Читать книгу Під вулканом - Малькольм Лаури - Страница 3

Два гірські хребти перетинають республіку майже чітко з півночі на південь, і між ними утворюються численні долини та плато. Над однією із цих долин, на висоті близько трьох тисяч метрів над рівнем моря, розкинулося місто Куаунауак[1] під пануванням двох вулканів. Воно розташоване далеко на південь від тропіка Рака – якщо точніше, на дев’ятнадцятій паралелі: приблизно на одній широті з островами Ревільягіхедо, що лежать трохи західніше в Тихому океані, чи, ще далі на захід, із крайньою південною точкою Гаваїв, а також із портом Цукокс на сході, що на атлантичному узбережжі півострова Юкатан біля кордону Британського Гондурасу; і значно далі на схід – на одній широті з індійським містом Джаганнатха біля Бенгальської затоки.

Куаунауак, зведений на пагорбі, оточений високими мурами. Його вулички звивисті й розбиті, а дороги стрімкі. Сучасна швидкісна траса, типова американська, веде до міста з півночі, але губиться в його вузеньких шляхах і перетворюється на стежку, якою женуть кіз. Куаунауак має вісімнадцять церков і п’ятдесят сім барів. Також він може похвалитися полем для гольфу та не менш ніж чотирма сотнями басейнів – комунальних та приватних, наповнюваних водою, що без упину тече з гір, – а також багатьма розкішними готелями.

Готель «Казино де ла Сельва» стоїть на іншому, трохи вищому пагорбі одразу перед містом, поблизу залізничного вокзалу. Він збудований досить далеко від центральної траси й оточений садами та терасами, що пропонують широку панораму у будь-який бік. Готель оповитий атмосферою пишноти та закинутої розкоші. Адже в ньому більше нема казино. Навіть на випивку в барі тут уже не зіграєш. У цій будівлі живуть привиди збанкрутілих гравців. Ніхто, схоже, не плаває в тутешньому дивовижному басейні. Зажурено застигли порожні трампліни. Занедбані майданчики для гри в хай-алай[2] поросли травою. Тільки два тенісні корти функціонують у гральний сезон.

У День мертвих, у листопаді 1939 року, двоє чоловіків у білих фланелевих сорочках сиділи на заході сонця на головній терасі казино й потягували анісовий лікер. Вони вже встигли зіграти в теніс і більярд, і їхні ракетки в чохлах лежали перед ними на парапеті. Коли процесії, що завернули від кладовища, наблизилися до задньої сторони готелю, звуки заупокійних наспівів донеслися до двох чоловіків; ті обернулися, щоби поглянути на скорботних учасників ходи, яких можна було вирізнити на відстані лише за меланхолійними вогниками свічок серед оберемків кукурудзиння. Доктор Артуро Діас Віхіль підштовхнув пляшку «Аніс дель Моно» Жаку Ларюелю, який зосереджено нахилився вперед.

Трохи праворуч перед ними, під безкраїм багряним вечірнім небом, на місто опускався милий спокій. Із місця, де вони сиділи, все мало цілком мирний вигляд. Та якщо прислухатися, як це робив зараз Ларюель, можна було почути далекий неоднорідний шум – чіткий, проте невіддільний від бурмотіння та передзвону скорботної процесії – звук, що поєднував у собі спів, падіння і ритмічний тупіт: це лунали удари та крики фієсти, що тривала весь день.

Ларюель підлив собі ще лікеру, який пив тільки тому, що його смак нагадував абсент. Обличчя чоловіка залилося сильним рум’янцем, а рука ледь помітно тремтіла, беручись за пляшку, з етикетки якої химерний демон наставляв на нього вила.

– Я збирався переконати його піти геть і dealcoholisé[3].– Віхіль перечепився через французьке слово і продовжив: – Але мені самому було так погано наступного дня після балу, що я дійсно фізично страждав. Це дуже погано, адже ми, лікарі, маємо триматись як апостоли. Пам’ятаєш, того дня ми так амо грали в теніс. Так от, після того як я угледіль Консула в саду, я послаль до нього хлопця, щоб той запитав, чи він зайде до мене на кілька хвилин, і передав, що я буду йому за це вдячний, а як ні, то хай залишить мені записку, якщо пияцтво його ще не погубиль. Ларюель усміхнувся.

– Але вони пішли, – продовжив Віхіль, – і так, я хочу тебе теж спитати, чи ти бачиль його тоді вдома.

– Він був у мене, коли ти зателефонував, Артуро.

– Ох, знаю, але ми так страшно напиль тієї ночі, як perfectamente borracho[4], тож у мене враження, що Консулу так само погано, як мені,– похитав головою доктор Віхіль. – Ця слабкість не лише в тілі, але й у тій його частині, яку раніше називали душею. Шкода твого друга, він витрачає всі свої гроші через ці нескінченні драми.

Ларюель прикінчив свій лікер, після чого підвівся і підійшов до парапету; поклавши руки на обидві тенісні ракетки, подивився вниз і навколо себе: на занедбані майданчики для гри в хай-алай, завмерлі тенісні корти, фонтан посеред готельної алеї, де якийсь селянин напував коня. Двоє молодих американців, хлопець і дівчина, почали вечірню гру в пінг-понг на веранді прибудови, розташованої нижче. Те, що трапилося лише рік тому, нині здавалося вже частиною минулого століття. Можна було подумати, що жахи сьогодення поглинули ті події, наче краплю води, але це не відповідало дійсності. І хоча трагізм поступово ставав поняттям нереальним та беззмістовним, людині начебто ще дозволялося згадувати дні, коли життя окремої особи мало якусь цінність і не було просто друкарською помилкою в офіційному повідомленні.

Ларюель запалив цигарку. Ліворуч від нього, на північний схід, за алеєю та терасованими рядами пагорбів Східної Сьєрра-Мадре, два вулкани – Попокатепетль та Істаксіуатль – виразно та велично здіймалися назустріч заходу сонця. Трохи ближче, на відстані приблизно п’ятнадцяти кілометрів, можна було роздивитися селище Томалін, що примостилося за джунглями, серед них зараз струмував тоненький блакитнуватий шлейф диму: хтось незаконно палив деревину, щоб отримати вугілля. Попереду, з іншого боку американської траси, простиралися поля та невеликі ліски, між якими звивалася річка, і дорога, що вела до в’язниці Алькапансінґо. Сторожова вежа в’язниці стриміла над лісом між рікою та дорогою, що губилася вдалині на пурпурових пагорбах, які наче зійшли з картини Доре «Утрачений рай». Раптово спалахнули вогні єдиного в Куаунауаку кінотеатру, збудованого на схилі й добре видимого на ньому, – потім згаснули і спалахнули знову.

– No se puede vivir sin amar[5],– промовив Ларюель. – Як цей estúpido[6] написав на моєму будинку.

– Облиш, amigo[7], вимкни здоровий глузд, – озвався позаду доктор Віхіль.

– Ти тільки подумай, Івонн повернулася! Цього я ніколи не зрозумію. Вона повернулася до нього! – Ларюель підійшов до столика, налив собі склянку теуаканської мінеральної води і випив її, після чого промовив: – Salud y pesetas[8].

– Y tiempo para gastarlas[9],– задумливо відгукнувся його товариш.

Ларюель спостерігав, як той, позіхаючи, відкинувся в шезлонгу. Розглядав його до неможливого привабливе, засмагле і незворушне мексиканське обличчя; добрі карі очі, глибокі й водночас невинні, як у тих чарівних задуманих оахакських дітлахів, яких можна було побачити в місті Теуантепек (ідеальному місці, де жінки працювали, а чоловіки весь день купалися в річці); худенькі руки й витончені кисті, на тильній стороні яких зовсім не очікуєш побачити жорстке чорне волосся.

– Я давно вже вимкнув свій здоровий глузд, Артуро, – звернувся Ларюель, витягнувши з рота цигарку тонкими тремтливими пальцями, на яких, як він сам помітив, красувалося забагато перснів. – Що я вважаю більш… – Тут він помітив, що в роті немає цигарки, і налив собі ще одну порцію лікеру.

– Con permiso[10].– Доктор Віхіль вийняв із кишені запальничку й підніс товаришеві так швидко, наче вона лежала там уже запалена і він оцим жестом просто із себе видобув вогонь. – Ти ніколи не ходив до церкви помолитися за осиротілих та знедолених? – раптом запитав він. – Чи є Пречиста Діва для тих, хто не має нікого? Ларюель похитав головою.

– Ніхто туди не ходить. Тільки ті, хто не має собі нікого, – повільно проказав доктор. Він сховав запальничку назад до кишені й подивився на годинник, спритно вивернувши зап’ястя. – Allons-nous-en. Vámonos[11],– додав він і засміявся, позіхаючи водночас, аж поки від реготу не впав головою на складені руки; відсапавшись, він підвівся і приєднався до Ларюеля біля парапету. – Ох, але ж як я люблю цю пору, коли сонце сідає, усі люди починають співати, а пси циганити…

Ларюель засміявся. Поки вони говорили, небо затьмарилося і з півдня насунули грозові хмари. Скорботна процесія покинула схил; сонні стерв’ятники, що ширяли високо над головою, спустилися за вітром.

– Уже майже пів на дев’яту. Я, напевно, забіжу в кіно на часинку.

– Bueno[12]. Побачимося пізніше ввечері на нашому місці. Знай, я досі не можу повірити, що ти завтра їдеш. – Віхіль простягнув руку, і Ларюель сердечно потиснув її.– Постарайся прийти сьогодні, якщо це не так. Зрозумій, я завжди турбуюся про твоє здоров’я.

– Hasta la vista[13].

– Hasta la vista.

Стоячи на самоті біля траси, якою він чотири роки тому проїжджав останні кілометри тієї тривалої, божевільної та прекрасної мандрівки з Лос-Анджелеса, Ларюель сам ледве міг повірити, що справді їде. Думка про завтрашній день хвилювала його. Він зупинився, не знаючи, якою дорогою піти додому, аж тут повз нього промчав невеличкий переповнений автобус «Томалін – Сокало», підстрибом скотився в ущелину і видерся на пагорб Куаунауака. Ларюелю геть не хотілося вирушати ввечері у цьому ж напрямку. Він перейшов вулицю і дістався залізничної станції. Хоча він не мав їхати потягом, його знов огорнуло важке усвідомлення неминучості від’їзду. Він почав перебиратися через вузькі колії, по-дитячому оминаючи перетини рейок. Останні промені сонця відблискували на цистернах з нафтою, що стояли поблизу майданчика, зарослого травою. Платформа спала. Колії були порожні, семафори вимкнені. Ніщо не свідчило про те, що на станцію Куаунауак коли-небудь прибував потяг чи, тим паче, відправлявся з неї.

