Читать книгу Мексиканські хроніки - Максим Кидрук - Страница 6

Стокгольм ледачо добував до кінця безсніжну зиму 2008-го року, ховаючи під молочним світлом ліхтарів і перламутровим сяйвом вітрин вічну нудьгу ідеального міста.

Швеція взимку – справжнє королівство темряви, що для мене, залюбленого у сонце та літо, стало істинним кошмаром. Почварна пітьма зачаїлася у кожному закутку, вливалась, наче тягуча смола, у будинки, залишала невигойний слід сірості та журби на обличчях людей. Сонце щодня боязко видряпувалося з-під ковдри горизонту, тишком-нишком прокрадалося над дахами будинків, зрідка визирало над покрівлями, як фашист із засідки, а затим, немов соромлячись чогось, хутко ховалося назад.

Після від’їзду Мігеля у мене з’явилося троє нових приятелів, із якими за кілька зимових місяців я устиг добряче зблизитись. Хлопці з іменами Діма, Сергій і Семен (по-простому Дімон, Сєрьога та Сьома) були з колишніх радянських республік і навчались разом зі мною в КТН. Дімон, вічно блідий хлопчина з гривою темного скуйовдженого волосся, приїхав із Білорусі й уже два роки старанно дзьобав моноліт науки, виборюючи право називатись Ph.D.[17] Його безкровне, постійно стомлене обличчя оживляли задумливі очі, виразно сині, ніби два сапфіри на білій тарілці. При спробі зазирнути в оті очі у грудях напливало незрозуміле моторошне почуття, мов відлуння якогось давно забутого первісного страху. Сєрьога приперся з Карелії, у Стокгольмі гаяв час уже майже рік і мав вигляд типового росіянина: худющий, білявий, зі стабільно потішним, як після перекинутої чарчини, виразом на обличчі. Сьома – безпардонний і опецькуватий, найбільший живчик з усіх трьох – теж росіянин, що вже більше десятка років жив на півдні Франції у крихітному містечку з немилозвучною назвою По.

Суботніми вечорами наше славне товариство викохало звичку збиратись в одному чепурному барі майже в серці міста, історичному центрі шведської столиці, який городяни так і називають – Gamla stan.[18] Це чи не єдине місце у всьому Стокгольмі, де можна було забути про нікому непотрібні статті, конференції та звіти, вдавати, що за вікном на тебе чекає погоже сонячне небо, а не вогка чорнота, лише зрідка приправлена сріблястим місячним сяйвом. Була в тому якась особлива романтика: старе місто, рафінований дух старовини, спресований у клубку вузеньких вулиць, і наші оглушливі пивні відрижки, які вульгарно розривають всепоглинаючу північну темряву.

Отак ми проводили один із типових для Швеції темних і незатишних вечорів, неквапом сьорбаючи пиво в чепурненькому барі. Дімон щойно здійснив невдалу спробу пришвартуватися до барменші, розкішної брюнетки з кругленькою попою, запропонувавши їй сфотографуватися на тлі барної стійки. Взагалі, це я хотів до неї причалити, і я перший видав таку ідею, але у Дімона був фотоапарат, і він підірваний на такі штуки. Однак смаглява дівуля, кокетливо підібгавши нафарбовані губки, хльостко відшила його, навіть не зморгнувши оком. Деморалізований поразкою Дімон почовгав назад до нашого маленького столика, і, щойно він примостився на стільці, я відчув, що мені щось замуляло справа під лопаткою, а потім різко засвербіло під лівим коліном. Я вже згадував, що не вірю у знаки та символи, але це, мабуть, точно був знак, бо тієї ж миті з моїх вуст мимохіть зірвалось:

– Які у кого плани на літо, пацани?

У Європі мандрівки – то звична річ, і за два місяці наша ватага встигла пошвендяти Швецією та навіть на тиждень вирядитися до Італії. На носі чигала ще одна, вже практично спланована подорож далеко на північ Норвегії.

