Читать книгу Під вулканом - Малькольм Лаури - Страница 4

Тіло буде перевезене експресом!

Невтомно бадьорий голос, який щойно викинув ці дивні слова через підвіконня бару готелю «Белья-Віста» на площу, був, хоча його власник залишався невидимим, аж надто характерний і до болю знайомий, як і сам цей великий готель із заквітчаними балконами. «І настільки ж неймовірний», – думала Івонн.

– Але чому, Фернандо, чому тіло потрібно перевозити експресом, тобі відомо?

Таксист-мексиканець, який теж здавався знайомим, щойно підхопив її речі (хоча на маленькому аеродромі Куаунауака не було таксі, а тільки нахабні вантажопасажирські фургони, що наполегливо пропонували довезти її до «Белья-Віста»), але відразу поставив їх на тротуар, наче запевняючи: «Я знаю, чому ви тут, але ніхто, крім мене, вас не впізнав, і я вас не викажу».

– Так, сеньйоро, це Консул, – хихикнув він і, зітхнувши, ніби з певним захопленням нахилив голову до вікна. – Qué hombre![44]

– …З іншого боку, хай йому грець, Фернандо, чому б і ні? Чому не можна перевезти тіло експресом?

– Absolutamente necesario[45].

– …Лише купка смердючих фермерів із клятої Алабами, так її і так!

Останній голос належав комусь іншому. Отже, бар, що працював із нагоди свята всю ніч, був, очевидно, повний. Засоромлена, заніміла від ностальгії та тривоги, не маючи бажання входити у напхом напханий бар, Івонн, чия свідомість була настільки переповнена вітром, повітрям і дорогою, що їй здавалося, наче вона досі подорожує, досі пливе і пароплав тихо входить у гавань Акапулько крізь вихори прекрасних велетенських метеликів, що стрімко мчали від узбережжя до «Пенсильванії» (із першого погляду їй здалося, ніби з ілюмінатора кают-компанії вилетів потік різнокольорових папірців для нотаток), сторожко окинула поглядом площу, непорушна серед цієї метушні і цих уявних метеликів, що начебто й досі зигзагами пролітали над її головою. Їхню площу – нерухому і світлу під сліпучим сонцем зараз, о сьомій ранку, мовчазну й водночас наче напоготові, в очікуванні, з одним розплющеним оком; площу, де дрімали каруселі й оглядове колесо, готуючись до фієсти, а тіпані таксі вишикувалися, чекаючи чогось іншого – певно, страйку водіїв, що мав розпочатися по обіді, як їй конфіденційно повідомили. Головна площа не змінилася, хоч і нагадувала арлекіна, який спить. Стара естрада стоїть порожня, кінна статуя невгамовного Вікторіано Уерти так само шалено мчить під схиленими деревами, видивляючись у долину, за якою, ніби нічого не трапилося і зараз листопад тридцять шостого, а не тридцять восьмого року, здіймаються вулкани, прекрасні вічні вулкани… Ох, яке ж усе було знайоме в Куаунауаці, її місті, омитому холодною гірською водою. Місті, де зупиняються орли! Чи насправді означає його назва, як казав Луїс, «розташований біля лісу»? Ці дерева, сяюча купа древніх ясенів, – як тільки вона жила без них? Вона глибоко вдихнула – у повітрі досі пахло цим світанком в Акапулько: небо у вишині було зеленим та темно-фіолетовим, а нижче – золотим із лазуровою облямівкою навколо ріжка Венери, який жеврів так яскраво, що Івонн здавалося, ніби від цього світла на поле аеродрома лягає її невірна тінь; над цегляно-рудим горизонтом ліниво ширяли стерв’ятники, і назустріч мирному небу набирав висоту маленький літак «Мексиканської авіакомпанії», наче крихітний вогняно-червоний демон, посланець Люцифера, і флюгер на вишці, невпинно обертаючись, посилав йому прощальне вітання.

