Читать книгу Мексиканські хроніки - Максим Кидрук - Страница 8

«Субота, 12 липня 2008, полудень. Сиджу на департаменті сам-один. Лишилося менше двох годин до початку Мрії.

Ще звечора роздрукував останні карти та рекомендації, а також інформацію про всі місця, так звані «a must see».[29] У Стокгольмі вчора весь день хмарилось і йшов дощ, а сьогодні сонячно. Зараз продивляюся погоду за маршрутом. Щось не вельми втішно: лише у Парижі сонячно, а за прогнозом на час прибуття у Мілані та Мехіко – дощ і навіть грози… Але то таке, не з цукру, не розтану.

Вирішив брати із собою ноутбук, аби, щойно вигулькне можливість, викладати фото в Інтернеті.

Оце й усе… Писати якось не хочеться. Настрій не те щоб святковий, а зібраний і зосереджений. Попереду двадцять дев’ять годин дороги та дванадцятигодинний переліт через Атлантику.

Закінчую пакувати наплічника й уперед, на Мексику!

Ciao!»

* * *

Це запис у моєму щоденнику, зроблений відразу пополудні, менш як за дві години до відправлення зі Стокгольма. Нашкрябавши прощальне «Ciao!», я закинув наплічник на спину, нап’яв на вуха ковбойського бриля з крутою ковбойською шворочкою й узяв курс на T-Centralen – ключовий транспортний вузол у Стокгольмі, де сходилися докупи всі гілки метро, маршрути автобусів і лінії приміських потягів.

До Мілана я мав добутися на крилах ірландського low-cost[30] «Ryanair», такої собі темної та непевної конячки у великому сімействі європейських авіаперевізників.

Одного разу я уже літав із «Ryanair» до Венеції. Пригадую, тоді впродовж перельоту з усіх фігур вищого пілотажу льотчик не виконав хіба що мертвої петлі та штопора. Всі інші, враховуючи керовану бочку, горизонтальну вісімку, переворот Іммельмана та бойовий розворот перед самим приземленням, пройшли просто на відмінно. Це був перший раз, коли на мої очах увесь салон горлопанив і вищав від страху, а після посадки шалено аплодував зі сльозами на очах, як у театрі після виступу Паваротті.

Я не плескав у долоні. Мені чомусь хотілося піти та набити пілотові пику.

Тож на T-Centralen я завантажився в сірий слимак-автобус, який курсував між центром шведської столиці та плюгавим аеропортом Skavsta. Той аеропорт зачаївся під боком плюгавого містечка Нічопінь (Nyköping) за сотню кілометрів від Стокгольма, і звідти літали тільки такі плюгаві дешевки, як «Ryanair». Такі вже особливості у всіх low-cost авіаліній: вони підтримують сполучення між зовсім крихітними аеропортами, звідки зазвичай ще достобіса добиратися до реального пункту призначення. От і мій рейс, номінально позначений як рейс від Стокгольма до Мілана, летів зовсім не зі Стокгольма та зовсім не до Мілана, а з хирлявого Нічопіня до Бергамо. Бергамо – це ще одне місто-сателіт доморощеного аеропорту, що підпирає кордон зі Швейцарією десь на півночі Італії.

Очевидно, цього разу пілот «Ryanair’у» був не в гуморі, бо до Бергамо я дістався без проблем та усяких вихилясів, навіть приземлився, пам’ятаю, наче в масло, незважаючи на те, що того вечора з мускулистих схилів Альп униз у долину сповзали покручені моцаки грозових хмар.

Попри пізній час, у столиці Ломбардії парило та муляло задухою. Довжезний аеропортовий автобус довіз нас до термінала, де я хутко забрав свій нанорюкзак, якраз вчасно, щоб устигнути на останній автобус до Мілана. Італія чимось надто нагадала рідну Україну; обидві країни взагалі жахливо подібні у всьому, що стосується безладу. Річ у тім, що автобуси між благеньким аеропортом у Бергамо та Milano Centrale[31] ходять із 7-ї ранку до 2-ї ночі, тоді як між Milano Centrale та міжнародним аеропортом Лінате, звідки о 7-й ранку наступного дня я летів до Парижа, – лише від 9-ї ранку до 9-ї вечора. Якби я затримався ще хвилин на п’ять, то вже не застав би останній автобус до Мілана, котрим я ще міг устигнути на центральну станцію до відправлення звідти останнього автобуса в Лінате.