Утім, майже рік тому ця станція стала місцем прощання, якого Ларюелю ніколи не забути. Він незлюбив зведеного брата Консула з першої зустрічі, коли той прийшов до Ларюеля додому з Консулом та Івонн, і тепер відчував, що це було взаємно. Дивний зовнішній вигляд Г’ю тоді здавався просто карикатурою на добродушно-іронічний опис, наданий Консулом, проте Ларюель був настільки схвильований через зустріч з Івонн, що його ніщо не дивувало, і згодом у Паріані він одразу ж упізнав Г’ю. То ось воно, це дитя, про яке Ларюель у минулі роки чув лише уривками! Уже за пів години господар дому перестав сприймати його, оцінивши як безвідповідального і нудного професійного марксиста, марнославного та зарозумілого, що справляв, одначе, враження дружелюбного романтика. Своєю чергою Г’ю, якого Консул з невідомих причин не «підготував» до зустрічі з Ларюелем, безумовно, розглядав його як ще більш нудного, вишуканого літнього естета, відомого своєю розпусністю холостяка із запопадливо-власницьким ставленням до жінок. Але вже за три безсонні ночі вони пережили разом цілу вічність: журба і шок, викликані важким горем, зблизили їх. Відповівши на дзвінок Г’ю з Паріана, Ларюель за декілька годин багато довідався про його надії, страхи, відчай та самообман. Коли Г’ю поїхав, Ларюель почувався так, ніби втратив сина.

Він видерся на насип, не дбаючи про свій тенісний костюм. Вилізши на вершину і віддихавшись, він подумав, що вчинив правильно, коли Консула «викрили» (хоча тим часом розгорнулася ця гротескно жалюгідна ситуація – чи не вперше за відсутності британського консула в Куаунауаці, коли він був так потрібен); вчинив правильно, наполігши, щоби Г’ю відкинув усі належні докори сумління і скористався дивним небажанням «поліції» схопити його, їхнім очевидним прагненням позбутися його – саме тоді, коли логічно було би затримати його як свідка хоча б в одному аспекті цієї «справи» – і якнайшвидше сів на корабель, що завбачливо чекав на нього у Веракрусі. Ларюель озирнувся на станцію; Г’ю залишив після себе пустку. Якоюсь мірою він забрав із собою останні Ларюелеві ілюзії. Тоді, у свої двадцять дев’ять років, Г’ю досі мріяв змінити світ (інакше це не можна було назвати) своїми діями – точнісінько як Ларюель у свої сорок два ще не здавався у прагненні змінити його фільмами, що мав намір колись створити. Але тепер ці мрії видавалися йому абсурдними і самовпевненими. Зрештою, він уже створював великі фільми і вони успішно відходили в небуття – і, наскільки йому було відомо, анітрохи не змінили світ. Однак він відчував певну спорідненість із Г’ю. Він так само прямував до Веракруса і так само не знав, чи його корабель допливе до порту.

Шлях Ларюеля проходив через напівоброблені поля, обрамлені вузькими стежками, що їх протоптали працівники кактусових плантацій, повертаючись додому з роботи. Це була для них найприємніша прогулянка, від якої вони, однак, були змушені відмовитися з настанням сезону дощів. Листя кактусів вабило своєю свіжістю; зелені дерева, пронизувані вечірніми променями сонця і схожі на плакучі верби, колихалися під поривами вітру; озерце сонячного світла розлилося вдалині перед затишними пагорбами, що нагадували хлібини. Але зараз у цьому вечорі з’явилося щось лиховісне. Чорні хмари стрімко плили на південь. Сонце сідало і плавило поля, а вулкани в його променях здавалися страхітливими. Ларюель швидко рухався у своїх добротних, важких тенісних черевиках, які давно вже мав би зняти, і розмахував тенісною ракеткою. Його знов охопило почуття страху й усвідомлення того, що після стількох років він залишався тут чужинцем аж до цього останнього дня. Минуло чотири роки чи навіть п’ять, а він досі відчував себе прибульцем на іншій планеті. Але це не полегшувало йому від’їзд, хоча вже невдовзі він з Божої волі знову побачить Париж. Ну що ж. Він майже нічого не відчував у зв’язку з війною – звісно, окрім того, що це погано. Переможе лиш одна сторона. І хай хто нею виявиться, життя буде складним. Хоча якщо Троїстий союз зазнає поразки, буде складніше. У будь-якому разі, кожен продовжуватиме власну боротьбу.

Як дивовижно й неперервно змінювався краєвид! Тепер на полях навколо було повно каміння і висохлих дерев. Залишений кимось плуг тягнувся до неба в мовчазному благанні. «Це зовсім інша планета, – знову подумалось Ларюелю, – дивна планета, на якій, якщо зазирнути за Трес-Маріас, можна побачити одночасно найрізноманітніші краєвиди: заповідники Котсволд і Віндермер в Англії, американський штат Нью-Гемпшир, луки французького Ер-і-Луар, ба навіть Сахару та сірі дюни Чеширу – планета, на якій миттєво можна побувати в різних кліматичних поясах і, якщо згадати про автомагістраль, в оточенні трьох цивілізацій. І яка ж вона прекрасна: ніщо не може заперечити її красу, фатальну й чисту водночас, наче справжній земний рай».

І що ж він зробив у цьому земному раю? Завів лише декількох друзів, коханку-мексиканку, з якою постійно сварився, і численних чудових маянських ідолів, яких йому не дозволять вивезти із країни.

Ларюель замислився, чи піде дощ: цього сезону таке траплялося – рідко, але непередбачувано, як минулого року. А зараз із півдня насувалися грозові хмари. Ларюель уявив запах дощу і спіймав себе на думці, що найбільше хотів би зараз промокнути до нитки і крокувати цією дикою місцевістю в сорочці, що прилипала б до тіла і все більше набиралася води. Він поглянув на хмари, що мчали небом, наче швидкі темні скакуни. «Темна буря, що вирвалася за межі своєї пори року, – ось на що подібна любов», – зазначив він. Любов, що з’явилась надто пізно. От тільки її не замінює справжній спокій – коли до здивованої землі повертаються вечірні пахощі, слабке сонячне світло й тепло. Ларюель пришвидшив крок. «І нехай тебе вразить, наскільки ця любов нерозважлива, сліпа, божевільна чи нежива, долю не зміниш твоїми порівняннями. Tonnerre de dieu…[14]» Неможливо втамувати жагу визначенням любові, що з’явилась надто пізно.

Місто залишилося праворуч від Ларюеля, який повільно спускався з пагорба вниз, відколи покинув готель. Понад деревами за палацом Кортеса виднілось оглядове колесо, встановлене на площі Куаунауака; Ларюелю здалося, що він чує людський сміх з яскравих кабінок колеса і той самий натхненний спів, що поступово затихав під поривами вітру. Натомість долинула якась меланхолійна американська мелодія, схожа на «Сент-Луїс блюз». Вітер доносив музику хвилями ледь вловимого бурмотіння, що не розбивались, а просто гупали у стіни та вежі передмістя, а тоді зі стогоном відкочувалися назад. Нарешті Ларюель опинився на стежці, що вела повз броварню до шляху на Томалін, і вийшов на дорогу до Алькапансінґо, по якій саме мчав автомобіль. Ларюель відвернувся, очікуючи, поки вляжеться курява, і пригадав, як вони з Івонн та Консулом ганяли вздовж берега мексиканського озера, що колись було кратером велетенського вулкана; знову побачив перед собою нечіткий від пилюки обрій та автобуси, що її здіймали; здригнувся від згадки про молодих хлопців, що стояли на причепах вантажівок, повернувшись до страхітливої смерті обличчями, обмотаними для захисту від пилу. У цьому видовищі Ларюель завжди вбачав щось величне, якийсь символ майбутнього, до якого так старанно готувався цей героїчний народ, адже по всій Мексиці можна було спостерігати молодих будівельників, які стояли на краєчку вантажівки, поки та з ревом неслася по дорозі, стояли рівно і твердо, широко розставивши ноги, на яких відчайдушно тріпотіли штани. Щось особливе було і в сонячному сяйві на круглих пагорбах, і в наближенні поодиноких вихорів, що вкривали високі береги озера пилом, немов заливні дощі острівну землю. Консул, чий старий будинок Ларюель зараз вирізнив на схилі за стрімким рівчаком, теж здавався досить щасливим, блукаючи Чолулою серед її трьохсот шести церков та двох цирулень – «Туалет» і «Гарем» – і видираючись на руїни піраміди, яку гордо іменував «справжньою Вавилонською вежею». Як майстерно він приховував вавилонське стовпотворіння своїх думок!

Крізь хмару куряви до Ларюеля наближалися двоє індіанців, одягнених у лахміття, які сперечалися з бездоганною зосередженістю університетських професорів, що прогулюються подвір’ями Сорбонни в літніх сутінках. Їхні голоси звучали неймовірно благородно, а забруднені руки жестикулювали витончено та делікатно. Свою величну ходу вони, очевидно, успадкували від правителів ацтеків, а темні різьблені обличчя – від юкатекських руїн.

– Справжній п’яниця…

– Дивовижно, дивовижно…

– Так, друже, абсолютно беззмістовне життя…

– Ясна річ…

– Жодних сумнівів!

– Добраніч.

– Добраніч.

Вони попрямували далі назустріч сутінкам. Оглядове колесо зникло з поля зору; музика та гамір, що доносилися з ярмарку, тимчасово затихли. Ларюель поглянув на захід: старий лицар із тенісною ракеткою замість щита й ліхтариком у кишені замість списа, він мріяв про битви, що їх пережила його душа, щоби дістатися сюди. Він збирався звернути праворуч іншою стежкою, що вела повз зразкову ферму, на якій випасали коней «Казино де ла Сельва», прямісінько до його вулиці – кальє Нікарагуа. Але, піддавшись раптовому поштовху, рушив ліворуч вздовж дороги, що пролягала біля в’язниці. Ларюель відчув незбагненне прагнення попрощатися з руїнами палацу Максиміліана у свій останній вечір тут.

Із півдня, від узбережжя Тихого океану, мов величезний архангел, насувалася чорна гроза. І все ж навіть буря приховує в собі своєрідний спокій… Пристрасть до Івонн (не мало значення, наскільки гарною акторкою вона була, – він щиро казав, що вона чудово впишеться в будь-який його фільм) дивним чином нагадала йому про те, як він уперше, блукаючи наодинці лугами Сен-Пре – сонного французького селища серед затонів, загат і закинутих сірих водяних млинів, де він оселився, – побачив гострі шпилі Шартрського собору, що плавно і безмежно красиво виростали до сонця над покошеними полями, вкритими квітами, побачив так, як їх бачили пілігрими, що за багато століть до нього проходили цими полями. Це кохання колись давно подарувало йому короткочасне умиротворення, дивовижно схоже на чари самого Шартра, у якому Ларюель полюбив кожен провулок і кафе, звідки він милувався собором, що безперестанно борознив хмари, і ці чари не міг розвіяти навіть той факт, що він безбожно набрався боргів. Ларюель швидко простував до палацу. Навіть каяття через скрутне становище, у якому опинився Консул, не змогло зруйнувати такі ж чари п’ятнадцять років по тому тут, у Куаунауаці. Із цього приводу Ларюель міркував, що не каяття возз’єднало їх із Консулом на деякий час навіть після того, як Івонн пішла, а, можливо, часткове прагнення до цього примарного затишку, що міг задовольнити не більше, ніж кусання хворим зубом, прагнення позбутися цієї мовчазної взаємної згоди прикидатися, наче Івонн досі тут.

О, всього цього, здавалося, було достатньо, щоби відгородитись від Куаунауака цілою земною кулею! Проте жоден із них так не вчинив. І тепер Ларюель відчував, як цей тягар тисне на нього ззовні, неначе перенісшись якимось дивом до цих таємничих пурпурових гір навколо нього, що приховували срібні штольні; тихі, відсторонені й такі близькі водночас, ці гори намагалися фізично втримати його тут своєю меланхолійною силою, зваливши на нього гніт багатьох речей, але передусім печалі.

