Читать книгу Подорож на Пуп Землі - Максим Кидрук - Страница 9

Зазвичай людський організм цілком передбачено реагує на різні фізичні навантаження. Кожен із нас усвідомлює, що за певних умов зможе пробігти стільки-то кілометрів, підтягнутися стільки-то разів на перекладині тощо. Тому, добре знаючи кондиції власного тіла, неважко припустити його реакцію на затяжний крос чи підтягування на турніку. Якщо я, наприклад, швидко біжу, то, відповідно, дихаю швидше і моє серце б’ється частіше, щоб донести більше кисню до м’язів. Це логічно та природно. Коли спиняюся, моє тіло цілком очікувано раніше чи пізніше заспокоюється: серцебиття стишується, дихання помалу відновлюється. Це нормальний стан речей: інакше бути не може.

Словом, якщо ви не космонавт, котрого щодня заштовхують до центрифуги та метеляють там, немов ганчірку в пральній машинці, навряд чи вашому організму доведеться колись відчути на собі щось по-справжньому екстраординарне та непередбачуване.

Принаймні, ви на це точно не очікуєте.

2 липня 2009-го.

Після Мітад дель Мундо ми з Яном повернулися до Кіто, де востаннє перевірили карти та старанно переглянули наше нечисленне бурлацьке спорядження, а вже вранці наступного дня полишили столицю Еквадору, тримаючи курс строго на південь. Першим пунктом призначення для Експедиції став Котопаксі, найвищий діючий вулкан світу.

Котопаксі – це стратовулкан,[24] розташований у еквадорських Андах за сімдесят п’ять кілометрів на південь від Кіто. Його кратер підноситься над навколишнім високогірним плато на 3800 метрів, а абсолютна висота складає 5897 метрів над рівнем моря.

Дехто стверджує, що звання найвищого активного вулкана, яке надійно закріпилося за Котопаксі, присвоїли йому незаслужено. Значно південніше, аж у Чилі, є два набагато вищі вулкани. Перший із них знаходиться на сході пустелі Атакама, має важковимовне ім’я Льюйяльяко (Llullaillaco) та сягає 6739 метрів у висоту. Ще один – Охос дель Сабадо (Ojos del Sabado) – є вищим від Льюйяльяко (6891 метр) і височить трохи південніше, на самісінькому кордоні між Аргентиною та Чилі. Проте останнє виверження Льюйяльяко зафіксовано аж у далекому 1877 році. Про Охос дель Сабадо практично нічого не відомо. Його останнє виверження відбулося добрих тринадцять століть тому. Обидва конкуренти Котопаксі стоять дуже далеко від залюднених місцин і доріг, що затруднює визначення їхнього теперішнього стану. Більше того, околиці Льюйяльяко рясно всіяні протипіхотними мінами, залишеними там із часів аргентинсько-чилійського конфлікту 1978–1982 років, через що знайдеться не так уже й багато сміливців, готових полізти та поглянути, булькає щось там у нього у кратері чи ні, хоча впродовж трьох минулих століть Котопаксі плювався вогнем не менше ніж п’ятдесят разів. Останнє велике виверження відбулося 1904 року. Найпізнішу активність зареєстровано зовсім недавно, 1975-го, щоправда, нічого справді цікавого так тоді і не сталося. Все минуло тихо, спокійно, без диму та трупів.

Звісно, було б непогано видряпатися аж до самого кратера і заглянути досередини, проте я чудово розумів, що для цього необхідні спеціальне спорядження й серйозна підготовка. Тож, реально оцінюючи можливості Експедиції, я поставив за мету вишкребтися якомога ближче до вершини Котопаксі.

Очевидно, що для того, щоб підкорити яку-небудь гору, спочатку необхідно її, гору цебто, знайти. До останнього моменту я навіть не припускав, що у нас із напарником можуть виникнути із цим якісь проблеми. Здавалося б: хіба так важко відшукати в Андах вулкан заввишки шість кілометрів? У Карпатах, скажімо, достатньо запитати першого-ліпшого місцевого вуйка, як дістатися тієї чи тієї вершини, щоб за мить отримати всю необхідну інформацію. Малоймовірно, що на запитання, як добутися Говерли (висота 2061 метр), знайдеться місцевий житель, який розведе руками, мовляв, звідкіля мені таке знати.

От тільки Анди – не Карпати… Те, що в околицях Кіто має висоту 2061 метр, є не горою, а глибоченною прірвою. Гребінь заввишки 4000 метрів ще не вважають вартим уваги гірським кряжем, а вершини нижчі за 5000 метрів нерідко лишаються безіменними. Еквадорці звиклися з тим, що народжуються, живуть і помирають посеред шестикілометрових гігантів, тому просто не звертають уваги на весь той «дріб’язок».

Отож, хай як по-дурному це звучить, ми з Яном добряче натерпілися, поки відшукали андійського вулкана-велетня.

Іще звечора першого дня, щойно повернувшись з екватора до хостелу, я почав допитуватися, як краще пробратися до короля вулканів. Минула ціла година марних випитувань, доки я не затямив остаточно, що абсолютно ніхто у хостелі не знає, як дістатися Котопаксі. Це зважаючи на те, що за ясної днини вулкан чудово видно з будь-якого місця еквадорської столиці!

