Читать книгу Де немає Бога - Максим Кидрук - Страница 10

Працівник аеропорту на вході до термінала показав, куди бігти, й Анна, піднявшись на другий поверх, помчала заллятим яскравим світлом коридором.

Гамір тиснув на мозок. Анні здавалося, наче вона продирається крізь невидимі чагарі: звуки голками дряпали натягнуті нерви. Менш ніж за хвилину вона дісталася просторого, розгородженого натяжними стрічками приміщення. Праворуч, під скляною стіною, тягнувся ряд сполучених між собою реєстраційних стійок, за кілька кроків попереду під стелею висіла величезна вивіска «TRANSFER DESK J», проте Анна її не помітила й збагнула, що потрапила до трансферної зали, лише тоді, коли, не встигнувши загальмувати, вклинилася у вервечку людей, що стояли в черзі.

Жінка ненароком зірвала натяжну стрічку й перекинула чиюсь валізу, проте не обернулася в той бік. Витягнувши шию, Анна ковзнула поглядом понад головами й заніміла. Трансферна стійка була величезною. У залі стовбичили півтори сотні пасажирів, розбиті на кілька довжелезних черг. Паніка, що впродовж останніх двох годин бушувала, немовби поза тілом, пробила черепну коробку й, увірвавшись досередини, почала трощити все в голові.

Це кінець. Жодного шансу. Вона спізнилася.

За реєстраційною стійкою, частково затуляючи скляну стіну, містилися чотири вертикальні монітори з переліком рейсів, що вирушали з Термінала 3. Анна пробіглась очима по найближчому та відразу, не шукаючи, натрапила на рядок «ALR 114 Bangkok». Справа від пункту призначення палали червоним слова: «FINAL CALL»18. Отже, літак іще не відлетів. Жінка витяглася струною (на секунду її серце стислося до крихітної грудки) і кинулася до найближчої стійки.

– Я перепрошую… пробачте… вибачте… мій рейс…

Вона штовхнула літню африканку, потопталася по чиємусь багажеві, пірнаючи під натяжну стрічку, ледь не збила три- чи чотирирічну дівчинку. Засмаглий чоловік у лляному жакеті та джинсових шортах щось прокричав їй услід незнайомою мовою. Лише опинившись перед стійкою, вона наважилася глянути на годинник. 09:18. Вісімнадцять по одинадцятій у Дубаї. А що, як – у грудях спалахнув слабкий вогник – виліт затримується? Що, як вона встигне?

За стійкою сиділа широколиця арабка у блідо-зеленому хіджабі з родимою плямою завбільшки з колекційну монету на підборідді.

– Я запізнилася, так? – випалила Анна.

– Ваш рейс? – запитала реєстраторка.

Серце немовби дерев’яніло. Налігши грудьми на стійку, Анна чула, як воно глухо вистукує об ребра. Коли вона озвалася, голос неначе відокремився від тіла:

– ALR 114 до Бангкока.

Арабка кивнула й зиркнула на невидимий для Анни монітор. За мить проказала:

– Ще триває посадка. Будь ласка, ваш паспорт.

Клянучи себе за неуважність – могла ж витягти дорогою! – Анна змарнувала чверть хвилини, дістаючи закордонний паспорт із перекинутої через плече сумки.

– Ось, тримайте.

Арабка схилилася над клавіатурою. Анна знову з острахом подивилася на телефон. 09:19. Тієї самої миті клацання клавіш припинилося. Працівниця інфоцентру зосереджено вчитувалася в щось на екрані.

– Щось не гаразд?

– Звідки ви летите? – не підводячи голови, запитала арабка.

– З України.

– А ваш багаж…

– У мене немає багажу. Лише ручна поклажа.

Реєстраторка поправила хіджаб і глипнула на Анну – темний лоб покраяли зморшки, через що вираз обличчя здавався незадоволеним, майже суворим, – але за мить, не зронивши жодного слова, вона відвела погляд.

Анна поклала телефон перед собою та зчепила над ним пальці. Страх гриз її за ребра. Коли цифри на екрані мобільного змінилися – замість 09:20 висвітилося 09:21, – арабка, не підіймаючи голови, взяла до рук радіотелефон, що стояв на спеціальній підставці обабіч клавіатури, швидко набрала номер і притулила слухавку до вуха. За секунду з динаміка долинула нерозбірлива відповідь, після чого дівчина взялася щось пояснювати арабською. Анну затрясло, наче від холоду, коли в потоці незнайомих звуків вона вирізнила слово «Бангкок». Вислухавши відповідь, арабка відклала слухавку й поглянула на Анну.

