Читать книгу Давид і Голіаф: Аутсайдери, невдахи і мистецтво перемагати гігантів - Малкольм Гладуэлл - Страница 5

1

Коли побудували середню школу Шепоґ-Веллі, розраховану на дітей бебі-буму, зі шкільних автобусів щоранку виходило три сотні учнів. У будівлі на вході було кілька подвійних дверей, щоб уникнути тисняви, а рух у коридорах був не менш жвавим, аніж на магістралі.

Але це було давно. Бебі-бум завершився. Буколічний ріг Коннектикуту, на якому розташований Шепоґ – із його чарівними селами колоніальної епохи та звивистими сільськими дорогами, – пригледіли для себе багаті пари з Нью-Йорка. Ціни на нерухомість підвищилися. Молодші сім’ї не могли дозволити собі проживання в цьому регіоні. Кількість учнів зменшилася до 245, а потім до 200 з гаком. Зараз у цій школі в шостому класі навчається вісімдесят дітей. Ураховуючи кількість учнів у початкових школах регіону, скоро шестикласників стане вдвічі менше, тобто середньостатистичний клас у цій школі буде набагато меншим, аніж у цілому по країні. Школа, яка колись була людною, перетворилася на камерну. Чи віддали б ви свою дитину в середню школу Шепоґ-Веллі?

2

Історія про Вівека Ранадіве й дівочу баскетбольну команду з Редвуд-Сіті показує, що наші уявлення про переваги і вади не завжди правильні й що ми змішуємо ці категорії. В цьому та в наступному розділах я хочу застосувати цю ідею до двох простих, на перший погляд, освітніх питань. Я кажу «на перший погляд», тому що вони здаються простими, але, як побачимо далі, такими зовсім не є.

Запитання про середню школу Шепоґ-Веллі є першим із них. Я припускаю, що ви радо відвели б свою дитину в одну з цих затишних класних кімнат. Майже всюди у світі для батьків і виконавчих органів є аксіомою те, що менші класи кращі. Протягом останніх кількох років уряди США, Британії, Нідерландів, Канади, Гонконгу, Сінгапуру, Кореї та Китаю – і це лише кілька прикладів – вживали кардинальних заходів для зменшення класів. Коли губернатор Каліфорнії заявив про масштабний план зменшення класів у штаті, за три тижні його популярність зросла вдвічі. Впродовж місяця ще двадцять губернаторів оголосили про такі плани, а через півтора місяця Білий дім заявив про свій намір зменшити розмір класів. До цього часу 77 % американців уважають, що гроші платників податків доцільніше використовувати на менші класи, ніж на підвищення заробітної платні вчителів. Ви знаєте, як рідко 77 % американців із чимось погоджуються?

Раніше в класній кімнаті в Шепоґ-Веллі сиділо до двадцяти п’яти учнів. Зараз у деяких класах їх лише п’ятнадцять. Це означає, що учні в Шепоґу мають від учителя значно більше індивідуальної уваги, ніж раніше, а логіка підказує, що чим більше уваги учні мають від учителя, тим краще проходить навчальний процес. Учні в новій, камерній Шепоґ-Веллі мали б навчатися краще, ніж у старій і переповненій, чи не так?

Виявляється, є дуже елегантний спосіб перевірити це. В Коннектикуті чимало таких шкіл, як Шепоґ. У цьому штаті є багато містечок із маленькими початковими школами, а маленькі школи в містечках залежать від природних коливань у прирості населення й цінах на нерухомість. Як наслідок, одного року клас ледве вдається набрати, а наступного він може бути переповненим. Наприклад, ось дані про набір учнів до п’ятого класу в іншій середній школі Коннектикуту:

У 2001 році п’ятикласників було двадцять три. Наступного року їх стало десять! Із 2001 по 2002 рік у школі більше не відбулося жодних змін. У ній були ті самі вчителі, той самий директор, ті самі підручники. Це була та сама будівля в тому-таки місті. Місцева економіка й місцеве населення були практично ідентичними. Єдине, що змінилося, – кількість учнів у п’ятому класі. Якщо учні показували кращі результати того року, коли набір був більшим, ніж у той рік, коли набір був меншим, можна впевнено твердити, що причиною цього став розмір класу, еге ж?