Вона востаннє обвела площу пильним поглядом: зламану карету «швидкої», що, мабуть, так і не зрушила з місця, відколи вона востаннє була тут, біля пункту невідкладної допомоги в палаці Кортеса; розтягнений між двома деревами величезний транспарант, на якому значилося: «Грандіозний бал відбудеться в готелі “Белья-Віста” в листопаді 1938 року за підтримки Товариства Червоного Хреста. За участі найвідоміших радіозірок. Не пропустіть!» – під яким проходили, повертаючись до готелю, деякі гості, бліді й виснажені, і цієї миті гримнула музика, наче нагадуючи, що бал і досі триває. Тоді Івонн тихо ввійшла у бар, короткозоро кліпаючи в пахучому напівмороці, де витав дух алкоголю і парфумів, і разом із нею всередину зайшло море, суворе й чисте; його довгі світанкові хвилі здіймалися, накочувалися і, розбиваючись, плавними безбарвними овалами просочувалися крізь пісок, а пелікани на вранішньому полюванні пірнали й виринали, перевертались і знову пірнали в піну, рухаючись із неухильністю планет; розплескані хвилі поверталися у стан спокою; по всьому пляжу лежало винесене припливом сміття; вона чула, як з невеличких човників, що хиталися на поверхні Карибського моря, донісся жалобний звук завитої мушлі, у яку, наче юний Тритон, дмухав хлопчик-рибалка… Бар, однак, виявився порожнім.

Точніше, у ньому виднівся тільки один силует. Досі у вечірньому костюмі, навіть не дуже зім’ятому, із пасмом світлого волосся, що падало на очі, Консул сидів боком, затиснувши в одній руці свою коротку гостру борідку та заклавши одну ногу за перекладину сусіднього стільця, біля маленької прямокутної барної стійки, трохи схилившись над нею і говорячи, вочевидь, сам із собою, позаяк бармен, доглянутий темноволосий молодик років вісімнадцяти, стояв трохи осторонь біля скляної перегородки, що відділяла приміщення від ще одного бару, згадала вона, розташованого далі по вулиці, і не здавався зацікавленим у розмові. Івонн мовчки завмерла біля дверей, не в змозі поворухнутись, і спостерігала, досі відчуваючи дзижчання літака й пориви вітру, коли вони пролітали над морем; уявляючи дороги внизу, що вели то вгору, то в долини, маленькі міста з горбатими церквами і Куаунауак із кобальтово-синіми басейнами, що раптом виник звідкись збоку, вітаючи її. Радість від польоту, від гірських нагромаджень, захопливої зливи сонячного світла, поки земля ще залишалася в тіні, стрімкої появи вулканів з яскравого сходу, захват і жага разом залишили її. Івонн відчула, що її душа, яка поривалася до цього чоловіка, наче потрапила в пастку. Водночас вона помітила, що помилилась щодо бармена: насправді він таки слухав співбесідника. Хлопець, напевно, не розумів, про що говорить Джеффрі (той, як і велося, був без шкарпеток), проте вичікував, неквапливо перетираючи келих полотняною серветкою, що висіла на його руці, паузи, щоби докинути щось або зробити. Нарешті він поставив келих на стіл. Підібрав сигарету Консула, що дотлівала в попільничці на стійці, глибоко затягнувся, заплющивши очі в грайливому екстазі, розплющив їх і, повільно видихаючи ротом і ніздрями тонкі хмарки диму, вказав на рекламу кавоаспірину[46] над верхнім рядом пляшок із витриманою текілою, на якій жінка в багряному бюстгальтері лежала на кушетці, прикрашеній химерними завитками. «Absolutamente necesario», – промовив він, й Івонн збагнула, що цією фразою, яка, безперечно, належала Консулу, він мав на увазі жінку, а не ліки. Однак, не привернувши уваги Консула, він знову заплющив очі з тим самим виразом обличчя, тоді розплющив їх, витягнув сигарету Консула з рота і, видихаючи дим, ще раз тицьнув у рекламу, біля якої вона помітила ще одну, від місцевого кінотеатру, де просто повідомлялося: «“Руки Орлака” з Петером Лорре в головній ролі», і повторив: «Абсолютно необхідно».

– Будь-яке тіло, дорослої людини чи дитини, – продовжив Консул після цієї пантоміми, коротко засміявшись і погодившись із барменом з відчутним болем: – Так, Фернандо, воно є абсолютно необхідним.

«Це якийсь ритуал поміж ними, – здогадалася Івонн, – як ті, що колись були і між нами. От тільки Джеффрі вони невдовзі набридли».

Джеффрі тим часом продовжував уважно вивчати розклад Мексиканської національної залізниці, надрукований синіми та червоними літерами. Потім раптово підвів очі й побачив Івонн, короткозоро мружачись і не впізнаючи її силует через сонце, що било з-за її спини; на одній руці в неї висіла червона сумка, торкаючись стегна, і вона стояла, передчуваючи, що ось-ось він її впізнає,– розкута й водночас дещо невпевнена. Досі тримаючи розклад, Консул звівся на ноги, а вона ступила ближче.

