Читать книгу Давид і Голіаф: Аутсайдери, невдахи і мистецтво перемагати гігантів - Малкольм Гладуэлл - Страница 3

1

У серці Стародавньої Палестини є регіон, відомий під назвою Шефела, – низка гірських хребтів і долин, які поєднують Юдейські гори на сході з широкою, пласкою Середземноморською рівниною. Це територія невимовної краси, на якій ростуть виноградники, пшеничні поля та ліси зі смоківниці та фісташкових дерев. Окрім цього, вона має велике стратегічне значення. Упродовж десятиліть точилися численні бої за контроль над цим регіоном, тому що долини, які піднімаються з Середземноморської рівнини, відкривають тим, хто на узбережжі, шлях до Хеврона, Віфлеєма та Єрусалима на Юдейському нагір’ї. Найважливіша долина – Аялон, що на півночі. Але найбільше легенд існує про долину Ела. У цій долині у XII столітті сили Саладина зійшлись у бою з хрестоносцями. Більше ніж за тисячу років до того вона відігравала центральну роль у маккавейських війнах із Сирією, але найвідоміша битва відбулася в часи Старого Заповіту, коли молоде Ізраїльське королівство виступило проти філістимців.

Філістимці – вихідці з Криту. Це були мореплавці, які припливли у Палестину й поселилися вздовж узбережжя. Ізраїльтяни жили в горах під орудою царя Саула. В другій половині ХІ століття до нашої ери філістимці почали переміщатися на схід, перетинаючи долину Ела вверх по течії. Вони мали на меті захопити гірський хребет поблизу Віфлеєма й розділити землі царя Саула на дві частини. Філістимці були небезпечними й досвідченими воїнами, а також затятими ворогами ізраїльтян. Стривожений Саул зібрав своє військо і спустився з ним із гір до непроханих зайд.

Філістимці отаборилися вздовж південного схилу долини Ела. Ізраїльтяни поставили намети з іншого боку, вздовж північного схилу, внаслідок чого обидві армії могли бачити одна одну через яр. Жодна з них не наважувалася вирушити вперед. Для того щоб провести атаку, слід було спуститися з пагорба і зійти на ворожий схил з іншого боку, що фактично стало б самогубством. Нарешті філістимцям це набридло. Вони відрядили свого найкращого воїна в долину, щоб вирішити конфлікт сам на сам.

Він був велетнем заввишки 6 футів 9 дюймів[2], одягненим у повні обладунки та з бронзовим шоломом на голові. В руках у нього був дротик, спис і меч. Попереду йшов помічник із великим щитом. Велет став обличчям до ізраїльтян і вигукнув: «Оберіть одного зі своїх воїнів, і нехай він спуститься до мене! Якщо він переможе мене в бою і повалить на землю, ми станемо вашими рабами. Але якщо я переможу й повалю його на землю, ви будете нашими рабами і служитимете нам».

В ізраїльському таборі ніхто не поворухнувся. Хто може перемогти такого грізного супротивника? Тоді пастух, який приніс своїм братам їжу з Віфлеєма, вийшов наперед і зголосився боротися з ним. Саул заперечив йому: «Ти не можеш стати на бій із цим філістимцем, тому що ти ще хлоп’я, а він воює з молодих літ». Але пастух був непохитним. Йому випадало мати справу з лютішими супротивниками. «Коли лев або ведмідь забирав зі зграї вівцю, – сказав він Саулу, – я йшов за ним, збивав його з ніг і витягував вівцю з його лап». Саул не мав вибору. Він дав свою згоду, і пастух побіг униз до велетня, який чекав у долині. «Підійди до мене, щоб я міг віддати твоє тіло небесним птахам і польовим звірам», – вигукнув велет, побачивши свого супротивника. Так почалась одна з найвідоміших битв в історії. Велетня звали Голіаф. Пастуха звали Давид.

