Читать книгу Мексиканські хроніки - Максим Кидрук - Страница 5

Випадок у метро не воскресив велику Мрію. Якось воно не дуже мріється про поїздку до Мексики, коли щойно починаєш видряпуватися з клейкої київської рутини. Одначе той папірець, невідомо ким і для чого наліплений на стулках дверей метро, примусив мене круто змінити своє життя замість того, щоб пливти, як поліно, за течією.

По-справжньому доля нагадала мені про Мрію відразу після прильоту до Стокгольма. За кілька місяців до того я звільнився з ненависної мені роботи, а ще за півроку перед тим, обвішавши груди орденами, здобутими під час навчання в університеті, подав прохання на отримання міжнародного гранту. Почав стукатись у двері до Європи.

Якось мені таки вдалося переконати поважних дядьків із єврокомісії, що я саме той, кому вони хочуть надати можливість трохи повчитися у Європі.

Через півроку я отримав грант і на рік подався до столиці Швеції, в один із найпрестижніших вишів Європи – Kungliga Tekniska Högskolan, або КТН.[9]

* * *

Київ проводжав мене золотистими променями та пестливим вітерцем бабиного літа. Стокгольм зустрічав понурою погодою. У столиці Швеції накрапав дощ, під розбухлими хмарами було самотньо та холодно.

Я зайшов до квартири, де мене поселили, і почав розпаковувати речі.

Перед приїздом мені пропонували на вибір або самому знімати житло, або ж ділити з ким-небудь студентську квартиру. Спочатку знімати хату самотужки видалося надто дорогим задоволенням, тому я згодився мати сусіда. Щоправда, у тому модному університеті побутувала одна прикметна особливість: орендуючи студентську квартиру, орендар до останнього моменту не знав, з ким його поселять. Причому логіку служби розселення не можна було ні передбачити, ні зрозуміти. Мій шведський координатор, який і займався орендою житла перед моїм приїздом, натякнув, що я, певне, житиму з італійцем. «Ну, з італійцем, то з італійцем, – подумав я собі, – то не найгірший варіант».

Коли я ввійшов, у квартирі не було нікого: мій «італієць», очевидно, десь вештався. Одначе не встиг я розібрати свого чемодана, коли зачув, як за спиною клацає замок і відчиняються вхідні двері. Я обернувся. Переді мною постав пропорційно складений, але худорлявий і майже на голову нижчий за мене жагучо-чорнявий хлопчина з чорними агатовими очиськами і великими білими зубами, які різко контрастували зі смаглявим лицем. На ньому був пуховик неосяжних розмірів, напнутий не відповідно до погоди, з чого я справедливо розсудив, що переді мною людина із півдня, геть-чисто незвикла до холодів. А ще він чхав, як дурний, і розбризкував навсібіч дощову воду.

За ту мить, поки ми придивлялись один до одного, я встиг подумати, що чорнявий абсолютно не тягне на італійця, а ще, схоже, його вельми стурбувала моя поява.

– Hello![10] – нарешті сухо витиснув хлоп.

– Hello! How are you?[11] – якомога поштивіше вимовив я.

На чорнявого моя фешенебельна ввічливість не подіяла зовсім, і він відрубав ще більш стримано, ледь не сердито:

– Fine, thanks.[12]

Я продовжив розкладати речі в шафах.

Покрутившись трохи по квартирі, всім своїм виглядом демонструючи невдоволення тим фактом, що до нього когось підселили, мій непривітний сусіда по кімнаті нарешті буркнув:

– Ти звідкіля?

– Я з України, – передражнюючи його жаб’ячий тон, відказав я, – а ти?

Момент, коли чорнявий відповів усе тим самим стриманим, але пиндючним тоном, можна вважати офіційним початком цієї історії:

– А я з Мексики.