Ларюель пройшов полем повз вицвілий синій «форд», загнаний під живу огорожу на схилі, під передні колеса якого підклали дві цеглини, щоб раптово не скотився. «Чого ти чекаєш?» – хотілось запитати Ларюелю в напіврозваленого автомобіля, із яким він раптово відчув якусь спорідненість, пройнявшись співчуттям до цього понівеченого старого корпусу.

«Любий, чому я пішла? Чому ти дозволив мені?» Ці слова на листівці від Івонн, отриманій надто пізно, адресувалися не Ларюелю, але цю листівку Консул підступно запхав під його подушку, напевно, тоді, останнього ранку – хоча хто може точно знати, коли саме? – наче розрахував усе наперед і знав, що Ларюель знайде її безпосередньо тоді, коли ошелешений Г’ю зателефонує з Паріана. Паріана!

Праворуч від нього височіли стіни в’язниці. На ледь видимій над ними сторожовій вежі стояли двоє поліціянтів і видивлялись у біноклі на схід та захід. Ларюель перейшов мостом через річку і навпростець перетнув простору галявину серед лісів, очевидно, відведену під ботанічний сад. Із південного сходу налетіла зграя птахів – невеликих, але довгих, чорних і потворних, чимось схожих на комах і чимось на круків, з довгими незграбними хвостами. Вони летіли додому важко, хвилеподібно, з підстрибом, порушуючи спокій сутінків гарячковими змахами крил; щовечора вони так поспішали на нічліг до ясеневих дерев, що до настання ночі все гуло від їхнього невпинного механічного скреготу. У хаотичному русі гидка зграя промайнула повз і затихла. Коли Ларюель дістався палацу, сонце вже сіло.

Попри свою щиру любов до цього місця, він одразу пошкодував, що прийшов. Напівосвітлені рожеві розбиті колони наче чекали, щоб обвалитись на нього, а басейн, вкритий зеленим мулом і з відірваними східцями, що висіли на одному заіржавілому кріпленні,– щоби зімкнутись над його головою. Зруйнована затхла каплиця, поросла бур’яном; стіни, що осипалися, вкрилися плямами від сечі і стали прихистком для скорпіонів; зруйновані балки, сумні орнаменти на арках, слизькі сходи, забруднені випорожненнями, – це місце, у якому колись розквітало кохання, нагадувало нічне жахіття. Ларюель втомився від жахіть. «Франція, навіть під личиною Австрії, не повинна переміщуватись у Мексику», – подумав він. Бідолашний Максиміліан не зазнав щастя у своїх палацах. І чому інший злощасний замок у Трієсті також назвали Мірамар – замок, де Шарлотта збожеволіла і всі, хто в ньому жив, від імператриці Єлизавети Австрійської до ерцгерцога Фердинанда, загинули насильницькою смертю? І все ж як вони, напевно, любили свою землю, ці двоє самотніх вигнанців – простих людських істот, які несвідомо цінували свій Едем, що перед самісіньким їхнім носом почав перетворюватись на в’язницю і тхнути пивом, поки від їхньої величі не залишилась тільки трагедія. Привиди, привиди точно жили тут, як і в «Казино». Серед них і той, хто казав: «Нам судилося прибути сюди, Шарлотто. Поглянь на цю величну провінцію, на її пагорби, долини, вулкани неймовірної краси. Подумати тільки, це все наше! Живімо ж порядно і змістовно, щоби бути гідними цього місця!» І ті, що постійно сварилися: «Ні, ти любив себе і свої біди більше, ніж мене. Ти навмисно влаштував усе». – «Я?» – «Тебе завжди оточували люди, які турбувалися про тебе й любили тебе, використовували чи вели тебе за собою. Ти слухав усіх, крім мене, єдиної, хто справді тебе кохала». – «Це не так, я завжди любив лише тебе». – «Завжди? Ти любив лише себе». – «Ні, тебе, тільки тебе, будь ласка, повір мені: ти мусиш пам’ятати, як ми завжди збиралися в Мексику. Пам’ятаєш? Так, ти маєш рацію. Ти була моїм єдиним шансом на щастя. Більше такого ніколи не трапилося». На цьому моменті вони вибухали плачем, стоячи поруч.

Проте голос, що вчувався Ларюелю в палаці, належав не Максиміліану, а Консулу. З полегшенням діставшись своєї вулиці, Ларюель пригадав той день, коли побачив на ній Івонн в обіймах Консула. Це трапилося невдовзі після їхнього прибуття до Мексики; наскільки інакшим палац здавався тоді! Вітер затих. Ларюель сповільнив крок, розстібнув свій англійський твідовий піджак, придбаний, утім, у брендовому магазині «High Life» у Мехіко, і розв’язав синій у горошок шарф. Вечір справляв гнітюче враження. А яка тиша: жодного звуку не долинало тепер до нього. Нічого, окрім човгання його власних підошов. Навколо – жодної душі. Ларюелю трохи муляли штани. Він сильно погладшав, причому вже тут, у Мексиці, і, можливо, то була одна з тих безглуздих причин, через які тут інколи пускали в хід зброю, але газети про це навіть не згадували. Ларюель кумедно змахнув своєю ракеткою, наче для подачі, але забув, що вона надто важка у чохлі. Він проминув ферму, будинки, поля і пагорби, закутані в тінь сутінків, що швидко згущувалися. Оглядове колесо знову з’явилося в полі зору, тобто його верхівка, яскраво запалало над пагорбом майже навпроти Ларюеля, а тоді над ним здійнялися дерева. Дорога, жахливо нерівна і всіяна ямами, стрімко пішла вниз; Ларюель наблизився до невеличкого містка через barranca – глибоку ущелину. Зупинився посередині, підпалив нову цигарку від тієї, що тримав у роті, і перехилився через поручень, видивляючись униз. Було надто темно, щоби розгледіти дно ущелини, але на ньому ховались і завершеність, і роздрібненість. Куаунауак у цьому сенсі уособлював сам час: куди не поглянь, усюди на тебе чекає безодня. Притулок стерв’ятників і міського Молоха! За стародавньою священною легендою, народженою біля іншого моря, коли Христа розіп’яли, земля розверзлася по всій тій місцевості, хоча такий збіг навряд чи тоді когось здивував. Саме на цьому містку Консул колись запропонував Ларюелю створити фільм про Атлантиду. Перехилившись, як оце зараз Ларюель, п’яний, але зібраний, раціональний, дещо дратівливий і нетерплячий, – це був один із тих випадків, коли він напивався до протверезіння, – Консул говорив про духа безодні, божество бурі на ім’я Хуракан, яке, «вочевидь, слугувало посередником у взаєминах між протилежними сторонами Атлантичного океану». Що він мав цим на увазі, невідомо.

Однак це було не вперше, коли вони з Консулом стояли, вдивляючись у безодню. Адже тоді, багато років тому, існувала «Преісподня» – і як можна було забути про неї чи про те, що їхня зустріч там якимось незрозумілим чином була пов’язана з пізнішою – у палаці Максиміліана? Чи дійсно було дивовижним відкриття, що Консул, друг його дитинства з Англії (Ларюель навряд чи зміг би назвати його шкільним товаришем), якого він не бачив майже чверть століття, мешкав у Мексиці на одній вулиці з ним уже шість тижнів без його відома? Мабуть, ні. Мабуть, це був лише один із тих безглуздих збігів, що їх можна було б охарактеризувати як «улюблену забавку богів». Але наскільки яскраво знову постав у його уяві образ далеких канікул, проведених на узбережжі Англії!

Ларюель народився в містечку Ланґвіон у департаменті Мозель, але згодом його батько, заможний філателіст, який плекав особливі захоплення, переїхав до Парижу, і в дитинстві Ларюель зазвичай проводив літні канікули з батьками в Нормандії. Муніципалітет Курсель у департаменті Кальвадос, що на протоці Ла-Манш, був далеко не фешенебельним курортом. У ньому розташувалися лише декілька обшарпаних вітром пансіонів, а вздовж берега холодного моря на багато кілометрів простягалися безлюдні піщані дюни. Однак саме сюди спекотного літа 1911 року приїхала родина відомого англійського поета Авраама Таскерсона і привезла із собою маленького дивного сироту англо-індійського походження; це замислене п’ятнадцятирічне створіння, сором’язливе й водночас на диво самостійне, писало вірші (до чого його, вочевидь, заохочував старий Таскерсон, сидячи вдома) і часом заходилося плачем, якщо в його присутності вимовляли слова «мама» чи «тато». Жак, приблизно одного віку з ним, відчував до сироти незбагненну симпатію і досить часто бачив його, оскільки інші шестеро хлопців у родині, які були старшими і, здавалося, більш суворого виховання, хоча й доводилися юному Джеффрі Ферміну непрямими родичами, гуртувалися між собою і залишали його на самоті. Жак із Джеффрі гуляли вдвох уздовж берега, прихопивши із собою декілька старих ключок, привезених з Англії, і гутаперчевих м’ячів для гольфу, які вони урочисто закинули в море в день від’їзду. Джеффрі отримав від нього прізвисько «Старий». Матінка Ларюеля теж полюбила його й називала «чарівним юним поетом з Англії», а місіс Таскерсон припав до душі його приятель-француз. Наприкінці Таскерсони запросили Жака провести вересень в Англії, де Джеффрі перебуватиме до початку нового шкільного семестру. Батько Жака планував відправити сина на навчання в англійську школу до повноліття, а тому погодився. Він був у захваті від виправки і мужніх манер Таскерсонових синів… Ось так Ларюель опинився в Лісоу.

Це було щось на зразок дорослої, більш цивілізованої версії Курселя на північно-західному березі Англії. Таскерсони проживали в зручному будинку із садом, що межував із прекрасним полем для гольфу, розташованим на схилах біля моря.

Точніше, того, що таким видавалося: насправді це було гирло ріки завширшки близько семи миль, а на заході, де починалося справжнє море, здіймалися білі гребені хвиль. Вельські гори, чорні та хмарно-похмурі, простягалися за рікою, і вряди-годи на них траплялися засніжені вершини, що нагадували Джеффу про Індію. Упродовж робочого тижня, коли їм дозволялося грати в гольф, поле було безлюдним, і потіпані жовті маки тріпотіли серед колючої морської трави. На узбережжі можна було побачити рештки прадавнього лісу з потворними чорними пеньками, і трохи далі – покинутий старий приземкуватий маяк. У гирлі розташувався острів, на якому чорною квіткою мерехтів вітряк; під час відпливу туди можна було дістатися верхи на віслюку. Низько над горизонтом виснув дим каботажних суден, що прибували з Ліверпуля. Тут панувало відчуття простору й порожнечі. Тільки вихідні дещо псували загальну картину: попри те, що сезон завершувався і сірі готелі-санаторії вздовж набережної поступово порожніли, поле для гольфу було напхом напхане ліверпульськими брокерами, які грали четвірками. Від суботнього ранку до вечора неділі злива з м’ячів безперервно бомбардувала дахи. Тоді Жак полюбляв вийти з Джеффрі в місто, де було так багато гарненьких сміхотливих дівчат, пройтися залитими сонцем вулицями під пронизливим вітром чи подивитися на пляжі одну з вистав про кумедного П’єро. Але найкраще було кататися заливом у чотириметровій яхті, яку вони брали напрокат і якою майстерно керував Джеффрі.