Але я встиг. Захеканий, упрілий і липкий прискакав на посадковий майданчик і ввірвався в автобус. Якийсь італієць, певно, працівник автобусної зупинки, нахабно виволік мене назад і попрохав скинути рюкзак у багажне відділення. Я блискавично пригадав схожу ситуацію, про яку напередодні читав на форумі «TripAdvisor».[32] Там якісь добрі люди, рясно розбавляючи свою писанину лайкою, описували, як у котрогось із них у подібній ситуації в аеропорту Бергамо підхопили багаж, нібито покласти до багажного відділення, а після прибуття до пункту призначення виявилося, що валізи просто зникли. У моєму рюкзаку, крім ноутбука, нічого цінного не було, тому я, якусь хвильку повагавшись, дозволив зняти з себе наплічника та запхати його до багажного відсіка внизу автобуса. «Якось буде, – майнуло в голові. – Кому той ноутбук треба?»

Ще в аеропорту відчувалось, як несамовита задуха щомиті наростає та грубшає, ніби погрожуючи знищити все живе. Небо аж кипіло пошматованими хмарами. Коли автобус вискочив на пласку автостраду, стало видно, як удалині, десь там, де мав бути Мілан, безперестану танцюють блискавки.

Поки ми шпарко котилися сірою магістраллю назустріч нищівному шторму, я невідривно дивився на густе та страхітливе електричне мереживо у небі на заході. Але незабаром мені це набридло, і я втупився у бокову шибу, неуважно проводжаючи поглядом краєвиди за вікном.

Буревій, одначе, невдовзі нагадав про себе, вистріливши громовицею такої сили, що я аж підскочив у кріслі, а позаду в салоні розревілося немовля.

Хвилин за десять автобус підкрався до самого краю бурі.

Хмари над головою сунули такі, що страшно було глянути, фіолетові блискавки шугали туди-сюди, заливаючи дорогу бузковим світінням. Затим налетів перший шквал і вперіщив по шибах свинцевими краплями. То був не зовсім звичайний дощ, бо нормальний дощ проходить кілька фаз, як-от: «окремі великі краплі», «часті маленькі краплі», «тихий дощ», «просто дощ», «хлющ» і, зрештою, «сильна злива», яка іноді переходить у «ллє як із відра». Так от, шквал під Міланом удав, буцімто його не стосуються віковічні правила формації всіх гідних шани дощів, і почався із фази «ллє як із відра». За кілька хвилин цей нахаба перейшов у нову безіменну фазу, прикметною ознакою якої стало перетворення нашого автобуса на глибоководний батискаф.

Стихія шаленіла не на жарт, нещасні авто безсило брьохались у воді, палаючі в небі громовиці створювали ефект мерехтливої світломузики на землі. Стіна води з небозводу стала настільки щільною, що водій змушений був спинитися просто посеред вулиці: попереду не можна було нічого розпізнати. А потім рубанув град, глянсуватий, рясний і крупний. А ще дах автобуса почав текти, відчуття виникало таке, наче сидиш у картонній коробці з-під взуття, на якій хтось завзято вистукує, мовби на барабані, а ззовні цокочуть і тріщать, шматуючи повітря, електричні розряди небувалої сили.

Час від часу я позирав на годинник, розуміючи, що мої шанси встигнути на останній автобус до Лінате стрімко скочуються до нуля…

Дощ-почвара вщух так само раптово, як і почався, вода зійшла, блискавки стихли і заповзли назад в Альпи. Подзьобаний градом автобус нарешті рушив і без пригод доїхав до Мілана. Попри бурю, я прибув на Milano Centrale якраз вчасно, щоб помахати рукою моєму автобусові в аеропорт Лінате: він саме відчалював з іншого боку вокзалу. Розлючений через те, що проґавив останній шанс дешево доїхати до Лінате, я вискочив на мокрий та обліплений пошматованим листям асфальт і висловив усе, що я думав про італійську транспортну систему, показавши вслід тому омнібусу, на якому я зараз мав би їхати до Лінате, нехитру комбінацію з одного пальця. Якраз у цей момент водій замурзаного корита, на якому я щойно доплив до центральної станції, відкрив багажне відділення…

Пригадую, перше, що я тоді бовкнув (насправді друге, бо те, що сказав першим, не пропустив би на ці сторінки редактор):

– …Краще б його вкрали.

Посередині багажного відділення, зухвало розпихавши всі інші важчі валізи по кутках, гордий, наче айсберг, що потопив «Титаніка», плавав мій наплічник – багажне відділення виявилося на дві третини залитим водою.

«Нє, точно, краще б його вкрали, було б не так образливо», – зринуло в голові. Ніколи не думав, що мій ноутбук, який вірою та правдою служив мені от уже три роки, загине такою жалюгідною смертю, немовби якийсь придуркуватий потопельник.