– Боже милостивий…

Івонн завагалась, але він не зрушив до неї, тож вона мовчки присіла на табурет поруч; вони не поцілувалися.

– Невеличкий сюрприз. Я повернулася… Мій літак приземлився годину тому.

– …Коли Алабама бачить ціль, ми не ставимо нікому питань, – раптом донеслося з бару по інший бік скляної перегородки, – ми посилаємо всіх у нокаут!

– …Із Акапулько, Джеффе… Я припливла туди із Сан- Педро рейсом Панамської Тихоокеанської компанії на «Пенсильванії», обігнувши мис Горн. Джефф!..

– …Тупоголові покидьки! Сонце обпікає губи, вони тріскаються. До біса, це так прикро… Коні мчать навперейми, збиваючи пісок. Мені це не до вподоби. А вони їх лупцюють будь-куди! Праворуч і ліворуч, і не промахуються. Спершу стріляють, а потім питають. Ти маєш рацію, чорт забирай. То весела історія. Я збираю купку тих клятих фермерів і ні про що їх не питаю. Присягаюся! Ось тобі крута сигарета, покури – це освіжає…

– Хіба ти не любиш ці ранні години? – Голос Консула був абсолютно твердим, на відміну від руки, якою він поклав розклад на стіл. – Спробуй, як радить наш приятель за стіною… Івонн відмовилася від простягнутої його тремтливою рукою пачки сигарет, але її вразила їх назва: «Alas»[47].

– А-а, Горн… Але навіщо ж було його огинати? – серйозно продовжував Консул. – Моряки кажуть, у цього миса погана репутація, він може втопити… А ще його назва означає «піч» або «ріг».

– Кальє Нікарагуа, п’ятдесят два. – Івонн вручила тостон[48] темноволосому засмаглому ідолу, що ніс її багаж. Той кивнув і моментально зник, наче провалився крізь землю.

– А якби я там більше не жив? – Консул знову сів. Його трусило так сильно, що він мусив утримувати пляшку віскі, із якої наливав собі, обома руками. – Вип’єш?

Івонн промовчала. А може, варто? Варто – хоч вона й ненавиділа пити зранку, проте, без сумніву, варто: це те, на що вона вже вирішила зважитись, якщо виникне потреба, – не пити потроху самій, а пити багато з Консулом. Та натомість вона відчула, як усмішка спадає з її лиця, що вона намагається впоратися зі сльозами, які остаточно заборонила собі, а її голову свердлила одна-єдина думка, і вона знала, що Джеффрі все те розуміє: «Я була готова, я була готова до цього».

– Випий ти, і я повеселішаю, – промовила вона несподівано для себе.

Фактично вона була готова до всього. Зрештою, на що ще тут можна було очікувати? Усю дорогу вона говорила собі (на кораблі – намагаючись запевнити себе, що її подорож не бездумна й не поспішна, а в літаку – розуміючи, що це не так): слід було його попередити, це страшенно нечесно з її боку – захопити його зненацька.

– Джеффрі…– Вона уявила, якою жалюгідною видається, сидячи тут, поки всі її продумані промови, сподівання і дипломатичні заходи стрімко зникають у мороці, або ж просто огидною. Саме такою вона й почувалася, адже не хотіла випити з ним. – Що ти наробив? Я писала тобі й писала. Писала, поки моє серце не розбилося. Що ти накоїв, на що перетворилося твоє…

– …Життя, – долинуло з-за перегородки. – Ну що це за життя? Боже, суцільний жах! Там, звідки я родом, вони не втікають. А тут ми загрібаємо копійчину…

– Ні, звісно, коли ти не відповів, я вирішила, що ти повернувся до Англії. Що ж ти накоїв? Ох, Джеффе, ти пішов у відставку?

– …І рушили вниз, до Форт-Сейлу. Я взяв твою гвинтівку. І твій браунінг. А потім пах-пах – і готово діло, зрозумів?

– Я перетнулася з Луїсом у Санта-Барбарі. Він сказав, що ти ще тут.

– …І дідька лисого ти це зробиш, ні за що не зробиш – а ми в Алабамі це робимо!

