Читать книгу Давид і Голіаф: Аутсайдери, невдахи і мистецтво перемагати гігантів - Малкольм Гладуэлл - Страница 6

1

Сто п’ятдесят років тому, коли Париж являв собою центр мистецького світу, група художників щовечора збиралася в «Кафе Ґербуа» в Батіньоллі. Очолював групу Едуар Мане. Він був одним із найстарших і найповажніших членів групи, вродливим і товариським чоловіком. Йому було трохи за тридцять, він одягався за останніми віяннями моди і зачаровував усіх навколо своєю енергією та почуттям гумору. Великий друг Мане, Едґар Деґа, був одним із небагатьох, хто міг змагатися в дотепах із Мане; обидва мали запальну вдачу і гострий язик, отож іноді між ними виникали запеклі суперечки. Високий і похмурий Поль Сезанн приходив, підперезаний мотузкою, й насуплено сідав у кутку.

– Я не подаю тобі руки, – сказав якось Сезанн Мане перед тим, як упасти в крісло. – Я не мився вісім днів.

Самозаглиблений і цілеспрямований Клод Моне був сином бакалійника, і йому бракувало освіти, що її здобули декотрі інші члени клубу. Його найкращим другом був «добродушний шибеник» П’єр-Оґюст Ренуар, який за час їхньої дружби намалював одинадцять портретів Моне. Моральним компасом групи став Каміль Піссарро: надзвичайно політизований, відданий і принциповий. Навіть Сезанн – найбільш норовливий і відлюдькуватий серед них усіх – обожнював Піссарро. Через багато років він називав себе «Сезанн, учень Піссарро».

Разом ця група видатних художників сформувала сучасне мистецтво за допомогою руху, що дістав назву «імпресіонізм». Вони малювали один одного та поряд один із одним, підтримували один одного емоційно й фінансово, і зараз їхні картини висять у кожному великому художньому музеї світу. Але в 1860-х роках їхнє становище було скрутним. Моне збанкрутував. Ренуарові якось довелося приносити йому хліб, щоб той не помер із голоду. Хоча й сам Ренуар жив не набагато краще. Йому бракувало грошей на марки для листів. Їхні картини не викликали жодного інтересу в продавців. Коли художні критики згадували про імпресіоністів – а в Парижі 1860-х років існувала невелика армія художніх критиків, – їхні відгуки зазвичай були несхвальними. Мане і його друзі сиділи в обличкованому темними панелями «Кафе Ґербуа» з мармуровими столами й вишуканими металевими кріслами, пили, їли і сперечалися про політику, літературу, мистецтво й насамперед про свої кар’єри – тому що всі імпресіоністи намагалися вирішити одне важливе питання: що їм робити з Салоном?

Мистецтво відігравало надзвичайно велику роль у культурному житті Франції ХІХ століття. Живопис регулювався урядовим відділом під назвою Міністерство Імператорського двору та образотворчого мистецтва, і малярство вважали за таку саму професію, як медицину або право в наш час. Перспективний художник вступав до Національної вищої школи образотворчого мистецтва в Парижі. Там він здобував детальну й формальну освіту, переходячи від копіювання малюнків до зображення моделей. На кожному етапі навчання проводились конкурси. Тих, що мали поганий результат, відсіювали. Кращі учні одержували нагороди й престижні стипендії, а вершиною професії був Салон – найважливіша художня виставка в усій Європі.

Щороку кожен французький художник подавав свої два-три найкращі полотна на розгляд експертного журі. Кінцевим терміном було перше квітня. Художники з усього світу везли по паризькій бруківці возики з картинами в Індустріальний палац – виставкову залу, побудовану для Паризького міжнародного ярмарку між Єлисейськими полями та Сеною. Впродовж кількох наступних тижнів журі оцінювало кожну картину по черзі. Ті, які вважали за неприйнятні, позначалися червоною літерою «R» – rejeté – відмовлено. Ті, що їх журі приймало, вивішували на стінах Палацу, і протягом шести тижнів починаючи з травня мільйони людей приходили на виставку, пробираючись крізь тисняву до творів найбільших і найвідоміших майстрів і висміюючи картини, які їм не подобалися. Найкращі полотна отримували медалі. Переможців відзначали, і вартість їхніх творів збільшувалась. Невдахи брели додому і знову бралися до роботи.