– Пробачте, я не можу видати вам посадковий талон. Груди прохромило палючим болем, й упродовж кількох секунд Анна почувалася так, ніби їй вистрелили в спину. Зрештою, втягнувши крізь зуби повітря, вона вчепилася руками за стійку з таким виглядом, неначе її намагалися силоміць від неї відтягти.

– Чому?

– Ви не встигнете до крила С, літак уже готується рушати. Несподівано для себе Анна заволала:

– АЛЕ Ж ТАМ НАПИСАНО «FINAL CALL»! – Вона тицьнула пальцем у монітор за спиною арабки, проте жест вийшов незграбним і змазаним, рука підіймалася повільно, немовби крізь товщу води, лише пальці дрібно тремтіли. Злякавшись сили власного голосу, жінка прошепотіла: – Посадку ще не завершено…

Реєстраторка пересмикнула плечима.

– Це великий аеропорт, пані. Я не можу видати посадковий талон, бо ви однаково не встигнете на рейс. – Арабка все ж озирнулася, кинувши погляд на табло, і тієї миті напис «FINAL CALL» справа від рейсу ALR 114 змінився на «GATE CLOSED19». Вона повернула голову й зміряла Анну незворушним, позбавленим теплоти поглядом. – Мені жаль.

– Ви не розумієте. – Анна притиснула пальці до лівої скроні й поволі скулювалася, відчуваючи, як жах неухильно просвердлює мозок. – Мені конче потрібно до Бангкока… Я маю бути там до завтрашнього ранку… Ви не розумієте… – Дві великі сльозини викотилися з очей, вона сердито їх змахнула.

(не плакати… не плакати… не плакати)

– Пробачте, нічим не можу допомогти.

Арабка поклала перед Анною її паспорт і демонстративно повернулася обличчям до наступного в черзі чоловіка.

– Будь ласка. – Анна продовжувала відчайдушно чіплятися за стійку. Поміж зжованими, тихими словами проривалися схлипування.

– Відійдіть, – наказала дівчина з-за стійки.

Несподівано за стільцем, на якому сиділа арабка, з’явився молодий чоловік у вим’ятій блакитній сорочці. Праворуч на грудях теліпався затертий бейдж із написом «MANAGER».

– Що трапилося? – Британський акцент, поріділе волосся на маківці, невдоволений погляд. – Чому ви плачете?

Анна проковтнула схлип і, опановуючи себе, заплющила очі.

– Ця жінка… – Трясця, який сенс марнувати час, скаржачись на арабку? Анна розплющила очі й виразно промовила: – Мені потрібно до Бангкока, – голос деренчав, через що здавалося, наче слова поскрипують між зубами. – Я прилетіла з Києва літаком «FlyDubai», проте виліт затримали, і я тепер не встигаю на літак до Бангкока.

– І тому ви плачете? – підняв брови британець. – Я можу це вирішити.

Анна витріщилася на нього.

– Якою компанією ви повинні були летіти до Бангкока? – Доторком до плеча чоловік безмовно звелів арабці звільнити місце. Та слухняно підвелася і відійшла. Він сів на її місце.

– «Altair Air», рейс 114.

Пальці британця заметалися над клавіатурою.

– Оу-у-у’кей, – протягнув він. – У «Altair Air» сьогодні більше немає рейсів до Бангкока, наступний вилітає завтра об 11:20, там є вільні місця, якщо це вас влаштовує, я можу перереєструвати вас на…

Анна замотала головою так, що золотаві пасма замиготіли перед очима.

– Ні, ні, ні! Будь ласка, зрозумійте, це важливо, мені призначено зустріч, і від неї залежить… – вона затнулася. Не схоже було, що британець аж надто уважно дослухається. Він був увічливим, однак не більше. Навряд чи його ставлення змінить те, що він дізнається, з ким і на котру заплановано зустріч.

– О котрій вам потрібно бути в Бангкоці?

– О дев’ятій ранку. Тобто ні. – Анна знову мотнула головою. – О дев’ятій зустріч. Я мушу бути раніше. Хоча б на півтори-дві години. Щонайменше на дві.

Чоловік кивнув.

