Читать книгу Навіжені в Мексиці - Максим Кидрук - Страница 12

Тьомик подзвонив аж через два дні о пів на п’яту пополудні, коли я вже готовий був почати його оплакувати.

– 150-та південна магістраль, 5-ий кілометр, виїзд з Мехіко на Пуеблу. Чекай мене за годину на бензоколонці «Shell».

– Все нормально, чувак? – поцікавився я, стискаючись від лихого передчуття.

– Так. Все о’кей, – заспокоїв мене Тьомик. – Чекай на мене, де я сказав.

Він мені тоді видався чи то схвильованим, чи то захеканим, наче після довгого бігу. А ще мені здалося, ніби перед тим, як мій напарник поклав трубку, я розчув постріли. Хоча, то могло бути просто потріскування в телефоні через перешкоди на лінії.

Чекати довелося довго, майже на півтори години довше, зате потім Тьомик вигулькнув немов із-під землі. Якщо чесно, я навіть не запримітив, звідки він випірнув. Я лиш почув, як хтось ззаду вкинув щось у багажник, мабуть, сумку, потім грюкнув кришкою, а коли обернувся, то Тьомик уже вмощувався на крісло поруч зі мною.

– Я все владнав… Дон Педро лишився задоволеним… Ми можемо їхати, – уривчасто проговорив він.

Я обійняв його, наче рідного брата:

– Я твій боржник, друже.

– Дванадцять тисяч…

– Так, так! Я знаю, я знаю, друже. Я, мабуть, ніколи не віддаватиму боргу з більшою приємністю. Ти молодець! Знаєш, чувак, іноді я в тобі сумнівався, але тепер бачу, що ти здатен на більше! Розказуй, як все пройшло.

– Поїхали, – нетерпляче пролепетав Тьомик тремким голосом, підозріло скосивши очі на дзеркальце заднього виду. – Гарячий південь чекає на нас!

Мені здався трохи дивним і награним його голос, утім, я не звернув на те уваги, списавши все на пообідню спеку, яка з кожним днем все більше напосідала на долину Мехіко. Тож я крутнув ключем стартера, спортивний «Челенджер» миттю озвався радісним гарчанням, неначе бойовий пес, якого от-от випустять до бійки, і ми чкурнули на південь широким добротним шосе, здіймаючи з-під коліс легкі хмарки куряви.

Сонце теліпалось до заходу, наповнюючи теплими барвами простір долини Анауак. Нашпигована останніми новинками техніки машина безжурно хурчала двигуном, жваво намотуючи дорогу на колеса. Вдалині бовваніли два засніжені піки, праворуч вздовж траси надимались й опадали нескінченні пагорби, густо обліплені зеленню, які десь під горизонтом непомітно переростали у гори. Я опустив бокове скло, вистромивши долоню назустріч теплому весняному вітру, впиваючись присмаком дорожнього пилу на губах і насвистуючи якусь попсову пісеньку. Рівненьке шосе перед продовгуватим капотом «Доджа» зблискувало у сліпучих призахідних променях, позаду в сизих щупальцях вечірнього смогу тонули вогні Мехіко.

– Правда, гарно? – кинув я Тьомику, окресливши рукою півколо.

Тьомик, здавалося, не помічав навколишньої ліпоти, напружено втупившись в якусь одну точку попереду машини.

– Поїхали швидше, чувак, – сухо буркнув він, – не до того зараз…

Я увімкнув галасливе мексиканське радіо. Динамік зарипів жвавою пісенькою; стрімкий потік слів нісся, наче лавина, схоже, самі мексиканці не розібрали б до пуття, про що там йдеться. Попри це атмосфера в кабіні була мов на похороні. Тьомик хмурився, супився, морщив лоба, совав туди-сюди бровами і час від часу сумовито зітхав. Я почувався винним перед ним за те, що наша оборудка з таким тріском провалилася.

– Ну, давай, давай, кажи уже! – я врешті-решт не витерпів цього мовчазного катування. – Чого мовчиш? Блін, надувся, мов той бурундук!

– На хріна ти домалював ще один нуль? – спитав мене Тьомик.

Я, признатись, спочатку трохи спантеличився і навіть почервонів.

– Е-е-е… А звідки ти знаєш?

– Знаю, – буркнув він. – Знаєш, що найцікавіше? Люди Раміреса ретельно перевірили документи на землю і не знайшли нічого підозрілого! Нічого! Ти справді потрудився на славу, напарнику. Навіть у земельному агентстві сказали, що з паперами та печатями все о’кей. А потім… потім хтось ляпнув донові, що п’ять мільйонів – то, либонь, ще дуже дешево за такий пай, адже він, цей пай, схоже, підпирає піраміди.

Я похнюплено крутив кермо, стараючись не дивитись на свого напарника.

– Зранку наступного дня після нашого рандеву дон відправив Хорхе з картою та актом до пірамід, дізнатися про все на місці, – продовжив він. – Виявилось, що твій пай не просто підпирає піраміди – національну гордість Мексики, яку, до речі, ЮНЕСКО взяло під свою опіку, – ні, виявилось, що пай і є піраміди. Тільки тоді, придивившись ретельніше, вони побачили, що площа ділянки AJ317 на твоєму акті в десять разів більша від площі, зазначеної в земельному реєстрі.

– Що за піраміди? – тихо спитав я.

– Культура тут була така – Теотіуакáн. Ще до ацтеків. Ти роздув «свій» шматок настільки, що він накрив половину їхньої столиці з пірамідами, гробницями і храмами. А археологічні сайти і древні міста до твого відома, Максе, не продаються. Навіть у Мексиці.

«Понабудовували тут, блін», – подумав я і стенув плечима.

– Ну, я ж не знав. Ми могли б заробити п’ять мільйонів песо.

– Ми могли заробити півмільйона і залишитися живими.

Що там казати, почувався я трохи кисло й ніяково.

– Вони й досі думають, що земля наша, – вторував Артем, розпікаючи мене своїм менторським тоном. – Уявляєш? Дон так і не втямив, що земельні акти підроблені! Просто думає, що ти якимось чином доліпив туди нуля і на цьому хотів його нагріти.

– Яка тепер уже різниця, друже? – примирливо проказав я. – Ти ж уже все владнав, правда? А я готовий виплатити тобі дванадцять тисяч в якості компенсації.

Тьомик скрушно зітхнув і сказав:

– Поїхали, чувак…