– У Парижі ледве назбирається п’ятнадцять шанувальників мистецтва, яким може сподобатися картина без схвалення Салону, – якось сказав Ренуар. – І є 80 000 тих, хто не купить нічого в художника, котрого не прийняли до Салону.

Ренуар так хвилювався через Салон, що одного року він прийшов до Палацу під час обговорення журі й чекав на подвір’ї, щоб якомога раніше дізнатись їхнє рішення. Але потім він засоромився і представився другом Ренуара. Ще один із завсідників «Ґербуа», Фредерік Базіль, якось зізнався: «Я страшенно боюся відмови». Коли художник Жуль Гольцапфель не зміг потрапити до Салону 1866 року, він вистрелив собі в голову. «Члени журі відмовили мені. Отже, в мене немає таланту, – написано в його передсмертній записці. – Я мушу померти». Для художника у Франції ХІХ століття Салон був усім, і група імпресіоністів надавала йому такого великого значення, тому що його журі раз по раз відмовляло їм у прийомі.

Підхід Салону був традиційним: «Від картин сподівалися мікроскопічної точності, належної «завершеності» й оформлення, правильної перспективи, дотримання всіх відомих художніх правил, – пише історик мистецтва С’ю Роу. – Світло передавало високу драму, темрява вказувала на поважність. У наративному живописі сцена повинна бути не лише «точною», а й задавати морально прийнятний тон. Обід у Салоні нагадував вечір у Паризькій опері: глядачі очікували на піднесеність і видовище. Здебільшого вони знали, що їм подобається, і розраховували побачити те, що їм знайоме». За словами Роу, медалі здобували велетенські, ретельно промальовані полотна, які зображували сцени з французької історії або міфології, з кіньми, арміями або вродливими жінками і з такими назвами, як «Від’їзд солдата», «Молода жінка плаче, читаючи лист» або «Забута невинність».

Імпресіоністи мали зовсім інші уявлення про мистецтво. Вони зображали повсякденне життя. Їхні мазки були помітними, а їхні постаті – невиразними. Журі Салону й відвідувачі Палацу вважали їхні твори за аматорські й навіть такі, що здатні шокувати. 1865 року Салон несподівано прийняв картину Мане під назвою «Олімпія», на якій було зображено повію, і вона сколихнула Париж. Біля полотна довелося виставити охорону, щоб глядачі не підходили надто близько. «Переважала атмосфера істерії, ба навіть страху, – пише історик Росс Кінг. – Деякі глядачі були вражені «епідемією божевільного сміху», а інші, переважно жінки, із жахом відверталися від картини». У 1868 році Ренуарові, Базілю та Моне вдалося представити свої картини в Салоні. Але щойно минула половина шеститижневої виставки, їхні твори перенесли з головної зали на «звалище» – так називалася маленька, темна кімната в задній частині будівлі, де зберігали забраковані картини. Це було не набагато краще, ніж дістати відмову.

Салон був найважливішою художньою виставкою у світі. З цим погоджувалися всі відвідувачі «Кафе Ґербуа». Одначе для того, щоб потрапити до Салону, слід було заплатити певну ціну – створювати мистецтво, яке імпресіоністи вважали беззмістовним. При цьому вони ризикували загубитися серед творів інших художників. Чи було воно того варте? Щовечора імпресіоністи сперечалися про те, що їм робити: і далі стукати у двері Салону чи заявити про себе самостійно й улаштувати виставку для самих себе. Ким вони хотіли бути – маленькою рибкою у великому ставку Салону чи великою рибою в маленькому ставочку, який вони самі собі виберуть?

Зрештою імпресіоністи зробили правильний вибір, і це одна з причин, через яку їхні картини висять у всіх великих художніх музеях світу. Але така сама дилема раз у раз виникає в нашому житті, і ми часто ухвалюємо менш зважені рішення. Обернена U-подібна крива нагадує нам, що в певній точці гроші й ресурси перестають покращувати наше життя і починають його погіршувати. Історія про імпресіоністів указує на ще одну, паралельну, проблему. Ми прагнемо найкращого, і для нас дуже важливо потрапити в провідні інституції. Але ми рідко замислюємось – як це зробили імпресіоністи – про те, наскільки ці найпрестижніші інституції відповідають нашим інтересам. Подібних прикладів багато, але одним із найбільш промовистих є вибір університету.

