Читать книгу Давид і Голіаф: Аутсайдери, невдахи і мистецтво перемагати гігантів - Малкольм Гладуэлл - Страница 4

1

Коли Вівек Ранадіве вирішив тренувати баскетбольну команду своєї доньки Анджалі, він визначив для себе два принципи. Перший полягав у тому, що він ніколи не підноситиме голос. Це був Національний юніорський баскетбол – молодша ліга баскетболу. Основу команди становили дванадцятирічні діти, і Ранадіве знав із власного досвіду, що в такому віці вони погано реагують на крик. Він вирішив вести справи на баскетбольному майданчику так само, як у своїй компанії з виробництва програмного забезпечення: говорити спокійно й тихо, переконувати дівчат у правильності свого підходу, звертаючись до логіки та здорового глузду.

Другий принцип був важливішим. Ранадіве дивувало, як американці грають у баскетбол. Він родом із Мумбаї. Сам виріс на крикеті й футболі. Він ніколи не забуде перший баскетбольний матч, який побачив. Гра здалася Ранадіве безтямною. Команда А здобувала очки, а потім негайно поверталася на свою половину майданчика. Команда Б вводила м’яч у гру й вела його на сторону команди А, де на них терпляче чекали. А потім відбувався зворотний процес.

Згідно з вимогами, довжина баскетбольного майданчика має дорівнювати 94 фути[9]. Здебільшого команда захищала приблизно 24 фути[10] й віддавала супернику інші 70 футів[11]. Іноді команди пресингували по всьому майданчику – тобто перешкоджали спробам суперника провести м’яч далі. Але цей пресинг зазвичай тривав усього кілька хвилин. У баскетбольному світі неначе змовилися грати певним чином, подумав Ранадіве, і внаслідок цієї змови збільшувалося відставання слабких команд від сильних. Зрештою, в хороших командах були високі гравці, які вміли добре виконувати дриблінг і кидки; вони могли впевнено використовувати свої заготовки на половині майданчика суперника. Чому ж тоді слабкі команди давали змогу сильним суперникам робити те, що в них добре виходить?

Ранадіве подивився на своїх дівчат. Морґан і Джулія були серйозними баскетболістками. Але Нікі, Анжела, Дані, Холлі, Анніка та його донька Анджалі ніколи не грали в цю гру. Вони були не дуже високими. Не вміли виконувати кидки. У них не дуже добре виходило вести м’яч. Вони не з тих гравців, які щовечора грають у баскетбол у дворі. Ранадіве мешкає в Менло-Парку, в самому серці каліфорнійської Кремнієвої долини. За його словами, його команда складалася з «маленьких білявих дівчаток». Це були доньки комп’ютерників та програмістів. Вони працювали над науковими проектами, читали довгі та складні книжки і мріяли стати морськими біологами, коли виростуть. Ранадіве знав: якщо вони гратимуть так, як грають усі – дозволятимуть своїм суперникам без зусиль проводити м’яч на їхню половину майданчика, – вони гарантовано програють природженим баскетболісткам. Ранадіве прибув до Америки в сімнадцять років із п’ятдесятьма доларами в кишені. Він був не з тих, хто легко здається. Отже, другий принцип полягав у тому, що його команда пресингуватиме по всьому майданчику – постійно і в кожному матчі. Команда пройшла в національний чемпіонат. «Це було зовсім випадково, – сказала Анджалі Ранадіве. – Мій батько ніколи доти не грав у баскетбол».

2

Уявіть собі, що вам слід підсумувати всі війни, які відбулися за останні двісті років між дуже великими й дуже малими країнами. Скажімо, населення однієї зі сторін мусить бути принаймні вдесятеро більшим, а армія – удесятеро потужнішою. Як часто, на вашу думку, перемагає вагоміша країна? Гадаю, більшість назвала б цифру, близьку до 100 %. Різниця в десять разів – це багато. Але правильна відповідь може вас здивувати. Коли політолог Іван Арреґін-Тофт кілька років тому здійснив відповідні підрахунки, то дістав цифру 71,5 %. Трохи менше, ніж у третині випадків, перемагає слабша країна.