– Ну, насправді я від’їжджав лише раз. – Консул одним ковтком хильнув свій віскі і всівся поруч із нею. – В Оахаку. Пам’ятаєш Оахаку?

– Оахаку?

– Так.

Це слово прозвучало як тріпотіння розбитого серця, раптовий передзвін серед бурі, останній звук із губ спраглого, що вмирає в пустелі. Чи пам’ятає вона Оахаку! Її троянди і велетенський кипарис, пилюку й автобуси, що везуть пасажирів до Етли та Ночитлану, або напис: «Дами в супроводі кавалерів – безкоштовно!» Їхні нічні закохані голоси, що наповнювали духмяне повітря стародавньої землі мая і були чутні лише для привидів? В Оахаці вони вперше знайшли одне одного.

Івонн спостерігала за Консулом, який здавався радше не напруженим, а зосередженим на процесі: розгладжуючи на барній стійці паперові серветки, він виходив із тієї ролі, яку грав перед барменом Фернандо, і входив у ту, яку гратиме перед нею, – спостерігала мало не з подивом. «Це не можемо бути ми! – раптом вигукнула вона в душі своїй. – Скажіть хтось, що це коїться не з нами, це не можемо бути ми!»

Розлучення. Що, власне кажучи, це означає? Ще на кораблі вона подивилася це слово у словнику: «розходитися, розривати стосунки». А «розлучені» означає «ті, що розійшлися; перебувають у розірваних стосунках». Оахака означала розлучення. Вони не були тоді розлучені, але саме туди вирушив Консул, коли вона покинула його, – у місце, де розійшлися їхні дороги і розірвалися стосунки. І все ж вони кохали одне одного! Проте їхня любов наче блукала над якимись закинутими кактусовими рівнинами, загублена далеко звідси, спотикаючись і падаючи, зазнаючи нападів диких звірів, благаючи про допомогу, – і зрештою, помираючи, важко зітхала востаннє і промовляла з якимось умиротворенням: «Оахака»…

– …Дивна річ із тим мертвим дитячим тілом, Івонн, – тим часом провадив Консул, – виявляється, що його можна перевозити лише в супроводі дорослої людини, що тримає його руку. Ні, перепрошую: не руку, а лише квиток першого класу.

Він з усмішкою підняв власну руку: вона трусилася так, ніби він витирав крейдяний напис з уявної дошки.

– Тільки тремор робить моє життя нестерпним. Але він припиниться: я щойно випив стільки, щоби припинився. Стільки, скільки треба, терапевтичну дозу. Але коли мене трусить – це, звісно, найгірше. Через це хочеться випити ще, а я зараз дуже добре справляюся – значно краще, ніж шість місяців тому, скажімо, у тій самій Оахаці.

Тут у його очах Івонн помітила знайоме дивне світло, що завжди лякало її, і це світло зараз було спрямоване в себе – подібне до сліпучих прожекторів над трюмними люками «Пенсильванії» під час розвантаження, от тільки зараз це було не розвантаження, а розграбування, абордаж, – і вона раптом злякалася, аби це світло не вирвалося назовні і, як колись, не обпалило її.

«Бог свідок, я вже бачила тебе таким раніше, – промовляли її думки, її любов у мороці бару, – надто часто, щоби тепер цьому дивуватись. Ти знову мене відштовхуєш. Але цього разу геть інакше. Ти немов остаточно відмовляєшся від мене. Ох, Джеффрі, чому ти не можеш повернутися назад? Хіба треба безкінечно провалюватися ще глибше в цю безглузду пітьму, постійно шукати її, навіть зараз, там, де я не можу дістатися тебе, у цій вічній пітьмі, що розлучає нас, розриває наші стосунки! Ох, Джеффрі, навіщо ти це робиш!» – «Чорт забирай, тут не суцільна пітьма, – ніби добродушно відповідав їй Консул, видобувши наполовину набиту люльку і з величезними зусиллями запаливши її. Івонн обвела поглядом бар, а його погляд нишпорив за стійкою, не зустрічаючи погляду бармена, який діловито розчинився десь на задньому плані.– Ти не розумієш мене, якщо вважаєш, що я бачу лише пітьму; якщо ти далі так думатимеш, як я можу розповісти тобі, чому це роблю? Але якщо ти поглянеш туди, на сонячне проміння – о, тоді ти, можливо, знайдеш відповідь; бачиш, як воно потрапляє всередину крізь вікно? Що може зрівнятися з красою бару рано-вранці? Твої вулкани? Твої зорі – Рас Альгеті чи Антарес, що палає на південному сході? Пробач, але це не зовсім те саме. Це місце не можна вважати просто баром, кантиною (пам’ять мене підводить), але подумай про інші жахливі місця, у яких божеволіють люди і які незабаром відчинять двері; навіть ворота до раю, розчахнуті для мене навстіж, не в змозі сповнити мене такою неземною, складною для розуміння і безнадійною радістю, як залізні штори, що з гуркотом повзуть угору, як розчинені ґрати, що впускають тих, чиї душі тремтять від алкоголю, який вони підносять до своїх вуст невірною рукою. Усі таємниці, надії, розчарування, поразки криються тут, за цими розсувними дверима. До речі, бачиш ту стару з Тараско, що сидить у кутку? Ти не бачила її, а тепер? – питали її його очі із задумливою розсіяністю коханця, питала його любов: – Як, не випивши стільки ж, скільки я, ти можеш зрозуміти красу тієї старої жінки, яка грає сама із собою в доміно о сьомій годині ранку?»