2

«Давид і Голіаф» – це книжка про те, що стається, коли звичайні люди мають справу з велетнями. «Велетнями» я називаю будь-яких сильних суперників – від армій та могутніх воїнів і аж до вад, нещасть і гніту. Кожен розділ присвячено певній людині – відомій чи невідомій, звичайній або видатній – яка зіткнулась із колосальним викликом і була змушена на нього реагувати. Мені слід грати за правилами чи прислухáтися до власних інстинктів? Я мушу йти далі чи відступитися? Що краще: завдати удар у відповідь чи пробачити?

За допомогою цих розповідей я хочу дослідити дві ідеї. Перша з них полягає в тому, що часто ми визначаємо цінність речей у нашому світі на підставі таких нерівних конфліктів. Так відбувається через те, що протистояння дужчому суперникові створює велич і красу. Друга ідея полягає в тому, що ми постійно помиляємося в нашій оцінці цих конфліктів. Ми неправильно їх сприймаємо. Ми хибно їх тлумачимо. Гіганти – не ті, за кого ми їх вважаємо. Якості, котрі начебто наділяють їх силою, часто є джерелом великої слабкості. А статус невдахи може спричиняти зміни, які ми часто недооцінюємо: він відчиняє двері та створює можливості, навчає і просвічує, уможливлює те, що за інших обставин здавалося б немислимим. Нам потрібні ефективніші поради для протистояння велетням – і найкраще почати цю подорож із епічного герцю Давида й Голіафа, який відбувся три тисячі років тому в долині Ела.

Голіаф своїми вигуками закликав ізраїльтян до двобою. У стародавньому світі така практика була поширеною. Дві сторони конфлікту намагались уникнути великого кровопролиття у відкритому бою, обравши одного воїна, який представляв їх у битві. Наприклад, римський історик І століття до нашої ери Квінт Клавдій Квадриґарій розповідає про епічну битву, в якій галльський воїн почав висміювати своїх римських супротивників. «Це відразу ж викликало велике обурення в Тіта Манлія, юнака з дуже шляхетного роду», – пише Квадриґарій. Тіт викликав галла на дуель.

«Він вийшов уперед і заявив, що не дозволить галлові безсоромно паплюжити доблесть римлян. Узявши в руки легіонерський щит та іспанський меч, він став до бою з галлом. Їхній поєдинок відбувся на мосту [через річку Аніо], і обидві армії спостерігали за ним із великим хвилюванням. Отже, вони зійшлись у герці. Галл дотримувався власного методу боротьби, тримаючи щит перед собою і чекаючи на атаку. Манлій, який більше покладався на хоробрість, аніж на вміння, вдарив щитом об щит галла і збив його з ніг. Поки галл намагався повернути втрачену позицію, Манлій ще раз ударив своїм щитом об його щит і знову змусив цього чоловіка відійти далі. Таким чином він ухилився від меча галла й ударив його в груди своїм іспанським мечем… Після того як Манлій убив його, він відтяв галлові голову, зняв із нього закривавлене намисто й почепив собі на шию»[3].

На це розраховував і Голіаф – що проти нього вийде такий самий воїн, як і він, і змагатиметься з ним у ближньому бою. Він навіть не міг подумати, що битва відбуватиметься на інших умовах, і готувався відповідним чином. Щоб захиститися від ударів по тілу, він одягнув вигадливу туніку, сплетену з сотень бронзових лусок. Вона закривала його руки й сягала колін. Мабуть, вона важила понад 100 фунтів[4]. Його ноги затуляли бронзові щитки, до яких кріпилися бронзові пластини для стоп. На голові в нього був важкий металевий шолом. Він мав три види зброї, пристосовані для ближнього бою. В руці велет тримав метальний дротик, зроблений зі щирої бронзи, який міг пробити щит і навіть обладунки. На поясі в Голіафа висів меч. Першочерговою зброєю для нього був особливий спис малої далекості з металевим руків’ям, «товстим, як ткацький навій». До нього прив’язано мотузку й вигадливі бруски, завдяки яким його можна було метати напрочуд сильно і влучно. Як пише історик Моше Гарсіель: «Ізраїльтянам здавалося, що цей надзвичайний спис із масивним руків’ям, довгим і важким металевим лезом, кинутий дужою рукою Голіафа, може пробити разом будь-який бронзовий щит і бронзові обладунки». Чи треба пояснювати, чому жоден ізраїльтянин не хотів виходити на бій із Голіафом?

