Читать книгу Подорож на Пуп Землі - Максим Кидрук - Страница 7

Зазвичай, беручи нову книгу до рук, я передусім розгортаю її на останній сторінці та переглядаю зміст. Кілька лаконічних рядочків з номерами сторінок напроти – суха, але дуже важлива інформація, що може захопити з першого погляду або ж примусити відкласти книгу та забути про неї. Якщо ви ознайомлюєтеся зі змістом книги таким чином, то вже, певно, готові допитуватися, якого дідька перед тим, як потрапити на острів Пасхи, мене занесло спочатку в Еквадор, а потім до Перу та Чилі. Насправді все дуже просто…

До середини ХХ століття острів Пасхи лишався найбільш віддаленим та абсолютно недоступним куточком планети. Навіть до Антарктиди потрапити було легше. На початку минулого століття для звичайних смертних подорож на Рапа Нуї могла бути не більше ніж мрією, причому із розряду однозначно нездійсненних.

1888-го острів анексувала Чилійська республіка. Єдиним регулярним сполученням із Рапа Нуї в той час став чилійський фрегат, що раз на рік привозив на острів запаси харчів, одягу та медикаментів. Зрідка до Те Піто о Те Хенуа навідувалося невеличке вітрильне судно однієї чилійської компанії. Ця компанія використовувала безлісі прерії на Рапа Нуї як ранчо чи ферми для розведення овець. Корабель вирушав із Сантьяго та зоставався на острові Пасхи не довше, ніж було необхідно для того, щоб напакувати трюми вовною. Інколи з різних причин цей рейс скасовували, тож якщо не брати до уваги суден, які випадково запливали на Пуп Землі, острів опинявся в повній ізоляції від решти світу на два, а то й три роки.

Англійка Кетрін Рутледж у своїй книзі «Таємниця острова Пасхи» розповідає про власну трирічну подорож до острова Пасхи у 1913–1916 роках на кораблі «Манá» у складі британської наукової експедиції. Книгу починає опис того, як після тривалих роздумувань і консультацій члени експедиції вирішують будувати власну яхту. І не тому, що їм так захотілося чи, може, грошей не було куди подіти, а тому що 1912 року це був єдиний спосіб гарантовано потрапити на острів Пасхи. З тієї ж причини значно пізніше, 1955-го, Тур Хейєрдал орендував на рік риболовецький траулер, який переобладнав відповідно до вимог своєї експедиції.

На сьогоднішній день ситуація, звісно, дещо краща. Проте, попри всі технологічні досягнення ХХІ століття, попри тотальну глобалізацію, інформатизацію, реактивні літаки, online- бронювання, електронні білети і т. д. і т. п., острів Пасхи все ще лишається зовсім неблизьким. Щоправда, звичайному смертному тепер ніхто не забороняє мріяти про подорож до цього таємничого шматка землі посеред Тихого океану та навіть утілити свої мрії у життя. Відтоді, як на острові Пасхи американці збудували аеропорт і чилійська авіакомпанія «LAN» започаткувала систематичні рейси, подорож до Рапа Нуї більше не була чимось унікальним і героїчним.

Одначе на тих, хто бажає потрапити на острів Пасхи, все ще очікує чимало проблем під час підготовки перельоту. По-перше, кількість авіарейсів (а також кількість пасажирів) суворо лімітована. І пов’язано це не з монополією головної чилійської авіакомпанії на всі авіаперевезення, а з обмеженими ресурсами самого острова. По-друге, для того, щоб полетіти на острів Пасхи, спочатку потрібно дістатися Сантьяго, що теж не зовсім близько та зовсім недешево (певна річ, якщо ви не живете десь у Південній Америці).

Сидячи у своїй кімнатці, заставленій під стелю різноманітними штукенціями, привезеними з багатьох куточків світу, я думав про те, що перераховані вище завади й перепони є дрібницями порівняно з перешкодами та небезпеками, що чигали на мандрівників на шляху до острова Пасхи якихось півстоліття чи сотню років тому. В мої буйній головешці стугоніла невідчепна думка про те, що полетіти просто так – акурат на острів Пасхи – було б якось безхитрісно, примітивно та нецікаво. Я подовгу крутив перед собою величезний глобус, подарований мені батьком на день народження, щоразу спиняючись на тій частині, де простягається клиноподібна латка Південної Америки.