Як і в Курселі, тут вони з Джеффрі були самі собі господарі. І тепер Жак краще розумів, чому тоді, в Нормандії, так рідко бачив братів Таскерсонів. Ті хлопці не мали собі рівних у ходьбі. Вони легко проходили двадцять п’ять чи тридцять миль на день. Але – що здавалося ще дивнішим – усі вони, хоча були ще школярами, не мали собі рівних також у пияцтві. Пройшовши зо три милі, вони встигали зупинитись у стількох же пабах і випити в кожному по пів пінти або й пінту міцного пива. Навіть наймолодший із них, якому не виповнилося ще й п’ятнадцяти, за день випивав щонайменше три літри. І коли когось із них нудило, це лише звільняло місце для нової порції. Ні Жак, який мав слабкий шлунок (хоч і звик до невеличких порцій вина вдома), ні Джеффрі, який не полюбляв смаку пива і до того ж відвідував сувору консервативну християнську школу, не могли витримати такі середньовічні темпи. Але насправді вся сім’я пила понад міру. Її глава, грубувато-добродушний Таскерсон, нещодавно втратив єдиного сина, який хоч на дещицю успадкував його літературний талант, і вечорами сидів замислений у своєму кабінеті і цмулив година за годиною – із котами на колінах і вечірньою газетою в руках, що шелестіла, начебто засуджуючи решту його синів, які так само годинами пили в їдальні. Місіс Таскерсон вдома мала вигляд геть іншої жінки – можливо, не відчуваючи потреби справляти гарне враження, – і сиділа із синами, її миловидне обличчя заливалося рум’янцем і водночас несхваленням, та все ж вона бадьоро споювала всіх гамузом.

Насправді хлопці легко давали їй фору, але ніхто ніколи не бачив, щоби вони, похитуючись, вешталися вулицями. Для них було свого роду справою честі – мати то тверезіший вигляд, що більше вони випили. Як правило, вони трималися бездоганно рівно, розправивши плечі й дивлячись прямо, як гвардійці в строю, хіба що наприкінці дня дещо уповільнювали крок і починали рухатися тією самою «прямою, впевненою ходою», що так вразила батька Ларюеля. При цьому нерідко траплялося, що вранці всю сім’ю можна було заскочити сплячими на підлозі в їдальні. Але ніхто від цього не почувався погано, а навіть якщо й почувався, міг навідатися до комори, переповненої барильцями з пивом, і націдити собі кухоль-другий. Здорові та дужі, хлопці їли зі звірячим апетитом. Вони поглинали в жахливих обсягах підсмажені баранячі шлунки й чорні кров’яні пудинги – суміш різних видів неїстівного м’яса з вівсянкою, розраховану, як побоювався Жак, хоча б частково й на нього (це ж «будинг», ти що, не знаєш?), поки Старий, якого часто називали в розмові «той Фермін», сидів сором’язливо, мов не у своїй тарілці, навіть не пригубивши зі свого кухля гіркого світлого пива і намагаючись підтримувати розмову з містером Таскерсоном.

На перший погляд було важко зрозуміти, як «той Фермін» уживався з такою не схожою на нього родиною. У нього з хлопцями не було нічого спільного – вони навіть ходили в різні школи. Проте нескладно було здогадатися, що родичі, які відіслали його туди, мали виключно добрі наміри. Джеффрі завжди «з головою занурявся у книжки», тож «дядько Авраам», що писав вірші в релігійному дусі, мав стати «саме тим, хто допоможе йому». Водночас вони, певно, так само мало знали про синів Таскерсона, як і сім’я Жака, і вважали: якщо ці чудові хлопці виграють усі спортивні та мовні призи у шкільних змаганнях, вони точно допоможуть бідолашному Джеффрі побороти сором’язливість і постійні спогади про батька та Індію. Серце Жака прихилилося до бідолашного Старого. Його мати померла в Кашмірі, коли він був ще малим, а минулого року його батько, який одружився знову, просто безслідно зник. Ніхто в Кашмірі чи будь-де ще не знав, що з ним сталося. Одного дня він піднявся в Гімалаї та не повернувся, залишивши Джеффрі у Шрінаґарі з мачухою і зведеним братом Г’ю, тоді ще зовсім немовлям. Потім, ніби цього було недостатньо, померла й мачуха, залишивши двох дітей самих в Індії.

Бідолашний Старий! Попри дивакуватість, його завжди зворушувало найменше добро, яке робилося для нього, – і навіть звертання «той Фермін». Ларюель відчував, що Джеффрі був по-своєму відданий Таскерсонам і готовий захищати їх ціною власного життя. Його безпорадність і водночас відданість могли обеззброїти будь-кого. Та зрештою, і самі юні Таскерсони теж старалися, хай навіть у своїй грубуватій англійській манері, не залишати його в біді і проявляти співчуття. Вони не були винні в тому, що він не міг випити сім пінт за чотирнадцять хвилин чи пройти п’ятнадцять миль, не падаючи від утоми. Частково завдяки їм Жак опинився тут, аби скласти Джеффрі компанію. І частково їм, напевно, таки вдалося змусити його подолати свою сором’язливість: від Таскерсонів Старий навчився (і згодом навчив Жака) англійського мистецтва «знімати дівчат».

Удвох вони, прогулюючись уздовж набережної, співали безглузду пісеньку П’єро, переважно з французьким акцентом, як у Жака:

Ми всі крокуєм хитко, хитко,

Говоримо так швидко-швидко,

На кожному з нас є краватка

Навколо – гарненькі дівчатка.

Співаємо веселу пісню

Аж поки не прийде світанок,

І нам від того так радісно

Бо скоро буде ранок.[15]

Після цього потрібно було гукнути «Привіт!» навздогін дівчині, яка обернулася, як тобі здавалося, із захопленням. Якщо ти не помилився, то після заходу сонця ти вів її на прогулянку до поля для гольфу, на якому, як казали Таскерсони, було «де насидітися», а саме – в головних бункерах[16] і рівчаках між піщаними дюнами. Зазвичай бункери були цілком засипані піском, але глибокі та захищені від вітру; найглибший називався «Преісподня». Ця підступна загроза, що її боялися всі гравці, знаходилася поблизу оселі Таскерсонів, посередині схилу восьмого фервею. Певною мірою бункер охороняв грін, щоправда, на значній відстані, адже розташовувався нижче за нього й дещо лівіше. Прірва зяяла в такому місці, що туди потрапляв третій удар обдарованого від природи гравця на кшталт Джеффрі чи п’ятнадцятий – невмілого, як Жак. Останній зі Старим часто вирішували, що «Преісподня» – чудове місце, куди можна відвести дівчину, хоча хай би куди ти її відвів, нічого серйозного там не відбувалося. Уся суть завдання полягала в тому, щоби «закадрити» невинне створіння. Із часом Старий, який був, м’яко кажучи, незайманим, і Жак, який прикидався не таким, узяли собі за звичку чіплятись до дівчат на набережній, приводити їх на поле, там розділятись і зустрічатися пізніше. Цим вони займались у Таскерсонів на диво стабільно.

Ларюель досі не знав, чому вони не порозумілися стосовно того, що трапилося в «Преісподній». Він точно не збирався підглядати за Джеффрі. Так вийшло, що йому стало нудно з дівчиною, і вони вдвох рухалися через восьмий фервей у напрямку Лісоу-Драйв, коли їх обох змусили насторожитися голоси, що доносилися з бункера. А далі під місячним світлом перед ними розгорнулася дивна сцена, від якої ні Жак, ні його супутниця не могли відвести очей. Ларюель поквапився би відійти, але обоє, не розуміючи цілком, що відбувається в «Преісподній», не могли стримати сміх. Цікаво, що Ларюель не пам’ятав, хто що казав, – лише вираз обличчя Джеффрі у сяйві місяця і те, як гротескно незграбно його партнерка звелася на ноги, після чого Жак із Джеффрі поводилися підкреслено незворушно. Уся четвірка рушила до таверни з дивною назвою «Ситуація змінилася». Це було, без сумніву, вперше, коли Консул зайшов у бар із власної ініціативи; він голосно замовив віскі «Джонні Вокер», офіціант за наказом власника закладу відмовився їх обслуговувати як неповнолітніх і видворив геть.

На жаль, їхня дружба не пережила цих двох сумних, хоча, безумовно, доленосних розчарувань. Тим часом батько Ларюеля відмовився від ідеї відправити його до англійської школи. Решта канікул спливла в самотності та дощах, що налетіли після рівнодення. Прощання в Ліверпулі було сумним і тоскним, як і подорож через Дувр додому, до Кале – самотня, мов життя торговця цибулею…

Ларюель випростався, раптово відчувши рух поблизу, і зійшов зі шляху вершника, який мчав уздовж краю мосту. Темрява впала, наче дім Ашерів[17]. Кінь раптом зупинився, кліпаючи очима від світла автомобільних фар – явища, рідкісного для цієї вулиці. Автомобіль наближався з боку центру міста, перекочуючись на вибоїнах, мов корабель на хвилях. Вершник був настільки п’яний, що буквально розпластався на коні, загубивши стремена, його ноги метлялися самі по собі; він ледве тримав поводи і хапався за луку сідла, щоб утримати рівновагу. Кінь звився дибки – дико й виклично, ніби водночас боявся і зневажав свого наїзника, – і кулею ринув назустріч машині. Вершник спершу, здавалося, почав падати назад, але дивом утримався, відхилився вбік, мов циркач-фокусник, вирівнявся в сідлі, зісковзнув з нього, знову завалився назад – і щоразу йому вдавалося не впасти завдяки поводам, а не сідлу. Він тримав їх в одній руці, так і не знайшовши ногами стремена, і люто лупив коня по боках своїм довгим вигнутим мачете, який вихопив із піхов. Тим часом фари освітили постаті цілої сім’ї: чоловік із жінкою в жалобному одязі та двоє чепурних дітей спускалися схилом. Жінка відтягнула дітей на край дороги, коли кінь промчав повз них, а чоловік завмер біля кювету. Автомобіль пригальмував, пригасив фари, щоби не засліпити вершника, наблизився до Ларюеля і переїхав через міст позаду нього. Це була потужна машина американського виробництва, що глибоко просідала, підстрибуючи на ямах, але її двигун працював ледве чутно; здалеку лунав тільки цокіт підков коня, який галопом нісся вгору по погано освітленій кальє Нікарагуа, повз будинок Консула, де світилося вікно, якого Ларюель не хотів бачити, – адже коли Адам покинув рай, світло в його оселі горіло ще довго, а входу йому туди більше не було, – повз школу й те місце, де він зустрів Івонн разом із Г’ю та Джеффрі; Ларюель уявляв, як вершник, не зупиняючись, пролетить біля його будинку, де купою лежать досі наполовину спаковані валізи, поверне за ріг на кальє Тьєрра дель Фуеґо і мчатиме далі містом із палаючими дикими очима, наче назустріч власній смерті. І цим видінням, раптово усвідомив він, цим маніакальним видовищем безглуздої, але не зовсім неконтрольованої гонитви, що майже вселяла захоплення, цим туманним образом теж був Консул.