Аж тут з’являється Давид. Саул намагається дати йому власний меч і обладунки, щоб у нього були хоча б якісь шанси. Давид відмовляється. «Я не можу йти в цих обладунках, – каже він, – тому що я до них не звик». Натомість він бере п’ять гладких камінців і кладе їх у наплічну сумку. Потім він спускається в долину з пастушим ціпком у руці. Дивлячись на цього хлопця, Голіаф почувається ображеним. Він очікував на бій із досвідченим воїном. Натомість велет бачить пастуха – представника однієї з найскромніших професій – який, схоже, збирається використати свій пастуший ціпок проти меча Голіафа. «Хіба я собака, – каже Голіаф, показуючи на посох, – що ти йдеш на мене з палицями?»

Те, що відбувається далі, описано в легенді. Давид кладе камінь у шкіряне ложе пращі і влучає ним у відкритий лоб Голіафа. Той падає непритомний. Пастух підбігає до нього, бере в руки меч велетня й відтинає йому голову. «Філістимці побачили, що їхній воїн загинув, – розповідається в Біблії, – і втекли».

Дивним робом у битві перемагає аутсайдер, усупереч усім сподіванням філістимців. Так ми переповідали одне одному цю історію протягом багатьох століть. Таким чином вислів «Давид і Голіаф» увійшов у нашу мову – як метафора несподіваної перемоги. Проблема цієї версії в тому, що вона майже повністю хибна.

3

Стародавні армії мали три види військ. Перший – кіннота – озброєні воїни, які їздили на конях або в колісницях. Другий – піхота – солдати, що пересувалися пішки в обладунках, із мечами та щитами. Третій – метальники або, як їх зараз назвали б, артилерія: лучники і, найважливіше, – пращники. У пращників були шкіряні сумки, зв’язані з двох боків довгою мотузкою. Вони клали камінь або свинцеву кулю в цю сумку, крутили її, описуючи дедалі швидші й ширші кола, а потім відпускали один край мотузки та жбурляли камінь.

Для того щоб метати снаряди, потрібні надзвичайно добрі навички й досвід. Але в умілих руках праща являла собою потужну зброю. На середньовічних картинах зображено пращників, які збивають птахів на льоту. Кажуть, що ірландські пращники могли влучити в монету з такої відстані, з якої її було видно, а в старозавітній Книзі Суддів вони метали камінь, не хиблячи ані на волосину. Досвідчений пращник міг убити або серйозно поранити ціль на відстані до 200 ярдів[5][6]. Римляни навіть мали спеціальні щипці для того, щоб витягувати з тіл нещасних солдатів камені після влучань із пращі. Уявіть собі, що навпроти вас стоїть пітчер із Головної бейсбольної ліги й намагається влучити вам у голову бейсбольним м’ячем. Такий вигляд мав бій із пращником – відмінність полягала лиш у тому, що він кидав не корковий або шкіряний м’яч, а твердий камінь.

Як зазначає історик Барух Гелперн, у стародавній військовій справі праща була настільки важливою, що ці три види військ урівноважували одне одного, як жести в грі «Камінь, ножиці, папір». Піхота зі своїми довгими піками й обладунками могла протистояти кінноті. Остання, своєю чергою, перемагала метальників, тому що коні рухалися надто прудко, не даючи змоги артилерії прицілитись. А метальники становили смертельну загрозу для піхоти, адже великий і неповороткий солдат, обтяжений обладунками, був легкою мішенню для пращника, що жбурляв у нього снаряд на відстані ста ярдів. «Ось чому афінська експедиція в Сицилію під час Пелопоннеської війни зазнала невдачі, – пише Гелперн. – Тицідід докладно описує, як важку піхоту афінян у горах розбила місцева легка піхота, насамперед за допомогою пращі».

