Читать книгу Подорож на Пуп Землі - Максим Кидрук - Страница 12

Наближаючись до Уакільяса (Huaqillas), я зовсім не думав про те, що ми чинимо щось героїчне. Згодом якийсь американець у хостелі в Лімі, столиці Перу, почувши, що ми з Яном перетинали кордон самотужки, схопиться за голову й злякано заволає:

– Ви сунули туди самі? Ви справді не мали із собою гіда?! Та ви «крейзі», хлопці! Oh my God, ви просто ненормальні!!!

Але це буде пізніше, значно пізніше. Того дня, залишаючи рано-вранці Куенку (Cuénca), фінансовий центр Еквадору, де банків більше, ніж пивничок і бомжів, я ще не знав, що Frontera є одним із найнебезпечніших місць на всьому південноамериканському континенті, жорстокою та дикою місциною, де людське життя не варте й півсотні американських доларів, а поодинокі мандрівники частенько зникають безвісти.[51] Я й гадки не мав, що Frontera – це зовсім не кордон, це особлива територія, яка живе за власними нещадними правилами та законами, непояснюваними нормальною людською логікою.

Те, що зранку ви залишили Еквадор і вступили у Fronter’у, аж ніяк не означає, що ввечері цього ж дня ви опинитеся в Перу…

Неділя, 5 липня 2009-го, Баньос. Три дні до перетину кордону.

Планування поїздки я завше беру на себе. Ця Експедиція, детальний звіт про яку ви зараз тримаєте в руках, зрозуміло, не стала винятком.

Мій план перетину еквадорсько-перуанського кордону був простим, мов двері. За вихідну точку для переправи Перу я вибрав Куéнку, третє за величиною місто Еквадору, великий фінансовий центр, розташований на півдні країни. Спочатку я планував дістатися з Куенки до Лóхи, тоді з Лохи – до прикордонного містечка Макарá (як це зробити, я ще не знав, але думав, що якось зорієнтуюсь на місці), затим у Макарі перетнути кордон, а вже звідти доїхати до Суйяни. Проте це ще не все. В Суйяні нам треба буде пересісти на автобус або ж зловити попутку до Піури. Піура – це місто, яке я обрав для першої ночівлі на перуанській землі. Загалом триста п’ятдесят кілометрів через гори, плюс перетин кордону. За один день. Отакий-от, друзі мої, простенький план.

Попри таку вражаючу простоту, із цим планом у нас від початку щось пішло не так. Пізно ввечері напередодні виїзду з Баньоса Ян підсів до мене на ліжко та стурбовано запитав:

– Чувак, як ми перетинатимемо кордон Перу?

Так і запитав. Просто і не соромлячись. Як мужик мужика. Я з готовністю дістав із рюкзака свій «magic book» і виклав товаришу мій конгеніальний план прориву до Перу:

– Спочатку ми їдемо автобусом з Куéнки до Лóхи, звідти – до Макари, там переходимо кордон і далі на попутках аж до Піури. Всьо просто! Я знаю, це буде важко, доведеться робити достобіса пересадок, крім того, мусимо виїжджати дуже рано, але я сподіваюся, що за день упораємось.

Чех дивився на мене сумовито та безнадійно. Так на мене дивиться моя маленька племінниця, коли загрáється і не встигне домчати до туалету. Я подумав, що Ян зараз почне просторікувати про різноманітні труднощі, які чигатимуть на шляху, адже цей кордон – це не просто кордон, а Frontera між Еквадором і Перу, а ми, мовляв, нічого не знаємо про Fronter’у, нічого не знаємо ні про митників, ні про їхні вимоги, ми взагалі нічого не знаємо, тож не варто сподіватися, що зможемо ось так от просто й гладко пробратися аж до Піури всього за дванадцять годин. Проте чех нічого такого не сказав. Натомість він почухався і мовив:

– Максе, мені потрібно тобі дещо показати. Ходімо.

Ми вийшли з нашої кімнати та попрямували вниз. Зупинилися на сходовому майданчику якраз поміж першим і другим поверхами. На одній зі стін просто за Яновою спиною висіла здоровенна глянсувата карта Еквадору. На ній було видно також значну частину північної частини Перу. З виглядом людини, яка знає все, я підійшов упритул до мапи.

– Ну, – трохи пиндючно прогугнявив я, – це карта Еквадору. І що тепер?