На той момент, коли водій підняв кришку, вода схлинула на асфальт, а мій рюкзак, який через свої малі габарити не діставав дна і з останніх сил тримався на плаву, чкурнув за потоком води просто мені в руки. Я ледве встиг схопити його за лямку, затим, хляпаючи по калюжах і на ходу складаючи рими з матюків, похнюплено почовгав до найближчого смітника викидати ноутбук. Не носити ж тепер оте залізяччя із собою по всій Латинській Америці?

Тим часом надворі швидко згущувалися сутінки. Поспішати мені було нікуди (однаково добиратися до аеропорту тепер доведеться на таксі), однак напередодні я начитався багато зловісних відгуків про криміногенну обстановку довкола міланського вокзалу, тому вирішив не ризикувати й ушитися звідтіля якомога швидше. Я став біля лави, розкрив наплічника, запустив усередину руку, й – от чуднота! – всі речі виявилися зовсім сухими! Тоді я врешті припинив лаятися, розчулено шморгнув носом і подумки подякував усім святим укупі із совісними виробниками рюкзака. Настрій, який був підупав, знову покращився, а втім, як небавом з’ясується, зовсім ненадовго.

* * *

Дощ остаточно вщух, і небо почало трохи розпогоджуватися, оголюючи срібні цятки холодних зір. Я розшукав привокзальне таксі, втовкмачив таксисту, що мені треба до Лінате, сів і поїхав.

Таксист був молодим чорнявим хлопом, кумедним і балакучим, який сяк-так міг спілкуватися англійською, а це для італійця просто колосальне досягнення. А ще він виявився скотиною.

Усю дорогу він без угаву весело белькотів, а потім, коли прибули, видав:

– Фіфті євро, пліз!

– Йоманарот, скільки-скільки?!

– Фіфті… файв зеро, – повторила та італійська скотина.

– Скотина! – відповідаю йому.

Так і видав. Щоправда, українською.

– Но, мен, ю но андерстанд, тайм із мані, мані із гуд, соу фіфті євро![33]

– Скот! Нелюд! Бляха муха! – кричав я, розраховуючись (а що було робити?).

Затим я вискочив на бетонну доріжку коло височенних скляних дверей, крізь які проглядався один із терміналів міжнародного аеропорту. Абсолютно порожній усередині.

Зазвичай розсувні двері аеропортів обладнано фотоелементами, але цього разу я ледь не протаранив їх лобом – шиба воріт ніяк не зреагувала на моє наближення, що могло означати лише одне: аеропорт зачинено на ніч. Я насупився.

«От зараза! Схоже, ночуватиму сьогодні з ховрахами в траві біля аеропорту, – промайнуло в голові, – непоганий початок мандрів, нічого казати».

Проте я не здавався, трохи пошвендяв навкруг і таки надибав трохи менший відчинений хідник, кудою і прослизнув до термінала.

Усередині було порожньо, настільки порожньо, що мене аж морозом пройняло. Стійки реєстрації, багажні відділення, каси, кіоски, ресторанчики – все стояло пусткою; картина чимось нагадувала моторошні кадри з фільму за мотивами одного з романів Стівена Кінга. Яскраве освітлення палахкотіло у кожній залі, однак це тільки підсилювало гнітюче враження, ніби аеропорт працював у нормальному режимі, а тоді зненацька, ні з того ні з сього, всі люди кудись поділися. Я боявся дихнути зайвий раз чи зробити необережний крок, позаяк усі звуки моторошною луною прокочувалися мовчазним терміналом, стонадцять разів відбиваючись і посилюючись.

Першою живою істотою, що я стрів у Лінате, став темнолиций прибиральник із товстенними чорними дредами на голові та гігантськими навушниками на вухах, який гасав терміналом на своїй машині для прибирання, зі знанням справи розтираючи грязюку по підлозі. Я очікував, що він зараз випхає мене на вулицю, однак волохатий телепень навіть не звернув на мене уваги. Він кілька разів проїхався повз мене на своїй машинерії, мовби я був ще одним стовпом у холі, після чого забрався геть, а я потрюхикав далі, вишукуючи місце, де можна було б подрімати.

Усе, що я виявив, – кілька квадратних пластикових сидінь зі сталевими підлокітниками, загублених в одній із крайніх зал термінала. Я обнишпорив увесь поверх, поки не впевнився, що ці стільці презентували всі наявні засоби для сидні у міжнародному (хай йому грець!) італійському аеропорту. Не маючи іншого вибору, я запхав наплічника під одне з тих крісел, почепив свого ковбойського капелюха на сусіднє, після чого змарнував добрих п’ять хвилин, пробуючи підшукати більш-менш зручну позу. Однак скидалося на те, що ті стільці проектували винятково для тортур, але аж ніяк не для спання чи комфортного сидіння.