Читать книгу Подорож на Пуп Землі - Максим Кидрук - Страница 8

Червень 2009-го, Стокгольм, Швеція. Два тижні до початку подорожі.

Штаб-квартиру Експедиції розташували у маленькій Яновій квартирці на північному сході Стокгольма у висотному будинкові, що стояв якраз біля моря. З вікна проглядалася затока з причалами, звідки щовечора відбували у плавання до Фінляндії й Естонії круїзні лайнери компанії «Silja Line», трохи далі стовбурчилися кістляві крани вантажних доків. Квартира складалася з двох кімнат: щось на зразок житлової та щось на зразок кухні. З меблів Ян мав лише куций диван і журнальний столик, який, певно, пам’ятав часи Карла ХІІ.

Ліжок не було. Навіщо? Спали ми на підлозі, на старих товстенних матрацах, які притягли з підвалу цього ж будинку, вкривалися ковдрами без простирадел, а вдень навіть не думали застилати оті наші імпровізовані «ложа».

У кутках кімнат кучугурилися замети пилу. Їх не вимітали звідти, либонь, відтоді, як Ян уселився у квартиру. Під стелею, поміж голих лампочок без плафонів, павуки заснували власну імперію. Відразу в коридорі, спираючись на стіну, стояв брудний Янів велосипед, у холодильнику полискували зеленавими боками стратегічні запаси пива «Tuborg», а на стіні, просто над тим місцем, де лежав мій матрац, висів масивний сірий годинник із радянського підводного човна. Цей раритетний хронометр Ян придбав на набережній у Калінінграді в якогось збіднілого матроса. Годинник, як і матраци, теж був товстим і незграбним, виступав над стіною сантиметрів на десять і мав за обрамлення міцний сталевий обідок щось із палець завтовшки. Раз на тиждень доводилося брати з підвіконня чималий ключ, відкривати передню кришку, яка дуже змахувала на ілюмінатор у кают-компанії якогось сейнера, встромляти той самий ключ у вічко на циферблаті та заводити годинник. В узголів’ї Янового ліжка (чи то пак матраца) з-під купи невипраних речей і постільної білизни випирав старезний глобус, на якому всі географічні назви було написано шведською.

Словом, не квартира, а рай! Справжній рай для справжнього чоловіка!

Єдине, що трохи псувало нашу парубоцьку ідилію, – це купа горщиків із квітами (я й досі не можу втямити, нащо Ян їх тримає). Бідні квіточки тижнями терплять страшенну спрагу, мучаться через випадкове підливання залишками пива, задихаються від грубезного шару пилюки на листі, але тримаються. Тримаються щосили. Безперечно, квіти-герої. Стільки, скільки вони перестраждали, не знесла б жодна інша рослина на планеті.

Мабуть, лише в такій штаб-квартирі можна було задумувати та планувати навіжену подорож на протилежний бік Земної кулі – до Перу та на острів Пасхи.

* * *

Три дні поспіль ми з Яном відзначали моє повернення до столиці Півночі, до Стокгольма цебто. На щастя, потім Ян поїхав на тиждень до Німеччини, а звідти – на кілька днів до Чехії, щоб побачитися з батьком. Кажу «на щастя», бо якби він не звалив, ми могли б так «насвяткуватися», що на Південну Америку нас уже не вистачило б.

Тож як тільки Ян поїхав, я відразу заходився детально планувати Експедицію: обклався звідусіль картами Еквадору, Перу, півночі Чилі та почав планувати подорож. Часу до вильоту лишалося небагато, проте мій «magic book»[22] із генеральним планом вояжу, картами, бронюваннями хостелів, копіями квитків тощо, що мав дати відповіді на всі проблемні запитання під час подорожі, був готовий.

Список речей, які я брав із собою в нову подорож, практично не змінився. Троє шортів, троє майок, спідня білизна, одна сорочка, один теплий светр (у Південній Америці все ж таки зима…), старі чорні джинси, змінна пара взуття, нетбук для того, щоб вести записи, фотоапарат і аптечка. Однак цього разу до багажу додалася надзвичайно важлива штука, без якої я вже просто не уявляв, як міг колись подорожувати, – добротний бінокль із водонепроникним корпусом і хорошими лінзами.

* * *

За чотири дні до вильоту Ян повернувся з Чехії. Ми узгодили окремі нюанси та 29 червня о 15:10 вилетіли зі Стокгольма до Мадрида.