Довго я отак сидів і гадку гадав. Дуже довго. Поки врешті-решт не виміркував, як писала одна хоробра англійка, to return to a simpler day – повернутися до простіших днів, аби спізнати смак справжньої подорожі, максимально наблизившись до умов, у яких мандрували великі дослідники минулих століть, і сповна відчути велич і гідність сучасного світу. Я вирішив летіти не безпосередньо до Сантьяго-де-Чилі, а до якої-небудь іншої південноамериканської країни, звідки потім пробиватися до чилійської столиці. Ян, зрозуміло, повністю підтримав цю ідею.

Спершу маршрут мав дещо інший вигляд: Перу – Болівія (через озеро Тітікака) – Чилі. Згідно з попереднім планом ми з Яном мусили б прилетіти до Ліми, столиці Перу, потинятися колишньою Імперією інків, пробратися до Болівії, звідки спуститися на південний захід у Чилі. Проте щось у цьому плані мені відразу не сподобалося.

Середина лютого 2009-го, Київ, Україна. Чотири місяці до початку подорожі.

Багато хто відраював мене від поїздки. Мовляв, хлопче, схаменися, на дворі як-не-як економічна криза, у людей небавом їсти не буде за що купити, а ти оце, скотина така, на острів Пасхи намилився!

Грошей таки справді не було. На мій рахунок у банку потроху капали відсотки від продажу моїх книжок про 3D-моделювання. На превеликий жаль, відсотки саме капали, а не текли, точніше сказати, скрапували дрібними краплинками. В принципі, на прожиття мені вистачало, але не більше. Скажімо, про поїздку до Перу нічого й мріяти.

Тож я конче потребував грошей. Спочатку хоча б на квитки. Купівля квитків завжди видавалася мені якимось особливим ритуалом, щось на кшталт спалення мостів для відступу або ж просування власної голови у зашморг майбутньої подорожі. Тому протягом перших зимових місяців я гарячково хапався за будь-яку роботу. Чіплявся за все, що тільки потрапляло під руки. Зі скрипом зубовним повернувся до ненависного мені програмування, знову почав писати оглядові статті в технічні журнали, брався за проектування систем опалення офісів і житлових котеджів. Словом, не гребував нічим. Та що там, я готовий був скубти та сапати травичку на газонах заміських палаців наших товстомордих депутатів, аби тільки назбирати необхідну для авантюри суму.

На побутовому рівні ввімкнув режим «екстремальної економії», відпрацьований мною ще в студентські роки (триразове харчування – понеділок, середа, п’ятниця й таке інше). Жив життям істинного спартанця: жодного пива щоп’ятниці, дискотек щосуботи та більярду щонеділі. Харчувався переважно у фастфудах, зранку їв лише чай (у свята – кефір), увечері жував макарони, подумки додаючи до них масло та трохи тертого сиру. Дешеві магазинні пельмені приходили до мене в нічних кошмарах, кричали, бешкетували та лупцювали мене бейсбольними битками…

Режим «екстремальної економії» тривав майже два місяці, поки нарешті не настав той день, коли я назбирав невелику, але достатню суму для оплати авіаперельоту до Перу. На своєму улюбленому пошуковому сервері «Momondo» відшукав рейс «Мадрид – Перу – Мадрид» усього за 500 євро! Погодьтеся, сума мізерна як для тринадцятигодинного трансатлантичного перельоту. Я миттю переказав Янові в Швецію необхідну суму, після чого мій товариш без зволікань оплатив квитки (українськими кредитками, на жаль, не можна розплачуватися за послуги чи товари на переважній більшості європейських Інтернет-сайтів).

Перший крок зроблено! Від радощів мене роздувало, наче мильну бульбашку, я стрибав до стелі, бігав по стінах і телефонував усім друзям, розказуючи, що влітку лечу до Перу. Авіакомпанія-перевізник мала назву «Air Comet» і базувалася в Мадриді. Раніше я про неї не чув нічого, оскільки «Air Comet» оперувала тільки на так званих long-haul[18] маршрутах, не маючи жодного рейсу всередині Європи. Я ще тоді, пригадую, подумав: дивна якась авіакомпанія.

А через два дні все полетіло шкереберть. Така вже в мене, мабуть, доля: підготовка кожної нової експедиції супроводжується заледве не її повним крахом. Тож через два дні після проведення платежу Янові на поштову скриньку надійшло повідомлення, в якому чорним по білому було написано, що наші квитки скасовано. Без вказівки причини.

Чех, не зволікаючи, зателефонував мені в Україну.

– Чувак, ми не купили квитки, – випалив мій товариш.