Єдиним, хто зумів хоч би щось розповісти про Котопаксі, виявився австралієць на ймення Мет, власник хостелу.[25]

– Їдьте до Латакунги, – порадив Мет, зачувши, що я розпитую про Котопаксі. – Це найближче містечко коло вулкана.

– А далі? – допитувався я.

– А далі вже на місці зорієнтуєтесь.

Оте «на місці зорієнтуєтесь» мені зразу не сподобалося. Проте іншого вибору не було.

* * *

…Перед тим як пірнути в океан, сонце кілька разів проривалося крізь хмари на заході. Щоправда, на сході, там, де височіла грізна громадина височенних Анд, не було жодного просвітку. Гори довкола еквадорської столиці щільно обсіла непробивна пелена попелястої мряки. Повечерявши, я виліз на терасу над хостелом – у Еквадорі такі відкриті веранди є на даху практично кожного будинку – і довго зорив на південний схід. Десь там, значно вище від хмар, підносився вгору кратер Котопаксі. Подумалося: якби не мряка, я міг би зараз милуватися пейзажем неймовірної краси. Годину тому в якомусь затурканому кіоску я мигцем запримітив поштову листівку із зображенням еквадорської столиці на тлі могутнього вулкана. Зараз я стояв, певно, десь дуже близько від того місця, звідки робили фотографію, проте не міг повірити, що споглядаю той самий краєвид. Вулкана, здавалося, просто не існувало; погляд упирався в глуху кучугуру сірих хмар. Притрушені мрякою та розмазані сутінками кольори еквадорської столиці вилискували сірістю. Як я не прагнув, ніяк не міг домалювати у своїй уяві шестикілометрового Котопаксі над хаотичними забудовами цього міста-бедламу. Переді мною висіло малоцікаве монохромне зображення, немов простенький рисунок бездарного художника-початківця, недбало накиданий простим олівцем.

«Погано, – думав я, – дуже погано… Якщо до завтра погода не зміниться, вулкан ми не побачимо». На той час похмуре небо видавалося мені найбільшою проблемою. Я навіть припустити не міг, що ми можемо не побачити Котопаксі не тільки через кепську погоду.

* * *

– До того селища під вулканом їхати автобусом півтори години. Це мені Мет учора сказав, – затараторив Ян, щойно ми вискочили з міського автобуса коло воріт Terminal Terrestre. – Я ще запитав у австралійця, скільки приблизно коштуватимуть квитки.

– І?… – неуважно буркнув я, роздивляючись велетенську автостанцію. Автобуси – основний транспортний засіб Еквадору. Країна не дуже велика – літати літаками невигідно, тому столичний Terminal Terrestre був ущерть заповнений різнокольоровими тлустими бусиками та галасливою різнобарвною юрбою.

– Він говорив, що в Еквадорі все дуже просто: беруть один долар[26] за годину їзди. Ніколи не помилишся, – відповів Ян. Але я, на жаль, не почув товариша.

Скрадаючись, як мінним полем, ми вступили до термінала. Очі розбігалися від розмаїття вивісок і пістрявого еквадорського люду. Непередаваний галас тиснув на мозок. Відразу на вході до нас підскочив ще зовсім юний еквадорець і взявся кликати до автобусів. Про себе я зауважив, що таких малолітніх крикунів повнісінько у терміналі.

– Вам куди, сеньйори? Куди їдемо, сеньйори? – горлав хлопчик просто над моїм вухом. – Амбато? Ріобамба? Гуайякіль? Баньос? Сеньйори!

Я все ніяк не міг отямитися й дивився на нього, наче на прибульця.

– Нам треба до Лага… Лака… Лакаку… – спробував замість мене відповісти Ян. – Тьфу, дідько!

– Латакунги, – зрештою очуняв я.

– Чудово, сеньйори! – заверещав хлопчик і потягнув мене за руку до одного з виходів. – Онде автобус до Баньоса. Скажете водію, щоб висадив вас у Латакунзі.

– А як же квитки? – запитав я.

– Нема часу, сеньйоре! Автобус от-от відправляється! Біжіть мерщій, не гайте часу! Заплатите водієві в салоні.

Я зиркнув на Яна, чех спочатку стенув плечима, потім ствердно кивнув, і ми помчали на перон, де прудко заскочили до плямистого автобуса.

…Згодом я ще не раз повертатимусь до описаних нижче подій, довго аналізуватиму все, що трапилося, картатиму себе за неприпустиму необачність, млявість та інертність. Я припустився грубої помилки. Я забув, що знаходжуся на іншому материку, в чужій незнаній країні, посеред незнайомих людей. А бекпекер цього забувати не повинен! Це, можна так висловитись, злочинна недбалість. Хоча причиною всього були мексиканські автобуси…

Усередині еквадорський автобус виглядав дещо пошарпаним, але загалом доволі непоганим. Ян пройшов углиб салону та зайняв місце коло вікна. Я гепнувся на сидіння поруч із ним, підвів голову і… побачив перед собою тлусту, мов бочка, проте охайно вдягнену й зачесану жіночку. На вигляд цілком добропорядну.

Жіночка всміхнулася, тицьнула нам із Яном по пляшці мінеральної води та щось запитала у мене іспанською.

Я нічого не зрозумів, широко позіхнув і просто сказав:

– Cuanto? Скільки?