Після цього Арреґін-Тофт сформулював питання по-інакшому. Що відбувається у війні між сильною і слабкою стороною, коли друга робить те, що зробив Давид: відмовляється воювати на умовах сильнішої сторони і вдається до нетрадиційних або партизанських методів боротьби? Відповідь: у таких випадках відсоток перемог слабшої сторони збільшується з 28,5 до 63,6. Щоб було зрозуміліше, населення США є вдесятеро більшим, аніж населення Канади. Як показує історія, якби між цими країнами почалася війна і Канада вирішила воювати в нетрадиційний спосіб, треба було б ставити гроші на її перемогу.

Ми вважаємо перемогу аутсайдерів за малоймовірну; саме тому історія про Давида й Голіафа увесь цей час знаходила такий відгук. Утім, Арреґін-Тофт доводить, що це зовсім не так. Аутсайдери раз у раз перемагають. Чому ж тоді нас шокує перемога Давида над Голіафом? Чому ми автоматично припускаємо, що нижчий, бідніший або менш досвідчений суперник неодмінно перебуває у програшному становищі?

Наприклад, у списку Арреґіна-Тофта одним із аутсайдерів, який здобув перемогу, був Т. Е. Лоуренс (більш відомий як Лоуренс Аравійський). Наприкінці Першої світової війни він очолив арабське повстання проти турецької армії, що окупувала Аравію. Британці допомагали арабським повстанцям і мали на меті знищити довгу залізницю з Дамаска в пустелю Хіджаз, збудовану турками.

Завдання було надскладним. У турків була потужна сучасна армія. Натомість Лоуренс командував недисциплінованими бедуїнами. Вони – не досвідчені воїни. Вони були кочівниками. Сер Реджиналд Вінґейт, один із британських командирів у цьому регіоні, називав їх «ненавченою ватагою, більшість із якої ніколи не стріляла з рушниці». Але вони були витривалими й мобільними. Типовий бедуїнський солдат носив при собі лише рушницю, 100 комплектів боєприпасів і 45 фунтів[12] муки. Це дозволяло їм подорожувати пустелею зі швидкістю 110 миль[13] за день, навіть улітку. З собою вони мали не більше як 1 пінту[14] питної води, оскільки чудово вміли знаходити воду в пустелі. «Ми покладалися на швидкість і час, а не на ударну міць, – писав Лоуренс. – Найбільшим доступним нам ресурсом були вихідці з племен, які не звикли до формальних бойових дій, але мали такі переваги, як рухливість, витривалість, особистий інтелект, знання місцевості, хоробрість». Генерал ХVІІІ століття Моріс де Сакс влучно сказав, що мистецтво війни полягає в ногах, а не в руках, і у війську Лоуренса ставку робили саме на ноги. Під час одного типового походу навесні 1917 року його солдати підірвали шістдесят залізничних шляхів і перерізали телеграфну лінію в Буайрі 24 березня, пошкодили поїзд і двадцять п’ять залізничних шляхів в Абу-аль-Наамі 25 березня, підірвали п’ятнадцять залізничних шляхів і перерізали телеграфну лінію в Істабль-Антарі 27 березня, напали на турецький гарнізон і пустили під укіс потяг 29 березня, повернулися в Буайр і знову пошкодили залізничну лінію 31 березня, підірвали одинадцять залізничних шляхів у Хедії 3 квітня, напали на залізничну магістраль у районі Ваді Дайджі 4 і 5 квітня, а також провели дві атаки 6 квітня.

Одним із найудаліших задумів Лоуренса був напад на порт Акабу. Турки чекали на вторгнення британських кораблів і патрулювали Акабську затоку на заході. Натомість Лоуренс вирішив напасти зі сходу й зайти в місто з незахищеної пустелі. Для цього він разом з військом подолав небезпечну дистанцію завдовжки в шістсот миль[15] від Хіджазу на північ сирійською пустелею, а потім назад до Акаби. Це відбулося влітку в одному з найменш гостинних країв Близького Сходу; до того ж Лоуренс відхилився від маршруту й вирушив у передмістя Дамаска, щоб приховати від турків свій справжній намір. У «Семи стовпах мудрості» Лоуренс так описує один із семи етапів цієї мандрівки:

«Того року долина кишіла рогатими й шумливими гадюками, кобрами і чорними полозами. Нам було важко набирати воду в темряві, тому що змії плавали в ставках і лежали на березі, згорнувшись у клубок. Двічі шумливі гадюки підповзали до нас на небезпечну відстань, поки ми вели розмови за чашкою кави. Три наші солдати померли від зміїних укусів; четверо одужали, переживши сильний страх і біль, а також набряки вкушених кінцівок. Лікування племені ховейтат полягало в тому, щоб накласти пластир зі зміїної шкіри й читати розділи з Корану хворому, поки він не помре».