Це називається «природним експериментом». Іноді вчені влаштовують формальні експерименти, щоб перевірити якусь гіпотезу. Але в рідкісних випадках реальний світ створює природні умови для перевірки теорії – і в природних експериментів є купа переваг над формальними. Отже, що буде, якщо використати природний експеримент Коннектикуту й порівняти рік до року результати кожної дитини, яка потрапила в малий клас, із результатами за той час, коли учнів було багато? Економіст Керолайн Гоксбі саме так і вчинила. Вона проаналізувала кожну початкову школу в Коннектикуті й ось що з’ясувала: нічого! «Багато досліджень показують, що не можна виявити статистично значущий вплив певної зміни підходів, – каже Гоксбі. – Це не означає, що впливу не було. Це лиш указує, що вони не змогли вивести його з даних. У моєму дослідженні підрахунки дуже точно демонструють, що результат близький до нуля. Я дістала рівно нуль. Тобто, жодного впливу немає».

Звичайно, це тільки одне дослідження. Проте аналіз усіх експериментів щодо розміру класів – а їх за останні роки провели кілька сотень – не прояснює цю картину. 15 % із них наводять статистично значущі докази того, що учні навчаються краще в менших класах. Приблизно така сама кількість досліджень показує, що учні навчаються гірше в менших класах. 20 % узгоджуються з експериментом Гоксбі й доводять, що розмір класів ніяк не впливає на успішність. Решта праць наводять певні докази на підтвердження обох припущень, але їх не досить для обґрунтованих висновків. Типове дослідження розміру класу завершується таким абзацом:

«У чотирьох країнах – Австралії, Гонконгу, Шотландії та США – наша ідентифікаційна стратегія дає дуже неточні результати, які не дозволяють упевнено говорити про вплив розміру класу на успішність. У двох країнах – Греції та Ісландії – відзначається вагомий позитивний вплив менших класів. Франція – єдина країна, в якій простежуються суттєві відмінності між викладанням математики і природничих наук: тимчасом як зменшення математичних класів дає відчутний і вагомий ефект, у природничих класах такого ефекту немає. У дев’яти шкільних системах кількість учнів істотно не вплинула на викладання математики й природничих наук: у двох бельгійських школах, а також у Канаді, Чехії, Кореї, Португалії, Румунії, Словенії та Іспанії. Нарешті, ми можемо говорити про брак будь-якого суттєвого причинового впливу розміру класу на успішність учнів у двох країнах – Японії та Сінгапурі».

Ви помітили? Дослідивши тисячі сторінок даних про успішність учнів із вісімнадцяти різних країн, економісти дійшли висновку, що лише у двох із них – Греції та Ісландії – «відзначається вагомий позитивний вплив менших класів». Греція та Ісландія? Намагання зменшити розмір класів у США призвело до того, що з 1996 по 2004 рік кількість учителів збільшилася приблизно на четверть мільйона. За цей період витрати на одного учня в США зросли на 21 % – і майже всі ці десятки мільярдів доларів пішли на оплату праці цих додаткових учителів. Можна впевнено заявляти, що за останні двадцять років у жодній професії світу число працівників не збільшилося так помітно за такий короткий проміжок часу й таким коштом. Одна за одною країни марнують ці гроші, тому що ми дивимося на такі школи, як Шепоґ-Веллі – у якій кожен учитель може ближче познайомитися з кожним учнем – і думаємо: «Ось куди слід віддати мою дитину». Але, як свідчать дані, те, що ми вважаємо за велику перевагу, насправді дає не так уже й багато користі[19].

3

Нещодавно я спілкувався з одним із найупливовіших людей у Голлівуді. Він почав із розповідей про своє дитинство, яке пройшло в Міннеаполісі. Щороку на початку зими він блукав вулицями свого району, збираючи замовлення від людей, яким треба було почистити від снігу проїзд і тротуар. Потім він розподіляв ці всі завдання між іншими дітьми зі свого району. Він платив своїм працівникам, щойно вони виконували завдання. Для цього хлопець тримав напохваті готівку, а сам одержував гроші від сімей пізніше – він помітив, що це найнадійніший спосіб мотивувати свою команду. Він платив зарплату вісьмом, іноді дев’ятьом дітям. Восени він переходив до згрібання листя.

