долоню.

– Нога. Мене притисло, – прохрипіла я.

Він кинувся до пролому в стіні, спробував зрушити з місця шафу. Я шарпнулася вперед і висмикнула стопу.

– Що сталося? – прошепотіла я.

– Не розумію… Схоже на підрив… – відповів Андрій Дмитрович.

Ще раз сильно бахнуло – другий вибух. Долинули нестямні, страшні крики. Такі звуки можна почути тільки в найстрашнішому кошмарі. Потягло паленим. Гіркий задушливий дим повз, набирався сили і розростався на очах, поки не заповнив усе приміщення. Дихати стало нічим.

– Час забиратися звідси, – сказав слідчий і допоміг мені підвестися.

Крики ставали дедалі голоснішими. Ми зрозуміли, що це поранені волають про допомогу. Але зараз же запахло горілим – пожежа бурхала десь праворуч, з боку вибуху. Андрій Дмитрович потягнув мене за рукав, і я, накульгуючи на вражену ногу, подалася за ним. Та щойно він прочинив двері, звідти шугнуло полум’я. Вогонь жадібно пожирав будівлю, і яскраво-помаранчева пляма у кінці коридору означала те, що лишилося всього кілька хвилин, аби вибігти з колишньої жандармерії, інакше нам не жити.

– Туди не можна, задихнемося! – прокричав Андрій Дмитрович і причинив двері.

Дим прибував. Я притиснула до рота хусточку, щоб хоч якось пом’якшити димну всюдисущу гіркоту. Мій супутник кашляв, намагаючись прикритися коміром піджака. Ми кинулися до вікна, забувши, що воно заґратоване. Проходу не було.

– Що робити? – скрикнула я.

І тут – в одну мить, коли, здавалося, світ навколо летів шкереберть, падали стіни, гинули люди, вогонь поглинав на своєму шляху все, до чого міг дістати, вселенський біль запанував навкруги, – я несподівано відчула легкість у тілі. Ті важкі, майже нестерпні поштовхи у боці й животі раптом злилися воєдино з навколишнім світом, що розпадався на частини. Мій біль став болем цієї землі, а мені… полегшало! Яке безумство! Що ж відбувається?! Я заклякла, спинилася, остовпіла. Мені захотілося залишитися в цій будівлі, охопленій пожежею, бо серед тотального руйнування я почувалася добре. Господи, чи таке взагалі можливо?

– Ходімо ж, – потягнув мене за руку Андрій Дмитрович.

Я розуміла, що залишатися тут безглуздо, але не могла нічого з собою вдіяти: біль залишив мене, і враз страшенно захотілося жити просто тут, у цьому нестерпно пропахлому димом кабінеті слідчого, серед вибухів і вогню!

– Ну ж бо! Ходімо! – вже кричав Андрій Дмитрович.

Та я й далі стояла як укопана. Нарешті він шарпонув мене, зірвавши з місця, і ми рушили до приміщення з проломом у стіні. Вогонь палав збоку, дим проникав усюди, але порятунок, як вважав більшовик, був саме там, у сусідньому кабінеті. Я насилу пересувала неслухняні ноги, намагаючись, як уперта дитина, без всякої причини затриматися на місці. Ми перелізли через уламки стіни, розсипаної на дерев’яній підлозі. Я зірко вдивлялася вперед, намагаючись розгледіти в задимленій кімнаті темні силуети меблів. Прохід був вільний – ми увійшли до кімнати, в стіні якої зяяла наскрізна діра, спричинена вибухом. Але раптом зі стелі з тріском зірвався величезний дерев’яний сволок – зачепив по голові мого супутника, збив його з ніг, завихривши клуби пилюги і якогось невагомого, цукрово-чистого порошку, що миттєво огорнув Андрія Дмитровича, і той раптово зник, ніби поглинутий білим мертвотним озером.