Так от, розбурхані моїм запитанням, хлопці заходилися жваво обговорювати можливі варіанти, де можна було б улітку пошукати пригод на власні голови. Думки різнилися: Сєрьога підмовляв три місяці нічого не їсти, на зекономлені гроші орендувати джип і влаштувати сафарі Ісландією; Сьома хотів ще раз рвонути до Норвегії, але вже на південь; а Дімон, який недолюблював метушню, біганину та лазіння по скелях, пропонував не їсти лишень два місяці, нараюючи спокійний відпочинок десь на південному узбережжі Іспанії. Ми мусили прийти до єдиного рішення, бо тільки так можна було максимально зменшити бюджет поїздки.

Я дослухався здебільшого мовчки, лише зрідка підкидаючи прискіпливі зауваження та мізкуючи, чого так свербить під коліном, аж зненацька у мене перед очима наче блискавка шугнула, мене осяйнуло: ось воно, вирішення моєї проблеми! Можна рвонути до Мексики і без Мігеля, але вдвох із кимось іншим! Недарма ж розумні люди кажуть: одна голова – добре, а дві голови за дванадцять тисяч кілометрів на іншому континенті – то просто прекрасно! Мені потрібно вполювати компаньйона, міркував я, і Мексика тоді, вважай, у кишені!

Я глипнув на своїх товаришів, буркнув, що у мене є ліпша ідея, й, аби надто не полохати їх, почав підступно та здалеку:

– Колись у мене була Мрія, пацани…

Відтак я барвистими фарбами змалював свою давню пристрасть до Мексики, переповів про доленосну зустріч із Мігелем і нарешті про те, як мені не вдалося полетіти з ним до Мексики на Новий рік. Зрештою я перевів подих і випалив:

– Тому влітку я хочу поїхати до Мексики! Помандрувати крапаль автостопом…

На хвильку всі вщухли і витріщились на мене, мовби я щойно не слова проказав, а дістав з-за пазухи допотопний тромбон і прохрюкав гімн Гондурасу.

– Ти ж не знаєш іспанської, – нарешті прошепотів Сьома.

– Це до тієї Мексики? – перепитав Сєрьога, так, ніби Мексик на нашій планеті було дві. – Це ж з біса далеко!

– Ну далеко, ну й що? Мігель обіцяв зустріти мене у Мехіко, розквартирувати, коротше, допомогти з усім, – збрехав я, відчуваючи, що вивергнута моєю пащекою інформація струсонула моїх співрозмовників подібно до маленького землетрусу. – Ну то як, пацани? Хто зі мною? Га?! – я ледь не проверещав ці слова, прагнучи надати їм бравурного тону, який, проте, геть не пасував до мого тогочасного настрою.

Хлопці німували як партизани. Я переводив погляд із Сєрьоги на Сьому, із Сьоми на Дімона, і назад. Сєрьога першим похитав головою, низько опустивши погляд:

– У мене немає стільки грошей. Навряд чи я назбираю до літа навіть на квиток туди та назад…

Я міг би довго його вламувати, доводячи, що гроші – це не головне, що це насправді навіть не проблема, що найважливіше – це захотіти, а нашкребти необхідну суму вже якось вдасться. Проте, не знаючи навіть приблизно, у скільки обійдеться такий вояж, я змовчав (я точно знав тільки те, що до Мексики ми, хоч лусни, а дешевих квитків уже не знайдемо). Затим я зиркнув на Сьому благальним поглядом пекінеса, якого два дні не випускали на вулицю попісяти. Під таким поглядом Сьома зітхнув, зіщулився, пошкрябав макітру та проказав:

– Я б дуже хотів поїхати, Максе, але ти ж розумієш… я подаюсь на аспірантуру в Штати, треба купу документів готувати, а потім ще віза…

Я принишк і під коліном одразу перестало свербіти, навіть не довелось чухатися. Надія надибати компаньйона згасла так само швидко, як і спалахнула хвилину тому, бо останній, хто лишився, – Дімон – був найбільшим лінюхом з усіх. Нам трьом вартувало неабияких зусиль витягти його в місто подудлити пивка, а про мандрівку на інший континент годі й думати – легше було змусити зразкового совєцкого піонера матюкатися з трибуни на параді в день n-ї річниці Вєлікого Октября.

Тож я розчаровано звісив вуха, а Дімон відпив трохи пива з довгастого фіала, гучно прицмокнув, потім утупився у мене поглядом Кашпіровського та запитав:

– Коли ти хочеш їхати?