Ларюель зійшов на пагорб і зупинився, втомлений, серед міста, поблизу головної площі, проте не став видиратися по кальє Нікарагуа. Щоб обійти свій дім, він зрізав шлях ліворуч за школою – розбитою стежкою, що вела колом до площі. Люди із цікавістю позирали на нього, поки він неквапно спускався бульваром Авеніда де ла Революсьйон зі своєю тенісною ракеткою. Ця вулиця простягалася досить далеко і вела назад, до американізованої траси та «Казино де ла Сельва». Ларюель усміхнувся: цією химерною орбітою він міг без кінця кружляти навколо свого будинку. Позаду вирував ярмарок, який він навіть не роздивився. Місто сяяло кольорами навіть увечері, сліпучо освітлене, але тільки місцями, наче це були вогні суден у гавані. Хиткі тіні танцювали на тротуарах. Поодинокі дерева в тіні здавалися вкритими вугільною сажею, їхні гілки хилилися під цією уявною вагою. Маленький автобус знову прогуркотів повз нього, тепер у зворотному напрямку, щосили гальмуючи на крутому схилі, без увімкнених задніх ліхтарів. Останній автобус до Томаліна. Ларюель пройшов повз вікна доктора Віхіля, де іспанською мовою повідомлялося: «Доктор Артуро Діас Віхіль, хірург-акушер, факультет військово-медичної вищої школи в Мехіко, спеціалізація: дитячі захворювання (психічні розлади)» – наскільки ввічливий і солідний вигляд мав цей напис у порівнянні з тими, що траплялися в туалетах! І далі: «Години консультацій: із 12 до 14 і з 16 до 19». «Трохи перебільшив», – подумав Ларюель. Повз нього пробігли хлопчики-газетярі, котрі продавали «Quauhnahuac Nuevo» – газету, що підтримувала країни Осі й видавалася, як казали, тим огидним профашистським рухом «Unión Militar». «Французький літак-винищувач збив німецький. Робітники Австралії закликають до миру». «Бажаєте мати елегантний вигляд і вдягатися за останньою модою Європи та Америки?» – запитував плакат у вітрині магазину.

Ларюель простував схилом далі. Біля казарм чатували двоє вартових у французьких армійських шоломах та фіолетових уніформах, збляклих до сірого й перетягнутих зеленими портупеями. Ларюель перейшов вулицю. Наблизившись до кінотеатру, він відчув, що все не так, як має бути: у повітрі витало якесь дивне неприродне збудження, подібне до лихоманки. Чомусь відчутно похолодало. Кінотеатр був темний, наче цього вечора в ньому нічого не показували. З іншого боку будівлі велика група людей – не черга, а, вочевидь, глядачі, які вже встигли висипати з будівлі,– стояла на тротуарі під балюстрадою і прислухалася до гучномовця, закріпленого на фургоні, що пронизливо вивергав марш газети «Washington Post». Раптом прогуркотів грім і згасли вуличні ліхтарі. Отже, світло в кінотеатрі вимкнулося ще раніше. «Зараз хлине дощ», – подумав Ларюель, але його бажання змокнути кудись поділося. Він засунув ракетку під полу піджака й побіг. Вулицю миттєво охопив вітер, здіймаючи старі газети й задуваючи гасові лампи біля дверей хлібних крамничок; небо над готелем навпроти кінотеатру люто прокреслила блискавка, супроводжувана ще одним ударом грому. Зусібіч стогнав вітер, і люди зі сміхом тікали, щоби сховатися. Ларюель чув, як грім струснув гори за його спиною. Він добіг до кінотеатру саме вчасно: почалася справжня злива. Ларюель стояв, засапавшись, під захистом навісу біля входу, що, однак, більше нагадував вхід до якогось темного східного базару чи ринку. Там уже скупчилися селяни з кошиками. Каса тимчасово залишалася порожньою і з прочиненими дверима, у які панічно намагалася встромитися якась курка. Усі присутні запалювали ліхтарики або сірники. Фургон із гучномовцем рушив й одразу зник за пеленою дощу. На афіші значилося: «Руки Орлака. О 18:00 та о 20:30. У головній ролі – Пітер Лорре».

Знову спалахнули вуличні ліхтарі, але театр залишився в темряві. Ларюель намацав сигарету. «Руки Орлака»… Якось блискавично ця афіша повернула його в минуле кінематографу і власні студентські часи – часи «Празького студента», Роберта Віне, Вернера Крауса і Карла Ґруне, часи кінокомпанії «UFA», коли переможена Німеччина завойовувала повагу культурного світу завдяки кінокартинам, що вона створювала. От тільки тоді Орлака грав Конрад Фейдт. Дивно, але саме цей фільм у своїй первісній версії був ненабагато кращим за поточний – хирлявий продукт Голлівуду, який він бачив декілька років тому в Мехіко чи, можливо (Ларюель роззирнувся), у цьому самому театрі. Це не було чимось неможливим. Але, наскільки він пам’ятав, навіть Пітеру Лорре не вдалося врятувати картину, і Ларюель не хотів переглядати її знову. Але ж яку заплутану, нескінченну історію вона розповідала, історію жорстокості та святості, і тепер цей плакат із зображенням убивці Орлака висів просто над ним! Митець з руками вбивці – це був таємний ключ до розуміння цілої епохи. Адже це сама Німеччина у жахливому образі з політичної карикатури нависала над ним. А може, це був, як незатишно підказувала Ларюелю жвава уява, він сам?

Перед ним несподівано опинився сеньйор Бустаменте, директор кінотеатру, прикриваючи долонею сірник для сигарети Ларюеля, – з такою ж блискавично швидкою, хаотично-незграбною люб’язністю, як доктор Віхіль і взагалі всі латино-американці. Його волосся, без жодних слідів дощу і наче повністю відлаковане, а також важкий аромат парфумів, який він поширював навколо себе, свідчили про щоденні візити до цирульні. Він був бездоганно вдягнений у чорний сюртук і штани у смужку і незмінно коректний, як і більшість мексиканців цього типу, незалежно від землетрусів і громових стріл. Він відкинув сірник тим жестом, що водночас мав означати і привітання, щоби не витрачати дарма рухів.

– Ходімо вип’ємо, – запропонував він.

– Дощовий сезон тримається до останнього, – усміхнувся Ларюель, працюючи ліктями, аби проштовхнутися в маленький бар, що межував із кінотеатром, але був розташований в окремій прибудові.

Цей бар, відомий як «Cerveceria XX», був тим самим «нашим місцем», за висловом доктора Віхіля. Він освітлювався свічками, встромленими у пляшки на стійці та декількох столиках уздовж стін. Усі столики були зайняті.

– А бодай їм!.. – пробурмотів директор під ніс, роззираючись навколо; вони всілися на краю барної стійки, де знайшлося місце на двох. – Мені дуже шкода, що електрика не функціонує, дроти перегоріли. Трясця їхній матері. Кожного божого тижня щось стається зі світлом. Минулого разу було значно гірше, абсолютно жахливо. Ви ж знаєте, до нас приїжджала трупа з Панама-Сіті, яка хотіла виступити із шоу в Мексиці…

– Ви не проти, якщо я дозволю собі…

– Ні, hombre[18],– засміявся той.

Ларюель запитав сеньйора Бустаменте, якому нарешті вдалося привернути увагу бармена, чи той уже бачив фільм про Орлака раніше і чи вдалося повернути картині минулу популярність.

– Вам?..

– Текілу, – повагавшись, відповів Ларюель й одразу ж виправився: – Ні, аніс, por favor[19], сеньйоре.

– Y una gaseosa[20],– додав сеньйор Бустаменте, звертаючись до бармена. – Ні, сеньйоре, – досі замислено мовив він, перебираючи пальцями лацкан майже сухого твідового піджака Ларюеля, – фільм не має популярності. Він просто повернувся на екрани. Останнім часом я показую тут і найсвіжішу кінохроніку: це справді найперші кадри з іспанської громадянської війни, що дійшли сюди.

– Але я бачу, що у вас демонструють і деякі сучасні картини. – Ларюель, відмовившись від щойно запропонованого місця на наступний показ (якщо той відбудеться) в ложі для адміністрації, з легкою іронією кинув поглядом на яскравий плакат, що висів за барною стійкою, із зображенням німецької кінозірки з дещо іспанськими рисами обличчя й підписом: «Дивовижна й чарівна Марія Ландрок, видатна німецька акторка, яку ми незабаром побачимо в новому сенсаційному фільмі».

– Un momentito, señor[21]. Con permiso…

Сеньйор Бустаменте вийшов не через двері, звідки вони ввійшли до бару, а через бічний вхід із відсунутою портьєрою поза стійкою праворуч, що вів просто в кінотеатр. Ларюель отримав нагоду детально роздивитися інтер’єр. Звідти, наче показ ще тривав, долинав гамір галасливих дітлахів і продавців хрусткої картоплі та квасолі по-мексиканськи. Важко було повірити, що більшість людей уже залишили приміщення. Між рядами снували темні тіні дворових псів. Світло не згасло повністю – воно тьмяно миготіло червоно-оранжевими вогниками. На екрані, по якому блукали тіні від ліхтариків, висіло непереконливе вибачення за «технічний збій»; у ложі для адміністрації одним сірником запалили три сигарети поспіль. У задній частині залу, де під мерехтливим світлом виднівся вихід під написом «Salida», Ларюель угледів сеньйора Бустаменте, який квапився до свого офісу. На вулиці гриміло й лив дощ. Ларюель пригубив розбавленої анісовки, що спершу добряче бадьорила, але потім викликала нудоту. Насправді жодної схожості з абсентом. Але втома відступила, і Ларюель відчув голод. Була вже сьома година. Хоча, напевно, вони з Віхілем повечеряють пізніше у «Gambrinus» або «Charley’s Place». Він вибрав з блюдця часточку лимона й автоматично висмоктав, розглядаючи календар, що висів біля загадкової Марії Ландрок і зображав зустріч іспанського конкістадора Кортеса з Монтесумою в Теночтітлані. Унизу було написано: «Останній правитель ацтеків Монтесума та Ернан Кортес, представник іспанської раси, опинилися віч-на-віч: дві раси та дві культури, що досягли високого рівня розвитку, змішуються, щоб утворити основу нашої теперішньої цивілізації». Сеньйор Бустаменте вже повертався, тримаючи в одній руці над людською штовханиною книжку. Ларюель із болісним відчуттям покрутив книжку в руках. Тоді поклав на барну стійку й ковтнув ще анісової.

– Bueno, muchas gracias, señor[22],– промовив він.

– De nada[23],– відповів Бустаменте притишеним голосом і недбалим, проте красномовним жестом відігнав похмурого привида, що наближався до них із тацею цукерок у вигляді черепів. – Не знаю, як давно вона в мене, може, два чи три роки aquí[24].