Неймовірно, але в приміщенні дійсно був ще хтось, кого вона не помітила, поки Консул мовчки не поглянув через плече. Тоді очі Івонн зупинилися на літній жінці, яка сиділа в темному кутку за єдиним у барі столом. На краю столу висів, мов жива істота, її сталевий ціпок із кігтем якоїсь тварини замість руків’я. Жінка тримала за пазухою під сукнею курча, прив’язане мотузочком. Курча нахабно виглядало звідти і жваво роззиралося навсібіч. Нарешті стара посадила його біля себе на стіл, де курча почало колупати дзьобом кості доміно, тоненько попискуючи. Тоді жінка прибрала його зі столу, лагідно обгорнувши тканиною. Івонн відвела погляд. Від вигляду старої з курчам і доміно в неї захололо серце. Це видалося їй поганим знаком.

– …Повертаючись до трупів. – Консул налив собі ще віскі й поставив підпис у розрахунковій книжці вже твердішою рукою, тоді як Івонн повільно рушила до дверей. – Особисто я хотів би бути похованим поруч із Вільямом Блекстоуном. – Він повернув книжку Фернандо, не зробивши навіть спроби відрекомендувати йому Івонн. – Тим чоловіком, що залишився жити з індіанцями. Ти, звичайно, про нього знаєш… – Консул підвівся, напівобернувшись до неї, і з сумнівом подивився на віскі, не торкаючись пляшки.

– …Господи, якщо хочеш, алабамцю, іди та забирай… Я не хочу. Якщо бажаєш, іди і візьми…

– Absolutamente necesario… Консул випив лише половину.

Зовні, під променями сонця і хвилями слабкої, сухотної музики з балу, який досі тривав, Івонн знову зачекала, кидаючи через плече нервові погляди на центральний вхід до готелю, звідки щохвилини виповзали, мов напівсонні оси із прихованого гнізда, найзавзятіші гуляки; майже одразу поруч з’явився Консул, – із виглядом статечним, різким, воєнно-морським і консульським, – майже без тремтіння видобув темні окуляри і начепив їх на ніс.

– Що ж, – промовив він, – схоже, таксі вже роз’їхалися. Ходімо пішки?

– Чому? А де твоя автівка?

Побоюючись зіткнутися з кимось із знайомих, Івонн ледь не взяла під руку якогось іншого чоловіка в темних окулярах – обшарпаного молодого мексиканця, що стояв, притулившись до стіни готелю, і з яким Консул, вдаривши долонею по набалдашнику свого ціпка, дещо загадково привітався: «Buenas tardes, señor»[49]. Івонн хутко подалася вперед:

– Так, ходімо пішки.

Консул галантно підхопив її під руку, і вони рушили площею навскіс. (Вона помітила, як до обшарпаного мексиканця приєднався інший чоловік, босоногий і з синцем під оком, який підпирав стінку трохи подалі. Із ним Консул так само привітався; більше з готелю ніхто не виходив, тільки ці двоє ввічливо відповіли: «Buenas», перемигнувшись – мовляв, він сказав: «Buenas tardes», що за дивний тип!) Святкування розпочнеться ще не скоро, тож вулиці, що пам’ятали безліч інших Днів усіх померлих, були майже безлюдні. Сяяли яскраві транспаранти і паперові плакати; величне оглядове колесо замислено завмерло над деревами, блискуче та нерухоме. Та навіть зараз місто було сповнене різких звуків, що докочувалися здалеку, насичені, мов спалахи кольорів. «Бокс! – повідомляв банер. – “Арена Томалін”, навпроти саду Хікотанкатль. Неділя, 8 листопада 1938 року. Чотири видовищні поєдинки».

