Читать книгу Мексиканські хроніки - Максим Кидрук - Страница 7

Я сидів на самоті у маленькій квартирці на північній околиці Стокгольма. Моя оселя містилася на нижньому поверсі студентського будиночка із восьми квартир, через що у прочинене вікно безцеремонно вдиралися кущі, які розкошували на газоні попід стіною. Я відчував, як з їхніх в’юнких гілок і молодих ніжно-зелених листочків акурат мені на ліжко скапував колючий холод. Весняні ночі у Швеції бувають страх якими холодними.

Услід за холодом крізь шибу неквапом уповзало двадцять третє травня.

Я не спав. Мене сіпало чи то від холоду, чи то від розпачу, а може, від того і від того водночас, з голови не йшла одна-єдина в’їдлива думка про те, як мені тепер учинити. Я пригадував усе, що сталося після пам’ятного вечора в Gamla stan’і, затим ліз іще глибше, заново проходячи весь шлях – від зародження Мрії й аж до теперішнього моменту, і ніяк не міг збагнути, де все пішло не так. А все йшло до того, що від поїздки доведеться відмовитись. Я мав час, наскладав удосталь грошенят, почував дике бажання їхати, але не міг наблизитися до Мрії ні на міліметр. Мені було неймовірно важко із цим змиритися, як, певне, важко змирятися із програшем майже на фініші. Втім, факт залишався фактом, і я мусив визнати, що Мрія так і зосталася Мрією, кокетливо зіскочивши з моїх колін саме в ту мить, коли я, як здавалося, намертво стиснув її у своїх обіймах.

Гадаю, ніхто на моєму місці не вагався б, навіть охоче затушував би невдачу отим сіреньким «потім», адже причин для ретирування, якими можна було обґрунтувати відмову, набралося більше, ніж достатньо. Що не кажіть, а пертися самотою на місяць до Мексики, подорожувати автостопом, ночувати бозна-де, не маючи при цьому жодної живої душі на всьому материку, яка б переймалася твоєю долею, і, що найважливіше, зовсім не знаючи іспанської, не вельми скидалося на розумну ідею. Нормальний, тверезо мислячий Homo sapiens, добропорядний християнин і справний платник податків нізащо не погодився б на таку диявольську авантюру лише задля того, аби зреалізувати власну забаганку. Одначе, на щастя (а чи на лихо), на нашій зморщеній планеті ще знайдеться зграйка індивідів, затертих між нетрів бетонних джунглів, яким визначення «тверезо мислячий» пасує так само, як епітет «пухнастий сміхотун» – алігаторові.

Тієї холодної весняної ночі я був готовий поповнити їхні лави.

Річ у тім, що на початку я знехтував поясненням одного, на перший погляд, нікчемного нюансу моєї куцої біографії. Я – Овен, і характер у мене такий, що з кімнатних рослин у моєму помешканні виживають лише кактуси, та й то лише у високосні роки. Вам воно, може, й не цікаво, але цей прозаїчний факт має безпосередній стосунок до нашої історії, тому доведеться вам його розтлумачити паралельно із грядущими оповідками про Мексику.

Життя має кепську звичку час від часу зводити товсті стіни на нашому шляху. Хтось у такому разі опускає руки, пускає шмарклі та відступає або ж так і лишається тупцяти на місці, марно чекаючи, що стіна ні з того ні з сього візьме та й сама впаде, як обвалилися мури Єрихона. Дехто, навпаки, береться вигадувати кружні шляхи, вишукує, як би перелізти через ту стіну, підкопатись під неї, з ким би об’єднатись, аби розібрати її по цеглині, коротше, використовуючи всі способи, послідовно та планомірно намагається впоратися із перешкодою. Але є й такі, хто на всі без винятку бар’єри кидається в лобову атаку, хто вважає здатність до компромісу смертельним гріхом, який лише за дивним збігом обставин не внесли у хіт-парад біблійних гріхів, і хто на жодній із мов світу не зможе проказати: «Я здаюсь». Це – Овни, люди вогню, чиї бунтівливі душі слугують обителлю палаючого Марса, а мізки – вмістилищем навіжених ідей.