Ларюель ще раз глянув на форзац і захлопнув книжку. Дощ періщив по даху кінотеатру. Минуло вісімнадцять місяців відтоді, як Консул позичив йому цей затертий червоно-коричневий том єлизаветинських п’єс. На той час Джеффрі з Івонн уже не були разом близько п’яти місяців. Мине ще шість, перш ніж вона повернеться. Вони блукали в саду Консула поміж троянд, кущиків ломикаменю та ще якоїсь рослини із квітами, схожими «на вживаний презерватив», як зазначив Консул, позираючи на нього диявольськи підступно і водночас майже діловито, і тепер здавалося, що той погляд говорив: «Я знаю, Жаку, що, можливо, ти ніколи не повернеш мені цю книжку, але ж я даю її тобі саме тому, що одного дня ти пошкодуєш про це. О, я тобі пробачу, але чи пробачиш ти сам собі? Не просто через те, що не повернув її, а тому, що згодом вона стане символом того, що безповоротно втрачено». Ларюель тоді взяв книжку. Вона була потрібна йому, оскільки вже деякий час він виношував задум повернутися до Франції і створити сучасну кіноверсію історії доктора Фауста з головним героєм на зразок Лева Троцького, – але насправді до цієї миті навіть не відкривав цей том. І хоча Консул згодом декілька разів питав про книжку, Жак згадав про неї лише в той день, коли забув її в кінотеатрі.

Ларюель прислухався до шуму води у стічних жолобах за дверима в дальньому кінці закладу, що виходили на бічну вуличку. Раптовий удар грому струснув будівлю, і від цього звуку покотилася луна, мов каміння зі схилу.

– Знаєте, сеньйоре, – мовив він раптово, – це не моя книжка.

– Знаю, – відповів Бустаменте тихо, майже пошепки. – Я думаю, це належить вашому amigo. – Він зніяковіло кашлянув. – Вашому amigo, тобто тому bicho[25]…– Помітивши усмішку Ларюеля, він поквапився виправитись: – Я мав на увазі, тому, синьоокому. – І, наче в того ще були сумніви, про кого йдеться, ущипнув себе за підборіддя і смикнув за уявну бороду. – Ваш amigo, сеньйор Фермін. Консул. Americano.

– Ні, він не американець. – Ларюель спробував трохи підвищити голос. Це було складно, оскільки всі в барі замовкли, і він помітив, що навіть у кінозалі запанувала зацікавлена тиша. На цей час світло повністю вийшло з ладу, і Ларюель витріщився за плече сеньйора Бустаменте в замогильну темряву, пронизувану світлом ліхтариків, наче блискавками. Продавці стишили голоси, діти припинили сміятися і плакати, а глядачі, що залишилися, непорушно і знуджено, однак терпляче сиділи перед темним екраном, що раптово засвітився німими гротескними тінями гігантів, списів та птахів, а далі знову згас. Уздовж балкона правого ярусу вишикувалися люди, які не рухалися далі й не спускалися сходами, наче об’ємні темні фризи, викарбувані на стіні: серйозні вусаті чоловіки, вояки, що чекали на початок показу, щоби хоч на мить побачити закривавлені руки вбивці.

– Ні? – тихо перепитав сеньйор Бустаменте. Він зробив ковток своєї води, теж розглядаючи темний кінозал і, знову замислившись, приміщення бару. – Але ж це правда, що він був консулом? Бо я пам’ятаю, що він багато разів випивав тут, часто без шкарпеток, бідолаха.

Ларюель уривчасто засміявся.

– Так, він був тут британським консулом.

Вони тихо розмовляли іспанською; сеньйор Бустаменте, побідкавшись ще хвилин десять через світло, замовив собі пива, а Ларюель – лимонаду.

Проте йому так і не вдалося охарактеризувати Джеффрі цьому добродушному мексиканцю. Слабке світло знову загорілося в театрі та барі, проте сеанс не відновився, і Ларюель залишився сидіти сам за столиком із черговою чаркою анісової. Його шлунок точно постраждає: він ніколи не пив так багато, як цього року. Він сидів непорушно, поклавши поруч книжку єлизаветинських п’єс і дивлячись на свою тенісну ракетку, що стояла, спираючись на спинку стільця навпроти, зайнятого ним для доктора Віхіля. Ларюель почувався так, ніби лежав у ванні, із якої вже витекла вся вода, – бездумним і майже мертвим. Якби він пішов додому, то вже давно би склав валізи. Але він навіть не спромігся попрощатись із сеньйором Бустаменте. Позасезонний дощ ще поливав Мексику, і темні води здіймалися, загрожуючи поглинути його власну рятівну вежу на кальє Нікарагуа – безглузду в боротьбі з черговим усесвітнім потопом. Ніч сходження сузір’я Плеяд!.. Але кому насправді є діло до якогось консула? Сеньйор Бустаменте, який був старшим, ніж здавався, ще мав пам’ятати часи правління Порфіріо Діаса – часи, коли у США кожне маленьке містечко вздовж мексиканського кордону мало свого «консула». Тих мексиканських консулів можна було знайти навіть у селах, віддалених від кордону за сотні кілометрів. Від консулів вимагалося одне – сприяти торгівлі між країнами, хіба не так? Але Діас утримував консулів навіть у тих містечках Арізони, що не приносили й десяти доларів прибутку від торгівлі за рік. Звісно, вони були не консулами, а звичайними шпигунами. Сеньйор Бустаменте знав про це, оскільки до революції його батько, ліберал та член радикальної організації Понсіано Арріаґи, три місяці відсидів у тюрмі в Дугласі в Арізоні (хоча сам Бустаменте збирався голосувати за іншого революціонера – Хуана Альмасана), за наказом призначеного Діасом консула. «Хіба ж не розумно припустити, – натякав він без надмірної серйозності,– що сеньйор Фермін такий самий консул – звісно, не мексиканський і не такої породи, як інші,– проте британський консул, який заледве може стверджувати, що дбає про інтереси британської торгівлі в місті, де немає англійців і, відповідно, їхніх інтересів, особливо з огляду на той факт, що Англія розірвала дипломатичні стосунки з Мексикою?»

Загалом сеньйор Бустаменте, як здавалося, був майже впевнений, що Ларюеля водять кругом пальця, а сеньйор Фермін насправді таки шпигун або ж, як він висловився, «павук». Але ніде у світі немає більш гуманних та співчутливих людей, ніж у Мексиці, хай би вони голосували навіть за Альмасана. Сеньйор Бустаменте був готовий співчувати Джеффрі навіть як «павуку», співчувати його бідолашній, самотній та знедоленій тремтливій душі, що випивала тут щовечора, покинута дружиною («Проте вона повернулася, – мало не вигукнув Ларюель, – це справжнє диво, але вона повернулася!») і, можливо, якщо взяти до уваги відсутність шкарпеток, навіть своєю державою, і тепер він блукає, простоволосий, desconsolado[26], згорьований та переслідуваний, навіть не знаючи цього, іншими «павуками»: чоловіком у темних окулярах, якого він приймає за безхатька, «посильним» на іншому боці вулиці, голомозим хлопчиною із сережками, який несамовито розгойдується у скрипучому гамаку, – і всі вони стерегли кожну вулицю та провулок, кожний вхід і ВИХІД; у це вже не повірили би навіть мексиканці («Тому що це неправда», – зауважив Ларюель), але це досі було можливо, як запевнив би батько сеньйора Бустаменте, вони чекають, поки він щось утне, щоб одразу про це дізнатись, і ще той батько запевнив би, що Ларюель не зміг би перетнути кордон, скажімо, у кузові вантажівки для перевезення худоби, без доведення цього до «їхнього» відома в Мехіко і вирішення його долі ще до його прибуття.

Сеньйор Бустаменте не знав Консула достатньо добре, хоч і мав звичку триматися насторожі, але всьому містечку було відомо, який він із вигляду, і він завжди справляв, принаймні протягом останнього року, враження, окрім стабільного стану muy borracho[27], людини, яка постійно боїться за своє життя. Якось він забіг у кантину «El Bosque», що належала старій удові Ґреґоріо, вигукуючи щось на кшталт «Sanctuario!»[28] і що за ним женуться; вдова, перелякана більше, ніж він сам, переховувала його в коморі добрих пів дня. Про це йому розповіла не сама вдова сеньйора Ґреґоріо, братом якого був садівник сеньйора Бустаменте, а він сам перед своєю смертю, оскільки дружина сеньйора Ґреґоріо була наполовину англійкою чи американкою і з великими складнощами пояснила ситуацію чоловікові та його брату Бернардіно. І все ж, якщо Консул і був раніше «павуком», то тепер його можна було пробачити. Зрештою, він і сам був simpático[29]. Хіба ж він, Бустаменте, не бачив, як той одного разу віддав усі свої гроші жебракові, затриманому поліцією?

«Але ж Консул не був боягузом», – утрутився тоді Ларюель, можливо, не дуже доречно. Принаймні не настільки, щоби труситися за власне життя. Навпаки, він надзвичайно хоробра людина, мало не герой, який отримав почесну медаль за видатні заслуги перед батьківщиною в останній війні. Попри всі свої вади, у глибині душі він не був злим. Достеменно не знаючи чому, Ларюель відчував, що у Джеффрі закладене глибоке прагнення до добра. Але сеньйор Бустаменте й не стверджував, що Консул боягуз. Майже шанобливо він зауважив, що бути боягузом і боятися за життя – це дві різні речі в Мексиці. І що Консул точно не підступний, а «hombre noble»[30]. Проте хіба не міг такий характер і список заслуг, перелічений Ларюелем, свідчити про його надзвичайно небезпечну шпигунську діяльність?

Здавалося, не було сенсу намагатися пояснити сеньйорові Бустаменте, що робота бідного Консула була лише шляхом до відступу, що від самого початку він прагнув стати урядовим чиновником в Індії і лише випадково потрапив на дипломатичну службу, де поступово отримував усе більші пониження, аж поки не опинився в Куаунауаці на сміхотворній синекурі, де мав найменше шансів завдати клопоту Британській імперії, у яку він, як підозрював Ларюель, якоюсь частиною свідомості щиро вірив.

«Але чому це все трапилося?» – питав себе тепер Ларюель. Quién sabe?[31] Він ризикнув замовити ще одну випивку, і з першим же ковтком у його уяві постала картина, можливо, вельми неточна (Ларюель служив в артилерії під час минулої війни і вижив попри те, що деякий час перебував під командуванням Ґійома Аполлінера). Абсолютний штиль за курсом, але пароплав «Самаритянин» чомусь сильно відхилився на північ. Як для судна, що прямувало із Шанхая до Ньюкасла, міста в австралійському штаті Новий Південний Вельс, навантажене стибієм, ртуттю та вольфрамом, воно вже досить тривалий час рухалося якось дивно. Чому, наприклад, воно вийшло в Тихий океан із протоки Бунґо на південь від японського острова Сікоку, а не зі Східнокитайського моря? Уже багато днів судно, наче загублена вівця на безкрайніх зелених водних просторах, блукало неподалік від берегів різних екзотичних островів, що лежали далеко від його маршруту. Десь поміж островами Фарайон-де-Пахарос і Єфросин-Рок був уперше помічений перископ і пролунала команда «Повний назад!». Коли ж субмарина спливла, пароплав ліг у дрейф. «Самаритянин», беззбройний торговий транспорт, намагався уникнути сутички. Однак ще до того, як абордажна команда із субмарини наблизилася до пароплава, змінив свої наміри. Наче за помахом чарівної палички, вівця перетворилася на вогнедишного дракона. Підводний човен навіть не мав часу на занурення. Його екіпаж захопили в полон. Утративши капітана під час цього зіткнення, «Самаритянин» рушив далі, залишивши субмарину безпорадно догорати, тож вона тліла й диміла, наче цигарка над безмежною гладдю Тихого океану.