– Я перевіряв їхню роботу, тому й міг запевнити замовника, що його проїзд почистять так, як він хоче, – пригадує співрозмовник. – Завжди одна-дві дитини погано виконували завдання, і мені доводилось їх звільняти.

Він мав десять років. В одинадцять років на його банківському рахунку лежало шістсот доларів, зароблених власноручно. Це відбувалося в 1950-х роках. У перерахунку на сучасні гроші в нього було п’ять тисяч доларів.

– Я не мав грошей, щоб вступити туди, куди хотів, – сказав чоловік, стенувши плечима так, наче для одинадцятирічної дитини було звичною справою знати, куди вона хоче вступити. – Будь-який дурень може витрачати гроші. Але коли ти заробляєш їх, заощаджуєш і відкладаєш винагороду, то починаєш розуміти їхню цінність.

Його сім’я мешкала в районі, який евфемістично називають «змішаним». Він навчався в державній школі й доношував одяг за іншими. Його батько народився в роки Депресії й чітко висловлювався про гроші. Чоловік із Голлівуду розповів, що коли він хотів щось купити – наприклад, нові кросівки або велосипед, – батько велів йому заплатити половину. Якщо він залишав світло увімкненим, батько показував йому рахунок за електроенергію.

– Він говорив: «Дивись, ось скільки ми платимо за електрику. Ти лінуєшся, не вимикаєш світло. Ми платимо за твої лінощі. Але якщо тобі потрібне світло для роботи – двадцять чотири години на добу – не проблема».

Того року, коли юнакові виповнилося шістнадцять, він улаштувався на літо працювати на металообробному підприємстві свого батька. Це була тяжка фізична праця. До нього ставилися так само, як і до всіх інших робітників.

– Після цього я не хотів жити в Міннеаполісі – каже він. – Я більше не хотів залежати від роботи на батька. Праця була жахливою. Брудною. Тяжкою. Нудною. Я складав металобрухт у бочки. Я гарував там із п’ятнадцятого травня по День праці[20]. Я не міг відчиститися від бруду. Зараз думаю, що мій батько взяв мене на роботу, тому що знав: після цього я захочу втекти. У мене з’явиться мотивація робити більше.

У коледжі він мав пральний бізнес – відвозив до хімчистки і привозив звідти одяг своїх багатих одногрупників. Він організовував студентські чартерні рейси в Європу. Він ходив на баскетбольні матчі з другом і сидів на дуже поганих місцях за колоною. Йому було цікаво, як це – сидіти на найкращих місцях у першому ряду. Він навчався в школі бізнесу і в юридичній школі в Нью-Йорку, мешкав у незатишному районі Брукліна, щоб заощадити гроші. Здобувши диплом, він улаштувався на роботу в Голлівуді, а відтак перейшов із неї на іншу, більш високооплачувану, потім іще іншу, уклав кілька додаткових угод, отримав нагороди і здійснив низку надзвичайно успішних проектів. Тепер у нього є будинок у Беверлі-Гілз завбільшки з авіаційний ангар, власний літак, «Феррарі» в гаражі й ворота перед безкінечним проїздом, який мав такий вигляд, наче його доставили з середньовічного європейського замку. Він розумів гроші. Він розумів їх тому, що на вулицях рідного Міннеаполіса дізнався про їхню цінність і їхнє призначення.

– Я волів мати більше свободи. Я хотів прагнути різних речей. Гроші були інструментом, який можна використати для власних устремлінь, бажань і наснаги, – каже співбесідник. – Мене ніхто такого не вчив. Я сам до цього прийшов. Це було схоже на метод спроб і помилок. Мені подобався такий стимул. Він додавав самоповаги. Я відчував, що більшою мірою контролюю своє життя.