На той момент мені пригадалися люксові мексиканські автобуси. Щоразу, коли я сідав у першокласний омнібус у Мексиці, ось такі от усміхнені стюардеси підносили мені різні напої та наїдки. А потім вони перевіряли квиток, і я їхав, куди там мені треба, й усе було класно. Тож, пригадую, подумав, що автобуси в Еквадорі, певно, такі ж самі, як у Мексиці. Але вони не такі самі…

– Ти впевнений, що… – почав був Ян.

Я відмахнувся від нього:

– Так. Це геть як у Мексиці… – мовляв, не треба мене вчити, я ж бо такий досвідчений мандрівник. – Я заплачу за тебе, потім розрахуєшся, – а тоді ще раз звернувся до повнотілої еквадорки: – Dos personas, por favor.[27]

– Діес… е-е-е… діес і очо доларес, сеньор![28] – відповіла жіночка.

«Діес і очо – це скільки? – розмірковував я. Думалось якось тяжко й тугувато. Сонна довбешка відмовлялась опрацьовувати інформацію. – Це вісімнадцять чи долар і вісімдесят?»

Я зиркнув на Яна, але він більше не слухав мене і не звертав уваги на жіночку. Чех визирав у відчинене вікно, під яким хтось горлав, наче йому обценьками пальці викручували (потім виявилося, що Яну просто хотіли продати пиріжків). Краєм ока я помітив, як із приміщення терміналу на платформи неспинним потоком сунули люди, тягнучи за собою гамір, клунки і цілий букет різноманітних запахів.

Хотілося спати, ніби ведмедеві посеред зими… «Діес і очо – це, блін, вісімнадцять чи долар і вісімдесят?».

Я відкрив гаманець. Найменшою знайшлася купюра номіналом двадцять баксів. «О! – думаю. – Яка різниця, вісімнадцять чи долар-вісімдесят, – аж зрадів. – Зараз дасть решту». І вручив жіночці банкноту. Вона миттю сховала її, затим довго порпалася в кишені фартуха, після чого видала мені два долари. Я втупився у дві сріблясті монетки на долоні. Попри сонливість, щось заворушилося в моїй макітрі, і я зметикував, що вісімнадцять баксів, то, либонь, забагато за півторагодинну поїздку. Тим часом жіночка позадкувала й напрочуд швидко викотилася з автобуса.

Зрештою автобус гаркнув двигуном і повільно рушив. Ніздрі лоскотав гіркуватий запах відпрацьованих газів, що просочувалися крізь шибу. Я відкинув назад спинку сидіння та випростав ходулі, лаштуючись трохи подрімати в дорозі.

Тож усе було чудово, все було класно і чудово (геть як у мексиканських автобусах), доки не прийшов клаповухий помічник водія[29] та попросив, щоб ми показали квитки. Ян розбуркав мене, вимагаючи пояснень. Я сяк-так утовкмачив контролеру, що у нас квитків немає – нам ота ваша тлуста жіночка, контролерша, чомусь їх не дала. Сумлінний асистент шофера нічого не зрозумів про жіночку та чемно попрохав оплатити проїзд. Я скрутив зухвальцеві дві дулі зразу та сказав, що ми вже заплатили і нічого доплачувати не маємо наміру, на що та еквадорська мавпочка дуже образилась і подріботіла назад до водія…

За мить автобус вирулив на узбіччя й спинився. У проході між кріслами з’явилася кремезна постать шофера. З-за його дебелої постаті визирала клаповуха голова ображеного на життя помічника. Перше, що я подумав: «Зараз будуть бити», – а потім – «Це ж треба було, блін, посеред коротунів-еквадорців саме зараз натрапити на такого бугая». Ян, який до цього часу мовчки спостерігав за перепалкою з контролером, помітивши плечистого еквадорця, що неухильно просувався салоном, підозріло прошепотів:

– Чувак, ти… ти точно розрахувався за проїзд? Бо цей вівцебик мені чомусь не дуже подобається…

Тим часом шофер дістався наших крісел.

– Кому із цих двох бити писок? – запитав він асистента.

Помічник, нітрохи не вагаючись, тицьнув пальцем у мене.

– Я заплатив! Ви що, бусурмани? – перелякано загорлав я.

Шофер закачував рукави.

– Ти що, бляха, виробив?! – гаркнув на мене Ян, розуміючи, що ми зараз можемо покинути автобус у неприродний і, напевно, вельми болючий спосіб.

– Я оплатив… я оплатив дорогу, – лопотів я. – Присягаюся! Цілих двадцять доларів!

– Mother fucker! – схопився за голову чех. – Ти при здоровому ґлузді?! Двадцять баксів за квитки до Гула… Кала… Кака…

– Латакунги, – підказую напарникові.

– Латабанги, трясця! Ти ж мав віддати не більше ніж півтора долара!!!

Тоді я врешті-решт допетрав: кілька хвилин тому охайно вдягнена та зачесана еквадорська жіночка спихнула мені дві пляшки мінералки за ціною дев’ять доларів за кожну!

Ян швиденько розрядив ситуацію: спочатку попросив вибачення у водія, покрутивши пальцем коло скроні та недвозначно кивнувши в мій бік, а потім тицьнув йому п’ять доларів за проїзд до Латакунги, показавши, що решту він може лишити собі. Шофер гнівно форкнув, зібгав банкноти в кулаку та посунув назад до керма. І тут мене прорвало…

– Ну й телепень! Оце-то я лопух! А-а-а! Ло-пух! – смикав себе за волосся. – Мене розвели… розвели, мов туполобого туриста-нетямуху! Чим я тільки думав?!