Я аж щелепою клацнув, ледве не відкусивши собі кінчик язика. За якусь хвильку я пригадав усе: і роман Хаґґарда, і конкісту, й усі до останньої цивілізації древньої Мексики, а особливо той клапоть паперу з безжальним: «Коли ти забув свою мрію?», який змусив мене кардинально змінити власну долю. «Трясця, це знак! Удруге! – шугнуло у моїй голові. – Така зустріч не може бути звичайним збігом!» Це був знаменний момент, коли велика Мрія, затерта десь поміж складками минулого, нарешті постала переді мною у всій красі, точно як Фенікс із попелу.

– А мені казали, що я житиму з італійцем, – бовкнув я, не зметикувавши далебі нічого кращого.

– А мені про тебе взагалі нічого не сказали, – сердито огризнувся чорнявий.

Ім’я мексиканця було Мігель Алонсо Гонзалес. Він, як і я, навчався у KTH, тільки на іншому департаменті.

…Перші два дні ми ходили квартирою, наче сомнамбули, і практично не розмовляли. Напруження між нами лишень зростало, немов між двома магнітами, які намагаються стулити докупи однаковими полюсами. Більше того, значно пізніше виявилося, що першого дня нашого співжиття ми, не змовляючись, абсолютно незалежно один від одного, навідались до Students accommodation office,[13] гнівно вимагаючи, аби нас розселили. Однак у такому великому європейському університеті, як KTH, завжди залишалася актуальною проблема з квартирами. Нам обом чемно відмовили.

* * *

Одного вечора Мігель, мотнувши головою у бік складеної шахівниці, яку я вже давно запримітив на його столі, лаконічно запитав:

– Граєш?

Я ствердно кивнув.

– Я привіз її з Туреччини, – неквапом протягнув мексиканець, лагідно проводячи рукою по лакованому дереву. – Хочеш майстер-клас?

– Майстер-клас проводитимеш своїй дружині в ліжку, – гордовито парирував я, – а зі мною ти будеш пекти раків після першої ж партії!

Мігель розсміявся, а я потай зловтішався, передчуваючи легку та швидку перемогу. «Зараз я всиплю цьому мексиканському невігласові та покажу йому, як грають у шахи справжні чоловіки», – думав про себе. Той факт, що я не грав по-крупному вже, мабуть, із рік, мене ніскілечки не насторожив.

Ми розставили фігури та почали запеклу борню. Мігель грав білими. Попри це, я поводився не надто зосереджено, зате надміру самовпевнено, атакуючи з розмахом і відкрито. Я навіть не відразу зрозумів, як примудрився заробити дитячий мат десь на десятому ході. То був настільки ганебний мат, що спочатку я просто не міг у це повірити. Мене розбили важезним нокаутом у першому ж раунді, наче якогось шмаркача. Тоді я достеменно збагнув, що відчував Леннокс Льюїс, валяючись під канатами після свого першого двобою з Хасимом Рахманом і все ще не розуміючи, хто в біса вирубив світло в залі.

Мігель лише самовдоволено знизав плечима і вичавив із себе скупу, але зарозумілу посмішку, всім своїм виглядом показуючи, що нічого іншого він і не очікував. Я скипів. Гаряча кров шугнула мені у голову, і я, не соромлячись висловів, почав доводити мексиканцю, що у наступному матчі я просто відірву йому голову, руки, ноги і те, що ще можна буде відірвати. Мігель зиркнув на мене своїми чорними непроникними очицями та сказав:

– Давай.

– Що давай? – перепитав я.

– Другу партію.

Я зиркнув на годинник: перша ночі. Затим мовчки почав розставляти фігури на дошці: жадоба реваншу переважила всі інші поривання.

Мігель заварив міцний чай, і ми засіли за другу партію. Я затямив, що гнів і роздратованість у стратегічному плані зовсім непродуктивні, тому погамував емоції та грав цього разу надзвичайно обережно, ретельно обмірковуючи кожен хід і пильно стежачи за діями опонента. Мігель – чудовий гравець, але я на відмінно засвоїв перший урок того вечора, тому діяв просто суперзосереджено. Я грав переважно від оборони, методично відбиваючи експансіоністські потуги противника.