2

Керолайн Сакс[27] виросла на самісінькій околиці Вашингтона, округ Колумбія, у столичній агломерації. У старших класах вона навчалась у державних школах. Її мати – бухгалтер, а батько працює в технологічній компанії. В дитинстві дівчинка співала в церковному хорі, полюбляла писати й малювати. Але найдужче вона захоплювалась наукою.

– Я часто повзала по траві зі збільшуваним склом і альбомом у руках, спостерігаючи за жуками й малюючи їх, – каже Сакс.

Ця вдумлива та освічена молода жінка вирізняється щирістю і прямолінійністю.

– Я дуже, дуже цікавилася жуками. Й акулами. Певний час я думала, що стану ветеринаром або іхтіологом. Юджині Кларк стала моєю героїнею. Це була перша жінка-дайвер. Вона виросла в Нью-Йорку в родині іммігрантів і стала найкращою у своїй галузі, хоча їй часто казали: «Ти жінка, тобі не можна пірнати в океан». Мені вона здавалася просто чудовою. Мій батько зустрівся з нею і дав мені фото з її підписом – для мене то була справжня знахідка. Наука відігравала надзвичайно важливу роль у всьому, що я робила.

Сакс закінчила старшу школу з найкращим результатом у класі. Вона пройшла курс політології в районному коледжі ще школяркою, а також курс багатовимірних обчислень у місцевому муніципальному коледжі. З обох курсів, а також із усіх шкільних предметів дівчина мала найвищий бал. Вона відмінно склала випускні іспити за поглибленою програмою.

Влітку після дев’ятого класу батько повіз її в невеликий тур по американських університетах.

– Здається, ми оглянули п’ять вишів за три дні, – каже Керолайн. – Це був Весліан, Браун, Коледж Провіденс, Бостонський коледж і Єль. У Весліані було цікаво, але він здавався дуже малим. Єль був класним, але я в нього однозначно не вписувалась.

А от Університет Браун у Провіденс, Род-Айленд, припав дівчині до душі. Він невеликий і ексклюзивний, розташований посеред району, побудованого в ХІХ столітті, із григоріанськими й колоніальними будинками з червоної цегли на верхівці пологого пагорба. Можливо, це найкрасивіший кампус у США. Керолайн подала документи в Браун, а Мерілендський університет був для неї запасним варіантом. Через кілька місяців вона отримала лист. Її прийняли.

– Я очікувала, що в Брауні всі будуть дуже багатими, досвідченими та обізнаними, – каже Сакс. – А потрапивши туди, помітила, що там усі такі самі, як і я – спраглі знань, трохи схвильовані, радісні й невпевнені в тому, що їм удасться завести друзів. Мене це дуже заспокоювало.

Найважче було обрати курси, тому що їй подобалося все. Зрештою дівчина обрала «вступ до хімії», «іспанську мову», курс під назвою «еволюція мови» і «ботаніку в сучасній медицині», яку вона описує так: «наполовину ботаніка, наполовину використання місцевих рослин у медицині та хімічні теорії, на яких воно ґрунтується». Це скидалося на рай.

3

Чи зробила Керолайн Сакс правильний вибір? Більшість із нас відповіла б «Так». Коли вона їздила зі своїм батьком у той короткий тур, то оцінювала коледжі, що їх вони відвідували, від найкращого до найгіршого. На першому місці стояв Університет Браун. Мерілендський університет став для неї запасним варіантом, тому що він був набагато гіршим, аніж Браун. Останній входить до Ліги плюща[28]. Він має більше ресурсів, більше здібних студентів, більше престижу й досвідченіший викладацький склад, аніж у Мерілендському університеті. В рейтингу американських вищих навчальних закладів, який щороку публікують у часописі U. S. News & World Report, університет Браун незмінно потрапляє в першу десятку або двадцятку. Мерілендський університет посідає значно нижчі позиції.

Але погляньмо на рішення Керолайн під таким самим кутом, під яким імпресіоністи дивилися на Салон. У своїх безкінечних диспутах в «Кафе Ґербуа» імпресіоністи дійшли висновку, що вибір між Салоном і власною виставкою – це не просто найкращий варіант проти другого в списку. Це був вибір між двома дуже різними варіантами, кожен із яких мав сильні та слабкі сторони. Салон багато в чому нагадував університет Ліги плюща. У ньому створювалася репутація. Таким особливим його робила вибірковість. У Франції в 1860-х роках було приблизно три тисячі художників із «національною репутацією», і кожен із них відправляв свої два-три найкращі твори в Салон. Це означало, що журі обирало з цілої гори полотен. Відмови були нормою. Важче було пройти відбір. «Салон – це справжнє поле битви, – казав Мане. – Саме там дають належну оцінку».