Пробачте за цей філософський відступ, але він необхідний для продовження викладу моїх міркувань.

Так ось, за звичайних обставин Овни нічим не відрізняються від нормальних Homo sapiens. Бігме, вони такі, як усі: часом добрі, часом лихі, часом безхитрісні та щиросердні, а часом криводушні та каверзні. Щоправда, це тільки за звичайних обставин. Коли життя починає чавити негараздами, Овни припиняють бути Homo sapiens і перетворюються на малодосліджений наукою підвид Homo Aries.[20] У такому стані вони можуть похвалитися якими завгодно чеснотами, але тільки не розважливістю та здоровим глуздом. Скільки разів я шкодував про скоєне у стані власної безрозсудності та гарячковості. Скільки разів після кожної набитої ґулі на лобі, після чергового щемливого рубця на серці чи після нового, так необачно набутого недруга, я обіцяв собі, що наступного разу обов’язково поводитимусь хоч трішечки поміркованіше. Але… ще жодного разу не дотримувався обіцянки.

Отож сидів я самотою у своїй квартирці на півночі Стокгольма, охолоджуючи нерви синюватим нічним повітрям і тремтячи чи то від безсилого шалу та розчарування, чи то від холоду. Якась глизява маса, наче тісто, масною хвилею напливла мені у голову та перемішала там усе сумбурним варивом. Вовкуваті думки аж через вуха перли.

Я думав про те, що відмова від поїздки до Мексики, як не крути, була би правильним вибором, єдиним можливим правильним рішенням. І чим більше я над усім мізкував, тим більше переконувався, що саме в цьому і полягала проблема, бо це видавалося найлегшим вибором, простим і очевидним варіантом, своєрідним пактом про капітуляцію, який доля поквапилася підсунути мені після підлого удару.

І тоді я скуйовдив волосся на голові, спересердя смачно сплюнув у кущі за вікном і ухвалив доленосне рішення. Ухвалив зопалу, згарячу, нічого не зважуючи, не задумуючись про наслідки, в принципі, так, як я ухвалював їх усе своє життя. Я підхопився з ліжка, набрав повні легені задубілого шведського повітря і твердо вголос проказав:

– Я їду до Мексики. Крапка.

Колись давно я надибав заковиристу писанину якогось зарозумілого психолога щодо того, що Овнам слід щоразу рахувати до десяти перед тим, як ухвалювати рішення. Ну, не нахаба, таке писати? Де ж ти бачив, наївний мудрагелю, щоб Овни рахували до десяти перед тим, як почати діяти? Це однаково, що примусити волохатого грізлі надсилати письмове повідомлення за добу до того, як він воліє когось розшматувати.

Варто було визначитися з рішенням – і я вмить заспокоївся. Замість бентежного тремтіння тілом прокотилася приємна і тепла дрож, розносячи по кінцівках флюїди впевненості та рішучості. Незважаючи на пізній час, я зручніше всівся на ліжку, сперся спиною на холодну стіну, вмостив на коліна ноутбук і з якимось екзальтованим задоволенням почав підшуковувати квитки за океан.

* * *

За відправну точку для подорожі я обрав, безперечно, Стокгольм. Однак зі шведської столиці прямого рейсу до Мехіко не було споконвіків, тому розпочав я з того, що окреслив європейські міста, звідкіля здійснюють дальні трансатлантичні перельоти. Таких знайшлося всього п’ять: Лондон («British Airways»), Франкфурт («Lufthansa»), Париж («Air France»), Мадрид («Iberia») й Амстердам («KLM Royal Dutch Airlines»). Лондон я забракував одразу, тому що для транзиту через Велику Британію мені потрібна була спеціальна транзитна віза, а це зайва трата часу, грошей і нервів. Ситуацію ускладнювало також і те, що чимало рейсів мали stopover[21] у Сполучених Штатах, а це мені не підходило з тієї причини, що й Велика Британія: потребував візи. Серед тих чотирьох міст, які лишилися, жоден варіант і близько не годився мені за ціною.