На той момент я ще не намірявся нікуди їхати, а проте, щосили випнувши груди, гордо прорік:

– У липні – серпні.

– На скільки?

– На місяць. На менше туди нема чого їхати.

Якщо досі Дімон ще міг мати якісь сумніви щодо своєї участі у моїй навіженій авантюрі, то після отого безапеляційного «на місяць», вони мали остаточно зникнути. Одначе хлопчина спогорда глипнув на Семена та Сєрьогу, після чого почухав себе правицею під підборіддям і незворушно прорік:

– Я їду з тобою.

Пиво застрягло у мене в горлянці, і я ледь не зросив ним стола, наче який слоняра, що поливає себе водою із хобота.

– Що ти сказав?!

– Я кажу, що я їду з тобою до Мексики, – спокійно повторив Дімон.

Я не міг повірити власним вухам. Моє серце загупало з такою силою, що я відчув віддачу в п’ятах, ще дужче ніж тоді, коли я вперше дізнався, що мій сусіда по квартирі ніякий не «італьяшка», а стопроцентний мексиканець. Ось воно, ось цей великий момент, який увійде в аннали історії! Я вхопив жар-птицю за хвоста, я зробив неможливе, впритул підступившись до Мрії! Я почував щось подібне до втіхи зятя, на очах у якого його теща загриміла в колодязь; моя життєва енергія з такою потужністю валила з усіх пор, що хотілося трощити посуд у барі і з невтримним оптимізмом колошматити пики флегматичним шведам. Того вечора я, як ніколи, любив життя і ладен був волати про це на весь Gamla stan.

Під ранок у мене, щоправда, зародилися сумніви. Річ у тім, що Дімон, попри своє слов’янське походження, не надто дружив зі спиртними напоями. Тобто зовсім не дружив до того, як приїхав до Швеції, і першим, хто приневолив його видудлити кілька чарок горілки під час однієї інтернаціональної вечірки в студмістечку KTH, був… кгм… ваш покірний слуга, іншими словами – я. Ну, не міг я допустити, щоб перед очима міжнародної спільноти якийсь затурканий венесуелець хильнув горілки більше, ніж чистокровний породистий слов’янин, народжений ще у Радянському Союзі. З гордістю доповідаю, панове: слов’янську честь було врятовано! Щоправда, Дімона того вечора доправляли додому в горизонтальному положенні. Тому, як кажуть математики, існувала ймовірність, відмінна від нуля, що його сколихнули не стільки мої теревені про Мексику, скільки славетний німецький «Paulaner», добросовісно осушений ним того вечора.

Тому наступного дня ще до ленчу, ні на що, в принципі, особливо не розраховуючи, я зателефонував Дімону та перепитав, чи він, бува, не передумав. На моє здивування версія про звитяжно-ефемерний (чи ефемерно-звитяжний) вплив алкоголю не знайшла підтвердження, бо відповідь білоруса звучала так само твердо та непохитно, як і минулого вечора.

– Я їду, – сказав Дімон.

– Ми їдемо! – уточнив я.

Потім, потеревенивши ще трохи, ми домовилися про зустріч, аби узгодити дату великої подорожі, підбити її бюджет та утрясти різні інші дрібниці; я зобов’язався вичепити Мігеля в Іспанії та дізнатись, що там і як із візами, після чого поклав слухавку зі стовідсотковою певністю, що моя Мрія починає збуватися.

* * *

Усі наступні дні я не ходив, а бігав, навіть не бігав, а літав, окрилений думками про Мексику. Протягом двох тижнів я винюхав, які документи необхідні для візи, добився до Мігеля та випитав, як краще (найдешевше) летіти, зробив ще купу всіляких дрібниць, пов’язаних із великою подорожжю, які незмінно підтримували мій настрій у піднесеному стані.

Мігель, як я й передбачав, вирішив лишитися після захисту диплома в Європі (ну й прапор йому в зуби – для нього помандрувати Європою, що для мене Мексикою), однак узяв із мене урочисту обіцянку відвідати його сім’ю у Сан-Крістобалі та погостювати у них хоча б кілька днів, а в іншому разі погрожував узагалі зі мною більше не розмовляти. Я спочатку пробував віднікуватися, пояснивши, що їду не сам і не хочу нікому нав’язуватись, однак мексиканець був непохитним.