З усіх імпресіоністів він був найдужче переконаним у цінності Салону. Художній критик Теодор Дюре, ще один із кола «Ґербуа», погодився: «Тобі потрібно зробити ще один крок, – писав Дюре до Піссарро 1874 року. – Треба, щоб публіка про тебе дізналась і щоб тебе прийняли всі продавці й поціновувачі мистецтва… Я закликаю тебе виставляти свої картини; ти мусиш створювати шум, заперечувати й наражатися на критику, зустрічатися з великою публікою віч-на-віч».

Одначе те, що робило Салон настільки привабливим – його вибірковість і престиж, – також спричиняло проблеми. Палац був величезним приміщенням завдовжки в триста ярдів[29], із центральною галереєю заввишки в два поверхи. Типовий Салон міг прийняти три або чотири тисячі картин, і вони висіли в чотири ряди, від підлоги й аж до самісінької стелі. «У головному ряду», на рівні очей, вивішували лише ті картини, які дістали одностайне схвалення журі. Якщо вам відводили верхній ряд під стелею, побачити ваші картини було практично неможливо (одного разу картину Ренуара повісили у верхньому ряду на звалищі). Жодному художникові не дозволяли представляти більше як три твори. Відвідувачів приходило стільки, що годі було протовпитися. Салон являв собою великий ставок. Але в ньому було дуже важко не стати малою рибою.

Піссарро й Моне не погоджувалися з Мане. Вони вважали, що доцільніше бути великою рибиною в малому ставку. Якщо вони самостійно заявлять про себе, організувавши власну виставку, то їм не треба буде дотримуватися суворих правил Салону, згідно з якими «Олімпію» вважали за неподобство, а медалі присуджували за зображення солдатів і заплаканих жінок. Вони зможуть малювати що завгодно. І не загубляться в натовпі, тому що натовпу не буде. 1873 року Піссарро і Моне запропонували імпресіоністам заснувати організацію під назвою Société Anonyme Coopérative des Artistes Peintres, Sculpteurs, Graveurs[30]. У них не було конкурентів, журі й медалей. До всіх митців ставились однаково. Всі, крім Мане, вступили в цю організацію.

Їхня спільнота знайшла приміщення на Бульварі капуцинів на горішньому поверсі будівлі, з якої щойно виїхав фотограф. Там було кілька маленьких кімнат із бордовими стінами. Виставка імпресіоністів відкрилася 15 квітня 1874 року й тривала місяць. Квиток коштував один франк. На виставці були представлені 165 творів мистецтва, серед яких три картини Сезанна, десять – Деґа, дев’ять – Моне, п’ять – Піссарро, шість – Ренуара і п’ять – Альфреда Сіслея. Це дуже мало порівняно з експозицією Салону, який відбувався в іншій частині міста. На своїй виставці імпресіоністи могли представляти скільки завгодно полотен і вивішувати їх так, щоб глядачі все бачили. «Імпресіоністи губилися серед картин Салону, навіть коли їм щастило туди потрапити, – пишуть історики мистецтва Гаррісон Вайт і Синтія Вайт. – Власна незалежна виставка дозволила їм привернути до себе увагу публіки».

Виставку відвідало три тисячі п’ятсот людей – лише в перший день їх було 175, і цього виявилося достатньо для того, щоб їх помітили критики. Оцінки не завжди були позитивними: дехто жартував, що імпресіоністи заряджають пістолет фарбою і стріляють у полотно. Але це було частиною домовленості про велику рибу в маленькому ставку. Вона може викликати кпини у сторонніх спостерігачів, але маленькі ставки´ привітні до тих, хто в них плавав. У них є підтримка спільноти і друзів. Окрім того, тут не засуджують новацій та індивідуальність. «Ми починаємо створювати для себе нішу, – писав обнадіюваний Піссарро своєму другові. – Ми пройшли непоміченими й підняли свій плакат посеред натовпу». Їхнім завданням було «рухатися вперед, не зважаючи на думки інших». Він мав рацію. Працюючи самостійно, імпресіоністи знайшли для себе нову ідентичність. Вони відчули нову творчу свободу, і невдовзі зовнішній світ почав прислухатися до них. В історії сучасного мистецтва не було важливіших і відоміших виставок, аніж оця. Якби в наш час ви захотіли придбати картини, вивішені в цих тісних кімнатах на горішньому поверсі, вам довелося б заплатити понад мільярд доларів.