Чоловік говорив це, сидячи у своєму домашньому офісі – кімнаті завбільшки з типовий будинок, – а потім нарешті сказав головне. У нього були діти, яких він дуже любив. Як і кожен батько, він хотів їх забезпечити, дати їм більше, аніж мав сам. Але він створив велику суперечність, і він це знав. Став успішним, тому що здолав довгий і тяжкий шлях, дізнався про цінність грошей, значення праці, радість і задоволення від можливості втілювати задумане. Однак через цей успіх його дітям було важко вивчити такі уроки. Діти голлівудських мультимільйонерів не згрібають листя на сусідських подвір’ях у Беверлі-Гілз. Їхні батьки не махають у них перед носом рахунками за електрику, коли вони залишають світло увімкненим. Вони не сидять на баскетбольній арені за колоною, міркуючи про те, як це – сидіти в першому ряду. Вони живуть у першому ряду.

– Інтуїція мені підказує, що виховувати дітей у заможному середовищі набагато важче, ніж прийнято думати, – каже він. – Економічна скрута спустошує людей. Утім, багатство їх теж спустошує, тому що вони втрачають амбіції, гордість і відчуття власної цінності. На обох кінцях спектра нелегко. Мабуть, найкраще перебувати десь посередині.

Звичайно, бідкання мультимільйонера про своїх дітей – далеко не найкращий спосіб викликати співчуття. Діти цього чоловіка з Голлівуду завжди житимуть у найкращих будинках і сидітимуть у першому класі. Але він говорив не про матеріальний добробут. Це була людина, яка зробила собі велике ім’я. Один із його братів очолив сімейний металообробний бізнес і непогано на ньому заробив. Інший брат став лікарем і створив успішну медичну практику. Його батько виростив трьох самодостатніх і мотивованих синів, які досягли чогось у житті. Він вів мову про те, що йому з його сотнями мільйонів доларів буде важче виховати своїх дітей так само успішно, як його виховав батько у змішаному районі Міннеаполіса.

4

Чоловік із Голлівуду не першим зробив таке відкриття. Думаю, більшість із нас це інтуїтивно розуміє. Наші уявлення про зв’язок між вихованням дітей та грішми базуються на одному важливому принципі, який звучить так: не завжди що більше, то краще.

Важко бути хорошим батьком, коли в тебе обмаль коштів. Це очевидно. Бідність виснажує і спричиняє стрес. Якщо вам випадало працювати на двох роботах, щоб звести кінці з кінцями, то ввечері важко знайти енергію на те, аби почитати дітям книжку перед сном. Якщо ви працюєте й виховуєте дітей самі, намагаєтеся заплатити за оренду квартири, прогодувати і вдягнути родину, долаєте довгу і складну відстань до роботи й витрачаєте там багато фізичної сили, тяжко забезпечити постійну любов, увагу та дисципліну, такі потрібні для здорової атмосфери в домі.

Проте ніхто ніколи не скаже, що якість виховання завжди залежить від вашого достатку. Якби вас попросили намалювати графік співвідношення грошей і виховання дітей, ви намалювали б не це…

Гроші полегшують вихованця дітей до певного етапу, але потім їхній вплив зникає. Що це за етап? Дослідники щастя висловлюють думку, що гроші перестають робити людей щасливішими, коли дохід сім’ї перевищує сімдесят п’ять тисяч доларів на рік. Згодом виникає те, що економісти називають «зменшенням граничної віддачі». Якщо ваша родина заробляє сімдесят п’ять тисяч, а ваш сусід – сто, ці додаткові двадцять п’ять тисяч на рік дають йому змогу їздити на кращому автомобілі й вечеряти в ресторанах трохи частіше. Та вони не роблять вашого сусіда щасливішим, аніж ви, або більшою мірою готовим виконувати тисячі дрібних і великих справ, необхідних для того, щоб бути хорошим батьком. Такий графік ліпше відображає співвідношення між доходом і вихованням дітей.