Івонн намагалась утриматися, але зрештою спитала:

– Ти знову розбив машину?

– Узагалі-то, я її загубив.

– Загубив?!

– Шкода, бо… Ох, та ну його! Хіба ти не втомилася, Івонн?

– Анітрохи! Мені здається, що це ти мав би…

«Бокс! Передбачається 4 раунди. “Турок” (Ґонсало Кальдерон, вага 52 кг) проти “Ведмедя” (вага 53 кг)».

– У мене було безліч часу на кораблі, щоби виспатися! І я би дуже хотіла прогулятися, але ти…

– Пусте. Лише легкий ревматизм. Я радий трохи розігнати кров у своїх старих ногах.

«Бокс! Особлива подія! 5 раундів, переможець потрапить у півфінал. Томас Аґуеро (непереможний індіанець із Куаунауака вагою 57 кг, який щойно повернувся зі столиці республіки). “Арена Томалін”, навпроти саду Хікотанкатль».

– Шкода, що так сталося з машиною, бо інакше можна було би потрапити на бокс, – зауважив Консул, намагаючись крокувати неприродно струнко.

– Ненавиджу бокс.

– Але це все одно аж наступної неділі… Я чув, у Томаліні сьогодні влаштовують щось схоже на бій биків. Пам’ятаєш…

– Ні!

Консул підняв палець у сумнівному вітальному жесті, адресованому чоловікові, схожому на теслю, якого він знав не більше, ніж Івонн; той пробіг повз них, метляючи головою, із довгою обтесаною дошкою під пахвою, і кинув – чи навіть проспівав – якесь глузливе слово на кшталт «обмескалений!».

Сонце палило їх, палило віковічну «швидку», фари якої перетворилися на сліпучі запалювальні лінзи, палило вулкани, і на них Івонн зараз не могла дивитися. На Гаваях, де вона народилася, теж були вулкани. На площі на лавці під деревом сидів, ледь торкаючись ногами землі, мініатюрний громадський писар, який уже енергійно вистукував щось на величезній друкарській машинці.

– Я бачу єдиний вихід: крапку з комою, – бадьоро закинув Консул, проходячи повз нього. – Прощавай, повне завершення. Інший абзац, інший розділ, інший світ…

Усі декорації навкруги – назви магазинів навколо площі («La China Poblana[50] – готові сукні, ручна вишивка»), реклами та оголошення («Термальні джерела Ла Лібертад – найбільші в столиці та єдині, де ніколи не бракує води; окремі чоловічі та жіночі лазні», «Порада від пекаря: щоб отримати смачний хліб, обирайте борошно “Принцеса Донахі”») – знову й знову здавалися Івонн напрочуд знайомими і водночас настільки чужими після року відсутності, розлучення розуму з тілом і перебування в режимі простого буття, що в якийсь момент стали майже нестерпними.

– Ти міг би скористатися його послугами, щоби відповісти на мої листи, – дорікнула вона.

– Глянь-но! Пам’ятаєш, як Марія його називала? – Консул указав своїм ціпком поміж дерев на маленький американський продовольчий магазинчик навпроти палацу Кортеса. – «Свинська крамничка».

«Я не плакатиму, – переконувала себе Івонн, пришвидшуючи крок і кусаючи губи, – не плакатиму».

Консул узяв її за руку.

– Пробач, я не подумав.