Мігель, котрий міг похвалитися у цьому питанні чималим досвідом, радив вишукувати авіарейси з інших європейських міст, тих, що подалі вглиб материка, і не такими крупними авіакомпаніями. Зазвичай «маленькі» компанії разом із білетом до Мексики продають квиток на свій внутрішній рейс від, скажімо, Берліна і до отого великого міста, звідки вже «велика» авіакомпанія везе далі за океан. Перевага в тому, що такі квитки зі stopover’ами, придбані через «маленькі» авіакомпанії, набагато дешевші.

Убухавши майже дві години, я зрештою знайшов найдешевший варіант, який пропонувала італійська «Alitalia»: Мілан (аеропорт Лінате) – Париж (аеропорт Шарля де Голля) – Мехіко (аеропорт ім. Беніто Хуареса), і так само назад із Мехіко через Париж із прибуттям у Мілан (аеропорт Мальпенза). Перельоти між Міланом і Парижем забезпечувала «Alitalia», а між Парижем і Мехіко – «Air France» вкупі з мексиканською «AeroMexico».

Хвилювання знов затрусило мною, коли я взявся заповнювати веб-сторінку з інформацією про пасажира та даними моєї кредитки. Внутрішнє напруження розпухало, наче дріжджі, наповнюючи кожну клітинку мого тіла хмільними іскорками, проте, чим ближчим ставав заповітний момент, коли я мав провести платіж, тим самим підтвердивши купівлю білетів, тим важче мені вірилося, що після всіх осічок і перепон Мрія нарешті віддасться мені, а не поскаче знову світ за очі, ніби навіжена лошиця. Несамохіть я очікував на черговий вибрик шельмуватої фортуни, який останньої миті вкотре перекреслить мої плани. Варіанти були:

а) настане кінець світу;

б) запустять Великий адронний колайдер (далі див. пункт а);

в) я відкину копита;

г) відкине копита мій ноутбук (я сам запущу Великий адронний колайдер, далі див. пункт а);

д) пропаде Інтернет (наступного ранку я повішу мого провайдера в його ж серверній).

На щастя, нічого зі списку не трапилося, всесвіт і провайдер було врятовано, лише за вікном так само тихо шаруділи кущі та мляво блимали смарагдові зорі. Заповнивши всі необхідні поля й опинившись, як кажуть американці, one click away[22] від того, щоб купити квитки, я затамував подих і… вкляк. Замість клацати мишею тремтячими рухами виволік з-під шафи телефон і, попри пізню годину, набрав Мігеля.

– Ало, чувак, я їду до Мексики!

– І що? – протягнув Мігель пухнастим напівсонним голосом.

– Ти не зрозумів, я їду сам, зовсім сам.

– Хм… І що?

«Ну й, блін, тубілець!», – подумав я.

– Чорт! Ти не розумієш! – кажу. – Мені лишилось один раз клікнути мишею, і я вже матиму квитки. Мені треба знати, чи воно того… кгм… як тобі сказати… сухо, надійно та безпечно? Ну, ти ж розумієш, про що я! Потрібна твоя неупереджена аборигенська думка.

Мігель сонно закректав і глумливо чмихнув.

– Ти, блін, тубільцю! – виголосив Мігель. – Ти, як і всі, гадаєш, що Мексика – то таке собі напівдике латиноамериканське королівство, де автохтони бігають у спідницях із пальмового листя та щороку відбувається нова революція? Ризик, що тобі там відіб’ють тельбухи та засмажать на вечерю, не більший, ніж у стокгольмську ніч із п’ятниці на суботу.

Я подумав, що той ризик не такий уже й незначний, пригадавши темні стокгольмські ночі наприкінці кожного робочого тижня, коли добра половина молодих людей віком від 18 до 25 років упивалися до напівпритомності. Але я зметикував, що то така особлива мексиканська метафора.

– Тобто ти радиш?…

– Щасливої дороги, чувак. А зараз я хочу спати.