Єдине, що трохи насторожувало мене перед відправленням, – це кількість готівки у мене на балансі. Після оформлення чилійської візи, бронювання всіх хостелів і купівлі квитків на потяг до Мачу Пікчу, в кишенях зосталося трохи менше ніж 1400 баксів. Не густо, якщо враховувати, куди ми налаштувалися рвонути та на скільки часу. Втім, я йшов уперед, свято – та ні, трясця його мамі, – сліпо вірячи у свою щасливу зорю. Сідаючи в літак у Мадриді, який мав віднести мене за океан, до Еквадору, колюча думка, котра билася й металася, затиснута шкаралупою тієї віри та мого ідіотського оптимізму, зрештою прорвалася до здорового ґлузду й заволала, наче ошпарений окропом кіт:

– Ти ненормальний!!! 1400 баксів на півтора місяці! Ти хочеш жебракувати на острові Пасхи?! А якщо тебе пограбують, а якщо…

Після того на якусь мить я засумнівався у власному психічному здоров’ї. Одначе шляху назад не було.

Стюардеси зачинили двері.

Літак посунув на злітну смугу.

* * *

Політ минув без особливих пригод. Перед підльотом до Американського континенту новенький «Boeing-767» добряче пошарпало турбулентністю, але для тих широт це звична річ.

Із нами летіла одна симпатична дівчина. Її ім’я – Єсенія. Доволі незвичне ім’я як на швейцарку. Та й зовнішність у неї була геть не романо-германська. Якби Єсенія не заговорила до мене, я б, мабуть, ніколи не виокремив її з натовпу еквадорців (маю на увазі, не ідентифікував би як швейцарку, бо як жінку я запримітив Єсенію ще під час посадки у літак і подумки віддав їй належне).

Щоправда, познайомилися ми під час проміжної посадки в Гуайякілі,[23] куди наш літак залітав перед Кіто. Під час проміжної посадки всі пасажири (навіть ті, які летіли далі до Кіто) мусили залишити літак, щоби заново пройти реєстрацію. Наші місця знаходилися аж наприкінці салону, тож ми з Яном не дуже поспішали пакувати власні нечисленні пожитки та вибиратися з авіалайнера, чекаючи на те, поки всі інші пасажири вийдуть і позбавлять нас малоприємної тисняви у салоні. Куди поспішати? Однаково без нас нікуди не полетять. Тому ми просто сиділи на своїх сидіннях, проводжаючи очима інших пасажирів, які неквапом сунули до виходу. Єсенія стояла коло сусіднього крісла та довго-довго витріщалася на нас, аж поки Ян не розреготався.

– Чого смієшся? – запитав я.

– Он та дівчина, – чех кивнув на апетитну кучеряву брюнетку, яка з поблажливою усмішкою дивилася поверх крісел на наші скуйовджені голови, – вважає, що ми не зрозуміли оголошення стюардес і не збираємося виходити з літака. Мабуть, зараз розмірковує якось на кшталт: «Ото тупоголові ґрінго, думають, що зараз полетять до Кіто». Ха-ха-ха!

Мій товариш угадав. Коли салон майже спорожнів, а ми все ще лишалися на місці, наче приклеєні до сидінь, кучерява дівчина тихенько зауважила:

– Хлопці, літак до Кіто зараз не летить. Треба спочатку вийти та перереєструватися…

Ми з Яном розреготалися, після чого я пояснив, що ми все чудово зрозуміли, просто не хотіли штовхатися поміж інших пасажирів. Ось так, слово за словом, між нами зав’язалася розмова.

– Як довго ви маєте намір подорожувати? – розпитувала Єсенія.

– Сорок п’ять повних днів, – гордо прорік я, кинувши багатозначний погляд на дівчину. – І це без дороги!

Без сумніву, мої слова справили на неї незабутнє враження. Вона відкрила свій чарівний ротик і захоплено проказала:

– Ах…

Я, сповнений почуття власної гідності, похитав головою та ніби знічев’я поцікавився:

– А тебе якими вітрами закинуло до Еквадору?

Дівча скромно всміхнулось:

– Та я теж подорожую…

– Хм… – надійшла моя черга дивуватись. – І ти не боїшся сама їхати до Південної Америки? Ну, я розумію, ми пацани, нам простіше, адже для нас це звична річ – встрявати у всякі авантюри. Ми ж запросто можемо рвонути на інший континент і півтора місяці тинятися Еквадором, Перу та Чилі. Але ти ж дівчина…

– Іноді буває лячно, але я думаю, що впораюся, – тихенько відповіла Єсенія.

Я поблажливо розтягнув кутики губ, уклавши в усмішку весь свій, як я тоді гадав, багатющий мандрівний досвід.

– А куди саме плануєш податися? – запитав повчальним тоном, готуючись прочитати наївній швейцарській дівчинці напутню лекцію про те, яка це велика відповідальність – подорожувати наодинці.

– Спочатку Еквадор, потім – Перу та Болівія.

Я ледь не прикусив язика.

– Ого… І довго ти збираєшся мандрувати?

– Два з половиною місяці.

Завіса, бляха… Я закинув на спину наплічник і сердито попростував до виходу.

* * *

Зрештою ми повернулися в той самий літак і через півгодини успішно приземлилися в Кіто, столиці Еквадору.