Коли вони нарешті прибули в Акабу, загін Лоуренса з кількох сотень воїнів убив і взяв у полон тисячу двісті турків, утративши лише двох своїх солдатів. Турки просто не розраховували, що їхній суперник виявиться настільки божевільним, щоб напасти на них із пустелі.

Сер Реджиналд Вінґейт називав солдатів Лоуренса «ненавченою ватагою». Він уважав турків за беззаперечних фаворитів. Але чи бачите ви, наскільки це дивно? Наявність великого війська, зброї і ресурсів – як у турків – є перевагою. Однак вона заважає рухатись і змушує захищатися. Водночас рух, витривалість, особистий інтелект, знання місцевості та хоробрість – яких було досить у солдатів Лоуренса – давало їм змогу здійснити неможливе, наприклад, напасти на Акабу зі сходу. Ця стратегія виявилась аж такою сміливою, що турки не змогли її спрогнозувати. Є ряд прерогатив, пов’язаних із матеріальними ресурсами, так само, як і низка переваг, пов’язаних із їхньою відсутністю – й аутсайдери так часто перемагають саме тому, що другий привілей виявляється не менш важливим, аніж перший.

Чомусь нам дуже важко засвоїти цей урок. На мою думку, наше визначення переваги дуже жорстке й обмежене. Ми вважаємо корисними речі, які такими не є, і некорисними – ті, що насправді додають нам сили й мудрості. Перша частина книжки «Давид і Голіаф» являє собою спробу дослідити наслідки цієї помилки. Побачивши велетня, чому ми автоматично припускаємо, що він переможе в цій битві? І чого треба для того, щоб не приймати звичний стан речей як належне й бути таким, як Давид, Лоуренс Аравійський або, зрештою, Вівек Ранадіве та його розумниці з Кремнієвої долини?

3

Баскетбольна команда Вівека Ранадіве представляла Редвуд-Сіті в Національному юніорському баскетбольному дивізіоні для учнів сьомих-восьмих класів. Дівчата тренувались у спортзалі Пейз-Плейс у сусідньому Сан-Карлосі. Оскільки Ранадіве ніколи не грав у баскетбол, він звернувся по допомогу до експертів. Першим із них був Роджер Крейґ, колишній професійний спортсмен, який працював у компанії Ранадіве[16]. Після того як Крейґ пристав на його пропозицію, він найняв свою доньку Рометру, яка грала в баскетбол у коледжі. Рометра була однією з тих, кому довіряють опіку над найкращим гравцем опонента, щоб нівелювати його зусилля. Гравці команди обожнювали Рометру. «Вона завжди була для мене як старша сестра, – каже Анджалі Ранадіве. – Було так чудово, що вона в нас є».

Стратегія Редвуд-Сіті базувалася на двох термінах, яких мусить дотримуватись кожна баскетбольна команда, щоб провести м’яч далі. Перший – це час на вкидання м’яча з-за бокової лінії. Після того як одна команда влучає в кошик, гравець іншої вводить м’яч у гру, і в нього є п’ять секунд на те, щоб віддати пас комусь із одноклубників. Якщо цей термін перевищено, м’яч переходить до іншої команди. Зазвичай це не проблема, тому що команди не чекають на чужій половині майданчика, щоб відбити пас. Вони повертаються на свою. Команда Редвуд-Сіті цього не робила. Кожна з дівчат ходила за своєю опоненткою, мов тінь. У деяких командах під час пресингу захисник стає за нападником, якого він опікає, щоб не пропустити його далі з м’ячем. Натомість дівчата з Редвуд-Сіті дотримувались агресивнішої, ризикованішої стратегії. Вони ставали перед своїми суперницями, прагнучи завадити їм прийняти пас із-за бокової лінії. І в них ніхто не стежив за гравцем, який укидав м’яч. Навіщо? У Ранадіве з’являлася позиція зонального захисника, який підстраховував тих, хто опікав найкращого гравця в команді суперника.