Я відкинув убік телефон, потім замружився, як той піонер, який ненароком побачив у вітрині кіоску свіжий номер журналу «Penthouse», і натиснув кнопку «Confirm order».[23] Секунд із тридцять вікно браузера підозріло блискало та змигувало, вивіряючи правильність номера кредитної карти та наявність коштів на рахунку. По-моєму, я зовсім не дихав увесь той час і, якби перевірка затяглась, а вікно Explorer’а продовжило смикатись, мабуть, там і здубився би від асфіксії. Однак через півхвилини, наче втомившись знущатись із мене, браузер нарешті видав:

Your order is confirmed

Your reference number: 2FRY6T

Passenger name: Mr. Maksym Kidruk.[24]

І далі йшла детальна інформація про аеропорти, типи літаків, номери рейсів, дні та години відльоту.

Я верескнув і підскочив заледве не до стелі. А потім щосили заволав трубним гласом африканського буйвола в сезон парування, розбудивши тому добру половину інтернаціонального студмістечка:

– Я зробив це! Я зроби-и-ив це! Я їду до Мексики-и-и!

Шляху назад не було.

До світання лишалося менше трьох годин. Я закутався в ковдру та спробував заснути, однак довго не міг відійти до сну, терся, совався і в’юном звивався, загортаючись у ковдру, як у кокон, іноді визираючи у вікно на чистий серп місяця.

Поринаючи у в’язку дрімоту, я все ще роздумував про те, що з нашого сучасного, прилизаного, впорядкованого і з усіх боків правильного світу, скроєного з модернового скла й армованого бетону, ще можна начавити трохи романтики.

Звісно, якщо бути достатньо навіженим…

* * *

Візу я отримав усього за три дні, причому аж на півроку. Після того весь день крутив паспорт у руках, роздивлявся файну кольорову вклейку та сині печатки під усілякими кутами, нюхав їх і притуляв до серця, наче то був не документ, а світлина моєї коханої.

А ввечері зателефонував Дімон.

– Я чув, ти… ти… купив квитки?

– Так.

– І ти… ти… їдеш до Мексики?

– Саме так.

– Сам?!

Я з легким нальотом зневаги пхикнув:

– Сам.

Я помовчав, дослухаючись, як Дімон напружено сопе у слухавку. Потім побажав йому втішно провести літо в запилених офісах рідного університету і дав відбій. Я не дувся на нього. Та й хіба я міг? Я ж їхав до Мексики.

* * *

Часи просвітління вряди-годи трапляються навіть у головах найзатятіших Homo Aries, хоча вони ніколи в цьому не зізнаються. Коли вся ейфорія, пов’язана з купівлею квитків та отриманням мексиканської візи, врешті-решт спала, я остаточно та повною мірою усвідомив, у що влип. Насправді ситуація склалася банально проста. Така, бляха, проста, що хоч сідай і плач.

Я їду до Мексики.

За дванадцять тисяч кілометрів від України.

На цілий місяць.

Сам.

Можна було ще дописати: «І хочу подорожувати автостопом», але це уже скидалося на смертний вирок самому собі.

Не дуже мене втішали мої видатні успіхи у вивченні іспанської. На той час я знав по-іспанськи лише два (ну, майже три, якщо бути точним) слова: «por favor», що означає «будь ласка», і «cabron», цебто «козел». Справедливості заради слід додати, що обидві вищезгадані словесні формули дуже згодилися у Мексиці. Я добре знаю англійську, але це не мало жодного значення.

Ще до від’їзду, пригадую, я запитав Мігеля, як там у Мексиці з англійською, на що хлоп кисло вишкірився, наче надкусив нестиглу абрикосу, та скрушно похитав головою:

– Учи іспанську, інакше тобі гаплик.

Мігель, безперечно, прибріхував (тобто мені хотілося думати, що він прибріхує, бо сподіватися на те, що за півтора місяці я здужаю визубрити іспанську мову, не доводилося), однак саме по собі незнання іспанської було, як не крути, найбільшою перепоною на шляху до моєї подорожі. Компенсувати цей ґандж я хотів за рахунок старанного опрацювання всього маршруту, адже чим краще підготовлено та продумано мандрівку, тим легше і дешевше вона проходить. Зазвичай під час поневіряння країнами Європи я щоразу готував собі пухкеньку течку – детальний план подорожі, так званий itinerary,[25] – куди вкладав копії всіх квитків, підтвердження про бронювання хостелів, роздруковані карти, а також різноманітні рекомендації, поради та примітки, куди можна йти, а куди краще не потикатись.