А тоді схопив до рук пляшку мінералки, спересердя гахнув нею по спинці крісла й із розмаху запустив крізь прочинене вікно. Вслід за першою миттю полетіла Янова пляшка. Як наслідок – увесь автобус здивовано витріщався на мене. Салоном прокотилося ледь чутне: «Loco… El esta loco!».[30] Пасажири злякано переглядалися. Вони не могли зрозуміти, чого цей ґрінго спочатку відмовляється оплачувати квиток, а потім починає істерично репетувати та кидатися пляшками.

Проте в автобусі їхала одна людина, яка чудово розуміла потік гнівної лайки, яким я, не соромлячись, поливав ні в чому не винних попутників. Нею виявилася молода й вельми симпатична американка, що самотою сиділа коло вікна за кілька крісел попереду.

– Hello, guys! What happened?[31] – зацікавлена гармидером, дівчина підійшла до нас.

Я сердито подивився на неї й нічого не відповів.

– Цей чувак, – Ян кивнув на мене, – щойно заплатив двадцять «зелених» за дві пляшки мінералки.

Чорняве дівчисько пирснуло, грайливо притуливши кулачок до губів, а потім прохурчало якось навдивовижу еротично, типово по-американському:

– Really? Не переймайся! Таке трапляється з новачками в Еквадорі! Хі-хі!

Ян саркастично гикнув. Було видно, що дівуля йому дуже сподобалася. Вона мені теж упала в око, але я стиснув зуби й ще більше насупився.

– А ви куди прямуєте? – запитала американочка.

– До Калакунди… – сказав Ян і затнувся, помітивши, як дівуля здивовано вигнула брову. – Нє-нє, до цієї… як її… Лагунанги! Знов не те. Хм… е-е-е… – хлопець запитально зиркнув на мене: – Таламумби?

– На Котопаксі, – процідив я крізь зуби.

– Хі-хі! – знову розсміялася америкоска й кокетливо схилила чарівну голівку на бік. Вочевидь, вона подорожувала одна й дуже хотіла зазнайомитись із нами.

– Я там не була. Кажуть, туди дуже важко дістатися, – зауважила дівчина.

– Ми ще не знаємо, – відповів Ян. – Ми просто їдемо до Ла… ну, до одного села коло вулкана.

– Так у мене є путівник! «Lonely Planet». Там має бути все описано! Хочете, разом подивимось?

Я зневажливо скривився, готовий промовити «ні», проте Ян кивнув, радо прийнявши запрошення американки. Він зразу пересів до неї, залишивши мене жувати шмарклі на самоті.

Потеревенивши півгодини з дівулею, мій друзяка повернувся й умостився коло мене.

– Чувак, я тут дещо дізнався, – почав він.

Я мовчав, випнувши нижню щелепу вперед і сердито роздувши ніздрі.

– Я про наш вулкан. Про Котопаксі, – продовжив мій напарник. – До нього веде лиш одна дорога.

– І що з того? – скептично хмикнув я.

Замість відповіді Ян підсунув мені під носа путівник. На сторінці, що він тримав розгорнутою, я роздивився детальну карту центральної частини Еквадору. Котопаксі знаходився якраз посередині між Кіто та Латакунгою, трохи правіше від траси. До нього справді вела одна-єдина дорога, котра на півдорозі до Латакунги звертала з магістралі.

– Тут пишуть, що для того, аби втрапити на Котопаксі, насамперед треба дістатися ось цього повороту, того місця, де ґрунтовий шлях виходить на шосе, – чех тицьнув пальцем у карту та глипнув на мене. – Що ти про це думаєш?

– Я не довіряю всяким буржуйським путівникам. Там побачимо, – відрубав я і встромив ніс у вікно…

* * *

– Дивись! Дивись! Он він! Поворот на Котопаксі! – несподівано загорлав Ян і, налігши на мене, тицьнув пальцем в автобусну шибу.

– Де?

– Та ось же він!

– Ти певен?

– Так!

Я визирнув крізь вікно та ліворуч від траси встиг угледіти два здоровенні джипи, що стояли коло двоповерхової халабуди, недбало збитої з необструганих дощок. За покрівлю тій халупі правили величезні листи нержавіючої сталі, абияк накидані на опори другого поверху. Замість вікон чорніли звичайні отвори, вирубані в дошках. Відразу за машинами починалася нерівна ґрунтова дорога, яка метрів через двадцять зникала в лісі.

Якусь долю секунди я вагався: сьогодні вже втнув одну дурницю, яка вартувала мені вісімнадцяти доларів, і підсвідомо відчував, що нові непродумані вибрики можуть вилитися у нові непередбачувані затрати. Зауважу, що Овни вирізняються однією особливістю: перешкоди, на які вони налітають через власну нерозважність і необережність, тільки дужче розпалюють їх, примушуючи з шаленою впертістю кидатися в коловорот пригод, знову й знову випробовуючи долю. Я глипав крізь шибу на узбіччя й думав про те, що не знаю про те, ні чиї то джипи, ні як довго й складно добиратися до Котопаксі від того повороту. Я не знав, чи ми взагалі зможемо кудись дістатися, а проте… більше не мав ані найменшого бажання їхати до Латакунги. Якщо вулкан стоїть на півдорозі між Кіто та Латакунгою, то це означає, що ми на півдорозі й вискочимо!