– Згадайте американський футбол, – каже Ранадіве, – нападник може бігти з м’ячем. Він може кинути м’яч будь-куди, але йому все одно важко зробити пас.

У баскетболі пасувати тяжче. Менший майданчик. П’ятисекундне обмеження. Важчий, більший м’яч. У половині випадків команди, з якими грав Редвуд-Сіті, просто не могли ввести м’яч в гру за п’ять секунд. Або ж баскетболістка, котра вводила м’яч у гру, панікувала, щойно згадувала про ліміт часу, і викидала м’яч. Або ж її пас перехоплювала одна з баскетболісток Редвуд-Сіті. Дівчата Ранадіве грали з маніакальною одержимістю.

Другий термін у баскетболі обмежує максимальну тривалість переведення м’яча через центральну лінію десятьма секундами, і якщо суперниці Редвуд-Сіті вкладались у перший термін і вчасно вкидали м’яч із-за бокової лінії, дівчата зосереджувалися на цьому обмеженні. Вони оточували баскетболістку, яка прийняла пас, і заганяли її в «пастку». Анджалі відвели роль нападниці. Вона підбігала до дриблера і зупиняла його, здіймаючи вгору і широко розводячи свої довгі руки. Іноді їй щастило забрати м’яч. Інколи суперниця панікувала й викидала його – або вагалась і стояла на місці, після чого лунав свисток арбітра.

– Коли ми почали тренуватися, ніхто не знав, як грати в захисті абощо, – каже Анджалі, – тому мій батько наголошував протягом усього матчу: «Твоє завдання – опікати суперницю й чинити так, щоб вона не отримала м’яч після вкидання з-за бокової лінії». Украсти м’яч у когось – найкраще відчуття у світі. Ми пресингували й крали, а потім ще раз і ще. Всі дуже нервували через це. Деякі команди були набагато сильнішими, ніж ми, і грали давно, але ми їх перемагали.

Гравці Редвуд-Сіті виходили вперед з рахунком 4:0, 6:0, 8:0, 12:0. Одного разу відрив був 25:0. Оскільки вони зазвичай відбирали м’яч під кошиком своїх суперниць, їм рідко доводилося виконувати малорезультативні довгі кидки, для яких потрібні вміння і досвід. Вони забивали з-під кільця. В одній з небагатьох ігор, у якій команда Редвуд-Сіті того року програла, лише чотири гравці вийшли на майданчик. Утім, вони пресингували. А чому б і ні? Вони програли з різницею лише в 3 очки.

– Цей захист давав нам нагоду приховати наші дошкульні місця, – каже Рометра Крейґ. – Наприклад, те, що ми не мали гравців, які добре кидали здалеку. Як і те, що в нас не найвищий склад учасників. Доки ми жорстко грали в захисті, доти відбирали м’яч і могли легко вкидати його з-під кільця. Я була щирою з дівчатами. Я казала їм: «Ми не найкраща баскетбольна команда». Але вони розуміли свої функції.

Дванадцятирічні дівчата зголосилися воювати за Рометру.

– Вони були неймовірними, – каже вона.

Лоуренс напав на турків там, де вони почувалися слабкими, – на найбільш віддалених, покинутих залізничних постах – а не там, де вони були сильними. Команда Редвуд-Сіті перехоплювала кидки з-за бокової лінії, тобто на тому етапі гри, на якому чудова команда є не менш вразливою за слабку. Давид відмовився боротися з Голіафом на близькій дистанції, на якій він безсумнівно програв би. Він став далеко від нього, використовуючи всю долину як бойовище. Дівчата з Редвуд-Сіті дотримувалися такої самої тактики. Вони захищали дев’яносто чотири фути баскетбольного майданчика. Пресинг по всьому майданчику залежить від ніг, а не від рук. Він замінює вміння зусиллями. Це баскетбол для тих, хто, як і бедуїни Лоуренса, не звик до формальних бойових дій, але має такі переваги, як рухливість, витривалість, особистий інтелект і хоробрість.

