Читать книгу Навіжені в Мексиці - Максим Кидрук - Страница 16

– Глянь, чувак! – раптово вигукнув Тьомик. – Тут пишуть про Оахаку!

В дійсності мене зовсім не цікавило, що там нашкрябано про задрипаний мексиканський штат у задрипаному американському журналі п’ятдесятирічної давності. А проте ось уже другий тиждень глевка нудьга, неначе убивча гангрена, поволі роз’їдала мене, а тому я радів будь-якій нагоді бодай трохи розім’яти мозок.

– І що там? Щось цікаве?

Мій напарник підняв часопис, показавши мені стару, потріпану обкладинку. Журнал «Life», номер за 13 травня 1957 року, всю передню сторінку якого займав малюнок з непрохідними джунглями: в центрі розбуялих нетрищ поміж густого листя тропічних рослин вигулькує неймовірно вдоволена пика низькорослого товстощокого і лисого чоловічка в діловому костюмі, скроєному за останньою модою шістдесятих, та приплюснутому чорному капелюсі з неширокими заокругленими крисами. Художник вміло передав гарячковий блиск у очах коротуна та безмежне блаженство, що розтікалося кожною складкою одутлого лиця. У верхньому правому куті я встиг ухопити один із заголовків, де йшлося про якісь гриби.

– Це публікація одного відомого банкіра, містера Уоссона, – почав пояснювати Тьомик.

Почувши це, я відразу зацікавився, наготувавшись послухати подробиці якої-небудь вельми вдалої мексиканської афери. Одначе я сильно помилявся. Тьомик, не чекаючи запрошення, продовжив:

– Статейка називається «Seeking the Magic Mushroom[12]». Чоловік описує свою подорож в Оахаку у 1955 році. Удвох з товаришем вони відвідали одне село під назвою Уа… Уау… Уаутля-де-Хіменес (Huautla de Jimenez) на крайній півночі штату, де ці браві хлопці познайомились зі старою сапотецькою індіанкою на ім’я Марія Сабіна. Фінансист повідомляє, що він та його напарник стали першими білими, хто мав змогу спостерігати таємничий індіанський ритуал, який зветься velada і досить часто проводиться Марією серед її односельців. Під час цієї церемонії індіанці споживали якийсь гриб, який за їхніми словами дозволяє спілкуватися з Богом, – голос Тьомика стишився і дрібно затремтів, наче ледь потривожена нижня струна на гітарі. Мій напарник явно розхвилювався.

Я витримував мовчанку, чекаючи, чим закінчиться його історія.

– Потому банкір і товариш вирішили й собі спробувати грибочки, – трепетливим голосом правив далі Артем. – Під строгим наглядом і керівництвом Марії Сабіни вони скуштували шість пар грибів Psilocybe caerulescens і Psilocybe mexicana, після чого… – мій напарник вкрився потом, важко дихав і облизувався, – після чого, Максе, з ними почали робитися всякі дивні речі.

Відтак Тьомик аж затрусився від перезбудження. За хвилину-дві він сяк-так погамував себе і переказував далі, час від часу з невимовним благоговінням зазираючи в журнал:

– Їх накрило на цілих вісім годин, – мій товариш навіть не шепотів, а хрипів, немов поранений тюлень, – цілих вісім годин вони провели в якомусь іншому вимірі! Чуваків плющило, мов зайців. Їм ввижалися картини приголомшливої краси, порівняно з якими роботи відомих художників здавалися убогою мазаниною, загадкові замки та архітектурні алеї, а ще вони бачили інші світи і… і… розмовляли з Богом!

Останню фразу Тьомик завершив на мажорній, хоч і трохи верескливій ноті й переможно глипнув на мене.

– І це все? – незворушно спитав я.

– Ну, так…

– І що?

– Е-е-е… Максе, – Артем уже не міг стримувати клекітливого й кипучого, немов гаряча смола, хвилювання, що, здавалося, от-от розірве його на маленькі шматки і забризкає ними стіни хостелу до самої стелі, – Максе, це селище зовсім поряд, подивись на карту.

Я не збирався дивитися ні на яку карту. Натомість уперше за весь час оповіді я здивовано вигнув брову і уважно придивився до напарника. «Дивно, – подумалось мені, – раніше я такого за ним не помічав. Це щось новеньке у характері мого друзяки».

– Можна одне питання? – зрештою проговорив я.

– Ага, – Тьомик кивнув.

– На фіга тобі ті гриби?