– Гальмуйте! Стійте! – загукав я на весь салон. – Водію, спиніть автобус! Негайно!

– Ти чого? – прошепотів Ян.

– Дуй за мною! – кинув я через плече, затим ухопив наплічник і, протиснувшись між сидіннями, вистрибнув із автобуса на дорогу.

Мій напарник вибрався слідом за мною.

Настрій миттєво покращився. Моя витівка наче повернула мене до життя. Вистрибнути з автобуса посеред гір, десь біля підніжжя страхітливого вулкана, якого навіть не видно за хмарами, за десятки кілометрів від найближчого житла – це саме те, що треба!

Симпатична американка злякано лупала на нас через вікно автобуса. Ян глянув на неї та лише стенув плечима, відповідаючи на німе «what the hell is he doing?»,[32] що застигло в очах дівчини.

Через хвилину автобус зник за поворотом.

Широко розставивши ноги, я стримів на обочині, весело дивлячись уперед. Коло джипів розташувався широкий плакат, подряпаний сонцем, вітрами й дощем, на якому красувався промовистий напис: «Bienvenidos a la compania de transportes».[33] Над входом до халабуди висіла дерев’яна вивіска «Informacion».

– Ходімо, дізнаємося, що тут і як, – мовив я, після чого ми з друзякою перебралися через дорогу та зайшли до халабуди.

На вході мене перестрів на голову нижчий еквадорець в кумедній в’язаній шапочці та синій ватяній куртці, які в Україні були вельми модними років із двадцять тому. Чоловічок приязно посміхався.

– Привіт, моє ім’я Роберто! – привітався він.

– Хело! – відповіли ми.

– Котопаксі? Вам на Котопаксі? – запитав Роберто, випереджаючи мої думки.

Я кивнув, після чого еквадорець провів нас досередини дерев’яної хижки, розклав на примітивній, погано обструганій лаві велику карту околиць Котопаксі та заходився показувати, куди ми можемо потрапити. Ґрунтова дорога звивалася схилом вулкана до висоти 4500 метрів. Звідти можна піднятися на 4800 метрів до будинку «refugio»,[34] в якому професійні скелелази відпочивають перед штурмом кратера. Далі без спорядження йти заборонено. За сорок доларів Роберто згодився провести нас до «refugio», принагідно показавши всі принади найвищого активного вулкана світу.

– Але ж хмари… – буркнув я, тицьнувши пальцем за вікно.

– На північному схилі дме дужий вітер, – заспокоїв нас Роберто, – там завше ясно. Крім того… ми піднімемося вище від першого, найтовщого пласту хмар…

Коли ми сідали у велетенський пікап кремового кольору, я несподівано запримітив, що Роберто… не має правої руки. Насилу стримавшись, аби не виказати свого ошелешення, я сказав про це Янові. Чех здивувався не менше за мене. Проте щойно ми рушили, виїхавши на розбиту гірську дорогу, всі мої побоювання наче вітром здуло. Низькорослий еквадорець давав раду гігантському повнопривідному джипові краще за більшість бачених мною водіїв, упевнено об’їжджаючи велетенські камені та протискуючись на нешироких карнизах над прірвами…

На півдорозі спинилися коло жалюгідної подоби ресторану, де чорнявий абориген, такий же низенький, як і Роберто, пропонував нечастим подорожнім нехитрі наїдки. По той бік звивистого путівця стримів велетенський конус Котопаксі. Я вже міг без особливих зусиль роздивитися бордові сліди магми на його боках, зиґзаґуваті язики вічних снігів, що сповзали з кратера в долину. Проте верхівка конуса – страхітливе жерло найвищого активного вулкана – все ще лишалася невидимою за густим покровом сліпучо-білих хмар.

– Я піду куплю води, – кажу.

Ян похапцем висмикнув у мене з рук гроші та всадовив назад у крісло.

– Сиди краще в машині. Я сам схожу. Ти вже сьогодні купив раз.

Води в пляшках у магазинчику не виявилось. Ян виніс із собою дві великі склянки звичайної води, щоб напитися наперед, оскільки, за словами Роберто, далі води більше не буде.

Напившись досхочу, ми продовжили дертися вгору. З-під коліс виривалися клубки густої пилюки, з якої час від часу, немов іскри, вистрілювали камінчики. За вікном пропливали безлісі ландшафти, закидані велетенськими валунами, схожими на зрубані голови давно загиблих богатирів.

Помалу ми піднімалися вище та вище. Хмари рідшали, розвиднюючи небокрай.

– Двадцять… максимум тридцять хвилин, і небо стане чистим, – запевнив мене Роберто.

Король Смерті

Котопаксі дуже небезпечний. У разі його серйозного виверження буде зруйновано всі поселення у приміській зоні Кіто. На цей момент там проживає близько одного мільйона осіб. Ще більша небезпека загрожує містечку Латакунга. Тричі, 1744, 1768 та 1877 років, воно було повністю стерте з лиця землі.