Утім, ця лінія показує нам лише частину історії, еге ж? Коли дохід батьків сягає певного рівня, їм знову стає тяжче виховувати дітей. Для більшості з нас цінності світу, в котрому ми виросли, не дуже відрізняються від тих, які створюємо для наших дітей. Але для людей, що стають дуже багатими, це не так. Психолог Джеймс Ґрубман вживає чудовий вислів «іммігранти в достаток» на опис мільйонерів у першому поколінні. Цей термін показує, що вони стикаються з такими самими викликами щодо дітей, як і іммігранти в новій країні. Такі люди, як оцей голлівудський магнат, виросли в Старій Країні середнього класу, де брак ресурсів був чудовим учителем і мотиватором. Батько навчив його значення грошей і таких цінностей, як незалежність і тяжка праця. А його діти живуть у заможному Новому Світі з відмінними й незрозумілими правилами. Як навчити дітей «наполегливо працювати, бути незалежними, усвідомити значення грошей», якщо вони дивляться навколо і розуміють, що їм ніколи не доведеться наполегливо працювати, бути незалежними або збагнути вагомість грошей? Ось чому в багатьох культурах світу є прислів’я про те, як важко виховувати дітей у атмосфері достатку. В англійській мові воно звучить так: «Shirtsleeves to shirtsleeves in three generations» («Від одного робочого одягу до іншого три покоління»). Італійці кажуть «Dalle stele alle stalle» («Від зірок до стайні»). В Іспанії є прислів’я «Quien no lo tiene, lo hance; y quien lo tiene, lo deshance» («Хто не має, будує, а хто має, руйнує»). У багатстві закладено зерна, які його знищують.

– Батьки мусять установлювати обмеження. Але це одне з найскладніших завдань для іммігрантів у достаток, тому що вони не знають, чим замінити виправдання «Ми не можемо собі це дозволити», – каже Ґрубман. – Вони не хочуть брехати: «У нас немає грошей», адже, якщо у вас підліток, він відповість: «Вибач, але в тебе є ”Порш”, а в мами – ”Мазераті”. Батькам слід навчитися переходити від «Ні, ми не можемо» до «Ні, ми не будемо».

Проте, за словами Ґрубмана, відповідати «Ні, ми не будемо» набагато тяжче. Відповісти «Ні, ми не можемо» легко. Іноді батькам треба сказати це раз або двічі. В родині середнього класу дитина швидко тямить, що просити поні немає сенсу, тому що батьки позбавлені такої можливості. Щоб відповісти «Ні, ми не будемо» купувати поні, слід спілкуватися, бути щирими і вміти пояснити дитині, що можливе і правильне – це не те саме.

– Я описую заможним батькам цей сценарій, і вони не мають жодного уявлення, що казати, – розповідає Ґрубман. – Мені доводиться їх навчати: «Так, я можу тобі це купити. Але не куплю. Це не відповідає нашим цінностям».

А для цього, звичайно ж, слід мати низку цінностей, уміти їх формулювати й переконувати в них вашу дитину – все це важко для будь-якої людини за будь-яких обставин, особливо тоді, коли в неї є «Феррарі» на подвір’ї, приватний літак і будинок у Беверлі-Гілз завбільшки з авіаційний ангар.

Чоловік із Голлівуду мав забагато грошей. У цьому полягала його проблема як батька. Він давно перетнув ту межу, до якої гроші роблять життя кращим, а також ту, після якої вони мало на що впливають. Гроші почали ускладнювати процес виховання нормальних і пристосованих до життя людей. Насправді графік легкості виховання дітей має такий-от вигляд:

Це називається оберненою U-подібною кривою. Обернені U-подібні криві важко піддаються розумінню. Вони майже завжди нас дивують, і ми часто плутаємо переваги й вади саме тому, що забуваємо про U-подібний світ наших підрахунків[21].

Цей факт повертає нас до загадки про розмір класів: а що, як співвідношення між кількістю дітей у класній кімнаті та успішністю має вигляд не такий:

Директор Шепоґ-Веллі – жінка на ім’я Тереза ДеБріто. За п’ять років її перебування на цій посаді кожен наступний клас ставав меншим. Для батьків такі новини можуть здатися добрими. Але коли ДеБріто думала про них, вона пригадувала останню криву.

– Через кілька років до нас приходитиме менше ніж п’ятдесят дітей із початкової школи, – сказала вона.

Директорка боялась цього.

– Нам буде тяжко.

