Читать книгу Навіжені в Мексиці - Максим Кидрук - Страница 2

Взагалі, скажу вам чесно, в усіх – абсолютно всіх без винятку – кепських історіях у моєму житті є дві спільні риси: по-перше, всі кепські історії починаються гарненько, по-хорошому, з щонайкращими намірами, а по-друге, всі кепські історії завжди пов’язані з Тьомиком.

Я й Тьомик разом з п’яти років. Познайомились у перший же день, щойно моя сім’я перебралася до Києва, в замурзану панельну новобудову неподалік від Львівської площі. Родина Тьомика оселилася в тому ж будинку на місяць раніше і поверхом нижче від нас.

Пригадую, як, виснажений переїздом, я заснув просто вдень, вмостившись на запакованому в целофан двоспальному матраці моїх батьків. Коли я засинав, окрім мене та матраца, в кімнаті більше не було нікого й нічого. А коли прокинувся – навпроти стояв низенький дерев’яний стільчик, а на ньому сидів якийсь малий шкет і зацікавлено розглядав мене, дурнувато усміхаючись і копирсаючись пальцем у носі.

«Що за мудак?» – спросоння подумав я. Хоча, звісно, я тоді не так подумав, бо мені було лишень п’ять років, але якщо перекласти на дорослу мову, то звучатиме, либонь, так.

– Ти хто? – спитав я.

– Прівєт, – сказав Тьомик. – Я Артьом, а мама називає мене Тьомиком.

– Чия мама?

– Моя мама.

Тут Тьомик засміявся, навіщось копнув мене і вибіг з кімнати. Пізніше батьки пояснили мені, що Артем – це мій сусід-одноліток з нижнього поверху і що вони на пару з Артемовими батьками подумали, що оскільки ми одного з ним віку, було б непогано, якби ми заприятелювали.

Я був слухняною дитиною. Наступного ж ранку я розшукав Тьомика в пісочниці на дитячому майданчику, офіційно представився і для закріплення дружби поставив йому шикарний синець під оком. Отак ми подружилися.

Відтоді минуло двадцять років. Тепер я знаю Тьомика, наче свої п’ять пальців, можу передбачити будь-які його дії, вгадую слова за хвилину до того, як він їх скаже, а часом навіть читаю його думки, на що Тьомик ніколи не ображається. Я його єдиний справжній друг, як і він – мій, незважаючи на те, що в дійсності ми абсолютно різні.

Тьомик зростав у інтелігентній родині, де його змалечку привчили до книг та всяких інших нікому не потрібних культурних дурниць. Він до дев’ятнадцяти років навіть не матюкався. Варто зауважити, що попри вихованість та начитаність мій товариш не вирізняється кмітливістю та винахідливістю. Зате у нього неперевершений талант, якийсь, зараза, просто шаманський хист знаходити неприємності на свою голову. Якби не ось ця його магічна здатність повсякчас устрявати в різні погані історії, життя Тьомика було б нудним, малоцікавим і тягучим, наче гума. Після школи він як порядний вступив до університету, після університету влаштувався на нудотну (хоч вовком вий!) роботу – зачуханим менеджером з продажу відеоапаратури в супермаркеті «Фокстрот», а потім його життя непомітно ввійшло у наїжджену колію: робота, дім, знову робота, систематичні п’янки на Новий рік, день народження та День незалежності, телевізор, пиво, футбол і т. д. і т. п.

Регулярно раз на тиждень, в суботу чи неділю, я, немов смерч, вриваюся в затхлу квартиру Тьомика, аби не дати йому остаточно зіскніти, наче якийсь офісний кактус. Щоразу я щось вигадую, – а я, знаєте, мастак на всілякі бліц-ідеї, – а потім ми гасаємо Києвом і буянимо до самого початку робочого тижня. Повірте, якби не я, то на місці Тьомика я вже давно повісився б від глевкої нудьги.

Єдине, з чим у Тьомика справді клеїться в житті, – це дівки. Скажу прямо: жіноцтво вельми любить і шанує мого Тьомика. Бо мій Тьомик, з якого боку не подивись, справжній красень – високий світлоокий блондин з правильним овалом лиця, ніжною шкірою на щічках і тендітними руками інтелігента (дівки просто мліють, коли бачать його субтильні наманікюрені пальчики). На перших стадіях усе це чудово покриває недоліки інертного характеру й куцого інтелекту (Тьомо, без образ), забезпечуючи Тьомику просто небувалий успіх у протилежної статі.

Щодо мене, то я повна протилежність Тьомика. Ну, по-перше, звати мене Максом, що сильно відрізняється від Тьомик. По-друге, я низенький, чорнявий і барилкуватий. А по-третє, життя у мене – суцільна пригода. Як тільки після другого курсу мене погнали з університету і я подався у великий бізнес, зразу почались одні, блін, пригоди.