Найбільшу загрозу під час виверження становить не лава. Завдяки значній висоті розпечена магма, викинута з кратера, майже відразу кам’яніє, не встигаючи збігати схилами. Проте величезна кількість виділеного тепла спричиняє напрочуд швидке танення вічних льодів навколо кратера, що призводить до виникнення селевих потоків небувалої сили. Лавини бруду та перемеленої вулканічної породи котяться схилами вниз, змітаючи все на своєму шляху. 1877-го – після надзвичайно потужного виверження – селеві потоки з Котопаксі за вісімнадцять годин досягли містечка Есмеральдес на… березі Тихого океану.

Котопаксі – не просто вулкан. Котопаксі – бог. Причому не тільки серед вулканів, але й серед людей. Ще за століття до приходу іспанців племена, що жили навколо могутньої гори, поклонялися їй як божеству. Поблизу річки Ріо Піта знайдено фундаменти будинків древніх скотарів, що населяли схили вулкана. Посеред руїн стоять кілька платформ, на яких жерці поклонялися вулкану. Є докази того, що навіть інки, підкоривши територію сучасного Еквадору, приносили жертви, щоб задобрити Котопаксі. Вони називали його Королем Смерті. Скелястий монстр посеред Анд був, безсумнівно, вельми вередливим, лихим і нещадним божеством…

На одному з поворотів однорукий провідник зненацька пригальмував і проказав:

– Сніг…

Я глипнув туди, куди він показував. Обабіч дороги, в тіні під величезним сірим каменем лежало кілька кавалків спресованого снігу. Такого ж сірого, як і сам камінь.

– Та хіба це сніг! – зневажливо пхикнув я. – Якесь неподобство, а не сніг.

У цю мить ззаду надлетів подих крижаного вітру. Він підхоплював порохняву, здійняту колесами, і гнав її попереду авто, зловісно шерхочучи дрібними камінчиками. Мабуть, уже тоді віковічні духи гір – грізні демони, які захищають Котопаксі споконвіків, – страшенно розлютилися на мене за щойно озвучене святотатство. Проте я не звернув на те жодної уваги.

Дихалося напрочуд вільно та легко.

– Як на мене, то всі ці балачки про «altitude sickness»[35] – суцільна вигадка, – відзначив я. – Ми вже видерлися майже на 3800, а я зовсім нічого не відчуваю.

Після цих слів зловісні духи Котопаксі, певно, аж репалися від злості…

Після того, як наше авто перетнуло позначку 4000 метрів, про що нас блискавично повідомив Роберто, довколишня місцевість стала нагадувати місячний ландшафт.

Зрештою ми дісталися широкого високогірного плато, яке впиралось у вулкан. На ньому вже стояло кілька позашляховиків, від яких нагору піднімалася групка по самі вуха вкутаних у тепле шмаття скелелазів із наплічниками завбільшки із товарний вагон. Удалині проступав будинок «рефьюджі» – проста двоповерхова будівля з двома рядами добре втеплених квадратних вікон. До неї вела звивиста стежка, в минулому – жолоб, яким стікала лава. З обох боків стежину обтискали похмурі сірі бескиди, на яких глибокими рубцями червоніли сліди від проходження розплавленої магми. Виглядало так, ніби будиночок стояв зовсім поряд, рукою подати. Нагорі, на висоті 5000 метрів, починалася зона вічних снігів.

Ми з Яном вибралися з машини та слідом за групою скелелазів, які у своїх роздутих костюмах нагадували мені американських космонавтів, полізли на круту стежину. У самих шортах і светрах. Зовсім без оснащення. Підкорювачі гір раз-по-раз озиралися, витріщаючись на нас, наче на самогубців.

Не пам’ятаю, коли ми розділилися: чех, замість підійматися просто до «refugio», поліз в якесь бокове відгалуження…

Сонечко лагідно пригрівало, пухнасті хмари щомить більше зносило на захід. Здавалося: ще якась мить – і нашим спраглим поглядам нарешті відкриється омріяна вершина Котопаксі, короля вулканів планети Земля, все ще вкрита розмитою молочно-білою пеленою. Здавалося, ще мить…

Але ця мить ніколи не настала. Натомість піднявся страшенної сили крижаний вітер, який пронизував до кісток і норовив скинути з гірської стежини. А майже відразу на сході понад схилом Котопаксі з вражаючою швидкістю почала набухати сіра хмара. Вона виросла буквально нізвідки. Так у фантастичних фільмах з’являються і ростуть на очах героїв чорні рої кровожерних комах.

За лічені секунди хмара накрила мене – повалив важкий колючий сніг. Духам гір було наплювати на те, що це екватор. Так само, як їм було начхати на те, що я дерусь угору в самих благеньких шортах. Жорстокі демони гір лютували. Судячи з усього, злостилися страшенно, бо за хвилину нас закутала справжня заметіль.

Саме в цей момент, пригадую, я почав помічати, що з моїм організмом щось не те. Кожен рух, навіть найменший, найнікчемніший порух рукою, віддавав гарматним пострілом у скронях. Ноги наливалися свинцем, серце тріпотіло, марно ганячи жилами позбавлену кисню кров. Скидалося, що квадрицепсами на ногах замість крові текла густа смола.

Я звик, що там унизу, на низькодолі, коли я спиняюся, серцебиття стишується, а дихання вирівнюється. На висоті все було інакше. Я спинявся, проте серце продовжувало шалено калататися, дарма ганяючи кров. Дихалося важко, через силу, наче хтось туго обмотав легені бинтом. Тож я завмер і прислухався до свого організму, несвідомо чекаючи на нові вибрики. Було таке відчуття, ніби то вже не «мій» організм.

