Читать книгу Жінка в темряві. Зелений Клин - Максим Бутченко - Страница 7

З Владивостока ми майже не виїжджали. Хіба що іноді я, ще маленькою, супроводжувала татка в його поїздках у село, де мешкали наші родичі. Зазвичай раннього літа ми на світанку виїжджали зі ще сонного міста: з порту долинали далекі приглушені звуки, а поодинокі містяни вигулькували з туману, ніби просочуючись крізь блакитнувато-білий серпанок, що ним шарпав свіжий морський вітерець. Чайки пробивали туманну завісу, прострілювали її, мов кулі, вилітаючи з уранішньої мряки. Тільки собачий гавкіт, що розлягався над містом, нагадував, що воно лише приспане туманом, але все ще живе.

Ми сідали в коляску, візник розкручував батога, хльостав коней, і екіпаж жваво викочувався на околицю міста, аби потім виїхати на путівець. Там нас зустрічало духовите поле з густим запаморочливим пахом квітучих трав. Півники, зозулині черевички, купчаки – їхні аромати насичували повітря, спліталися в шовковисту запашну вуаль спекотного червневого дня. Гарні то були часи. Іноді мені здається, що все хороше відбувалося не зі мною, а я прочитала про це в якійсь книжці, що її назви й пам’ять не зберегла.

Їхали ми довго. Іноді татко велів зупинятися на привал, щоб розім’яти ноги. Тоді я вискакувала з коляски і радо пробігала крізь густий зелений моріг, пірнаючи в нього мало не з головою. Потім я падала горілиць на цю м’яку ніжну перину, розпростерши руки, й дивилася в глибоке небо, яке накривало мене своєю блакиттю. Очам відкривалася чиста свіжість небозводу, здавалося, вгорі наді мною блищить гладінню блакитне озеро. У такі моменти життя сприймається як диво й дає тільки насолоду, що розбурхує чуттєву матерію душі. Я почувалася щасливою, хоча в дитячі роки людина ще не знає, що таке щастя.

У селі нас зустрічала батькова тітка баба Настася. Тяжкі роки згорбили цю невисоку, колись зграбну жінку. На голові в неї завжди був синенької барви очіпок або хустка, туго зав’язана під бороду. Пожовкле лице видавало вік, а кругленькі брунатні пігментні плямки на ньому робили бабу схожою на якусь казкову істоту. Важкі, добре помітні мішки під очима свідчили про те, що на долю жінки випало чимало прикрощів і лиха, та все ж вона вижила наперекір власній долі. Утім, хіба нині кого здивуєш лихом? Її дебелі руки, жилаві й сильні, розповідали іншу історію – про те, що вона звикла до будь-якої роботи. Баба Настася вдовувала, відколи поховала свого чоловіка, а сталося це раніше, ніж я з нею зазнайомилася.

Ми частенько навідувалися до баби на свята, й вона неодмінно вбиралася в український одяг, з керсеткою, святковою полтавською вишитою сорочкою, намистом з коралів у три разки і незмінним дукачем. Якби ми жили в Україні, навряд чи хтось би зважав на такі родинні зв’язки. Проте тут, на Далекому Сході, навіть найтонші нитки єднали нас поміж собою й багато важили для наших земляків. Тому такі поїздки мали діловий і водночас якийсь духовний сенс.

Село Покровка лежало неподалік Усурійська, але місто ми завжди об’їжджали ґрунтівкою, оглядаючи хіба що околиці. На шляху нам часто траплялися невеликі поселення з рівненькими хатками – іноді мазанками, іноді – брусованими, в житомирському стилі. Але що ближче ми під’їжджали до бабиного села, то більше місцевість нагадувала Полтавщину. Покровка стрічала нас вуличками з ошатних побілених вапном хат, укритих соломою. Така покрівля чудово служила господарям десятки років. Двори тут обносили тином з кривого вишневого гілля. На подвір’ях крім хати зводили ще й хлівець чи інші господарські споруди. Квіти в невеликому городику перед хатою тішили око яскравими барвами, під нашим далекосхідним сонцем виростали заввишки з аршин. Маленькі віконця пропускали мало світла, нагадуючи на стінах мазанки окуляри на сухому бабусиному обличчі. Сад з незмінними вишнями та яблунями обсипав своїми пелюстками навесні, ніби пізнім лапатим снігом. Мені щоразу здавалося, що я приїжджаю в казковий світ, такий милий і рідний. Потім, коли я подорослішала, часто думала, що Покровка уособлює всю далеку Україну.

Баба Настася завжди виходила на поріг, ледь зачувши, що ми під’їжджаємо до двору. Вона витирала руки об фартух, бо завжди в цей час куховарила, готуючи частування для дорогих гостей. Потім ми за звичаєм чоломкалися й заходили до двору.

– Що це ти, Вікторе Сергійовичу, зовсім забув свою стару тітку? – беззубо всміхаючись, питалася баба Настася.

– Тебе як забудеш, то ти вві сні примаришся, – широко всміхався татко на ці її легенькі докори.

– Я ж нічого поганого тобі не зроблю, трохи налякаю та й по тому, – не відставала баба.

– То ви всі жінки тільки так кажете.

Батько завжди намагався відбутися від неї жартами.

– Багато ти знаєш про жінок, коли вони й самі про себе часом до пуття розказати не здатні, – відказувала тітонька і смішно мружила очі, щоб показати, хто тут головний.

– Гаразд, гаразд. Веди вже в дім, з тобою і влітку змерзнеш надворі, – осудливо бурчав батько.

Бабуся брала мене за руку, й ми з нею входили в стареньку хату. Погляд від самого порога вабила велика піч, помальована півниками та барвінком. «Це дерево життя, онучко», – казала мені баба, ніжно торкаючись барвистої черені. Потім звертав на себе увагу мисник, на якому баба Настася завжди, як заведено в українських селах, виставляла найкращий посуд. Долівку в хаті було вистелено свіжою соломою, тож голову одразу туманив дух польових просторів. Якщо заплющити очі й стати посеред хати, то здаватиметься, що ти десь на заквітчаному дикими травами пагорбі. У світлиці – пілок-лежанка для дорослих, традиційно застелена рядном і вишиваною постіллю, а біля неї – прилаштована на гак вервечана дитяча колиска. У баби Настасі було двоє синів і одна дочка, але ніхто не дожив до цього часу. Один син помер від тифу, другий – повернувся калікою з Першої світової й незабаром теж помер. Дочка ж подалася десь шукати щастя до Усурійська і невідомо де зникла назовсім. Чи жива вона? Хтозна. Коли не стало й дочки, баба Настася дістала з горища стару колиску, причепила на ще міцний гак, мабуть, її пам’ять змушувала повертати в поле зору предмети, пов’язані з найбільш важливим для неї. Чи є щось трагічніше в житті жінки, ніж втрачене материнство? Чи є більше горе, ніж біль від утрати рідних людей? Якщо родина – це єдиний організм, то втратити дітей – ніби відітнути кінцівку: ногу чи руку. Вічні каліки, сповнені гіркоти і фантомних болів, – ось хто такі люди, яким судилося втратити свою дитину; і баба Настася була однією з них.