У межах своїх повноважень, не дуже зрозумілих Ларюелю, – адже Джеффрі ніколи не служив у торговому флоті, а був лейтенантом військово-морських сил, до яких потрапив через яхт-клуб і службу на рятувальному судні, а може, вже й лейтенант-командером, хтозна, – він був значною мірою відповідальний за цю витівку. І за неї або через пов’язану із цією операцією хоробрість він отримав британський орден «За бойові заслуги» чи ще якийсь почесний хрест.

Але в цьому всьому була, схоже, якась заковика. Хоча екіпаж субмарини був цілком взятий у полон, коли «Самаритянин» (це була лише одна з назв цього судна, яку Консул, утім, полюбляв найбільше) зайшов у порт, жодного з полонених загадковим чином не виявилося на борту. Щось трапилося з тими німецькими офіцерами, і це «щось» не було приводом для гордості. Подейкували, що їх самовільно викрали кочегари «Самаритянина» і спалили живцем у топці.

Ларюель обміркував цей випадок. Консул любив Англію і в молодості міг – що, насправді, малоймовірно, позаяк у ті часи це було прерогативою радше тих, хто відсиджувався в тилу, – запалитися ненавистю до ворога. Водночас він був людиною честі, і, мабуть, ніхто би ні на хвилину не подумав, що він міг наказати кочегарам «Самаритянина» спалити тих німців у топці. Ніхто й уявити не міг, що цей наказ може бути виконаний. Але фактом залишалося те, що німці згоріли живцем, і не було сенсу стверджувати, що туди їм і дорога. Хтось мусив узяти на себе провину.

Отож Консул, ще не отримавши свій орден, потрапив під військовий суд. Його виправдали. Ларюелю не було зрозуміло, чому судили саме його, а не когось іншого. Можна було уявляти Консула таким собі сльозливим лицеміром на кшталт лорда Джима[32], що живе в добровільному вигнанні, оплакує, попри отримання нагороди, свою загублену честь і гадає, що це тавро залишиться з ним на все життя. Але це уявлення було далеким від дійсності. Очевидно, ніяке тавро на нього не накладалося. І Консул охоче ділився своїми спогадами про цей інцидент із Ларюелем, який багато років тому прочитав про нього стримане повідомлення в газеті «Paris-Soir». Він навіть жартував із цього приводу. «Люди просто не хотіли хвалитися тим, що вирядили німців до топки пароплава», – казав він. Лише раз чи двічі за останні місяці, вже сп’янівши, Консул, на превелике здивування Ларюеля, раптово заявляв не тільки про свою вину, а ще й про те, як він жахливо страждає через це. Він заходив ще далі. Не звинувачував кочегарів. Не обговорював наказ, який вони отримали. Граючи мускулами, Консул зі злостивою іронією наполягав, що самостійно, власноруч скоїв це діяння. Хоча на той час він уже остаточно втратив здатність говорити правду і його життя перетворилося на химерну, вигадливу оповідку. На відміну від лорда Джима, він перестав дбати про свою честь, і випадок із німецькими офіцерами був лише приводом, аби купити чергову пляшку мескалю[33]. Ларюель якось так і сказав Консулу – виникла безглузда сварка, після якої вони сторонилися один одного до останнього (хоча й гірші речі не могли їх раніше роз’єднати), і це було значно більш сумно й прикро, ніж будь-коли, – як і багато років тому в Лісоу.

То краще в безодню кинутися стрімголов:

Розверзнись, Земле! Не дає притулку!..[34]

Ларюель навмання розгорнув збірку єлизаветинських п’єс і якусь мить сидів, забувши, де він, вбираючи поглядом ці слова, що, здавалося, своєю силою затягували його свідомість у прірву, наче виконували в його душі відчайдушний намір Фауста. От тільки той казав не зовсім про це. Ларюель перечитав рядки уважніше. Насправді Фауст мовив: «Тоді я стрімголов порину в безодню», а також: «О ні, ти не дозволиш…» Це було не так уже й погано. За цих обставин бігти було краще, ніж поринути. На червоно-коричневій палітурці книжки була вирізьблена позолочена безлика фігурка, що також бігла, несучи факел, схожий обрисами на видовжену шию і голову священного ібіса з роззявленим дзьобом. Ларюель зітхнув, засоромившись самого себе. Що викликало цю ілюзію – оманливе мигтіння свічки в поєднанні з притлумленим, хоча вже трохи менше, електричним світлом чи, можливо, якийсь взаємозв’язок між (як полюбляв казати Джефф) ненормальним світом і абнормально підозрілим? Як же любив Консул ці ігри абсурду: ворожіння за книжкою… «І те, які дива я здійснив, може засвідчити не тільки вся Німеччина… (Входить Вагнер.) Ось що я тобі скажу, Гансе: цей корабель, що прибув із Криту, цілком завантажений, із Божого благословення, цукром, мигдалем, лляним батистом і всім, що забажаєш, – тисячами різних речей»[35]. Ларюель згорнув книжку на комедії Деккера і просто перед барменом, який мовчки здивовано спостерігав за ним, перекинувши через руку брудний рушник, стулив очі, знову розгорнув книжку, покрутив пальцем у повітрі і впевнено підніс його до рядка, тримаючи сторінку проти світла:

Зрубали пагін, що зростав потужно,

Вже спалено лавр Аполлона,

Впав у безодню пекла цей учений муж,

Дивіться всі на загибель Фауста!..

Приголомшений, Ларюель відклав книжку на стіл, згорнувши її однією рукою, а другою підняв з підлоги складений аркуш паперу, що випав із неї. Підчепивши папірець двома пальцями, він розправив його і прочитав: «Готель “Белья-Віста”». Насправді у книжці лежали два аркуші незвично тонкого готельного поштового паперу для нотаток, довгі та вузькі, списані з обох боків олівцем. Із першого погляду це не було схоже на лист. Проте навіть при слабкому освітленні не було жодних сумнівів, що цей почерк, широкий і розмашистий, належав Консулу, що він був геть п’яний і це його рукою виведені літери «е» на грецький манер, «д» як підпірки, «т» наче поодинокі хрести, на яких розп’яті слова, що різко сповзали вниз, попри те, що окремі букви ніби опиралися і повзли у протилежному напрямку. Ларюелеві підкотив клубок до горла, коли він зрозумів, що це дійсно свого роду лист, хоч автор, без сумніву, не планував чи навіть фізично не мав змоги відправити його поштою.

«…Ніч: чергова боротьба зі смертю, кімната здригається від демонічних оркестрів, тривожний сон постійно уривається, за вікном чути голоси, моє ім’я постійно із презирством повторюють, наближуючись, уявні супротивники, темрява грає на клавікордах. Наче недостатньо справжнього шуму цими сивими ночами. Не метушні, як в американських містах, не стогонів гігантів, які намагаються розірвати окови, а виття бродячих псів, голосіння півнів усю ніч, наче на світанку, гуркіт, стогони, котрі, як потім з’ясовується, видають ті купи білого пір’я на телеграфних дротах чи птаство, що гніздиться на яблунях, одвічна журба величезної Мексики, що ніколи не спить. Що ж до мене, я люблю ховати свою печаль у тіні старих монастирів, свою провину – в їхніх внутрішніх двориках та під гобеленами і в монастирських трапезних, де п’ють на світанку сумні гончарі та безногі жебраки, чия холодна жовтувата краса відкривається заново після смерті. Отож коли ти пішла, Івонн, я вирушив до Оахаки. Немає слова сумнішого за це. Чи варто розказувати тобі, Івонн, про жахливу подорож туди через пустелю вузькоколійкою, на полиці вагону третього класу, про дитину, яку ми з її матір’ю лікували від колік, розтираючи їй живіт текілою з моєї пляшки, чи про те, як, коли я зайшов у свій номер у готелі, де ми колись були щасливими, звуки, що доносилися з кухні – там різали якусь живність, вигнали мене на вулицю, під світло ліхтарів, а згодом, уночі, я побачив стерв’ятника, що сидів на умивальнику? Жахіття, що вимагають величезної мужності. Ні, мої таємниці надто серйозні, щоб їх не зберегти. Часом я бачу себе як великого дослідника, що відкрив дивовижну землю, із якої він не може повернутись і передати своє знання світу. І ім’я цій землі – пекло.

Звісно, це не Мексика, а місце в моєму серці. Сьогодні я, як завжди, був у Куаунауаку й отримав від свого адвоката лист, що сповіщав про наше розлучення. Ось що я накликав на себе. Одержав я й інші новини: Англія розриває дипломатичні відносини з Мексикою і всі її консули – звісно, ті, що є англійцями, – будуть відкликані додому. Усі вони переважно порядні й добрі люди, чиє ім’я я ганьблю. Я не повернуся додому з ними. Точніше, повернуся, але не до Англії, не в той дім. Отже, опівночі я сів у машину і поїхав у Томалін, аби побачити свого тласкальського друга Сервантеса, що обожнює півнячі бої і тримає кафе “Salón Ofélia”. Звідти я заїхав у бар “Фароліто” в Паріані, де тепер сиджу в маленькій кімнаті за стійкою о третій сорок ночі, п’ю поперемінно очас[36] і мескаль і пишу це на випадковому листку, який поцупив минулого вечора в готелі “Белья-Віста”: можливо, тому, що мені боляче дивитися на папір з консульства, схожого зараз на склеп. Думаю, я знаю достатньо про фізичні страждання. Але найгірше – відчувати, як помирає твоя душа. Не знаю, можливо, через те, що сьогодні ввечері моя душа справді померла, зараз я відчуваю щось схоже на спокій.

А може, це тому, що крізь пекло пролягає рятівний шлях, про що добре знав Вільям Блейк, і хоч я і заперечую це, чому тоді останнім часом бачу його у снах? І ось як дивно вплинули на мене новини від адвоката. Між чарками мескалю я нібито бачу цей шлях, а за ним – дивні краєвиди, мовби образ нового життя, яке ми могли би десь провести разом. Я бачу, як ми живемо в якійсь північній країні, серед гір, пагорбів і синіх вод; наш будинок розташований біля затоки, й одного вечора ми стоїмо, щасливі разом, на балконі цього будинку й дивимося на воду. За деревами ховаються лісопильні, а за виступами з іншої сторони затоки – щось подібне до нафтопереробного заводу, обриси якого розмиті та згладжені відстанню.