Після того, в стилі фанатичного американського манагеризму, я склав коротенький прожект-план із п’яти пунктів, які мали наблизити нас із Дімоном до нашої грандіозної мандрівки:

1. Придбати квитки на літак із Європи до Мексики та назад (без цього не отримати візи).

2. Одержати візу.

3. Скласти детальний план подорожі.

4. Купити/забронювати квитки на літаки чи автобуси для пересування Мексикою; забронювати хостели згідно зі складеним планом.

5. Роздрукувати карти, рекомендації etc. і підготувати необхідне спорядження.

За першої ж нагоди я підсунув викладену вище програму дій (у стилі фанатичного американського манагеризму) Дімону на затвердження. Ну, щоб він знав, що процес пішов, і щоб бачив, що наша команда діятиме злагоджено і строго за прожектом. Хлоп не мав жодних заперечень, тільки поцікавився своїм астральним голосом хіроманта:

– Слухай, а твій Мігель поїде з нами?

«От, йолки-палки», – подумав я.

– Нє, – вичавив напруженим голосом, – хіба я тобі не казав?

– Не казав. Але він хоч зустріне нас у Мехіко?

– Н-н-нє… Не зустріне він нас. Він в Іспанії зостається, – зовсім тихо промовив я.

– Тобто ми шуруємо до Мексики без мексиканця?

Я глитнув слину та кивнув.

– У нас є запасний мексиканець?

– Нема, – вже майже пошепки витиснув я.

– Почекай, я тебе правильно зрозумів? – не вгавав Дімон. – Ми валимо до Мексики на місяць, не маючи жодного знайомого мексиканця на всьому материку?

– Неправильно, – поправив я, – ми валимо до Мексики на двадцять сім днів.

Дімон різонув мене своїм утомленим поглядом екстрасенса, мовляв, чого ж ти раніше не зізнався, потім довго мовчав, певне, щось обдумуючи, після чого зрештою прорік:

– Ну, добре.

У мене відлягло від серця.

– Прорвемося, синку! Нафіг нам ті мексиканці! Треба буде – на місці наберемо, там того добра навалом. Це ж буде фантастична подорож! Твої онуки про неї легенди складатимуть, от побачиш, – патетично патякав я.

Залишилося зовсім трохи: почати втілювати прожект у життя…

* * *

Мрія була близькою, як ніколи.

Я досі пам’ятаю, як, чекаючи на потяг, тупцяв у метро на станції T-Centralen і, не маючи сил стримувати хмільне хвилювання, яке переповнювало мене, наче золотиста піна пивний келих, тремтячими руками набирав номер телефону Дімона. На календарі – четвер, 22 травня. Це мав бути великий день. День, коли ми з Дімоном нарешті купимо квитки до Мексики, тим самим спаливши всі мости і не залишивши шляхів для відступу.

Після кількох гудків Дімон підняв слухавку та буркнув:

– Ну що вже там?

Я не звернув уваги на приховане роздратування і якусь млявість у його голосі.

– Є-е-е! Є-е-е! – заволав я на всю станцію. – Є-е-е-есть контакт! Гроші у мене, можемо купувати квитки!

– Ну, добре, – кисло промимрив мобільний, однак на той момент я був просто засліплений і вперто не хотів помічати підозрілих ноток у його голосі.

– Я зайду до тебе близько сьомої! – бадьоро лопотів я.

– Ага, чекаю, – булькнув Дімон.

– Ага, чекай, – сказав я, але Дімон уже дав відбій.

Ми з Дімоном навчались у різних корпусах університету, розкиданих по Стокгольму далеко один від одного, тому добиратись до нього мені було хвилин сорок, не менше. Підійшовши до корпусу KTH, де працював і вчився білорус, я брякнув йому по телефону, щоб він зійшов униз і впустив мене. За кілька хвилин із вестибюля долинула тупотнява кроків металевими сходами, а небавом з’явився Дімон. Ми потисли один одному правиці, і я залепетав, не спиняючись, бо мене аж розпирало ізсередини від п’янкої радості та надлишку позитивних емоцій:

– Отже, так, гроші я отримав, усе пучком, уяви, за все взяли лише 330 крон, на майбутнє будеш знати, «MoneyContact» – дешеві перекази, я вже прикидав квитки, найдешевші на цей момент через Мілан із пересадкою в Мадриді, 700 євро, знаю, що дорого, але є й по 5000, авіакомпанія має назву «Iberia», якщо сьогодні купимо, то завтра вже можна буде подаватися на візу, я вже роздрукував карту, де в Стокгольмі знаходиться посольство Мек…

І тільки тут я нарешті помітив, що Дімон блідий, мов незаймане полотно художника.