5

Обернена U-подібна крива складається з трьох частин, і кожна з них підпорядковується своїй логіці[22]. Є ліва сторона, на якій додаткові зусилля або речі покращують ситуацію. Є пласка середина, на якій вони ні на що не впливають. І є права сторона, на якій додаткові зусилля й речі погіршують[23] ситуацію.

Якщо таким чином поглянути на загадку про розмір класів, можна знайти певний сенс у тому, що раніше було незрозумілим. Розмір класу нагадує кількість грошей у батьків. Усе залежить від того, де ви перебуваєте на цьому графіку. Наприклад, в Ізраїлі традиційно великі молодші класи. В освітній системі цієї країни дотримуються «правила Маймоніда», названого так на честь равина з ХІІ століття, який визначив максимальну кількість учнів у класі на рівні сорока. Це означає, що в молодших класах часто навчається тридцять вісім або тридцять дев’ять учнів. Одначе коли школа набирає сорок дітей, у ній раптом з’являється два класи по двадцять учнів. Якщо провести аналіз у стилі Гоксбі й порівняти успішність великого класу з таким, де навчаються двадцять учнів, то малий клас матиме кращий вигляд. У цьому немає нічого дивного. Тридцять шість або тридцять сім учнів – це багато для будь-якого вчителя. Ізраїль перебуває на лівій стороні оберненої U-подібної кривої.

А тепер пригадайте Коннектикут. У школах, які досліджувала Гоксбі, у класах здебільшого навчалося близько 20–25 учнів. Коли Гоксбі твердить, що її дослідження не віднайшло жодних відмінностей, це означає, що вона не виявила користі від зменшення класів у цьому середньому діапазоні. Інакше кажучи, десь між Ізраїлем та Коннектикутом вплив розміру класу наближається до пласкої середини – надання класові додаткових ресурсів перестає покращувати навчання.

Чому немає великої розбіжності між класом, у якому є двадцять п’ять учнів, і класом, де їх вісімнадцять? Без сумніву, вчителеві легше викладати в меншому класі: треба оцінювати менше контрольних, знайомитись із меншою кількістю дітей та пильнувати їхні успіхи. Проте менші класи дають кращі результати лише тоді, коли вчителі змінюють свій стиль викладання після зменшення навантаження. Як показують дані, у середньому діапазоні вчителі не завжди так чинять. Вони просто менше працюють. Такою є людська природа. Уявіть собі, що ви лікар, і раптом дізнаєтеся, що в п’ятницю після обіду ви приймете не двадцять п’ять, а двадцять пацієнтів, при цьому ваша платня не зміниться. Чи почнете ви присвячувати більше часу кожному пацієнтові? Чи просто підете додому о пів на сьому, а не о сьомій тридцять, і повечеряєте з дітьми?

Повернімося до важливого питання: чи може клас бути надто малим, так само, як у батьків може бути надто багато грошей? Я запитав про це багатьох учителів у США й Канаді, і щоразу мені відповідали «Так».

Ось типова відповідь:

Для мене ідеальне число – вісімнадцять. У класній кімнаті досить людей, щоб ніхто не почувався вразливим, але всі почувалися важливими. Вісімнадцять дітей можна легко поділити на групи по два, по три або по шість – дістаючи різні рівні близькості. Коли в класі вісімнадцять учнів, я завжди можу підійти до кожного з них, коли треба. Моє друге улюблене число – двадцять чотири. Збільшується ймовірність того, що серед цих додаткових шести дітей буде один-два інакодумці, бунтівники, які змінюватимуть статус-кво. Але ґанджем такого класу є те, що його енергетична маса нагадує радше аудиторію, аніж команду. Додайте до них іще шість дітей, щоб вийшло тридцять, – і ви настільки послабите енергетичні зв’язки, що навіть найхаризматичніший учитель не зможе постійно підтримувати магію.