– Треба! – гарячково випалив мій компаньйон. – Я просто мушу це спробувати!

«Дивний він якийсь», – подумав я.

– Тьомо, не займайся дурницями! – я спробував спустити напарника з небес на землю. – Та стара відьма вже, напевно, давно відійшла в кращий світ, про гриби всі забули, і взагалі воно тобі не треба.

Артем прикусив язика і заглух. Але ненадовго…

Повторюсь: усе би обійшлось, якби не оця його придуркувата тяга до читання. Наступного ранку мій напарник надибав ще одного журнальчика, де знову згадувалася Оахака і… ті бісові галюциногенні гриби. Якийсь «Гарвардський вісник» чи щось таке. Я в цей час відпочивав у гамаку на веранді, крізь напівзаплющені від оксамитної знемоги очі милуючись довколишніми бескидами, вологими від ранкової роси. Аж раптом Тьомик вискочив з нашої кімнати і, мов ошпарений, розмахуючи пожмаканим часописом над головою, влетів у веранду.

– Максе! – збуджено горлав він. – Знову! Ти тільки подивись, що тут пишуть!

Я ледь не беркицьнувся з гамака:

– Що там, в дідька, таке?

– Максе, ти геть нічого не шурупаєш! Послухай: натхненний статтею банкіра Уоссона в журналі «Life», доктор Тімоті Леарі вирушає в Мексику, аби на власному досвіді відчути психоактивний вплив таємничих грибів, – зачитував мій напарник. – У 1960-му, повернувшись з подорожі, Леарі на пару з Ричардом Альпертом засновують у Гарварді… – тут Тьомик зробив невелику паузу і багатозначно глипнув на мене, – не де-небудь, Максе, а в Гарварді! Так ось, вони започатковують Гарвардський псилоцибіновий[13] проект, акцентуючи увагу на вивченні різних психологічних ефектів від застосування псилоцибіну та інших галюциногенів. Після того, як у 1963-му Леарі та Альперта витурили з Гарварду, – у цьому місці мій напарник сконфужено закашлявся, – хлопці почали проповідувати споживання психоделічних грибів посеред прибічників культури хіпі, яка на той час тільки-тільки зароджувалась. У результаті гриб Psilocybe mexicana стає неймовірно популярним. До Уаутля-де-Хіменес з усього світу стікаються цілі натовпи хіпі-прочан, аби на власні очі побачити Марію Сабіну та скушувати її грибочків. Серед пілігримів були й відомі зірки, як то Джон Леннон, Пітер Тауншед, Мік Джаггер та Боб Ділан, які вирушали до Оахаки в пошуках спіритичних настанов від старої індіанки Марії![14]

Я думав, Тьомик зараз розпадеться на атоми.

– Максе! Максе! – заголосив він. – Тут був Лєннон! Лєннон!!! «Зе Бітлз», йо-ма-йо! О Боже, тут ступала нога великого Лєннона! Я мушу побувати в тому селищі, друже! Я тебе благаю: поїдемо в Уаутля-де-Хіменес!

– Артеме, схаменись, – я силкувався говорити спокійно й розважливо, стараючись вгамувати напарника, однак у мене було таке враження, наче я стою посеред океану на дерев’яному плоту і власноруч намагаюся втримати на плаву торпедований айсбергом «Титанік».

– Чувак, ну будь другом! Давай поїдемо! – упрошував мене Тьомик, молитовно склавши руки на грудях. – Ми просто подивимось, і все! І більше нічого! Я обіцяю, що нічого не пробуватиму на смак!

Я зітхнув. Уранішня благодатна дрімота безслідно зникла, її змило з мене запальним потоком Артемових слів. Я знав, що не треба туди їхати, від самого початку підозрюючи, що Лєннон – це лиш вигадана на ходу відмовка. Разом з тим сира й вогка нудьга, котра аж випирала зі стін нашого хостелу, гнітила мене, розплющувала й втискувала в землю, неначе асфальтоукладочний каток, тому я вишкрябався з гамака і став навпроти напарника.

– Добре, – тихо проказав я, – поїдемо й подивимось. Але якщо ми знайдемо ті довбані гриби, навіть не думай до них торкатися!

– Єсть, босе! – рявкнув Тьомик, а тоді кумедно козирнув і помчав на другий поверх збирати наші нечисленні манатки.

Менш ніж за п’ять хвилин він спустився на веранду з рюкзаком за спиною, ошалілим блиском у спорожнілих очах і дурнуватою посмішкою на тремтячих від шалу губах. Мені стало страшно.