«Що за нісенітниця? – міркую. – Він, що, збожеволів? Яне, друже, ми ж не далі як позавчора владнали справу з квитками!» Я навіть почав хвилюватися за душевне здоров’я мого колеги. На дідька, питається, цей фрик[19] здався мені тепер у Південній Америці?

– Ми купили квитки позавчора. Ти хіба забув? – якомога спокійніше нагадав я.

– Та не забув! Просто мені не прийшло підтвердження.

Неприємна підозра зародилася в моєму мозку та щомиті зростала. Справа під шлунком щось неприємно захлюпало.

– Підтвердження? – перепитую.

– Підтвердження.

– Не надійшло?

– Так, не надійшло.

– Що означає «не надійшло підтвердження»? – у моєму голосі з’являлися перші металеві нотки. – How the fuck could it happened?![20]

– Та дідько його знає! – виправдовувався Ян. – Ми ж купували квитки через шведське онлайн-агентство…

– Так! Саме так!

– …однак вони не продають квитки, а лише пропонують зручний пошуковий сервіс найдешевших білетів серед безлічі авіакомпаній. Після оплати квитків із сайту надходить інформація про замовлений рейс. Водночас агентство переказує кошти на рахунок авіакомпанії. Після цього авіакомпанія протягом двадцяти чотирьох годин зобов’язана підтвердити факт бронювання.

У мозку щось забулькало, я роздув щоки, наче хом’як, що тягне додому півмісячний запас соняшникового насіння, й уже майже не слухав товариша. Далі наша розмова вже не скидалася на діалог. Ян щосили репетував у слухавку, перекрикуючи мене, а я просто лаявся, не маючи снаги сказати щось путнє.

– Ти не розумієш, – горлав Ян, уриваючи нестримний потік моєї лайки, – це означає, що авіакомпанія протягом двадцяти чотирьох годин мусила надіслати підтвердження про придбання квитків!

– І що, бляха муха?! – волав я.

– І нічого! Вони не надіслали. Ну, тобто надіслали, але не підтвердження квитків, а підтвердження того, що наших квитків немає.

– Цього не може бути! Ми ж заплатили повну вартість!

– Ми платили гроші шведському агентству, але воно за ці гроші чомусь не змогло купити квитків у «Air Comet».

– Я зараз зателефоную та повідриваю їм усім яйця! – не вгавав я.

– Не треба, чувак! Не треба нічого нікому відривати! Почекай, нехай спочатку віддадуть гроші.

– Не хочу грошей! Хай віддадуть квитки!

Але квитків нам ніхто не віддав. Я телефонував в офіс «Air Comet», щосили скандалив і лаявся, вимагаючи пояснень. Чемний менеджер силкувався мене заспокоїти, постійно просив вибачення, пояснюючи нещодавній малоприємний інцидент збоєм у роботі серверів авіакомпанії, і божився, що гроші (гроші – не квитки!) вже от-от перерахують назад на кредитну картку.

Оте «от-от» розтяглося на два з половиною тижні, а після повернення коштів подорож опинилася у вихідній точці: гроші є, квитків нема.

Усе почалося знову. Я допізна засиджувався за комп’ютером, переглядаючи десятки пошукових серверів зі сподіванням підшукати дешевий авіаквиток за океан. Я змінював дати відльоту, перебирав аеропорти: Мадрид, Мілан, Париж, Амстердам, Франкфурт, але ніяк не міг надибати нічого підхожого. Цього разу ціни коливалися в межах 1000…1500 € і майже не залежали від обраних дат. Якось так непомітно ввімкнувся «режим екстремальної економії – 2».

Час спливав, а моя авантюра так і лишалася без найважливішого атрибута, що доводив би її реальність, – квитків до Південної Америки. Аж ось одного дня я знову надибав в Інтернеті дешеві квитки: той самий маршрут «Мадрид – Ліма – Мадрид» за трохи більшу суму – 530 €. Однак радість виявилася нетривалою: квитки належали тій самій «Air Comet», що не могло не насторожувати.

Я зателефонував і переказав усе Янові. Надалі вже він зателефонував у шведське онлайн-агентство, де йому відверто повідомили, що не вважають «Air Comet» надійною компанією та не рекомендують купувати квитки на її рейси. Найдешевші квитки за тим самим маршрутом, але іншими авіакомпаніями коштували 950 €…

І тоді я подумав, що вся ця тяганина з авіаквитками виникла не просто так. Здавалося: якась таємнича сила наполегливо перешкоджає мені купити квиток до Ліми. Так наполегливо, що після низки невдач, мабуть, саме ця незрима сила примусила мене – людину вельми далеку від забобонів – завагатися. Потрібно позбутися стереотипів, міркував я, вповні відкритися цій таємничій силі, віддатися інтуїції, власним внутрішнім відчуттям! Щось мовби підказувало мені: шукай нові ідеї, дивися вище!