– З тобою все гаразд?

– Так, усе добре, – ледь чутно відказав він, – мені треба з тобою поговорити. Пішли.

І Дімон потяг мене за собою. Тієї ж миті холодна, неначе чорні води Антарктики, підозра прокралась у моє серце. Щось слизьке та сердите витало у повітрі вестибюля та напомповувало нічим непояснюване ледь вловне відчуття дискомфорту.

– Якого дідька ми йдемо до кафетерію? – грубувато запитав я. – Ти хочеш кілька годин сидіти та бронювати білети в харчевні?

– Нам треба поговорити, – повторив, не обертаючись, білорус.

Я стиснув щелепи так, що на щоках повиступали горби, а вуха настовбурчились, як у знавіснілого Чебурашки, але продовжував іти за Дімоном. Була вже досить пізня година, через що у кафетерії не було ні душі. Дімон прошмигнув до одного зі столиків (його кроки лунким дробом прокотилися до стелі височенного залу), а потім повернувся до мене і сказав:

– Присядь.

Затамувавши подих, ніби лякаючись відлуння власних кроків, я пройшов слідом і сів за столик. Лише після того Дімон опустився на стілець якраз напроти мене.

Ми довго мовчали, я сидів і, як сфінкс, вичікував, виклавши перед собою руки із розпрямленими, але водночас напруженими долонями; тоді як Дімон йорзав, наче на електричному стільці перед стратою, злодійкувато ховав руки під стіл і блукав очима по спорожнілих полицях буфету.

– Мені вчора телефонувала моя мати… – нарешті почав він.

– Не розумію, до чого тут твоя мати, – ледь не прогарчав я.

– Почекай, не гарячкуй, вислухай мене, – Дімон намагався говорити рівно та спокійно, проте уникав зазирати мені в очі. – Ти знаєш, є речі, до яких я дуже серйозно ставлюсь.

Я німував.

– Моя мати досить часто спілкується з бабцями-ворожками та знахарками, і вона телефонувала мені вчора, – це не було новиною, Дімон колись уже згадував про захоплення своєї мамулі всіляким шарлатанством, причому мав звичку по кілька разів на день телефонувати їй та консультуватися з будь-якого приводу. – Так от, вона сказала, що напередодні їй телефонувала одна дуже відома ворожка і запитувала, чи Діма, бува, не лаштується в далеку дорогу, а потім наполягала, щоб я нікуди не їхав, бо… не повернуся звідти.

Дімон примовк і обережно зиркнув у мій бік, чекаючи на реакцію. Я мовчав.

– Уважай, що цій бабці ніхто не прохопився про те, що я вирушаю до Мексики, – містичним голосом продовжив він, – слово честі, Максе, вона сама зателефонувала матері. І ще… щоб ти знав, усе, що вона до цього передрікала, справджувалось.

Я мовчав. Усе сказане скидалося на правду так само, як мої труси на рицарські лати короля Артура. Окрилений моєю мовчанкою, Дімон зібрався з духом і промимрив:

– Тому… я тут подумав… я розумію, що це твоя мрія, і що я… кгм… не дуже того… – я вже знав, що він говоритиме далі, – але ти розумієш… я, мабуть… хм… не поїду з тобою…

Від невимовної образи на жорстоку витівку долі я тремчу навіть зараз, пишучи ці рядки. Уявіть, що зі мною відбувалося, коли я почув ті слова. І тоді зненацька я осягнув: Дімон насправді ніколи не мав наміру їхати до Мексики. Коли я переповідав усім про те, що туди їду, то цілком свідомо робив це для того, щоб у разі непередбачуваних перешкод не відступити від прийнятого рішення, адже поразка, виставлена напоказ, удвічі болючіша. Коли я казав: «Я їду до Мексики», це означало, що я зводжу за собою мур, який перекриває шляхи до відступу, бо після того мені буде страшенно важко, дивлячись в очі тим самим людям, сказати: «Я не їду до Мексики», якими б не були на те причини. Я не врахував, що існують люди, які кидаються словами лише для того, щоб козирнути перед ким-небудь, і, досягнувши потрібного ефекту, більше не задумуються над тим, що сказане потрібно виконувати. Цебто промовити: «Їду до Мексики» на публіці цілком достатньо, і після того їхати до Мексики в реалі вже зовсім необов’язково.