– Отже, сьома ранку. – Він втупився в екран і щось набрав на клавіатурі. – Секунду… Ось: у «Emirates» сьогодні п’ять рейсів до Бангкока. Три відлетіли, два ще попереду. Перший, EK 370, вирушає о 12:45, прибуває до пункту призначення сьогодні о 22:25. Другий, EK 374, вирушає о 22:30. Але цей, схоже, вам не підійде, бо прилітає до Бангкока завтра о восьмій ранку. – Він подивився на Анну та скупо посміхнувся. – На EK 370 є місця. – Театральний позирк на годинник. – Ви ще матимете час пообідати.

Анна спробувала всміхнутися у відповідь і несміливо запитала:

– То ви можете видати мені посадковий талон на цей рейс? Британець знову набув злегка невдоволеного вигляду.

– Так, але… – Він почав здогадуватися, що пасажирка із золотавим волоссям не зовсім розуміє, про що йдеться, – оскільки це рейс «Emirates», вам треба заплатити за квиток.

В Анниному животі розверзлася прірва.

– Але я вже заплатила!

Серце стало холодним, як шматок металу. Анна намагалася уявити щось хороше – вечірні прогулянки Лебединкою20 під руку з чоловіком; її син, який виходить із таксі, приїхавши у свою першу відпустку; остання, ще до війни, сімейна вечеря в скай-барі «Manhattan», з вікон якого відкривався чаруючий огляд Рівного, – проте серце несамовито витанцьовувало, наповнюючи кров страхом.

– Так, – кивнув британець, – але ви не встигли на рейс ALR 114.

– Ви не розумієте, – прошепотіла Анна.

– Повірте, я вас розумію. Але, будь ласка, зрозумійте й ви мене: ви запізнилися на рейс не з вини «Altair Air», отже, вартість квитка вам не відшкодують. У них є вільні місця на завтрашній рейс, і я просто зараз можу вас на нього зареєструвати. Вас це не влаштовує, тож я спробував пошукати інші варіанти, тобто рейси інших компаній, які вчасно доправлять вас до Бангкока. Є варіант із «Emirates», але, вочевидь, «Emirates» не зобов’язана опікуватися пасажирами «Altair Air», тому, якщо хочете летіти, ви мусите купити квиток.

Анна стояла з таким виглядом, наче її пригинало до землі невидимою зливою.

– Скільки?

– Дві тисячі п’ятсот вісімдесят п’ять дирхемів.

– А можна… – Серце стягував зашморг, кожен удар відлунював болем у голові.

– У доларах? Євро?

– У доларах, будь ласка.

Усі звуки довкола неначе зав’язли у повітрі.

– Сімсот чотири долари, пані.

В Анни затряслася нижня губа.

– Я не можу собі це дозволити, – прошелестів її голос.

– У вас немає грошей?

Її очі зробилися тихими, немов на похороні.

– Я маю гроші. Але не можу заплатити сімсот доларів. Британець не зводив очей з її обличчя.

– Скільки ви можете заплатити?

Жінка не відповіла. Сухі губи ворушилися так, ніби вона жувала повітря. Чоловік почекав п’ять секунд, а тоді озвався:

– Я все ще можу вам допомогти, просто скажіть, яку сумуви готові витратити.

– Я не знаю, – ледь чутно відповіла вона.

Британець нахилився до монітора. Анна безгучно плакала, дивлячись, як пальці чоловіка пробігають клавіатурою. Спливло півхвилини. Зрештою британець, розчаровано прицмокнувши, похитав головою.

– Я спробував дібрати варіант із пересадкою в Делі, – пояснив він. – У «Altair Air» сьогодні два рейси до столиці Індії, на обох є вільні місця, і я міг би зареєструвати вас на один із них. Із Делі ближче до Бангкока, тобто квиток став би вам не більше за сто п’ятдесят доларів. – Чоловік потер долонею підборіддя. – Але, як на зло, усі вечірні рейси до Бангкока заповнені. Жодного вільного місця.

Анна мовчки забрала паспорт і відступила від стійки. Британець відчув дивний дискомфорт у грудях, зауваживши, як змінилося обличчя жінки: просто на його очах воно посіріло, наче в мерця, наче хтось задмухнув свічку, чиє світло наповняло лице барвами.

– Почекайте. – Він незграбно махнув рукою. – Я спробую ще один варіант.