Імпресіоністи доводять, що іноді краще бути великою рибою в маленькому ставку, ніж маленькою рибкою у ставку великому, тому що в маргінальному світі статус аутсайдера перестає бути вадою. Піссарро, Моне, Ренуар і Сезанн обирали між престижем і помітністю, вибірковістю та свободою й вирішили, що ціна великого ставка занадто висока.

Керолайн Сакс стояла перед таким самим вибором. Вона могла бути великою рибиною в Мерілендському університеті або маленькою рибкою в одному з найпрестижніших університетів світу. Вона обрала Салон замість трьох кімнат на бульварі Капуцинів – і дорого заплатила за своє рішення.

4

Проблеми для Керолайн Сакс почалися навесні першого року, коли вона взялася студіювати хімію. Зараз вона розуміє, що записалась на забагато предметів і гуртків. Вона дістала оцінку за третій проміжний етап, і їй похололо в грудях. Вона пішла до професора.

– Він дав мені кілька завдань, а потім сказав: «Вам не вистачає базового знання певних концепцій, тому я порадив би вам покинути цей курс, не складати останній іспит, а наступної осені почати спочатку».

Керолайн вчинила так, як їй порадив викладач. Вона знову пройшла цей курс наступної осені. Але результати виявилися не набагато кращими. Вона дістала B–[31]. Дівчина була шокована.

– Раніше я ніколи не отримувала B, – каже вона. – Я завжди була відмінницею. До того ж вивчала цей предмет удруге, на другому курсі, а більшість студентів були на першому семестрі. Це мене дуже розчарувало.

Коли її прийняли в Браун, Керолайн знала, що він відрізнятиметься від вищої школи. Інакше не могло й бути. Вона більше не буде найрозумнішою дівчиною в класі – і вона з цим змирилась.

– Я усвідомлювала, що хай скільки готуватимуся, деякі студенти знатимуть те, про що я ніколи не чула. Тому я намагалася не бути наївною.

Одначе з хімією все склалося ще гірше, ніж дівчина очікувала. Конкуренція в її класі виявилася занадто потужною.

– Мені було важко навіть спілкуватися зі студентами з цих класів, – веде далі Сакс. – Вони не хотіли мені розповідати, як вони вчаться. Вони не бажали говорити про те, як краще зрозуміти матеріал, тому що тоді я могла б їх наздогнати.

Навесні на другому курсі вона почала вивчати органічну хімію – і ситуація ще погіршилася. В Керолайн нічого не виходило.

– Ти запам’ятовуєш, як працює певна концепція, а потім тобі дають молекулу, яку ти ніколи не бачила, і просять тебе зробити ще одну молекулу, котрої ти ніколи не бачила, перейти від одного до іншого. Деякі люди вміють виконувати такі завдання за п’ять хвилин. Вони випереджають усіх. А інші привчили себе так думати, доклавши до цього купу зусиль. Я так тяжко працювала, але не могла нічого втямити.

Викладач ставив запитання, студенти навколо неї підносили руки, а Сакс сиділа мовчки і слухала їхні чудові відповіді.

– Мене охоплювало відчуття невідповідності.

Одного разу вона до пізньої ночі готувалася до консультацій із органічної хімії. Дівчина почувалася нещасною та сердитою. Вона не хотіла вчити органічну хімію о третій ночі, тому що це не давало жодного результату.

– Мабуть, саме тоді я почала замислюватися над тим, чи варто мені вчитися далі, – каже Керолайн. Їй це набридло.

Трагічним у цій історії є те, що Сакс обожнювала науку. Пригадуючи прощання зі своєю першою любов’ю, вона з сумом перераховувала курси, які хотіла б пройти, але не могла – фізіологія, інфекційні хвороби, біологія, математика. Влітку після другого курсу вона обдумувала важке рішення.