Я все розумів, однак це не вирішувало проблеми, тому продовжував сидіти, неначе сфінкс, з останніх сил зберігаючи мертвотну мовчанку.

– Якби ще Мігель поїхав з нами, а так…

– То тільки в цьому проблема? Ти не хочеш їхати, бо не їде Мігель?

Дімон, здавалось, аж зрадів, що перед ним не мрець.

– Не тільки, Максе. Мексика – це дуже далеко, ні ти, ні я не знаємо іспанської, а мексиканці не знають англійської, у нас там немає друзів, взагалі нікого немає, і коли щось трапиться…

– Коли щось трапиться, ми будемо разом!

– Я розумію, але…

– Що «але»?!

– Давай поїдемо потім, ну, може, під Новий рік абощо…

Я ледве стримався, аби не бовкнути щось образливе.

Одне з найстрашніших слів у житті – це слово «потім». Є ще й інші, як-от «якось воно буде», або «там побачимо», або «ще 5 хвилин… посплю ще тільки 5 хвилин, а от потім…». Але серед усіх слово «потім» найстрашніше. Я ненавиджу саме це слово.

Людям властиво все відкладати на потім, мотивуючи це тим, що на носі – купа нагальних справ, що є термінова робота, яку, хоч лусни, слід виконати вчасно, що необхідно перейматися кар’єрою, бігти туди-то, робити те-то, не спати ночами, писати, звітувати. Хоч, проте, ніхто не скаржиться на дефіцит блискучих ідей у голові, кожен у запасі має сонмище прекрасних замислів щодо того, як краще реалізувати себе, і ще більше планів, куди можна було б поїхати подорожувати чи відпочити, але все це потім, через тиждень, через місяць, наступного року, от-от, тільки б завершити проект, заробити трошки більше грошей чи дочекатися підвищення, зате потім… Але уявіть: одного дня ви прокидаєтеся бадьорим і зосередженим на майбутньому, з непохитною рішучістю назавжди покінчити з «потім», зиркаєте в дзеркало й – опа! – виявляється, вам уже під сімдесят, і ось тут у голову, наче товстий огидний хробак, потихеньку вгризається болюча думка, що повноцінного життя так і не було, що весь час воно ховалося десь там, за ширмою непробивного «потім», що за всі ці роки вам так і не стало снаги заглянути за ширму та спробувати на смак, помацати, яке воно, те справжнє життя.

Дзуськи! Не на того напали! Це не для мене: я ненавиджу слово «потім»! Однак, повторюся, це не вирішувало проблеми: Дімон просто підставив мене.

– Чому ти не сказав раніше?

– Мені шкода, що я так підвів тебе, – Дімону справді було ніяково.

– Слухай, Дімоне, – почав я, намагаючись надати голосові якомога більш приязного тону, проте, хоч як не намагався, однаково скидався на захриплого після грандіозної пиятики тигра. – Ніхто не говорив, що це буде легка поїздка із першокласними гідами та п’ятизірковими готелями. Навіть якби ми хотіли, у нас на таке не вистачить грошей. Для нас із тобою Мексика – це пригода, це авантюра з безліччю небезпек, і в той же час це романтика, якої ти не знайдеш більше ніде на планеті! І ця авантюра можлива тільки тоді, коли ми будемо разом! Скільки твоїх друзів побували або хоча б планують поїхати до Мексики? Отож бо. Це наш шанс розбавити прісне життя чимось справді непересічним й ексцентричним, це нагода виділитися, зробити щось таке, чого не можуть зробити інші, а те, що ми не знаємо мови, тільки додасть пригоді гостроти. Я знаю, що розмови твоєї матері про якесь там придуркувате пророцтво хвилюють і навіть лякають тебе, але це життя, Дімоне, перешкоди в ньому трапляються на кожному кроці, вони для того й існують, аби їх долати! Невже ти поступишся через те, що якась стара карга з трухлявим дуплом замість мозку своїми теревенями намагається керувати твоїм життям?! Та що та відьма знає про Мексику?! Б’юсь об заклад, вона, крім торфовищ, косооких зайців і коров’ячого лайна, нічого більше не бачила в тій Білорусі! Зрештою, ти думаєш, мені не лячно пертись у таку далечінь? Але я ні на мить не дозволяю собі засумніватись у тому, що все буде просто чудово!