А потім зненацька зникло бажання дихати. Ось так от просто перехотілося роздувати груди й утягувати повітря. Цей стан важко описати словами, ще важче у нього повірити. Проте без усіляких неприємних відчуттів я міг не робити жодного вдиху протягом 15–20 секунд. Зате потім дихання самовільно зривалося з подвоєною силою. Я не встигав відкривати рота, щоб заковтувати повітря. Я не на жарт перелякався, бо відчуття було таким, мовби легені стискалися та надималися без будь-яких сигналів із мого мозку. Ніби хтось інший сидів у мені та пульсував моїми легенями!

Пізніше, начитавшись інформації про гірську хворобу, я дізнався дуже цікавий факт: саме надлишок вуглекислого газу, а не нестача кисню в крові, збуджує дихальний центр. Що це означає? Поясню детальніше. Уявіть, що ви видряпуєтеся на висоту більше ніж 3500–4000 метрів. Спочатку нічого особливого не відбувається, ви продовжуєте дихати з тією ж інтенсивністю, що й на низькодолі. Втім, незважаючи на те, що ви поки що не відчуваєте дискомфорту, густина повітря поступово падає, а отже, з кожним вдихом у легені потрапляє все менше й менше кисню та, відповідно, менше вуглекислого газу. Тобто разом зі зменшенням кількості кисню у крові зменшується й концентрація СО2. Ось тут починається найцікавіше: організм сприймає низький рівень СО2 за ознаку того, що ви аж надто часто дихаєте (хоча насправді дихаєте ви не частіше, ніж завжди) та… частково призупиняє дихання. Причому саме тоді, коли вам як ніколи потрібно дихати на повні груди. Зрозуміло, що після зупинки дихання кисень не потрапляє до клітин узагалі, тому за всіма законами біології через кілька хвилин я мав би щасливо склеїти ласти. Проте в цей час спрацьовує вже інший захисний механізм, який реагує на критично низький рівень кисню, примушуючи легені шалено пульсувати, не даючи вам вирушити до праотців.

Утім, тоді на Котопаксі я ще не знав цього. Тому, зосередившись, я вирішив дихати навіть тоді, коли моєму (чи вже, мабуть, «не моєму») тілу не хочеться дихати, і вже за кілька хвилин почувався трохи краще. Проте відразу потому я усвідомив, наскільки мені дошкуляє холод і вітер. Температура за лічені хвилини скотилася з приємних +15 °C практично до 0 °C. Шкарубкі язики хуртовини обдавали пронизливим холодом. Морозне повітря доводилося «ковтати» маленькими порціями, які обпалювали горло й легені, тільки посилюючи кисневе голодування.

– Jan, fuck that «refugio», I’m going down![36] – щосили прокричав я.

Мені ніхто не відповів. Ян, певно, зашпортався трохи вище та праворуч від мене, а я навряд чи міг йому допомогти.

Я обернувся назад. Машини зникли з поля зору, розтанули у непроникній пелені хуртовини. Я наче опинився всередині величезної непрозорої сфери, наповненої хльосткими дротиками сніжинок, із кам’яним дном під ногами та розпливчастим і затертим диском сонця десь далеко над головою.

Через п’ять хвилин сніг лупонув так густо, що я, хоч як не силкувався, не міг нічого розгледіти далі, ніж за два метри від себе. Я не насмілився спускатися вниз навстоячки, оскільки, добряче засліплений хуртовиною та скутий холодом, ризикував перечепитися через якусь брилу під ногами та шугонути сторч головою. Перед «refugio» схил досить крутий, тож якби я спіткнувся, то летів би, не спиняючись, усі дві сотні метрів акурат до стоянки з машинами, перемелюючи власні кістки між каменями нещадного Котопаксі.

– Я-а-а-ане! – ще раз гукнув я і прислухався.

У відповідь – лише сичання хуртовини та приглушений стугін вулкана під сталевим напором вітру. «Мабуть, він уже спускається», – заспокоював себе.

Потому я став навкарачки й поповз униз. Демони Котопаксі зараз, певно, помирали від сміху. Це було саме те, що їм потрібно: зухвалий прямостоячий примат, гордий Homo Sapiens рачки та наосліп ушивається геть від закутого в лід кратера.

Я пообдирав до крові коліна та долоні, я весь тремтів від лютого холоду, в голові паморочилося від нестачі кисню, але продовжував уперто лізти вниз, неначе якась тупоголова мавпа, спираючись одразу на всі чотири кінцівки.

Думки втонули, висмокталися з мозку. Я втратив відчуття відстані та часу. Не знаю, скільки хвилин минуло, поки мені нарешті вдалося розгледіти крізь заметіль наше авто.

Я миттю стрепенувся та загорлав:

– Роберто!

Але через стугін вітру еквадорець не почув мене. Я зробив кілька кроків уперед, спіткнувся та повалився на витягнуті руки. Важкий сталевий пласт застиг у грудях, заважав дихати. Кілька секунд я лежав на холодній землі, думаючи, що ще трохи – і моє серце виштовхає легені з грудей.

Потому з останніх сил підхопився і одним ривком заскочив до машини.