– Ця стратегія виснажує, – сказав Роджер Крейґ.

Він з Ранадіве пригадували баскетбольний сезон своєї мрії у конференц-залі компанії з виробництва програмного забезпечення, яка належить Ранадіве. Вівек стояв біля дошки, схематично зображуючи пресинг Редвуд-Сіті. Крейґ сидів за столом.

– Мої дівчата мусили бути в кращій формі, ніж інші, – сказав Ранадіве.

– Він змушував їх бігати! – додав Крейґ, киваючи.

– Фактично ми дотримувалися футбольної стратегії, – пояснив Ранадіве. – Я змушував їх бігати, бігати, бігати. Я не міг навчити їх добре грати за такий короткий проміжок часу, тому ми працювали над тим, щоб вони були в гарній формі й розуміли гру на базовому рівні. Ось чому налаштування відіграє таку значну роль, адже ти втомлюватимешся.

Ранадіве сказав «втомлюватимешся» зі схвальними нотками в голосі. Його батько був пілотом, якого індійський уряд арештував за те, що він постійно ставив під сумнів безпеку індійський літаків. Ранадіве вступив до Массачусетського технологічного інституту після того, як побачив документальний фільм про цей заклад і вирішив, що він йому ідеально підходить. Це було в 1970-х роках, коли для навчання за кордоном індійський уряд повинен був дозволити видачу іноземної валюти, і Ранадіве жив у наметі біля офісу керівника Резервного Банку Індії, аж поки не отримав гроші. Ранадіве худорлявий і тонкокостий, у нього тяжка хода й незворушний вигляд. Але не слід приймати це за байдужість. Ранадіве непохитні.

Він повернувся до Крейґа:

– Який у нас був девіз?

Обидва чоловіки на мить задумались, а відтак радісно в один голос вигукнули: «Один, два, три, налаштувались!»

Уся філософія Редвуд-Сіті ґрунтувалася на готовності бути наполегливішими за всіх інших.

– Якось до команди долучилися нові дівчата, – сказав Ранадіве, – і на своєму першому тренуванні я розповів їм: «Дивіться, ось що ми робитимемо». Я промовив: «Уся справа в налаштуванні». І в команді була нова дівчина, щодо якої я не був певен, чи зрозуміє вона важливість налаштування. А потім ми вигукнули наш девіз і вона сказала: «Ні, не “один, два, три, налаштувались”, а “один, два, три, налаштувались, ха!”», – після цих слів Ранадіве і Крейґ засміялися.

4

У січні 1971 року «Ремз» Фордгемського університету провели баскетбольний матч із «Редмен» Массачусетського університету. Гра відбулась у Амгерсті, на легендарній арені під назвою «Кейдж», на якій «Редмен» не програвали з грудня 1969 року. Співвідношення перемог до поразок дорівнювало 11:1. Їхньою зіркою був не хто інший, як Джуліус Ервінґ – Доктор Джей – один із найкращих баскетболістів усіх часів. Команда Массачусетського університету була дуже, дуже сильною. А от Фордгемський університет мав неоднорідну команду хлопців із Бронкса й Брукліна. Їхній центральний нападник порвав зв’язку в коліні на першому тижні тренувань і вийшов із гри. Найвищий гравець із-поміж тих, що залишились у команді, мав зріст 6 футів 5 дюймів[17]. Їхнім основним нападником – а зазвичай нападники майже так само високі, як і центральні гравці – був Чарлі Єлвертон, зріст якого становив лише 6 футів 2 дюйми[18]. Але після стартового свистка «Ремз» почали пресинг по всьому майданчику й не послаблювали його до кінця гри.

– Ми вийшли вперед із рахунком 13:6, а після цього між нами розгорілася справжня війна, – пригадує Діґґер Фелпс, тогочасний тренер команди Фордгемського університету. – Це були затяті міські хлопці. Ми грали на всіх дев’яносто чотирьох футах. Ми знали, що рано чи пізно вони дадуть слабину.

Фелпс відправляв одного невтомного ірландця або італійця з Бронкса за іншим опікати Ервінґа, і всі вони як один вибували з гри через порушення правил. Жоден із них не міг зрівнятися з Ервінґом. Це не мало значення. Фордгем переміг із рахунком 87:79.