– У дитинстві я дуже пишалася тим, що можу сказати: «Мені сім років, і я люблю жуків! Я хочу їх вивчати, я постійно про них читаю й малюю їх у своєму альбомі, позначаю різні частини їхнього тіла, описую, де вони живуть і що роблять». Пізніше це перетворилось на: «Мене дуже цікавлять люди й те, як функціонує людський організм. Хіба це не дивовижно?» Без сумніву, для дівчини любов до науки є приводом для гордощів. Мені було трохи ніяково відмовлятися від цього й казати: «Я вивчатиму щось легше, позаяк не витримую такого навантаження». Певний час я сприймала це лише таким чином – як цілковиту поразку. Це було моєю метою, і я не можу її досягти.

Успіхи Сакс в органічній хімії ні на що не впливали, еге ж? Вона не хотіла бути хіміком-органіком. Це був лише курс. Багатьом людям не вдається опанувати органічну хімію. Чимало студенів-медиків проходять органічну хімію влітку в іншому коледжі, щоб мати цілий семестр на підготовку. Ба більше, Сакс вивчала органічну хімію в університеті з великою конкуренцією і суворими вимогами. Якщо скласти рейтинг усіх студентів світу, які вивчають органічну хімію, мабуть, Сакс потрапила б у 99-й процентіль[32].

Але проблема полягала в тому, що Керолайн порівнювала себе не з усіма студентами світу, які вивчали органічну хімію. Вона порівнювала себе з рештою студентів Брауна. Вона була маленькою рибою в одному з найглибших і найконкурентніших ставків країни – і порівняння з усіма іншими розумними рибами підірвало її впевненість у собі. Вона почувалася дурепою, хоча це зовсім не відповідало дійсності. «Ого, інші студенти опановують це, навіть ті, хто спочатку знав не більше від мене, а я просто не можу навчитися так думати».

5

Керолайн Сакс переживала те, що називають «відносною депривацією» – цей термін придумав соціолог Семюел Стуффер під час Другої світової війни. Стуффера відрядили до армії США для дослідження настроїв та морального духу американських солдатів, і в результаті він опитав півмільйона чоловіків і жінок. Його цікавило все: як солдати ставляться до свого командування, як чорношкірі почуваються в армії, наскільки важко солдатам служити на віддалених постах.

Проте одне з питань Стуффера було особливо цікавим. Він запитав солдатів, які служили у Військовій поліції та в Авіаційному корпусі (попереднику Військово-повітряних сил), наскільки добре в їхньому роді військ виявляють і заохочують здібні кадри. Відповідь була однозначною: військові поліціанти значно позитивніше оцінювали свою організацію, ніж ті, хто служив у Авіаційному корпусі.

На позір це здавалося нелогічним. У Військовій поліції був один із найгірших відсотків підвищень у всіх збройних силах. У Авіаційному корпусі цей відсоток являв собою один із найвищих. Солдат Авіаційного корпусу мав удвічі більше шансів стати офіцером, аніж солдат Військової поліції. Чому ж тоді військові поліціанти почувалися більш задоволеними? Стуффер влучно застеріг, що військові поліціанти порівнювали себе тільки з іншими військовими поліціантами. А підвищення у Військовій поліції було настільки рідкісним явищем, що коли ти його здобував, то дуже тішився. А якщо тебе не підвищували, ти був у одному човні з більшістю товаришів по службі – тож тебе це не надто засмучувало.

«Порівняйте це із солдатом Авіаційного корпусу з такою самою освітою і вислугою років, – писав Стуффер. – Його шанси на офіцерське звання були вищими від 50 %. Якщо він здобував підвищення, більшість його товаришів теж його здобували, і це досягнення здавалося менш вагомим, аніж у Військовій поліції. Якщо ж більшості присвоювали офіцерське звання, а йому ні, він мав усі підстави для незадоволення, яке виражалось у критиці системи підвищень».

Стуффер висловлював думку про те, що ми формуємо враження не глобально, поміщаючи себе в якомога ширший контекст, а локально – порівнюючи себе з людьми, які пливуть із нами «в одному човні». Наше відчуття упослідженості є відносним. Це спостереження водночас очевидне і (після певних розважань) надзвичайно глибоке; воно пояснює чимало інших загадкових спостережень. Наприклад, у яких країнах, на вашу думку, вищий рівень самогубств: у тих, де громадяни вважають себе за дуже щасливих, як-от: Швейцарія, Данія, Ісландія, Нідерланди й Канада – чи в таких країнах, як Греція, Італія, Португалія та Іспанія, громадяни яких уважають себе не дуже щасливими? Відповідь: у так званих «щасливих країнах». Це той самий феномен, що й у Військовій поліції та Авіаційному корпусі. Якщо ви переживаєте депресію в країні з низьким рівнем щастя, то порівнюєте себе з оточенням і почуваєтеся не так уже й зле. Але уявіть собі, наскільки тяжко переживати депресію в країні, де в усіх на обличчях сяють широкі усмішки?[33]