А як щодо іншого напрямку? Відніміть шість від ідеального числа «вісімнадцять» – і ви дістанете Таємну Вечерю. І це проблема. Дванадцять осіб помістилися б за сімейним столом – багато старшокласників не можуть у такій тісній групі захистити свою автономність, коли це потрібно. До того ж серед них надто легко починає домінувати задавака або хуліган – і тим, і тим може бути сам учитель. Коли кількість учнів зменшується до шести, взагалі не залишається місця, щоб сховатись, а також не вистачає різноманіття думок і досвідів, притаманного більшим групам.

Інакше кажучи, вчителеві може бути так само важко викладати в меншому класі, як і в дуже великому. В одному випадку проблемою є потенційна кількість розмов, які йому доводиться вести. В іншому – інтенсивність таких розмов. Іще один учитель сказав незабутню фразу: «Коли клас стає надто малим, учні починають поводитись, як брати і сестри на задньому сидінні автомобіля. Сварливим дітям просто немає куди подітись одне від одного».

Ось іще один коментар від учителя старших класів. Нещодавно в нього був клас, де навчалися тридцять два учні, і йому це не сподобалося. «Коли я дивлюсь на такий великий клас, перше, що мені спадає на думку: ”Дідько, щоразу, як збиратиму письмові завдання, я сидітиму в школі по кілька годин замість того, щоб проводити час із власними дітьми”». Але він теж не хотів би викладати у класі, в якому менше від двадцяти учнів.

Джерелом життя будь-якого класу є дискусії, а для них потрібна певна критична маса. Зараз я викладаю в класах, у яких учні нічого не обговорюють, й іноді це буває брутально. Якщо учасників обмаль, це позначається на дискусії. Здавалося б, має бути навпаки, тому що тихі діти, які не наважуються говорити в класі з тридцяти двох учнів, почуватимуться впевненішими в класі з шістнадцяти осіб. Але мій досвід показує, що це не так. Тихі учні все одно лишаються тихими. А якщо клас надто малий, серед тих, хто говорить, не вистачає широти поглядів для справжнього обговорення. Також є щось особливе в рівнях енергії. Дуже малій групі, як правило, бракує енергії, що виникає в розбіжностях.

А як щодо дуже, дуже малого класу? Начувайтеся.

У мене був дванадцятий клас академічної французької з дев’яти учнів. Схоже на мрію, чи не так? Це був жах! Неможливо почати жодну розмову або обговорення на цільовій мові. Важко грати в ігри на закріплення словникового запасу, граматичних навичок тощо. Немає імпульсу.

Економіст Джесс Левін провів фантастичну роботу в цьому-таки ключі, зосередившись на голландських школярах. Він полічив кількість учнів зі схожим рівнем академічних навичок у кожному класі й помітив, що вона дивовижним чином впливає на успішність, особливо серед тих, кому тяжко дається навчання[24]. Інакше кажучи, якщо ви учень – а тим паче кепський учень – вам треба, щоб вас оточували люди, які ставлять такі самі запитання, розв’язують такі самі завдання і хвилюються через ті самі речі, що й ви. У такому разі ви почуватиметеся менш ізольованим і дещо нормальнішим.

На думку Левіна, саме в цьому полягає проблема дуже малих класів. Коли у класній кімнаті замало учнів, шанси на формування критичної маси дітей зі схожими здібностями дуже низькі. Левін каже, що в крайніх випадках зменшення класів «позбавляє менш успішних учнів прикладів до наслідування».

Ви розумієте, чому Тереза ДеБріто так хвилювалася через Шепоґ-Веллі? Вона – директор середньої школи, у якій навчаються діти в непростий період, коли вони стають підлітками. Вони незграбні, невпевнені й бояться здаватися надто розумними. За її словами, іноді спроби залучити їх до процесу, вести складніші обговорення нагадують «виривання зубів». Вона хотіла б, щоб у її класній кімнаті звучали цікаві й різні голоси, щоб у ній був той запал, який виникає під час роботи критичної маси учнів над завданням. Як це зробити в напівпорожньому класі?

– Чим більше у вас учнів, – розповідає ДеБріто, – тим різноманітнішими стають ці дискусії. Якщо клас надто малий для певної вікової категорії, із них тяжко витягнути хоча б слово.

Вона цього не сказала, але якби хтось побудував великий район на луці, що простягається біля школи, навряд чи це її засмутило б.