Біля митної зони на пасажирів чекав малоприємний сюрприз. Купа серйозних дядьків у білих халатах і респіраторах перевіряла всіх новоприбулих, чи, бува, серед них не затесався хворий на «свинячий» грип. Схоже, «свиняча» істерія, від якої влітку 2009-го колошматило півсвіту, докотилася й до Еквадору. Кожного пасажира просили спинитися перед білою смугою у проході, після чого із безпечної відстані його сканували тепловізором. Тих, у кого температура відкритих частин тіла (сканували переважно обличчя) не перевищувала 37 °C, відпускали, не затримуючи. Інших – вели до спеціальної кімнатки здавати аналізи та… відсиджувати кілька днів у карантині.

Тоді ми з напарником лише посміялися з цієї дурнуватої процедури. Я ще не знав, що зовсім незабаром у Перу ми самі станемо розповсюджувачами вірусу…

1 липня 2009-го, Кіто, Еквадор. Перший день у Південній Америці. Загалом мій перший день у південній півкулі.

Найперше, що вразило в Кіто, – літаки сідали просто над містом. Їдеш собі широкою центральною магістраллю, аж раптом над тобою, розчепіривши закрилки на повну та несамовито гуркочучи турбінами, заходить на посадку «Airbus А320». Абсолютно поряд височать житлові будинки, магазини, трохи поодаль проступає овальна чаша стадіону… Звісно, сучасні літаки падають дуже рідко, та все ж у разі аварії під час заходу на посадку в аеропорт Кіто, крім сотні пасажирів авіалайнера, загине щонайменше кілька сотень людей на землі.

Столиця справила враження міста, за яким ніхто не доглядає. То тут то там траплялося цифрове табло, наскрізь поїдене іржею, або ж порожній рекламний стенд, заліплений сантиметровим шаром бруду. Неширокі вулички були брудними, звивалися, мов змії, вишкрябувалися на височенні пагорби, зривалися вниз крутими схилами та перетиналися під усіма можливими кутами.

Більшість будівель – старі, ще колоніальної архітектури – наче переносила мене на кілька століть назад. Присутність незліченної кількості засмаглих індіанців, які, закутавшись у картаті пончо, пахкають люльками й вештаються столицею, ще більше підсилювала відчуття переміщення в часі. Кілька новітніх будівель у центрі потопали й губилися в цьому хаосі. Здавалося: ми з приятелем потрапили до Південної Америки за кількасот років до сьогодні.

А ще трохи незвично було бачити, що сонце світить із півночі…

У день прильоту, щоб не гаяти часу, ми вирушили в особливе місце за назвою «Мідад дель Мундо» (з іспанської – Середина Світу). Це особливий район на північ від еквадорської столиці, де розташовано тридцятиметровий монумент, збудований акурат на екваторі, найдовшому світовому меридіані. Пам’ятник має вигляд прогонистої піраміди зі скошеною вершиною, на яку висаджено велетенський кам’яний глобус. На кожному боці піраміди красується велика літера «N», «S», «E» та «W» відповідно до тієї сторони світу, куди її повернуто. Точнісінько через центр монумента проведено велику білу лінію, що позначає межу між південною та північною півкулями. Завдяки цьому можна було стояти однією ногою у північній, а іншою – у південній півкулі.

Усім, хто прибуває на Мітад дель Мундо, видають спеціальний сертифікат – офіційне підтвердження про візит на екватор.

Я навмисне обрав Мітад дель Мундо для початку подорожі: мені здавалося досить символічним почати наш великий похід із найдовшого меридіана, від самісінького центру Землі із позначкою паралелі 0°00́00˝ і завершити його аж у Сантьяго-де-Чилі на 33°27́00˝ південної широти.

Рецепт кави по-еквадорськи

Коли ви замовляєте каву в Еквадорі, вам спочатку подають чималеньку чашку щойно перекип’яченого молока. Поки ви репетуєте, доводячи офіціанту, що замовляли каву, а не молоко, вам підносять крихітну глиняну філіжанку, схожу на звичайну сільничку та наповнену меленою кавою. Втямивши з експресивних жестів офіціанта, що потрібно робити, ви обережно додаєте кавовий порошок у чашку з молоком, затим підкидаєте кілька ложок цукру, і… кава по-еквадорськи готова!

У південних регіонах Еквадору процес приготування кави має незначну відмінність. Замість філіжанки з меленими кавовими зернами вам приносять карафку з холодною, але міцно-міцно завареною кавою. Відтак, ви підливаєте необхідну кількість чорної, як нафта, рідини в чашку із гарячим молоком, старанно все розмішуєте та насолоджуєтеся кавою, приготованою за південно-еквадорським рецептом.

Додавання у каву кип’яченої води вважають в Еквадорі за нечуваний несмак. Заледве не вульгарність.