Однак… Мексика – не Європа. В моїй епічній історії, як шило в задниці, стирчала одна заковика, яку я не міг перекрити жодною ретельною підготовкою маршруту.

Першим про це відверто заговорив Сьома.

– Backup?[26] – запитав одного вечора Сьома.

– П’ять тисяч, – відповів я.

Backup’ом ми називаємо екстрений план дій на той випадок, коли отой itinerary, той блискучо-геніальний план А, який так симпатично виглядав удома, роздрукований на аркуші паперу, в польових умовах геть-чисто відмовляється працювати. Тобто, коли трапляється щось справді катастрофічне й непоправне, через що мандрівка терміново переривається і треба мерщій повертатися назад. Зазвичай backup – це недоторканна сума грошей, необхідна для того, щоб будь-якої миті кинути все, зірватись і полетіти додому. Проблема з Мексикою полягала в тому, що в разі бронювання квитків завчасу, припустімо, за три місяці, можна вкластись у вісім сотень євро. Якщо ж купувати квитки за день-два до відльоту, їхня ціна часом сягає п’яти тисяч. У мене не було таких грошей, а отже, у мене не було backup’у.

– Не подумай, що я панікую, наче Дімон, – обачно почав Сьома, – але… раптом щось… ну, щось піде не так?…

– Нічого не піде не так. Усе піде за планом! – строго відрубав я. – А якщо раптом щось… ну то… – я мотнув головою. – Іди в дупу! У мене немає вибору. П’ятого серпня я мушу бути і буду в аеропорту Мехіко! Ні днем раніше, ні днем пізніше. Без варіантів!

Сьома жував бутерброд.

– У тебе нема backup’у, – сказав він, – і це погано.

– Знаю, – згодився я, – дай шматок бутерброда…

І тоді я зробив найкраще з того, що міг зробити: я вирішив забути про це.

І забув.

* * *

Перша редакція мого маршруту охоплювала сім мексиканських міст і виглядала так: Мехіко – Пуебла (штат Пуебла) – Оахака (штат Оахака) – Сан-Крістобаль де лас Касас або просто Сан-Крістобаль (штат Чіапас) – Паленке (штат Чіапас) – Мерида (штат Юкатан) – Канкун (штат Кінтана-Роо).

Верзучи всі оті нісенітниці про Овнів, я забув вказати на одну дрібничку: всі без винятку люди вогню у стані Homo Aries просто схиблені на рекордах. Вони можуть два тижні нічого не їсти, але не проживуть і дня без того, аби не прагнути стати першими і кращими в чому завгодно.

Так от, коли я сидів у своїй квартирці та продумував деталі маршруту, схилившись з олівцем у зубах над детальною картою Мексики, зауважив одну штуковину. Штуковина та вимальовувалася неосяжною синьою плямою ліворуч на карті та мала назву… Тихий океан. Моя подорож закінчувалась (тобто мала закінчитись, бо туди ще треба було дійти) на відомому курорті Канкуні, що на мексиканському узбережжі Атлантичного океану, де згідно з планом я мав трохи відлежатись після митарств джунглями, а починалася від Мехіко, розташованого всього за якихось чотириста кілометрів від закрайка отієї здоровенної синьої латки.

Два дні після того я снував туди-сюди і тільки те й робив, що бубонів собі під ніс, наче закляття:

– Тихий океан… Це ж, йолки-палки, цілий Тихий океан… – а потім: – Пройти від океану до океану… Йолки-палки, пройти від океану до океану… – ось так я собі казав.

Ось таким чином у мій розклад прокралось Акапулько.

Витративши ще півдня, я дібрав квитки на літак із Мехіко до відомого тихоокеанського курорту і назад. Наостанок, зважаючи на те, що наприкінці подорожі я полишав Мексику не з Канкуна, а з Мехіко, мені довелося докупити ще один квиток на літак мексиканської авіакомпанії «Mexicana» з Канкуна до мексиканської столиці, після чого маршрут набув остаточного вигляду: Мехіко – Акапулько – Мехіко – Пуебла – Оахака – Сан-Крістобаль – Паленке – Мерида – Канкун – Мехіко. Єдиною слабкою ланкою у всій експедиції був Мілан, де через нестиковку рейсів мені доведеться перебути ніч в аеропорту.