– Я почала працювати вчителем математики в середній школі в Мерідені, – вела далі ДеБріто. (Меріден є містом із середнім і низьким прибутком в іншій частині штату). – В моєму найбільшому класі було двадцять дев’ять дітей.

Вона розповідала про те, як важко їй велось, як багато слід було докласти зусиль, щоб пильнувати всіх, вивчити й відповісти на їхні запитання.

– Варто мати очі на потилиці. Треба чути, що відбувається, коли ти працюєш із окремою групою. Коли в тебе в класі так багато дітей, доводиться бути на висоті, щоб там у кутку працювали над завданням, а не пасталакали увесь час.

А потім ДеБріто зізналась. Їй подобалося викладати в тому класі. Це був один із найкращих років у її кар’єрі. Вчителям математики дуже важко зацікавити дванадцяти-тринадцятирічних учнів, а двадцять дев’ять дітей – це цікаво.

– Вони могли спілкуватися зі значно більшою кількістю ровесників, – каже вона. – Вони не були постійно в одній групі. Тож мали більше можливостей урізноманітнити свій досвід. Це і є головний виклик – як можна підбадьорити й збагатити дитину, залучити її до процесу, щоб вона не була пасивною.

Чи хотіла жінка, щоб у кожному класі в Шепоґу було по двадцять дев’ять дітей? Звичайно ж, ні. ДеБріто знала, що її випадок трохи незвичний і що для більшості вчителів ідеальна кількість є меншою. Вона лише намагалася пояснити, що в питанні розміру класів ми забагато уваги приділяємо перевагам малих і забуваємо про переваги великих класів. Хіба не дивною є освітня філософія, згідно з якою інші учні в класі змагаються з вашою дитиною за увагу вчителя, а не здобувають разом із нею знання? Коли ДеБріто пригадувала той рік у Мерідені, її погляд був ностальгійним.

– Мені подобається шум. Мені подобається чути, як вони спілкуються. Було весело.

6

За півгодини їзди від Шепоґ-Веллі, в містечку Лейквіль, Коннектикут, є школа під назвою «Готчкісс». Її вважають за одну з найкращих приватних шкіл-інтернатів у США. Вартість навчання – майже $50 000 на рік. У школі є два озера, два хокейні майданчики, чотири телескопи, поле для гольфу і дванадцять піаніно. І не прості піаніно, як любить наголошувати дирекція, а Steinway – найпрестижніше з усіх, які є в продажу[25]. В «Готчкіссі» не шкодують грошей на учнів. Який середній розмір класів у школі? Дванадцять осіб. Саме те, чого боїться ДеБріто, у сусідньому «Готчкіссі» подають як найбільшу перевагу. «Наше навчальне середовище, – гордо заявляє дирекція, – камерне, інтерактивне та інклюзивне».

Чому така школа, як «Готчкісс», відверто погіршує становище своїх учнів? Однією з відповідей є те, що дирекція думає не про учнів. Вона дбає про їхніх батьків, для яких поле для гольфу, піаніно Steinway та маленькі класи являють собою підтвердження того, що $50 000 витрачено недаремно. Утім, точніше буде відповісти, що дирекція «Готчкісса» просто вскочила у пастку, в яку часто потрапляють багаті люди, заклади та країни – усі Голіафи – вона припускає: те, що можна купити за гроші, завжди перетворюється на реальні переваги. Звичайно ж, це не так. Цього нас учить обернена U-подібна крива. Добре бути більшим і сильнішим за свого опонента. Зле бути настільки більшим і сильнішим, що ти перетворюєшся на легку мішень для каменя, кинутого зі швидкістю 150 миль за годину[26]. Голіаф не отримав того, чого прагнув, тому що був завеликим. Чоловік із Голлівуду не був таким батьком, яким хотів бути, тому що він став надто багатим. Школа «Готчкісс» не така, якою вона хоче бути, тому що її класи надто малі. Ми всі припускаємо, що в наших інтересах завжди бути більшими, дужчими та заможнішими. Вівек Ранадіве, пастух на ім’я Давид і директор середньої школи Шепоґ-Веллі з цим не погоджуються.