– Глянь сюди, – мовив Ян, затим провів пальцем по блискучому полотні мапи, спинившись у якійсь точці внизу плаката.

Я нахилився і простежив за його пальцем. Кордон. Frontera. Згори широкою червоною лінією тягнеться магістраль, вона проходить Куенку, Лоху, впирається в Макару та Янів палець. А тоді мій напарник різко, наче фокусник, прибрав долоню з мапи – і я аж зубами клацнув… На прикордонному містечку Макарá дорога обривалася. З перуанського боку не було позначено ніякого шляху – ні шосейного, ні ґрунтового. Єдина дорога, якою можна перебратися на той бік кордону, пролягала значно західніше, притискаючись до крайки Тихого океану.

– Ти пропонуєш трюхикати від кордону до Піури пішки? – серйозно запитав Ян. – Я розумію, друже, там усього лише двісті кілометрів горами, та все ж…

Я спантеличився, але не так щоб дуже. На моїй карті, яку я скачав з Інтернету під час скороспішного планування Експедиції, Панамериканська магістраль роздвоювалася в Куенці. Одна з гілок, як і намальовано на мапі в хостелі, тягнулася вздовж узбережжя, інша – значно коротша – проходила через Макару. Дві дороги знову зустрічалися в Суйяні. Щоправда, моя карта, так би мовити, була не зовсім картою, а радше, схемою, а тому не витримувала жодної критики порівняно з мапою, що висіла в хостелі «Трансильванія». Втім, я все ще не бачив жодних причин для паніки.

– Можливо, ця карта застаріла, – напустивши на себе поважного вигляду, припустив я, а сам тим часом намагався відшукати в легенді рік випуску. – Може, коли її складали, того шляху просто не існувало.

Мій напарник стенув плечима:

– Ти бос, тобі й вирішувати. Я просто не хочу, щоб перетинаючи кордон між Еквадором і Перу, ми вибрели на світ білий десь у розлогих степах Патагонії.[52]

– Відставити розмови! – рішуче гаркнув я. – Не розводь мені тут паніки! – говорив твердо й упевнено, адже карта на стіні справді виглядала доволі пошарпаною. – За моїми даними до Піури через Макару веде одна з гілок Панамериканської магістралі. Як це так, що траси далі немає? Такого не може бути! Це ж Панамериканська магістраль! Карта просто дуже стара!

Я справді вірив у те, що казав. Я просто не міг уявити, що дороги, котру офіційно нарекли Панамериканською магістраллю, насправді не існує.

Ян про всяк випадок сфотографував карту з найбільш можливим розширенням.

Понеділок, 6 липня, полудень. Десь по дорозі між Баньосом і Куенкою.

– Чувак, ти впевнений, що ось це – Панамериканська магістраль? – тихо запитав Ян, причиняючи вікно машини. Салон аж плавився від спеки, проте крізь відчинене вікно постійно залітали важкі клуби здійнятого колесами пороху, іноді навіть проскакували камінці. Це дратувало.

Я розкрив itinerary й уважно передивився мапу Еквадору. Поволі докумекував, що не варто вірити всьому, що пишуть чи малюють в Інтернеті.

– Це… хм… ну, це має бути Панамериканська магістраль. Іншої дороги від Ріобамби до Куенки немає. Принаймні… кгм… тут так намальовано…

Кілька годин тому ми з напарником зловили попутку й зараз тряслися в допотопному пікапі в компанії ще зовсім молодого хлопця-водія та двох пухкеньких, мов бочечки, еквадорських дівуль, прямуючи до Куенки. Еквадорець виявився худющим хлопчиною з крихітними, немов дитячими, вухами й очима, але гіпертрофованим почуттям гумору, а дівки (одна з яких, як я зрозумів, була дівчиною шофера) – форменими представницями простакуватих і водночас імпозантних перуанських селянок.

Наші попутники не знали англійської. Між собою вони перемовлялися винятково мовою кечуа.[53] Кілька разів я діставав свій кишеньковий англійсько-кечуанський розмовник, придбаний ще у Стокгольмі, та пробував скласти кілька речень древньою мовою інків. Мої недолугі спроби, схоже, виглядали не дуже вдалими й лише веселили перуанців. Час від часу водій виправляв мене, а дівчата не припиняли з мене реготати. Ян, ні бельмеса не розуміючи, шкірився з дівками за компанію, що мене дуже злостило.