Жінка зупинилася. Британець, насупившись, утупився в монітор. Анна стежила за ним, поки сльози не заслали погляд і світ довкола не перетворився на тріпотливу мішанину кольорів і світла. Далі просто стояла, сіпаючись, коли який-небудь різкий звук з-за спини наждаком проходився по виснажених нервах. Через півхвилини чоловік узяв до рук телефон і когось набрав. Анна розрізняла окремі слова, та вже не знаходила сил, аби скласти їх докупи. Поклавши слухавку, британець кашлянув. Вигляд він мав спантеличений.

– Щось є? – Анна з болісною тривогою поглянула на нього.

– Не знаю, чи вам сподобається, але я знайшов варіант… ем-м… із пересадкою в Пекіні. – Британець затих, чекаючи на реакцію. Анна кивком попросила продовжувати. – Сьогодні в «Altair Air» заплановано рейс до Пекіна. Літак повинен був вирушити об 11:55, але наземні служби не встигли його підготувати, і виліт затримується. Я щойно розмовляв із менеджером «Altair Air»: посадка почнеться не раніше як за південь. У вас є час, а на борту місця. Я також пояснив вашу ситуацію, і він погодився обміняти ваш квиток без доплати. Тобто за переліт до Пекіна ви нічого не платите. Далі, – чоловік скосив очі на монітор, – політ триватиме сім із лишком годин, ви будете в Пекіні за півгодини до півночі за місцевим часом. Одразу по другій ночі з Пекіна вилітає рейс «Shanghai Airlines» до Бангкока. Час у польоті – п’ять годин і п’ять хвилин. Час у Таїланді відстає на годину від пекінського, тобто ви прибудете до Бангкока о 6:15 ранку за місцевим часом. Квиток коштує двісті вісімдесят три долари. – Пауза. Анна перестала дихати. – Якщо погоджуєтеся, я негайно реєструю вас на рейс до Пекіна.

Анна несамохіть приклала долоню до грудей. Двісті вісімдесят три. Двісті вісімдесят три долари…

Британець чекав, що вона вирішить.

– Купувати квиток до Бангкока треба у вас? – зрештою запитала жінка.

– Так. Усе тут. Нікуди не потрібно йти.

– Тоді… – Анна закусила губу й ледь відвела погляд, щоб не дивитися йому в очі. – Ви почекаєте? Я мушу взяти гроші.

– Узяти з банкомата? – не зрозумів британець. – Навіщо? Можете тут, за стійкою, розрахуватися карткою.

– Ні. Я просто… – вона почервоніла, – повинна… відійти. Британець не змінився на лиці, проте Анна відчула, що її поведінка починає його дратувати.

– Пані, зараз одинадцята тридцять. На рейс до Бангкока залишилося не так багато квитків. Крім того, ви взагалі нікуди не потрапите, якщо проґавите рейс до Пекіна.

– Мені треба відійти.

Чоловік знизав плечима.

– Як хочете.

Анна вибралася за межі відгородженої стрічками ділянки та покрутила головою навсібіч. Туалети розташовувалися із протилежного від реєстраційних стійок боку, й вона підтюпцем побігла до них.

Жіночий туалет був видовженим приміщенням з умивальниками попід правою стіною та рядом кабінок попід лівою. Анна по черзі заглянула до кожної, переконуючись, що всередині нікого немає, після чого, налякано озирнувшись, зачинилася в найдальшій від входу.

Перевівши подих, Анна поставила сумку на підлогу, опустила кришку унітаза та стягнула через голову футболку. Бліда в цятках ластовиння шкіра тьмаво зблискувала від поту. Закинувши футболку на гачок, жінка лівою рукою зсунула донизу ліфчик, а правою витягла з чашок дві скручені валиками й обмотані тонкою гумкою пачки стодоларових банкнот. Обережно поклавши згортки на кришку унітаза, Анна ще раз озирнулася, щоб переконатися, що двері за її спиною зачинені. Потому розстібнула джинси й дістала з-під білих бавовняних сліпів два товстіші валики, за ними ще два – зовсім маленькі, завтовшки з указівний палець – дістала зі шкарпеток. Насамкінець видобула складену книжечкою пачку купюр із задньої кишені джинсів.