Голіаф – важка піхота. Він думає, що візьме участь у дуелі з іншим важким піхотинцем, так само, як Тіт Манлій боровся з галлом. Коли він каже: «Підійди до мене, щоб я міг віддати твоє тіло небесним птахам і польовим звірям», ключова фраза – «Підійди до мене». Він має на увазі: підійди якомога ближче, щоб ми змагалися на близькій дистанції. Коли Саул намагається вдягнути Давида в обладунки й дати йому меч, він мислить так само. Цар припускає, що Давид боротиметься з Голіафом у ближньому бою.

Проте Давид не збирається дотримуватися ритуалів герцю. Розповідаючи Саулові, що він убивав ведмедів і левів під час випасу отари, Давид намагається не лише продемонструвати свою хоробрість, а й донести до нього ще одну думку: він боротиметься з Голіафом так само, як навчився боротися з тваринами – методами метальника.

Давид підбігає до Голіафа, тому що без обладунків він є прудким і маневреним. Він кладе камінь у пращу й крутить її, швидше і швидше, виконує шість або сім обертів за секунду, цілячись у лоб Голіафа – єдине вразливе місце велетня. Ейтан Гірш, експерт із балістики Збройних сил Ізраїлю, нещодавно підрахував, що камінь середньої величини, кинутий умілим пращником із відстані тридцяти п’яти метрів, ударив би Голіафа в голову зі швидкістю тридцять чотири метри за секунду. Цього більше ніж досить, щоб пробити йому череп і оглушити або вбити його. З погляду гальмівної здатності, це становить еквівалент сучасного пістолета середнього калібру. «Ми робимо висновок, – пише Гірш, – що Давид міг поцілити в Голіафа з пращі трохи більше, ніж за секунду, – за такий короткий проміжок часу Голіаф не зміг би захиститись і, по суті, стояв би нерухомо».

Що залишалося робити Голіафу? На ньому були обладунки вагою понад сто футів. Він готувався до бою на близькій дистанції, під час якого він стояв на місці, стримуючи напади суперника своїми обладунками й завдаючи сильних ударів списом. Він дивився на Давида, який ішов до нього, спочатку глузливо, потім здивовано, а відтак із беззаперечним жахом – коли зрозумів, що битва, на яку він очікував, раптом набула іншого вигляду.

«Ти йдеш на мене з мечем, списом і дротиком, – сказав Давид Голіафу, – а я йду на тебе з іменем Усемогутнього Бога, Бога ізраїльського війська, якому ти кинув виклик. Сьогодні Господь віддасть тебе в мої руки і я поцілю в тебе та відрубаю тобі голову… Всі, хто тут зібрався, знатимуть, що Господь рятує не мечем або списом, тому що битва – це Господь, і він віддасть вас усіх у наші руки».

Давид двічі згадує меч і спис Голіафа, наче для того, щоб наголосити на фундаментальній відмінності їхніх намірів. Потім від дістає з пастушої сумки камінь, і цієї миті ніхто зі спостерігачів обабіч долини не вважає перемогу Давида за малоймовірну. Давид був пращником, а пращники запросто перемагають піхоту.

«Голіаф мав такі самі шанси перемогти Давида, – пише історик Роберт Доренвенд, – як будь-який мечник бронзової епохи в бою з супротивником, озброєним автоматом 45 калібру»[7].

4

Чому так багато непорозумінь щодо цього дня в долині Ела? На одному рівні двобій показує безглуздість наших припущень про силу. Цар Саул скептично ставиться до шансів Давида на перемогу, бо Давид малий, а Голіаф великий. Саул оцінює силу з позиції фізичної могутності. Він не бере до уваги той факт, що сила може проявлятись інакше – в порушенні правил, в заміні могутності на швидкість і несподіванку. Такої помилки припускається не лише Саул. На наступних сторінках я доведу, що в наш час ми й далі робимо цю помилку, і вона позначається геть на всьому – від виховання дітей і аж до боротьби зі злочинністю та порушенням порядку.