«Усе добре», – думав я. Сидячи у зручному фотелі у себе в офісі, попиваючи каву з молоком, закинувши ноги на стіл і безтурботно копирсаючись огризком олівця у вусі, я зовсім не сприймав свій план як щось тяжке та нездійсненне.

То був найприємніший етап поїздки, коли на папері все складалося просто блискуче: з легкістю пір’їни та швидкістю світла долалися величезні відстані, легко і просто відшуковувалися хостели та туристичні офіси, не заважала погода, не докучали москіти й основне – не виникало жодних проблем у спілкуванні з місцевим населенням.

Якби ж то там, у Мексиці, все було так само просто, як воно виглядало на екрані мого ноутбука…

* * *

Потому розпочалося найважче чи, мабуть, краще сказати, найрутинніше – кропітка робота над кожним окремим пунктом подорожі. Я прикидав, скільки днів потрібно провести у конкретному місті, щоб мати достатньо часу обнишпорити всі цікавинки, потім визначав, скільки днів я можу на це місто виділити з огляду на мій розклад, затим підшуковував через Інтернет більш-менш пристойний хостел і бронював його. З’ясувавши питання із хостелом, я дізнавався, де в опрацьовуваному місті автостанція, аеропорт, туристичний офіс, вишукував усі ці об’єкти на картах «Google Мaps» і роздруковував разом із приписками, як туди краще дістатися.

За тиждень я вже став докою у віртуозному виголошуванні довгих мексиканських назв, від яких у нормальних людей миттю розпухає язик, зводить нижню щелепу та починають боліти зуби. Майже не затинаючись, я промовляв зашкарублі словечка на зразок «Теотіуакан», «Санто-Домінго-Теуантепек», «Текамачалько», «Попокатепетль» і навіть «Окскутзкаб».

Не обійшлося, щоправда, без конфузів. Якогось дня я продивлявся варіанти маршруту з Пуебли до Оахаки та зупинився на тому, що, певне, поїду автобусом, адже відстань там чимала, більше п’яти сотень кілометрів, а дорога тягнеться крізь гори (трохи раніше я відкрив для себе дивний факт, що пасажирських потягів у Мексиці просто немає).

Зазирнувши на сайт, де можна було довідатися про розклад руху та ціну проїзду, я ледь не наклав у штани: сайт видав ціну квитка 556$! З переляку я передивився різні сполучення між іншими містами, та всюди ціна квитка коливалась у межах 200–600 $. Я аж збілів. «Це що за дурня така? – думаю. – Мексика, де все мало бути феноменально дешево, раптом пропонує викласти п’ятсот баксів за квиток на якийсь задрипаний автобус?!»

Ситуація наближалася до критичної, адже я вже мав візу, на руках квитки на всі літаки, а втім, за таких цін на автобуси мені нічого не лишалось, як хіба терміново шукати у Швеції пальму, щоб перевірити, чи їстівна у неї кора та листя, позаяк ночувати під відкритим небом у Мексиці я ще зміг би, а от харчуватися місяць одним лише повітрям добропорядному християнину якось зовсім не пасує.

Водночас мене не полишало відчуття, що тут щось не так. Проте, де б я не нишпорив, усюди натикався на захмарні ціни в доларах – Мексика скидалася на країну для мільярдерів.

Зрештою, коли я остаточно впевнився, що перед від’їздом мені доведеться обчистити одне з відділень шведського банку «Nordea», в голові стрельнула думка, що я, собі на сором, не знаю, яка у Мексиці грошова одиниця, і що непогано було б дізнатися про її курс у співвідношенні з доларом. У дію вступив електронний усезнайко Wikipedia, який догідливо повідомив, що у Мексиці ходять мексиканські песо, а також, цитую, «…the symbol used for the peso is «$», basically the same as for the US dollar since the dollar derived its logo from the Spanish-Mexican currency»…[27]

* * *

Майже два тижні пішло на те, щоб надати моєму планові вигляду, який удовольнив би навіть найбільш прискіпливого педанта. Втім, врешті-решт із генеральним планом було покінчено.