Гра затяглася, Мігель утомився, і я потроху почав набирати перевагу. Кілька разів я навмисне пропускав нагоду атакувати, вичікуючи на момент для вирішального удару. Свого шансу я таки дочекався: Мігель припустився грубої помилки, і я миттю прокрутив блискучу комбінацію, позбавивши опонента головних ударних фігур. Після того мені нічого не зоставалось, як старанно віддухопелити рештки мексиканської армії, залишивши у полі одного короля. Українська сторона при цьому зберегла цілу армаду: ферзя, одну туру, трійко бравих пішаків і лошака на додачу. Я чекав, що в такій ситуації Мігель викине білого прапора, проте затятий мексиканець мовчав і продовжував безнадійну партію.

І тут я вдруге втратив пильність. Я ліниво пересував фігури, прикидаючи, як би то краще влупити мексиканському нахабі мата, а також повчально патякав про те, що і де під час матчу він зробив неправильно. Як тут завжди стриманий і поважний Мігель підхопився з місця, задер руки вгору і, лементуючи: «Yea-a-ah!», почав стрибати кімнатою.

Я глянув на шахівницю: після мого останнього ходу мексиканський король не мав куди ходити, але не був шахованим! У роті з’явився гіркий присмак смертельної образи.

– Пат! Пат! Нічия! Ха-ха-ха! – волав над моїм вухом Мігель.

Я ніколи не бив мексиканців. Я навіть не думав про те, що їх треба бити. Але тієї ночі мені, як ніколи, хотілося натовкти той смаглявий писок.

Із великим зусиллям поборовши бажання роздути міжнародний конфлікт і напакувати стусанами морду першому мексиканцеві, з яким мене звела доля, я згріб фігури з дошки і завалився в ліжко, відразу вклавшись обличчям до стіни. Наостанок замість «на добраніч» я тихо просичав:

– Завтра я приб’ю тебе, you motherfucking dumb asshole.[14]

Годинник показував п’яту ранку…

Наступного дня я не міг думати ні про що, крім шахів. Сновидою я снував департаментом і, здавалося, від злості міг спопеляти речі очима. Перемога, яка так по-дурному вислизнула з рук, дошкуляла мені більше, ніж перша наївна поразка. Я відчував, що сильніший, і вирішив сьогодні за будь-яку ціну це довести.

Повернувшись увечері з департаменту, я ще з порога прогарчав:

– Готуйся! Зараз я оскальпую тебе!

– Оскальпуй свою прабабцю! – відбив випад Мігель і театральним жестом запросив мене до столу.

Шахівницю із розставленими фігурами він уже підготував. Ми нашвидкуруч повечеряли й узялися до смертельного поєдинку.

У квартирі кипіло, як у жерлі вулкана. Повітря кресало іскрами, простір плавився від шквалу емоцій, кімнату переповнював дим і запах перепалених нервів. Ми зіграли дві партії, знову просидівши аж до четвертої ранку. Я дотримав своєї обіцянки, я оскальпував його, якимись нелюдськими потугами довівши рахунок у нашому протистоянні до 2,5:1,5. Мігель рвав на собі волосся, тупотів ногами та поливав мене добірною іспанською лайкою, а я не звертав на те абсолютно ніякої уваги.

Була перша ніч, коли я захропів зі спокійною душею.

Реакція Мігеля нічим не відрізнялася від моєї. Наступного дня вже він не міг ні про що інше, крім шахів, думати, а ввечері припер мене до стінки безапеляційним:

– I wanna revenge![15]

І таки взяв той реванш, паршивець…

Невиспані, але сповнені рішучості, геть закинувши навчання, ми лупилися в шахи чи не щодня, почергово вириваючись уперед у загальному заліку.

За якихось два тижні ми стали друзями нерозлий вода, разом дивилися футбол, пили пиво й обговорювали дівчат.