Світлий літній вечір, без місяця, хоча вже пізно, близько десятої. Палає Венера, і навколо скрізь світло, наче ми десь далеко на півночі, і стоїмо на цьому балконі, аж тут уздовж берега з гуркотом насувається довгий вантажний потяг, а гримить він тому, що нас від нього відділяє широка смуга води, він прямує на схід, звідки дме мінливий вітер, і ми стоїмо обличчям туди ж, мов ангели Сведенборга, під чистим небом, де тільки на північному сході над далекими збляклими горами скупчилися білосніжні хмари, що раптом освітилися зсередини, мов алебастрова люстра, золотавою блискавкою, проте грому не було чутно – лише лункий гуркіт нескінченного потяга, що наближався до гір; а потім звідкись з’являється рибальське суденце із довгими мачтами, схоже на білого жирафа, і мчить, залишаючи по собі довгий сріблястий пінний слід на водній гладі,– ці хвилі спершу рухаються не дуже помітно, а тоді важко підкрадаються до берега та розпливаються вздовж узбережжя, їхній шум набирає сили і зливається з гуркотом поїзда, який усе слабшає, і нарешті вони долинають до нашого пляжу, і тоді плоти, що гойдаються на воді, збираються докупи. І всюди штовханина, все скуйовджене, схвильоване цим блискучим сріблом, а потім поступово затихає, і у воді блякло відображаються грозові хмари і блискавки всередині них, а рибальське судно з освітлюваним золотим промінням срібним слідом зникає за мисом, настає тиша, а потім знову білісінькі алебастрові хмари над горами освітлює золотава блискавка, і грому не чути в цей неземний блакитний вечір…

І поки ми стоїмо й дивимося на це, хвиля від іншого невидимого корабля котиться через затоку величезним колесом, миготячи гігантськими спицями…

(Декілька скляночок мескалю по тому.) Від грудня 1937 року, коли ти пішла, й дотепер, коли, здається, наближається весна 1938-го, я щосили намагаюся боротися з коханням до тебе. Я не наважувався йому підкоритися. Хапався за кожен корінь і гілку, що могли б урятувати від цієї прірви в моєму житті, але більше не можу обманювати себе. Щоби вижити, мені потрібна твоя допомога. Інакше я рано чи пізно пропаду. О, якби ж ти тільки подарувала мені хоч один привід для ненависті, щоби зрештою жодний теплий спогад про тебе не зворушив мене в цьому жахливому місці! Натомість ти надсилала мені ці листи. Чому, до речі, ти адресувала їх до Мехіко? Ти не зрозуміла, що я досі тут? А якби і в Оахаці, все одно моє робоче місце в Куаунауаці. Це дуже дивно. Так було би значно простіше про все дізнатись. І якби ж ти тільки написала мені одразу, все могло би скластись інакше – якби навіть надіслала мені листівку із простим співчуттям з приводу нашого розлучення, апелюючи, попри все, до нас, до нашого кохання, – будь-що, навіть просту телеграму… Але ти чекала надто довго – або це тепер так здається – до Різдва, до Нового року, а потім надіслала те, що я не зміг прочитати і зрозуміти. Ні, не так: просто я був надто змучений і недостатньо тверезий, аби вловити щось більше, ніж основний мотив цих листів. Але я відчув їх і досі відчуваю. Здається, один із них досі при мені. Але їх надто боляче читати і надто довго осмислювати. Зараз не варто навіть намагатись. Я неспроможний їх читати. Вони розбивають моє серце. Та хай там як, я отримав їх надто пізно. А нових, гадаю, більше не буде.

Шкода, та чому я принаймні не зробив вигляд, що прочитав їх, не прийняв факт їхнього надсилання за своєрідну винагороду? Чому не надіслав одразу ж якусь телеграму чи іншу звістку у відповідь? О чому, чому, чому? Адже, гадаю, ти би повернулась у належний час, якби я попросив. Але в цьому й полягає життя в пеклі. Я не міг, не можу просити тебе про це. Не міг і не можу відправити телеграму. Я стояв на пошті й тут, і в Мексиканській телеграфній компанії в Мехіко, і в Оахаці, тремтячи і знемагаючи від задухи, і писав телеграми весь день, випивши достатньо, щоби слухалася рука, але так жодну з них і не надіслав. Якось я роздобув твій номер і зателефонував тобі в Лос-Анджелес, але безуспішно. Іншим разом телефонний апарат зламався. Чому ж я не приїду до Америки сам? Я надто хворий, аби домовлятися про квитки й гарячково труситися в польоті над безкраїми долинами висушених спекою кактусів. Та й навіщо летіти помирати в Америку? Я б, може, й не проти бути похованим у Штатах, але все ж волів би спочити в Мексиці. А між тим, ти, мабуть, уявляєш, що я і досі працюю над книжкою, намагаючись знайти відповідь на питання: чи існує всезагальна реальність – об’єктивна, свідома, вічна і така інша, яку можливо пізнати способом, прийнятним для будь-яких віровчень та релігій, у будь-якому кліматі будь-якої країни? Чи знаходиш мене між Хеседом і Біною[37] – Милосердям і Розумінням (хоча все ж ближче до Милосердя)? Шукаючи рівноваги, хиткої і нестійкої, я балансую над жахливою нездоланною порожнечею, не в змозі відстежити освітлюваний Богом шлях до нього? Можна подумати, я взагалі колись бував у Хеседі! Радше у Кліпоті[38]. І це при тому, що в цей час я мав би друкувати таємничі томи віршів під назвами “Тріумф Хитуна-Бовтуна”[39] чи “Ніс Донга зі світозарним кінцем”[40]! Хоча би “плести страшні видива”[41], як Клер… У кожній людині живе пригнічений поет. Хоча, напевно, це гарна ідея за моїх обставин – прикидатися, що продовжуєш роботу над грандіозним трактатом “Про таємне знання”, а якщо із цього нічого не вийде, можна буде сказати, що назва пояснює цю невдачу. Та горе лицарю сумного образу![42] Адже, Івонн, мене постійно переслідують думки про твої пісні, твоє тепло й радість, простоту і чуйність, безліч різних талантів, непохитний здоровий глузд, неохайність і водночас із цим надмірну зібраність – про чудовий початок нашого подружнього життя. Пам’ятаєш пісню Штрауса, яку ми любили співати? “Лиш раз на рік і мертві стануть явні. Прийди до мене, як колись у травні”[43]. Сади Хенераліфе та Альгамбри. Тіні нашої долі під час зустрічі в Іспанії. Бар “Голлівуд” у Гранаді. Чому “Голлівуд?” І жіночий монастир – чому Богоматері Лос-Анджелеської? А в Малазі був пансіон “Мехіко”. Але ніщо не замінить союз, який колись виник між нами і досі існує бозна-де. Існував він і в Парижі – поки не з’явився Г’ю. Чи це теж ілюзія? Щось я зовсім розкис від алкоголю. Але ніхто не може тебе замінити, кохаю я тебе чи ні: тепер я знаю і сміюся, пишучи про це. Іноді мене охоплює найсильніше почуття – відчайдушно-приголомшливі ревнощі, які, підсилені алкоголем, перетворюються на прагнення знищити себе власною уявою і не стати… здобиччю… привидів…

(Ще через декілька скляночок мескалю, на світанку у “Фароліто”.) Час – поганий лікар. Хто насмілиться правдиво розповісти мені про тебе? Ти не знаєш, наскільки сумне моє життя. Переслідуваний уві сні й наяву думкою про те, що ти можеш потребувати моєї допомоги, а я не можу її надати, як і навпаки, я бачу тебе у видіннях і кожній тіні, і змушений писати це, хоч ніколи й не надішлю, щоби запитати тебе, що нам робити. Хіба це не дивовижно? І хіба це не наш обов’язок перед собою і перед тією спільною сутністю, яку ми створили, – спробувати почати знову? О лихо, що стало з любов’ю та порозумінням, які в нас були раніше! Що станеться з ними – що станеться з нашими серцями? Любов – єдина річ, що наповнює сенсом наш жалюгідний земний шлях; боюся, це відкриття не нове. Ти подумаєш, що я збожеволів, але такий я, коли п’ю, немов проводячи вічний священний ритуал. О Івонн, ми не можемо дозволити тому, що створили разом, канути в небуття таким безбарвним чином… Я ніби чую голос, що мовить: “Підведи погляд угору”. Іноді, спостерігаючи за польотом малого червоного поштового літака з Акапулько над незнайомими пагорбами о сьомій годині ранку, а точніше, чуючи його ледь чутне дзижчання, поки сам я лежу і тремчу, здригаюся і вмираю в ліжку (якщо я в ньому у цей час), і тягнуся до склянки з мескалем, підносячи її до губ і не вірячи, що напій справжній і мені вистачило далекоглядності залишити його під рукою напередодні, я думаю про те, що у цьому літаку сидиш ти, кожного ранку, як він пролітає повз, і ти поспішаєш, аби мене врятувати. Потім ранок минає, а тебе нема. Але я молюся і зараз, аби ти повернулася. Якщо подумати, я не знаю, чому я чекаю на тебе саме з Акапулько. Але заради Бога, Івонн, почуй мене, я склав зброю і цілковито беззахисний – і ось летить літак, я чую його на відстані якусь мить, десь за Томаліном. Повертайся, повертайся. Я кину пити, усе, що завгодно. Я помираю без тебе. Заради Ісуса Христа, повернися, Івонн, почуй мене, благаю, повертайся, Івонн, хоч на день…»

Ларюель почав повільно складати аркушик, обережно розгладжуючи пальцями згини, а тоді майже механічно зім’яв його. Він сидів, затиснувши зім’ятий папірець у кулаку, й роззирався навколо, нічого не помічаючи. За останні п’ять хвилин картина в барі повністю змінилася. Гроза на вулиці, схоже, вщухла, проте в «Cerveceria XX» набилося пеонів, які, вочевидь, ховалися від негоди. Вони не сиділи за столами, що спорожніли (хоча показ фільму досі не відновили, більшість глядачів повернулися до кінозалу й затихли в очікуванні), а скупчилися навколо стійки. У цій сцені було щось красиве й благоліпне. Приміщення бару освітлювали разом свічки і тьмяне електричне світло. Один із селян тримав за руку двох маленьких дівчаток, а підлога біля них була заставлена кошиками, здебільшого порожніми; бармен простягнув молодшій дитині апельсин; хтось вийшов на вулицю; мала схопила фрукт; ґратчасті двері відчинялися і зачинялися безперестанку. Ларюель поглянув на свій годинник, – Віхіль не з’явиться в найближчі пів години, – а тоді перевів погляд на папірці, затиснуті в кулаці. Свіжість і прохолода проникали крізь жалюзі; Ларюель чув, як дощ скрапує з дахів і витікає жолобами на вулицю, а здалеку досі доносяться звуки ярмарку. Він хотів уже закласти зім’ятий аркуш у книжку, аж раптом, підкорившись напівсвідомому, проте чіткому пориву, підніс його до свічки. Спалах полум’я осяяв увесь бар і людей біля стійки – серед них, як він тепер бачив, були, крім малих дітей і вдягнених у вільний білий одяг та широкі капелюхи пеонів, які вирощували айву чи кактуси, декілька жінок, що повернулися із кладовища у жалобному вбранні, і похмурі чоловіки в темних костюмах із розстібнутими комірами й послабленими краватками – і ці люди на якусь мить застигли, наче мурал: вони разом замовкли і з цікавістю задивилися на Ларюеля, усі, окрім бармена, який спочатку збирався запротестувати, але одразу ж утратив інтерес, коли Ларюель поклав папір у попільничку, де він скорчився, тоді примхливо розгорнувся, нагадуючи замок у вогні, а потім зсівся, наче метушливий вулик, від якого навсібіч полетіли бджілки-іскри, а слідом серед густого диму помчали сірими осами часточки попелу, відмерлі лусочки, що ледь уловимо шелестіли…

На вулиці раптово вдарив дзвін і так само різко урвався, ніби виконуючи нотну настанову: «жалібно та скорботно».

Над містом, під цим темним грозовим вечором, у зворотному напрямку закрутилося освітлене оглядове колесо…