Я підійшов до глобуса, повернув його так, щоб мати перед собою Південну Америку та подивився вище. Ну, звісно! Йолоп! І чому я раніше не здогадався? Вище над Перу був Еквадор…

– Чувак, я тебе не розбудив? – годинник показував половину першої ночі.

– Ні, – спроквола муркнув Ян. – Читаю Харукі Муракамі.

Його слова дзвінкою хвилею сочилися зі слухавки: вночі завше найліпше телефонувати за кордон – жодних завад, жодного зайвого звуку на лінії. Проте, судячи з голосу, чех справді не спав.

– Ми летимо до Еквадору. Замість Болівії, – повідомив я. – А потім спускаємося вниз аж до Сантьяго. Через усю Південну Америку. І тепер нам не доведеться мотатися туди-сюди Перу, ми перетнемо його з півночі на південь!

Ян невиразно хрюкнув.

– Але це ще не все, – я надав своєму голосові загадкового відтінку. – Навіщо нам повертатися назад до Еквадору, якщо можна вилетіти до Європи просто з Чилі, зі Сантьяго? Ге! Квитки вийдуть трохи дорожчими, зате ми економимо на цілому перельоті! Як тобі ідейка?

Я очікував, що Ян зараз почне стрибати та кричати в телефон про те, який я геній, і дивуватися, як зміг до такого дотумкати. Але ні.

– Ти бос, тобі й вирішувати. Еквадор – то Еквадор. Добраніч.

– Добраніч, чувак.

* * *

Наступного дня без жодних зволікань і проблем я купив квитки через англійський пошуковий сервер «GoLeIf», причому відразу з перельотом зі Стокгольма. Особливістю вищезгаданого сервісу є можливість вибирати інший аеропорт для зворотного польоту, відмінний від пункту призначення прямого рейсу. Загалом наш маршрут набув такого вигляду: «Стокгольм – Мадрид – Кіто – (…тут ми мандруємо Південною Америкою…) – Сантьяго – Рапа Нуї – Сантьяго – Мадрид – Стокгольм».

Кульмінацією епопеї з авіаперельотами стало придбання квитків на рейс із Сантьяго-де-Чилі до острова Пасхи. Купував через сайт чилійської «LAN». Мені дуже пофортунило, і я натрапив на сайті гарну промоцію: заплатив за переліт усього три сотні євро.

Тому я розслабився та зітхнув із полегшенням. У кишенях свистів вітер. Власниця квартири ледь не щодня влаштовувала істерики з приводу затримок оплати за житло. Мої улюблені джинси протерлися до дірок. Інших не було, як не було грошей, аби купити нові. Київське видавництво, яке першим зголосилося випустити друком мої «Мексиканські хроніки», успішно збанкрутувало. Проте, попри все це – тотальне безгрошів’я, спричинену кризою озлобленість та апатію людей, сірість київської зими, – я почувався комфортно та сміливо дивився у майбутнє.

Я був на своєму місці.

І найважливіше – гори воно синім полум’ям! – я лечу на острів Пасхи!

* * *

Є ще одна річ, яку я хотів би розтлумачити перед тим, як почати оповідь про наші з Яном пригоди у Південній Америці та на острові Пасхи. Лише кілька слів стосовно назви моєї авантюри.

Ми вже звикли до того, що слова, які позначають окремий предмет чи явище, часто не зовсім, не в повному, так би мовити, обсязі відповідають реальній суті певного предмета чи явища. Незважаючи на це, ми чіпко притримуємось усталених імен та означень. Скажімо, те, що київське «Динамо» вичворяє на полі останніми роками, ми все ще вперто називаємо футболом. Доблесний український уряд підвищує пенсії на 60 копійок (!!!) і при цьому все ще має назву «уряд», а не «цирк», «гумористичне шоу довгоносиків» чи просто «табун неляканих дундуків» тощо. Тому я подумав, що нічого страшного не трапиться, якщо я назву мою маленьку авантюру великим словом – Експедиція.

Отож, шановні читачі, перед вами – не просто пригодницька сага, а детальний звіт про українсько-чеську Експедицію до найбільш загадкового куточка планети Земля – сповненого незабутніх чарів і нерозгаданих таємниць острова Пасхи.