– Я подумаю, – сухо відрізав Дімон, похнюпившись так, що ледве не вперся підборіддям собі в груди, – я подумаю, поговорю з… е-е-е… хм… я зателефоную тобі сьогодні ввечері.

– Даю тобі час до півночі, – холодно просичав я, після чого підвівся і, силкуючись погамувати оскаженіле тремтіння в кінцівках, рішучими кроками помарширував із ненависного кафетерію геть.

Дорогою додому від незносного душевного розладу я замалим не віддубасив трьох шведів, які мали нещастя втрапити мені під гарячу руку на вулиці, але двоє своєчасно дали драла, а третій заліз на найближче дерево, звідки почав щось жалібно скімлити. Я спробував кілька разів збити його цеглиною, але мені це швидко набридло.

Удома я ледь не гарчав із розпуки, гатив кулаками в стіни та ліжко, розбив дві тарілки, погнув у трьох місцях сковорідку та, здавалося, одним лише поглядом міг би трощити стіни. Я лаявся так, аж самому страшно згадувати: за таке у XV столітті моментально відлучали від церкви. Але ні, я не збожеволів – я завжди так реагую на каверзи долі, особливо тоді, коли не можу зарадити ситуації, в якій від мене вже нічого не залежить.

Дімон зателефонував за чверть до одинадцятої. Я щосили намагався погамувати себе, приховуючи зрадливе люте джерготіння в голосі, і підніс телефон до вуха.

Я знав, що він скаже. Казати такі речі по телефону завжди легше – не треба дивитися у вічі. Він повторив своє «ні». Звичайно, перед тим укотре розписав усі потенційні небезпеки на нашому шляху так, ніби я тягнув його мандрувати геєною вогненною, а не Мексикою. Загалом він уперто притримувався своєї версії про ворожку та її пророцтво.

Я більше не переконував його. Мрія всього життя, яка, здавалося, вже була у мене в руках, знову (чорт забирай, знову!) вислизнула з-під самого носа, розтанула, як тремке марево, посеред пустелі. Я задихався від люті та безсилої злості. Але мовчав.

Дімон, очевидячки, теж почувався незручно. Думаю, не так переді мною, як перед Сьомою та Сергієм, перед якими доведеться виправдовуватися за свої слова, так необачно кинуті у барі на Gamla stan’і, тому він не просто відцурався своїх намірів, а намірився і мене відрадити від поїздки, щоб це виглядало, наче я сам роздумав їхати. Останніми його словами стали:

– Максе, ти знаєш, я тут подумав… а навіщо воно тобі, пертись до тієї Мексики? – він трохи помовчав, а після того додав: – Я тобі друг, і моя тобі порада: забудь про це…

То була остання крапля: у мене зірвало дах і відмовили гальма. Я брутально вилаявся, жбурнув телефон чимдалі від себе і готовий був розлетітися на атоми, організувавши новий Big Bang.[19]

Від отого фальшивого «я тобі друг» у мене ледь не потьмарилася свідомість, я шаленів і булькав, неначе загнаний у клітку дикий звір, виливаючи в порожнечу пекучу образу на несправедливий світ. Але я розумів, що нічого – абсолютно нічого – не можу вдіяти, адже Дімон, урешті-решт, має право вибору, і ніхто не може та й не має права примушувати його кудись пертися проти його волі.

Майже годину я скаженів, плюючись прокляттями в густе вариво ночі, поки темрява за вікном не заіскрилась іонами гіркоти та гніву. Затим, знесилений, завалився в ліжко, затиснув голову обома руками і, втупившись у стелю, лежав посеред гострих уламків власних ілюзій і надій.