Спочатку я торгував жуйками при виході з метро «Вокзальна», потім там же приторговував безкоштовними газетами, далі сплавляв пластир у вагонах метро, трохи згодом продавав на Хрещатику смачні пиріжки з собача… кгм… ну, просто смачні пиріжки. Словом, займався усім підряд, однак дуже скоро зрозумів, що чесним шляхом у нашій країні можна заробити тільки грижу або невроз, а тому почав грати по-крупному і… не завжди, як би то сказати, чесно й правильно.

Отож на сьогоднішній день я справжній профі у великому бізнесі. Ви не дивіться на те, що живу в маленькій квартирці і їжджу на метро. То все світова економічна криза винна. А насправді в усьому Києві ви не знайдете другого такого, як я. Жодний диплом MBA не навчить вас того, що вмію я, ну, скажімо, продати втридорога те, чого не існує або ж існує, але належить не вам. Тут має бути талант, панове, дар від Бога.

Але, як то кажуть, повернімося до наших баранів…

Так ось, вельми неприємна історія, яка закинула нас із Тьомиком аж на інший континент і дала поштовх багатьом іншим неприємним історіям, почалася з того, що Тьомик отримав спадок у Швеції.

Якийсь його чи то дядько, чи дід, невідомо по чиїй лінії, колись давно, ще за Союзу, емігрував до Стокгольма, де зліпив собі пристойний капітальчик: спершу на будівництві, а потім – здаючи в оренду квартири. Аж ось одного дня оцей не то дід, не то дядько вийшов на балкон своєї квартири витрусити килимок. Труснув він, значить, раз, другий, третій, а за четвертим трохи перестарався й метельнув так, що вивалився на фіг з балкона разом зі своїм килимком. Усе б обійшлось, якби балкон не був на десятому поверсі. Дядька (чи діда) відшкребли від бруківки й пішли дзвонити Тьомику, бо той виявився єдиним, чиє ім’я згадувалось у заповіті. Отака-от сумна історія.

Останніми роками я займався нерухомістю, продажем землі та всякими супутніми оборудками по всій Україні, тому нечасто бував у Києві і ми з Тьомиком практично не бачились. Я навіть, соромно зізнатись, загубив його номер телефону (через певні особливості мого бізнесу мені доволі часто доводилося міняти власний номер), тому був вельми здивований, коли після кількамісячної розлуки, протягом якої ми не обмінялися й словом, отримав на свій e-mail лист від Тьомика:

«Чувак, привіт!

Як у тебе справи, старий? Куди ти пропав?

Учора весь день намагався тебе видзвонити, але всі старі номери заблоковані. Чувак, приїжджай якнайшвидше. Кидай усе – це дуже важливо! Терміново потрібна твоя допомога.

Артем

P. S. Присягаюся, ти не пожалкуєш!»

Знаючи Тьомикову тягу до різних халеп, щось у тому «ти не пожалкуєш» мене вельми насторожило. А втім, за хвилину до того, як отримати цей лист, хтось переказав мені, що вчора мене розшукував один з моїх колишніх клієнтів. Питався, куди поїхали двадцять залізничних цистерн з соляркою, які я сплавив йому місяць тому. А як я можу знати, куди, в дідька, вони поїхали? «Укрзалізниця» возить свої цистерни туди, куди їй заманеться. Тож у мене виникло сильне бажання знову міняти номер телефону і швиденько «летіти у вирій», подалі від надто допитливих клієнтів. Тому, не гаючись, я зібрав свої манатки і рвонув до Києва…

Я застав Тьомика, як завжди, за пляшкою пива, пакетом чіпсів перед телевізором. На кухні поралась його нова, незнайома мені дівиця. За вікном у темряві розмірено шурхотів по асфальту дощ.

– Здоров! – кинув я з порогу.

– Привіт! – бовкнув Тьомик у відповідь, не піднімаючись з місця.

Я пройшов до вітальні і без запрошення впав у крісло навпроти – у цьому домі мені дозволялося практично все.

– Паршива погода, – сказав я.

– Ага. Хочеш пива? – Тьомик говорив так, наче ми не бачились півдня, а не півроку.

– Давай.

– І чіпси бери.

Кілька хвилин ми мовчали, сьорбали пиво і хрумкали чіпсами. Зрештою я запропонував:

– Ну, давай, викладай свою справу.

І Тьомик розказав мені слізливу історію про свого «шведського» дядька.

– …і він назначив мене спадкоємцем, – закінчив мій товариш.

– Спадкоємцем чого?

– Усього свого бізнесу.

Я зразу ожив.

– За словами юристів там ласий шматок, – продовжив Тьомик. – А я в тому, ти ж сам знаєш, нічого не тямлю. Тре’ вступити у володіння, справи наладити, те-се…

– О’кей, друже, я тобі допоможу, – заспокоїв його я.

Наступного дня Тьомик прогнав свою нову хвойду. Потім ми це гарненько обмили і навели в квартирі безлад, який більше личив холостяку-спартанцю, бо після тої дівулі квартира скидалася на житло якогось гламурного педика. А ще за два тижні ми зробили собі візи й полетіли у столицю Півночі – Стокгольм вступати у володіння Тьомиковою спадщиною.

Отак воно все й почалося…