* * *

Якось Мігель показав мені фотографії Паленке (Palenque), археологічної зони на півдні Юкатану, загубленої в джунглях чортзна-де біля кордону з Гватемалою. Колись давно я читав про Паленке, але мені не доводилося бачити фотографій, причому стільки відразу. Я споглядав масивні піраміди, величні храми, культові споруди, сховані у перині вічнозелених дерев, і пускав слинку, наче хом’ячок, що побачив напхану під зав’язку соняшниковим насінням торбинку.

– Я б усе віддав, аби туди потрапити, – втерши носа тремтячими руками, пробелькотів я.

– Ну то поїхали зі мною на Новий рік. Я запрошую, – просто мовив Мігель.

Я сходу ледь не беркицьнувся на п’яту точку.

– Що?!! – волаю.

А він мені:

– Кажу, ти можеш полетіти зі мною та провести Новий рік у Мексиці.

На ці слова моє серце затріпотіло у грудях, а десь у ділянці живота капітально забулькало від щедрої дози викинутого адреналіну. Я вже вимальовував у голові картини, як лечу через Атлантику, затим підіймаюсь у гори слідами Кортеса та його різношерстої ватаги, розказуючи всім зустрічним, що я з далекої України, а всі слухають, нашорошивши вуха, і не можуть надивуватися, якого дідька мене занесло в таку далечінь. Я аж язиком прицмокнув. Але не судилося…

Коли Мрія сама пливла мені в руки, я виявився неготовим прийняти її. По-перше, Новий рік уже був не за горами, а чим ближче до дати відльоту замовляєш квитки, тим дорожче вони обходяться. За такий короткий строк зібрати необхідну суму лишень на один переліт видавалось украй нелегким завданням, а весь бюджет на поїздку, варто було над ним задуматись, тріщав по швах, наче штани на Шакірі. По-друге, що було ще гірше, я міг просто не встигнути отримати візу, тому сидів би потім злий, як покусаний бджолами ведмідь, із дорогізними квитками на інший континент, але без дозволу на в’їзд. Тож Мрія тільки подражнила мене, підкинувши дров у вогнище давно минулої юнацької одержимості та зоставшись далекою від здійснення.

– Ти можеш поїхати наступного літа, – заспокоював мене Мігель під час чергового шахового побоїща.

Я скрушно хитав головою. Мігелеві слова заспокоювали мене не більше, ніж Версальський мирний договір утішав німців після Першої світової війни. Річ у тім, що наступного семестру мексиканець полишав Стокгольм із наміром навчатися в інтернатурі в Кадісі,[16] що автоматично мало покласти кінець нашим безкінечним шаховим баталіям та й узагалі нашому спілкуванню.

Кілька тижнів, що зоставалися до Нового року, розтанули немислимо швидко. Настав той день, коли ми з Мігелем тепло попрощалися, пообіцявши один одному підтримувати зв’язок, і мексиканець поїхав. Беззоряні північні ночі стали безкінечно довгими, а квартирка, яку раніше трясло та розпирало від надлишку енергії, тепер видавалася безрадісною та похмурою. Холодний Борей розгулював темними і порожніми вулицями Стокгольма та боляче кусав усіх, хто відважувався мріяти про теплу Мексику.

Мігель – далеко, Мексика – ще далі, а я – лише самітник у заледенілій столиці Півночі, прикрашеній неоновими вогнями. Такими були факти. І факти, як бачите, всі проти мене.

Одначе, сам того не розуміючи, мексиканець примусив мене знов і знов повертатись у думках до моєї великої Мрії, тобто щораз більше розпалювати вогнище призабутої пристрасті. Саме він, невисокий кучерявий хлопчина, якому я ледь не набив писок на другому тижні нашого знайомства, став тією іскрою, від якої одержимість Мексикою розгорілась у моєму мозку з небувалою дотепер силою і не згасала більше ні на мить. Відтоді я почав думати про Мексику так часто, що, здавалося, небавом подужаю перенести себе на американський континент лише силою думки.

І Бернард мав рацію, чорт забирай! Мексика? А чому ні?! Хто йде вперед, озброєний великими мріями, завжди сильніший від тих, у кого на руках лише факти.