Я не міг віддихатися хвилин двадцять, усе ще пихтів, як паровоз, і трусився від холоду, тримаючись за серце, коли до машини приплентався Ян… Я не настільки добре розумію чеську мову, щоб дослівно переказати вам, шановні читачі, урочистий виступ мого доблесного напарника після того, як він заповз на заднє сидіння, сердито грюкнувши дверцятами. Шкода. Хлоп видав на-гора вельми колоритний монолог про гори, екватор, особливості еквадорської погоди та ще щось, здається, про сніжинки, які цілими роями набиваються в рот, через що треба вчитися дихати крізь задній прохід.

– Скільки у нас іще вулканів попереду згідно з твоїм itinerary? – поцікавився Ян, коли його обличчя нарешті набуло природного відтінку.

– Два… Нє, три. Ще один буде коло Арекіпи в Перу…

І Ян тоді знову не втримався та виголосив іще одну колоритну промову. Цього разу англійською. Але і на цей раз я не переказуватиму вам його слів. Бо якби надумав передати той барвистий, сповнений палкої любові до вулканів виступ, строго дотримуючись оригінальної форми та змісту, то на першій сторінці цієї книжки замість «Для широкого загалу читачів» писало б «Parental advisory: explicit content».[37]

– Але ж ми дісталися висоти 4700 метрів! – почав був виправдовуватися. – Ні ти, ні я ще ні разу не видряпувалися так високо. Це ж круто!

Чех сердито подивився на мене:

– Максе, з мене досить рекордів.

* * *

Вам, певно, цікаво, до чого тут кролики?

Припускаю, що окремі надміру саркастичні читачі вже, либонь, устигли вирішити, що «кролики» на Котопаксі – це ми з Яном, оскільки людина, здатна полізти посеред зими на висоту 4800 метрів не просто без спорядження, а взагалі без зимового одягу, навряд чи має мізки, більші від кролячих. Насправді не все так просто…

Несподівано Роберто загальмував посеред пологого плато, вкритого низькорослими кущами та густою травою, яка вигравала всіма відтінками – від жовтого до бурого та темно-коричневого. Ми знову побачили сонце, але ще ніяк не могли примусити себе не труситися від холоду. Негостинний кратер Котопаксі, закутаний щільною непроглядною піною снігових хмар, задерикувато п’явся у височину за нашими спинами.

– Вилазьте, я покажу вам кроликів, – сказав Роберто й усміхнувся.

Ми неохоче виборсалися з пікапа. За машиною зривався униз пологий схил. Наш провідник рішуче закрокував донизу. Обережно промацуючи схил, ми повільно посунули слідом за ним.

Відійшовши на достатню віддаль від машини, Роберто спинився. Затим склав пальці своєї єдиної руки докупи, притулив їх до губів і почав видавати дивні звуки, що водночас нагадували свист і попискування. Ми з Яном стояли за його спиною та вичікували. Через хвилину еквадорець подав знак, щоб ми вмовкли, і тицьнув пальцем у густу траву за п’ять метрів попереду. Спочатку я нічого не побачив, зате згодом, придивившись уважніше, помітив маленького сірого кролика, який уважно розглядав Роберто. Провідник свиснув ще кілька разів і… вухатий підскакав ближче. Тепер кріль знаходився за якихось два метри від нас.

– Не ворушіться… – прошепотів Роберто та продовжив видавати губами незрозумілий писк.

Ще за скількись часу я несподівано виявив, що ми оточені цілою армією крихітних вухатих тваринок, які, зачаровані загадковим посвистом Роберто, довірливо наближаються на відстань простягнутої руки, всідаються на задні лапки й витріщаються на нас. Еквадорець безперестану свистів, а кролі прибували й прибували. Це було схоже на якусь магію…

Зрештою Роберто вгамувався. Я зробив якийсь необережний порух рукою, і вухані, наче очунявши від загадкового магічного заціпеніння, миттю кинулися врозтіч.

– Це кролики з Котопаксі, – сказав нам провідник, аж сяючи від утіхи.

– І… і що? – сконфужено уточнив я.

– Нічого, – всміхнувся еквадорець. – Просто кролики… Поїхали, час повертатися.

* * *

– Чувак, а ти подумай, як усе цікаво склалося, – зненацька видав мені Ян, доки ми ловили попутку, щоб повернутися назад до Кіто. – Якби ти не купив тієї води, дівчина в автобусі навряд чи підійшла б до нас. Якби американка не заговорила до мене, я не взяв би у неї guidebook по Еквадору. Якби я не розгорнув її путівник, то не побачив би карти й коментарів до неї та ніколи не дізнався б про те, що до Котопаксі слід добиратися не з Латакунги, а просто від повороту в національний парк. Це означає, що якби я не прочитав про поворот на Котопаксі, я б його нізащо не зауважив. Тому, друже мій, коли б тебе не взули на тих двадцять доларів, ми спокійнісінько доїхали б до Латакунги, потинялися кілька годин задрипаним містечком, марно намагаючись допитатися, як краще дістатися Котопаксі, й ушилися б назад, злі та нещасні, так нічого й не побачивши. Зате з повними кишенями грошей.

Я засміявся. Як не дивно, Ян стовідсотково мав рацію.

– Усе, що не робиться, робиться на краще, – резюмував я.

– Ніколи передчасно не нарікай на долю, – чех поплескав мене по плечі. – То просто Будда жартує на небесах.