Присівши навпочіпки перед унітазом, Анна познімала гумки з валиків і взялася похапцем рахувати. Тисяча триста… чотири сімсот… одинадцять тисяч двісті. Банкноти були вологими від поту, липли до пальців і майже не шелестіли. Сімнадцять сто… двадцять дві з половиною… двадцять сім тисяч дев’ятсот. Дорахувавши купюри, Анна зойкнула й затулила рота долонею. Усього двадцять вісім тисяч вісімсот. Нутрощі залило мертвотно холодною млістю: не вистачало понад тисячі доларів. Упродовж кількох секунд жінці здавалося, що вона зомліє. Коліна опустилися на кахлі, в очах потемніло. Рахуючи, вона могла помилитися – на сотню чи дві, – але ж не на тисячу доларів!

Несподівано холодний вогонь у животі поступився місцем майже нестерпним пекучим хвилям. Що, як вона неправильно порахувала гроші ще в Рівному? Що, як, кваплячись, захопила із собою менше як тридцять тисяч? Анна застогнала, та вже за мить ляснула долонею по лобі. Ідіотка! Вона пригадала, як поклала частину грошей – шістнадцять чи сімнадцять сотень, вирішивши, що така сума не викличе підозри, якщо раптом митникам у Жулянах заманеться обдивитися вміст її сумки, – до гаманця.

Спазми продовжували прокочуватися животом, поки Анна шукала гаманець у сумці. Всередині все перемішалося – був момент, коли жінку пересмикнуло від припущення, що гаманець випав під час бігу, – та зрештою жінка відшукала його поміж футболок на дні сумки. Гроші були на місці. У гаманці, на відміну від валиків, лежали банкноти різних номіналів – сотні, двадцятки, п’ятірки й навіть кілька однодоларових папірців, – вкладені у згорнутий удвоє блокнотний аркуш. Анна спершу дістала гроші, тоді розгорнула папірець. Перед виїздом із Рівного вона записала на ньому адресу посольства України, а також назви двох найближчих до посольства станцій метро:

Сховавши папірець назад до гаманця, Анна перерахувала банкноти. Тисяча п’ятсот тридцять чотири долари. От-же, разом – тридцять тисяч триста тридцять чотири долари. Усе, що їй вдалося зібрати перед вильотом. Тридцять тисяч необхідно віддати в посольстві. Решти мало вистачити, щоб перебути день у Бангкоці та перебратися до Камбоджі. Як повернутися з Камбоджі до України, Анна не уявляла. Грошей на переліт не було, проте вона від початку на цьому не зациклювалася, вважаючи, що насамперед мусить дістатися до посольства та віддати гроші, а там уже щось придумає. Тепер усе змінилося: двісті вісімдесят три з трьохсот тридцяти чотирьох доларів потрібно викласти, щоб через Пекін долетіти до Бангкока. Вона опиниться в Таїланді із п’ятдесят одним доларом у кишені. Ну гаразд, із аеропорту поїде на метро, це коштуватиме сорок п’ять батів21 (приблизно півтора долара – Анна з’ясувала вчора перед вильотом). День можна протриматися без їжі, ба навіть без води. Але як далі? Чи вистачить сорока дев’яти баксів для того, щоб вивезти двох людей із Таїланду? А раптом квиток на автобус коштуватиме дорожче за двадцять п’ять доларів?

Відповідей не було, а роздуми лише виснажували, тож Анна вибрала із розсипаних на кришці унітаза банкнот триста тридцять чотири долари й заштовхала їх до кишені джинсів, а решту розділила на шість купок і поскручувала назад у валики. Упоравшись, вона поглянула на сумку, зважуючи, чи не скинути туди всі гроші, але вирішила цього не робити. На шляху до ґейта стоятиме пост перевірки безпеки, її сумку пропустять через сканер, і невідомо, як відреагують службовці аеропорту, виявивши тридцять тисяч доларів готівкою. Анна знала, що з України без декларування дозволено вивозити не більше за десять тисяч (власне, через це й ховала гроші в білизні), зате нічого не знала про закони ОАЕ, а відтак розсудила, що краще не ризикувати, й порозпихала згортки в ті самі місця, звідки витягла. Надягнувши футболку й застібнувши джинси, жінка прискіпливо обдивилася себе. Не знайшовши нічого підозрілого, поправила волосся та вийшла з кабіни.

Перед трансферною стійкою було так само людно. Ігноруючи сердиті вигуки, Анна продерлася крізь натовп. Буквально за секунду перед нею до стійки підступив лисий чолов’яга в заплямованій жиром футболці, такий товстий, що складки між головою та плечима нагадували обгорнуті довкола шиї поливальні шланги. Анна кинулася вперед, відштовхнула товстуна ліктем і опинилася перед британцем.