У світі баскетболу є безліч таких історій про легендарні ігри, в яких Давид пресингував по всьому майданчику й перемагав Голіафа. Одначе незрозумілим залишається те, чому пресинг не став популярним. Що зробив Діґґер Фелпс наступного сезону після цієї разючої перемоги над Массачусетським університетом? Він більше ніколи не використовував пресинг у такий спосіб. А тренер команди Массачусетського університету, Джек Ліман, якого перемогли в домашньому матчі хлопці з вулиці – чи зробив він висновки з цієї поразки й почав застосовувати пресинг, коли його команда була аутсайдером? Ні, не почав. Чимало людей у баскетбольному світі не дуже вірять у ефективність пресингу, тому що він неідеальний: його може подолати добре підготовлена команда, гравці якої правильно вводять м’яч у гру і дають точні паси. Навіть Ранадіве це охоче визнає. Все, що треба було для перемоги над Редвуд-Сіті, – пресингувати у відповідь. Дівчата не вміли грати настільки добре, щоб протистояти власній тактиці. Але всі ці заперечення не беруть до уваги головного. Якби команда Ранадіве або різношерсті трудяги з Фордгемського університету грали так, як усі, вони програли б із різницею в тридцять очок. Прес був найкращою можливістю для аутсайдера перемогти Голіафа. Хіба не логічно припустити, що будь-якій команді, котра є аутсайдером, слід так грати? Чому ж вони цього не роблять?

Арреґін-Тофт виявив таку саму дивну закономірність. Коли аутсайдер змагається як Давид, зазвичай він перемагає. Але аутсайдери здебільшого змагаються не як Давид. Із 202 нерівних протистоянь у базі даних Арреґіна-Тофта аутсайдер вирішив зійтись у традиційному бою з Голіафом 152 рази – і програв у 119 випадках. 1809 року перуанці відкрито боролися з іспанцями та програли; в 1816 році грузини відкрито боролися з росіянами і програли; 1817 року піндарі відкрито боролися з британцями та програли; під час кандійського повстання 1817 року шріланкійці відкрито боролись із британцями і програли; в 1823 році бірманці вирішили відкрито боротися з британцями та програли. Список поразок безкінечний. У 1940-х роках комуністичне повстання у В’єтнамі виснажувало французів, аж поки 1951 року в’єтмінський стратег Во Нгуєн Зіап не перейняв традиційні методи ведення війни – і невдовзі зазнав кількох поразок. Джордж Вашингтон теж так учинив під час американської революції: він відмовився від партизанських тактик, які дуже добре слугували колоністам на перших етапах конфлікту. «Він за першої нагоди присвятив свою енергію створенню армії британського типу, Континентальної лінії, – пише Вільям Полк у книжці “Жорстока політика”, історії нетрадиційних методів ведення війни». – Як наслідок, він почав зазнавати однієї поразки за іншою і мало не програв війну».

Щоб це зрозуміти, варто пригадати тривалий похід Лоуренса на Акабу через пустелю. Легше вдягнути солдатів у яскраву форму й провести маршем під звуки військового оркестру, ніж змусити їх проїхати на верблюдах шістсот миль пустелею, що кишить зміями. Легше і значно приємніше відходити назад і заспокоюватися після кожного здобутого очка – й виконувати доведені до автоматизму кидки, – аніж крутитися, махаючи руками, і боротися за кожен дюйм баскетбольного майданчика. Стратегії аутсайдерів складні.

Схоже, єдиним, хто зробив висновки зі знаменитої гри між Фордгемом і Массачусетським університетом, був юний худорлявий захисник команди першокурсників Массачусетського університету Рік Пітіно. Того дня він не грав, а просто спостерігав за грою, широко розплющивши очі від подиву. Навіть зараз, більше ніж сорок років по тому, він може з пам’яті назвати майже всіх гравців команди Фордгему: Єлвертон, Салліван, Майнор, Чарлз, Забетті.

– Їхня команда виконувала найдивовижніший пресинг, який я коли-небудь бачив, – каже Пітіно. – П’ять хлопців заввишки від шести футів до шести футів і п’яти дюймів. Те, як вони грали у захисті, було неймовірно. Я досліджував цю тему. Вони в жодний спосіб не могли нас перемогти. Ніхто не перемагав нас у «Кейдж».