Проте є ще один, глибший аспект. Саул та ізраїльтяни думають, що їм відомо, хто такий Голіаф. Вони зміряють його поглядом і доходять передчасних висновків про те, на що він здатен. Однак насправді вони його не бачать. Істина полягає в тому, що Голіаф поводиться дивно. Його вважають за могутнього воїна. Але з його поведінки цього не видно. Він спускається в долину в супроводі помічника – слуги, який крокує попереду зі щитом. У стародавні часи щитоносці часто супроводжували лучників у бою, тому що солдат, у якого руки були зайняті луком і стрілами, не міг себе захистити. Та навіщо Голіафу, який викликає суперника на бій сам на сам, потрібна третя сторона зі щитом лучника в руці?

Ба більше, чому він каже Давидові: «Підійди до мене»? Чому Голіаф не може підійти до Давида? У Біблії описано, наскільки повільно рухається Голіаф – доволі дивне зауваження як на героїчного воїна, наділеного безмежною силою. Хай там як, чому Голіаф не реагує швидше, побачивши, що Давид спускається з пагорба без меча, щита й обладунків? Уперше побачивши Давида, він обурюється замість того щоб жахнутися. Здається, велет не тямить, що відбувається. Помітивши Давида з його пастушим ціпком, він навіть вимовляє цю дивну фразу: «Хіба я собака, що ти йдеш на мене з палицями?» Палицями? У Давида в руці лиш одна палиця.

Власне, зараз багато медичних експертів уважають, що Голіаф мав серйозну хворобу. Судячи з його вигляду і висловів, він хворів на акромегалію – хворобу, спричинену доброякісною пухлиною гіпофіза. Через цю недугу організм виробляє забагато гормону росту, чим можна пояснити велетенський зріст Голіафа. (Роберт Водлоу – найвища людина в історії – хворів на акромегалію. На момент смерті його зріст становив 8 футів 11 дюймів[8] і, вочевидь, він і далі ріс.)

Більше того, один із поширених побічних наслідків акромегалії – проблеми з зором. Пухлина гіпофіза може вирости такою мірою, що починає стискати нерви, сполучені з очима. Внаслідок цього люди, недужі на акромегалію, часто мають дуже слабкий зір і диплопію, тобто їм двоїться в очах. Чому Голіафа завів у долину помічник? Тому що він був його поводирем. Чому він рухався так повільно? Тому що він бачив світ розмито. Чому велетень так довго не міг зрозуміти, що Давид змінив правила? Тому що він не бачив Давида, поки той не підійшов ближче. «Підійди до мене, щоб я міг віддати твоє тіло небесним птахам і польовим звірам», – вигукує Голіаф, і в цьому проханні простежується його вразливість. Мені треба, щоб ти підійшов ближче, інакше я не зможу тебе пильнувати. А ще є фраза, яку більше ніяк не можна пояснити: «Хіба я собака, що ти йдеш на мене з палицями?» У Давида була одна палиця. Голіаф побачив дві.

З висоти свого схилу ізраїльтяни спостерігали грізного велетня. Насправді те, що давало гіганту його зріст, являло собою джерело найбільшої слабкості. В цьому закладено важливий урок для битви з будь-яким велетом. Сильні й могутні не завжди такі, якими здаються.

Давид підбіг до Голіафа, покладаючись на власну хоробрість і віру. Голіаф не бачив, як той ішов – а потім він опинився на землі, і його зріст, повільність та короткозорість завадили йому збагнути, що співвідношення сил змінилось. Увесь цей час ми неправильно розповідали такі історії. Книжка «Давид і Голіаф» учить належно їх розуміти.