– Це ви. – З тим самим виразом застиглого невдоволення він підняв брови.

– Так.

Товстун сердито засопів і торкнувся Анниного плеча.

– Я перепрошую…

Жінка відвела пухку руку.

– У мене за чверть години літак.

Лисий засопів ще дужче.

– Але я… я…

Він чи то погано говорив англійською, чи то погано говорив узагалі: доки підшукував слова, Анна відтіснила його ще далі й вищирилася.

– Я не піду звідси без посадкового талона.

Заплила жиром голова повернулася до британця, проте той промовчав, і в цей час Анна остаточно вклинилася між ним і стійкою.

– Я згодна, – випалила вона. – Реєструйте мене на рейс до Пекіна, ну, й далі, до кінця. Я купую квиток до Бангкока.

– Секунду.

Британець нахилив голову й узявся щось друкувати. Несподівано клацання клавіш обірвалося. Чоловіків рот не видав жодного звуку, проте губи заворушилися, й Анна змогла чітко прочитати коротке «shit22».

– Що знову не так?! – Від хвилювання вона стала майже невагомою.

Британець провів рукою по волоссю й винувато зиркнув на українку.

– Пробачте. Я помилився. Ціна, яку я вам назвав… двісті вісімдесят три… це в євро…

Анна ніколи не була релігійною, принаймні точно не вірила в Бога, якому моляться у церквах, але й атеїсткою себе не вважала. Її віра – якщо вірою назвати підсвідоме захоплення витонченою складністю Всесвіту та непевне відчуття, що навіть неживі речі можуть мати невидимий складник, який наближено й дуже неточно описує слово «душа», – була близька до анімізму, проте тієї миті Анна Янголь уперше замислилася про наділену свідомістю всесильну потойбічну сутність, що взяла за мету за будь-яку ціну не пустити її до Бангкока. Або ж веде її кудись. Ця думка справила дивовижний ефект, замість смиренного спустошення, розпаливши в Анниних грудях почуття злостивої затятості. Злість підживила її, сповнила рішучістю будь-що вчинити наперекір долі.

– І дешевше немає?

– Ні. Мені страшенно жаль, пані, це моя…

Українка махнула рукою, примусивши його затнутися.

– Скільки це в доларах?

– Триста тридцять один.

«Це божевілля, – подумала Анна. – Якийсь дурнуватий сон». На виході з туалету вона дістала паспорт і весь час, поки йшла до стійки, тримала його разом із телефоном у руці. Натиснувши бокову кнопку, жінка підсвітила екран. 09:39. За двадцять дванадцята в Дубаї – до зустрічі в посольстві менш як доба. Вона може придбати квиток і все ще збереже потрібні їй тридцять тисяч, та це означає, що вона залишиться в Бангкоці з трьома доларами в кишені. Чи то пак менше ніж із двома, якщо вирахувати сорок п’ять батів на проїзд у метро до центру міста. Анна раптом збагнула, що завтра після дев’ятої ранку не матиме грошей навіть на повернення до аеропорту, адже, якщо все вдасться, до вечора вже буде не сама, а двох доларів недостатньо, щоби двом людям доїхати до терміналів на метро. З іншого боку, грошей якраз вистачає, щоби дістатися до посольства, а це єдине, що справді важить.

Британець кахикнув.

– Я перепрошую, за вами черга.

Він дивився просто в її обличчя, проте очі залишалися байдужими.

– Я беру квиток.

– Рейс 889, «Shanghai Airlines», з Пекіна до Бангкока, виліт о 2:05 11 травня, прибуття до пункту призначення того самого дня о 6:15 за таїландським часом. Усе правильно?

– Так.

– Триста тридцять один долар.

Анна дістала гроші із задньої кишені джинсів. Секунду водила по банкнотах пучками пальців, неначе намагаючись запам’ятати, які вони на дотик, після чого витягла з пачки три однодоларові папірці, а решту, не перераховуючи, передала чоловікові за стійкою. Той кивнув.

– І ваш паспорт, будь ласка.

Анна підштовхнула документ. Британець розгорнув його, з удаваною серйозністю звірив її з фотографією, а тоді схилився над монітором і літера за літерою надрукував: «ANNA YANHOL».