Отже, рішення Керолайн Сакс оцінювати себе, озираючись на клас органічної хімії, не було дивним та ірраціональним. Це властиво людям. Ми порівнюємо себе з тими, хто в такій самій ситуації, як і ми. Це означає, що студенти елітних університетів – мабуть, за винятком найуспішніших – стикаються з таким тягарем, якого в них не було б у менш конкурентній атмосфері. Серед громадян щасливих країн вищий рівень самогубств, аніж серед громадян нещасливих країн, тому що вони дивляться на усміхнені обличчя навколо й помічають надто великий контраст. Студенти «чудових» університетів дивляться на своїх розумних однокурсників і що, на вашу думку, вони відчувають?

Феномен відносної депривації в освіті доволі влучно називають «ефектом великої риби в маленькому ставку». Чим елітнішим є освітній заклад, тим гірше студенти оцінюють свої академічні здібності. Студенти, які в хорошому університеті були б найкращими в групі, в чудовому університеті можуть запросто опинитись у хвості. Студенти, які в хорошому виші вважали б, що вони опанували предмет, у чудовому виші можуть почуватися менш успішними. А це відчуття – хай яке воно суб’єктивне, смішне й ірраціональне – має значення. Те, як ви оцінюєте свої здібності, – «академічне самосприйняття» – в контексті класу впливає на вашу готовність приймати виклики й завершувати складні завдання. Це важливий складник мотивації та впевненості.

Теорію «великої риби в маленькому ставку» вперше запропонував психолог Герберт Марш. На його думку, більшість батьків і студентів хибно підходять до вибору університету.

– Багато людей думають, що навчатися в університеті з жорстким відбором добре, – каже він. – Однак це не так. Насправді в цьому є і плюси, й мінуси.

– Коли я жив у Сіднеї, – веде далі Марш, – там працювало кілька державних шкіл із жорстким відбором, які були навіть престижнішими, аніж елітні приватні школи. Вступні тести в них були надзвичайно складними. Тому мені завжди телефонували з Sydney Morning Herald – популярної місцевої газети – коли там проводили вступні іспити. Це відбувалося щороку, і від мене завжди чекали почути щось нове. Тому я нарешті сказав – можливо, не слід було цього робити: «Якщо ви хочете побачити позитивний вплив елітних шкіл на самосприйняття, ви експериментуєте не з тією особою. Слід досліджувати батьків».

6

Випадок Керолайн Сакс дуже типовий. Більше ніж половина американських студентів наукових, технологічних і математичних (разом їх називають STEM) програм покидають навчання після першого або другого курсу. Хоча науковий ступінь – один із найцінніших активів молодої людини в сучасній економіці, багато студентів STEM переходять на гуманітарні науки, в яких академічні стандарти менш суворі, а навчальний процес менш конкурентний. Це головна причина, через яку в США так мало кваліфікованих учених та інженерів з американським дипломом.

Щоб зрозуміти, хто і чому покидає навчання, погляньмо на набір студентів на наукові програми коледжу Гартвік, що на півночі Нью-Йорка. Це маленький коледж вільних мистецтв, яких є чимало на американському північному заході.

Ось усі студенти STEM Гартвіку, поділені на три групи – верхню, середню й нижню – відповідно до їхніх результатів із математики. Це бали за іспит SAT, який у багатьох американських коледжах використовують як вступний тест. У розділі «математика» максимально можлива кількість балів – 800[34].

Якщо взяти за орієнтир SAT, існує великий розрив між математичними здібностями найкращих і найгірших студентів Гартвіку.

А тепер погляньмо, скільки наукових ступенів здобуває кожна з цих груп у Гартвіку.

Студенти у верхній третині Гартвіку здобувають понад половину наукових ступенів. У нижній третині – лише 17,8 % наукових ступенів. Студенти, які приходять у Гартвік із найнижчим рівнем математичних знань, масово покидають навчання. В цьому немає нічого дивного. Дуже важко вивчати вищу математику й фізику, як необхідні дисципліни для того, щоб стати інженером або науковцем. Лише невелика група студентів із найкращим рівнем підготовки може засвоїти цей матеріал.