Пітіно 1978 року став головним тренером Бостонського університету (у двадцятип’ятилітньому віці) і за допомогою пресингу вперше за двадцять чотири роки вивів свою команду на чемпіонат Національної асоціації студентського спорту. На наступній посаді в Коледжі Провіденс Пітіно очолив команду, в якої співвідношення перемог до поразок у попередньому році дорівнювало 11:20. Гравці були невисокими й не мали особливих задатків – така собі копія «Ремз» із Фордгему. Вони пресингували, і їм забракло однієї перемоги, щоб потрапити на національний чемпіонат. Раз по раз у своїй кар’єрі Пітіно досягав надзвичайних результатів, маючи значно менше талантів, аніж його суперники.

– До мене щороку приходить багато тренерів, щоб повчитися пресингу, – каже Пітіно.

Зараз він – головний тренер баскетбольної команди Луїсвільського університету, і Луїсвіль став Меккою для всіх Давидів, які хочуть навчитися перемагати Голіафів.

– Потім вони пишуть мені електронні листи. Повідомляють, що в них не вийде. Вони не знають, чи вистачить їхнім гравцям снаги.

Пітіно похитав головою.

– Ми щодня тренуємося по дві години, – веде він далі. – На тренуваннях гравці рухаються майже 98 % часу. Ми витрачаємо на розмови обмаль часу. Коли ми вносимо корективи – тобто тоді, коли Пітіно і його помічники зупиняють гру для інструкцій, – це забирає сім секунд, тому наш пульс ніколи не сповільнюється. Ми постійно працюємо.

Сім секунд! Тренери, які приїжджають до Луїсвіля, сидять на трибунах і розпачливо спостерігають за їхньою постійною діяльністю. Для того щоб грати за правилами Давида, треба бути у відчаї. Слід бути аж таким слабким, що в тебе не лишається вибору. Їхні команди доволі сильні, аби зрозуміти, що з цього нічого не вийде. Їхніх гравців не вдасться переконати грати так жорстко. Їхнє становище не настільки відчайдушне. Але Ранадіве? О так, становище було просто нікчемним. Дивлячись на його дівчат, можна подумати, що цілковите невміння давати пас, вести м’яч і виконувати кидки – їхня найбільша вада. Але хіба так було насправді? Це створило умови для їхньої переможної стратегії.

5

Щойно команда з Редвуд-Сіті взялася перемагати в баскетбольних матчах, тренери суперників почали сердитись. У них виникло відчуття, що Редвуд-Сіті грає нечесно: мовляв, неправильно пресингувати по всьому майданчику дванадцятирічних дівчат, які лише починають засвоювати ази цієї гри. Хор критиків наполягав, що мета дитячого баскетболу – навчити учасників баскетбольних навичок. Вони вважали, що дівчата Ранадіве насправді не грають у баскетбол. Звичайно, так само можна було б сказати, що пресинг навчає дванадцятирічних дівчат значно цінніших речей – того, що зусилля можуть брати гору над уміннями й що звичний стан справ не слід сприймати як належне. Проте тренери, чиї команди програвали Редвуд-Сіті з великим відривом, не хотіли дивитися на це так по-філософськи.

– Один чоловік волів зчинити бійку зі мною на паркінгу, – каже Ранадіве. – Він був великим. Очевидно, й сам грав у футбол і баскетбол, а тут побачив цього худого іноземця, який переміг його в його ж таки грі. Він хотів мене відлупцювати.

Роджер Крейґ каже, що іноді його дивувало побачене.

– Інші тренери кричали на своїх дівчат, принижували їх, сварили. Вони казали арбітрові: «Це фол! Фол!» Але ми не фолили. Ми просто агресивно грали в захисті.

