Читать книгу Навіжені в Мексиці - Максим Кидрук - Страница 6

Наступного ранку ми втрьох: я, Тьомик та Хосе Акунья, усі в костюмах та краватках, тримали велику нараду щодо перспектив нашого бізнесу.

– Треба придумати, як привернути увагу до «нашої» землі, – сходу почав я.

– Та що тут думати? Даємо рекламу в газетах, в Інтернеті і починаємо косити капусту мішками, – ляпнув Тьомик.

Я аж скривився. Не люблю непрофесіоналів.

– Та що ти кажеш, мій любий напарнику? А ти не подумав, що вже завтра у тебе під дверима буде тупцювати зграя мексиканців з податкової служби, земельної адміністрації і поліції, які просто палатимуть від нетерплячки, бажаючи почути відповідь на запитання, хто ми, в біса, такі і якого дідька ми тут робимо зі стосом майстерно підроблених актів на землю?

Тьомик похнюплено опустив погляд.

– Давайте ще ідеї, – примирливо проказав я.

– Можна пустити чутки, що десь там, за містом, знайшли нафту, і від покупців відбою не буде, ще й куплятимуть вдесятеро дорожче, ніж у конкурентів, – зненацька бовкнув Хосе.

Ми з Тьомиком перезирнулись.

– Ти геній, Хосе! – рявкнув я. – Але… хм… як це зробити?

– Ну, припустімо, ви вдвох інсценуєте суперечку між собою, так, наче ви два іноземні спеціалісти-геологи, які тільки-но знайшли нафту. Будете голосно патякати про об’єми покладів там-то і там-то. Якщо розіграти сценку в потрібному місці й серед потрібних людей…

– А що, звучить непогано, – зацікавився я.

– Тільки-от де ми знайдемо цих потрібних людей? – іронічно хмикнув Тьомик. – Та навіть якщо й знайдемо, то що? Посадимо перед собою на стільчику і будемо розказувати їм про нафту?

Кілька хвилин усі натужно мовчали. Я відкрив вікно, впустивши в офісну кімнатку прохолодне ранкове повітря, й кілька разів глибоко затягнувся сигаретою. Внизу на Calle[6] Juaréz мигтіли розмаїті автівки. За дорогою шумів парк з фонтанами, що сягав аж Palacio de Bellas Artes.[7] Вишукані скульптури навколо мармурового Палацу сумними поглядами проводжали поодиноких перехожих. В цей час парк був майже порожній.

– Світські тусівки, – не то сказав, не то спитав я.

– Не піде. Хто нас туди пустить? – категорично відрубав Тьомик.

Знову запала гнітюча мовчанка. Я вже був ладен піти ва-банк і запустити оголошення в Інтернет, ризикуючи нарватися на побачення з мексиканськими ревнителями закону, коли це Хосе Акунья підскочив зі свого місця:

– Я знаю, босе! Я знаю! Готелі! П’ятизіркові готелі!

– Тобто?

– Я все владнаю, босе! – по-змовницьки підморгнув Хосе. – Будьте напоготові. Чекайте від мене дзвінка! – він зірвався з місця і вискочив із офісу.

Я здивовано стенув плечима, Тьомик промовчав. Кращих ідей наразі не було, тому ми просто зачинили офіс й подалися до себе в готель.