Останньою фазою підготовки став добір похідного спорядження.

Давно відомою є істина, що для «бекпекера» найважливіше – це мобільність, а громіздкий багаж рівносильний смерті. Без усякого перебільшення й остраху бути висміяним скажу, що останнє питання має просто колосальне значення, оскільки від сумарної кількості, об’єму та ваги взятих із собою речей безпосередньо залежить те, на що перетвориться подорож: на милу прогулянку чи на шпарке пекло. Прикметно, що шаблонна фраза «із собою слід брати тільки найнеобхідніше», що нібито покликана вирішити дилему, ні з біса не вирішує, тому що поняття «найнеобхідніше» може коливатися в діапазоні від одного целофанового пакета до чотирьох-п’яти товарних вагонів.

Добряче так помізкувавши, що саме таки варто брати із собою за океан, я нарешті зібрав те, що пізніше одна британка, яку я надибав в Оахаці, схарактеризувала як «the smallest backpack ever».[28]

Побачивши мій рюкзак, коли ми збирались узяти таксі та рушати разом до автобусної станції, наївне дитя туманного Альбіону довго не відставало від мене і допитувалось, де в дідька я сховав решту своєї поклажі, а коли мені зрештою вдалося переконати її, що це все, що я маю із собою, вона ледь не втратила свідомість. Для порівняння зауважу, що в її багажі, який був розрахований на якихось півтора тижні відпустки, але важив удвічі більше за саму британку, не вистачало хіба що крісла-гойдалки та переносного зенітно-ракетного комплексу «Гремлін».

Дівча так і не оклигало і до самого розставання недовірливо зиркало на мій наплічник. Я вирішив пошкодувати її психіку і сказав, що мій рюкзак – це результат останніх досягнень українських учених у галузі нанотехнологій, тому туди можна запихати речі завбільшки з рояль.

Усе необхідне я придбав в Україні, куди навідався за два тижні до великої подорожі.

Ось перелік усіх тих речей, які я мав намір узяти із собою за океан, ураховуючи ті, що вдягав на себе:

• три пари майок;

• троє шортів;

• три пари шкарпеток;

• три комплекти спідньої білизни й одні купальні плавки;

• одна сорочка з коротким рукавом (на випадок різкого похолодання);

• друга, тобто додаткова, пара кросівок (у першій я мав їхати);

• гігієнічні причандали (зубна щітка, паста і маленька пляшечка шампуню);

• аптечка (бинт, пластир, активоване вугілля та ще три-чотири мініатюрні пакуночки з пігулками, призначення яких я не знав, бо їх мені силоміць запхнула мама ще тоді, коли летів до Швеції);

• цифровий фотоапарат із комплектом акумуляторів;

• іспансько-український та україно-іспанський словник на 40 000 слів;

• п’ять українських прапорців 9 × 15 см (роздавати на місці аборигенам);

• мобільний телефон і mp3-плеєр;

• паспорт, кредитки, трохи готівки;

• і, нарешті, крутий ковбойський капелюх із крутою ковбойською шворочкою, куплений в одному з магазинів Рівного.

Разом це заважило менше п’яти кілограмів (найважчими снарядами виявилися кросівки та словник), і то було все, чим мені доведеться обходитись увесь місяць за океаном.

Мені шкода шановних читачів, у котрих після мого рішення чкурнути самотою до Мексики ще лишалася слабка надія на те, що я не страждаю психічними розладами, яка, либонь, остаточно зникла після того, як вони побачили вищенаведений перелік моїх дорожніх речей. Утім, мені абсолютно байдуже, хто і що про мене думає. Я зібрав усе, що вважав за необхідне, і десятого липня, за два дні до початку dream-trip, відлетів назад до Стокгольма, готовий підняти вітрила та спрямувати бушприт назустріч незвіданому. Назустріч моїй Мрії.