– Якось ми змагалися з командою з Іст-Сан-Хосе, – розповідає Ранадіве, – Вони грали вже не перший рік. Це були дівчата, які народилися з баскетбольним м’ячем у руках. Ми їх буквально виносили. Рахунок був двадцять-нуль чи десь так. Ми не давали їм навіть увести м’яч у гру, і тренер так розлютився, що взяв до рук крісло й кинув його. Він почав горлати на своїх баскетболісток і, звичайно ж, чим більше ти кричиш на дівчаток у такому віці, тим дужче вони хвилюються, – Ранадіве похитав головою. Ніколи, ніколи не слід підносити голос. – Нарешті арбітр виштовхав його з будівлі. Я злякався. Гадаю, він не міг дивитись на те, як ці біляві дівчата, котрі, вочевидь, грали гірше, перемагали їх усуху.

В основі всіх якостей, притаманних ідеальному баскетболісту, лежить уміння й бездоганне виконання. Коли в грі зусилля перемагають над уміннями, вона змінюється до невпізнаваності: приголомшливе поєднання відбитих кидків, махів руками й ногами, паніки з боку вправних гравців і викидання м’яча за бокову лінію. Треба бути сторонньою людиною – іноземцем, який недавно почав грати в цю гру, або худорлявим хлопцем із Нью-Йорка, останнім на лаві запасних, – щоб наважитися так грати.

Т. Е. Лоуренс досяг тріумфу, тому що він був зовсім не схожим на типового офіцера британської армії. Він не закінчив із відзнакою провідну військову академію Англії. Він був археологом за освітою, писав мрійливу прозу. Він ішов на зустріч зі своїм військовим керівництвом у сандалях і в бедуїнському одязі. Для нього арабська мова була як рідна, і він їздив на верблюді так, наче йому випадало це робити все життя. Йому було байдуже, що військові думають про його «ненавчену ватагу», бо від їхньої думки мало залежало. А ще є Давид. Напевно, він знав, що поєдинки з філістимцями мають відбуватись за певними правилами, зі схрещеними мечами. Але він був пастухом – у стародавні часи ця професія вважалась однією з найскромніших. Його не цікавили тонкощі військового ритуалу.

Ми багато думаємо про те, як престиж, ресурси й належність до елітних інституцій покращують наше становище. Проте рідко замислюємося, як ці матеріальні переваги обмежують наші можливості. Поки батьки суперників і їхні тренери сипали образами, Вівек Ранадіве тримався осторонь. Більшість людей знітилися б, почувши таку критику. Але не Ранадіве. «Це було зовсім випадково. Мій батько ніколи до цього не грав у баскетбол». Чому його має хвилювати те, що про нього думають у баскетбольному світі? Ранадіве навчав дівчат, у котрих не було таланту, грі, про яку він нічого не знав. Він був аутсайдером, білою вороною, і саме тому він мав змогу пробувати те, про що інші навіть не мріяли.

6

На національному чемпіонаті дівчата з Редвуд-Сіті перемогли в перших двох матчах. Їхніми суперниками в третьому раунді була команда з округу Орандж. Редвуд-Сіті довелося грати з ними на їхньому майданчику, до того ж вони самі обрали арбітра. Гра почалась о восьмій ранку. Гравці Редвуд-Сіті виїхали з готелю о шостій, щоб не потрапити в затор. Далі все пішло не так. Арбітр не вірив у «один, два, три, налаштувались, ха!». Він уважав, що перехоплення пасів з-за бокової лінії – це не баскетбол. Він уряди-годи зупиняв гру через порушення правил.

– Це були торкання, – сказав Крейґ. – Дрібниці.

Згадувати про це боляче.

– Мої дівчата того не розуміли, – додав Ранадіве. – Арбітр зафіксував десь учетверо більше порушень із нашого боку, ніж із боку суперника.

– Глядачі свистіли, – сказав Крейґ. – Справи були кепські.

– Співвідношення два до одного можна зрозуміти, але чотири до одного? – Ранадіве похитав головою.

– Одна дівчина вийшла з гри.

– Ми не впадали в розпач. Шанси на перемогу залишались. Але…

Ранадіве відмінив пресинг. Він був змушений це зробити. Гравці Редвуд-Сіті відійшли на свою половину майданчика й пасивно спостерігали за тим, як їхні суперники йдуть уперед. Дівчата з Редвуд-Сіті не бігли. Вони зупинялись і думали перед тим, як заволодіти м’ячем. Вони грали в баскетбол так, як у нього слід грати, і зрештою програли. Та перед цим вони довели, що Голіаф не настільки великий, як йому здається.