Вони знову вийшли на вулицю; перетнувши її, Івонн скористалася вітриною книжкового магазину (він же друкарня), щоби відвернутися і поправити зачіску. Вони зупинилися перед дзеркальним склом. Магазин, суміжний із палацом і відділений від нього лише вузенькою вуличкою, відчинявся рано – тут працювала маленька друкарня. Із вітрини на Івонн поглянуло чудове морське створіння, окроплене солоними бризками, засмагле на сонці і провіяне вітром, яке хоч і поквапно порпалось у сумочці, та все ж видавалося надто далеким від людського болю – чимось на кшталт серфінгіста на дошці серед хвиль. Та Івонн знала, що сонце перетворило її горе на отруту, а здорове тіло тільки насміхається із хворого серця, як і все це засмагле створіння хвиль, морських берегів та дзеркальних вітрин. У вітрині, поруч із абстрактним відображенням її обличчя, лежали ті самі розкішні запрошення на весілля, що вона пам’ятала, ті ж фото надміру пишно вдягнених наречених, але цього разу там з’явилося дещо, чого вона не бачила раніше й на що Консул вказав їй, пробурмотівши «дивно»: збільшене зображення великої скелі, розколотої під час лісової пожежі, що мало демонструвати руйнацію осадових гірських порід в горах Сьєрра-Мадре. Ця навдивовижу сумна картина, якій сусідні зображення лише додавали іронічного пафосу, була розміщена над друкарським верстатом, вал якого вже обертався, і називалася «La Despedida»[51].

Вони вирушили далі повз палац Кортеса, проминули фасад і почали спускатися вздовж бічної стіни стрімким схилом, що прилягав до будівлі. Так вони скоротили шлях до кальє Тьєрра дель Фуеґо, що зустріла їх своїм вигином унизу, але сам схил був ненабагато кращим за сміттєзвалище, і їм довелося обережно пробиратися крізь підпалені купи мотлоху. Однак тепер, коли центр міста залишився позаду, Івонн відчула, що їй стає трохи легше дихати. «La Despedida», – подумки проказала вона. Прощання. Після того, як дощі та сонце зроблять свою справу, розлучені половинки тієї тріснутої скелі обидві опиняться на землі, перетворившись на кам’яну розсип. Цього не уникнути, наполягало зображення. Чи справді так? Невже немає жодного способу врятувати цю бідолашну скелю, чия стійкість ще недавно не підлягала сумніву? Хіба раніше хтось міг подумати, що вона може не бути єдиним цілим? Але тепер, коли вона вже розкололася, невже не існувало можливості врятувати від остаточного занепаду хоча б окремі її половинки? Не існувало. Безжальний вогонь лісової пожежі, що розколов скелю, спричинив також руйнування обох частин, знищивши силу, що утримувала їх разом. Але чому якісь таємні геологічні сили не могли знову звести їх докупи? Вона прагнула зцілити розділену скелю. Відчувала себе однією з тих двох половинок і палко бажала врятувати другу, щоби зберегти обидві. Єдиним зусиллям вона підсунулася ближче, зі своїми благаннями, палкими сльозами, готовністю до прощення, але інша брила стояла непорушно. «Це все дуже добре, – наче казала вона, – але ти сама в усьому винна; що ж до мене, я пропоную розійтись якнайшвидше і перетворитися на прах!»

– …у Торту, – вів собі Консул, хоча Івонн його не слухала.

Вони вийшли на кальє Тьєрра дель Фуеґо – вузьку, запилюжену вуличку, що була безлюдною і здалася їй незнайомою. Консула знову охопило тремтіння.

«Джеффрі, я так хочу випити! Може, зупинимось і десь вип’ємо?»

«Джеффрі, нумо відкинемо здоровий глузд і хоч раз нап’ємося до сніданку!» Нічого із цього Івонн уголос не промовила.

…Вулиця Вогняної Землі! Ліворуч, високо над дорогою, здіймався нерівний тротуар із грубо витесаними східцями. Уся вуличка, головна в місті, була трохи горбатою посередині і різко нахиленою праворуч, ніби колись перекосилася від землетрусу. Обабіч тяглися стічні канави. З одного боку невеличкі будиночки із черепичними дахами та заґратованими вузькими віконцями стояли нарівні з вулицею, однак ніби нижче за бруківку. З іншого боку розмістилися маленькі крамнички, сонні, але вже частково відчинені: «Нікстамалізоване[52] борошно від “Мореленс”», лавки з упряжжю, молочарні з вивісками «Lechería» (деякі дотепники казали, що насправді це борделі[53], але Івонн цього жарту не розуміла), темні приміщення з низками маленьких ковбасок чорізо, що висіли над прилавками, де також можна було придбати козячий сир, солодке вино з айви або какао; в одному з таких магазинчиків, кинувши уривчасте «Один момент!», Консул зник.

– Ти йди далі, я наздожену. Я лише на хвильку.

Івонн пройшла ще трохи і повернулася назад. Вона не заходила в жодну із цих крамниць від часів їхнього першого тижня в Мексиці, і ризик, що її впізнають в abarrote[54], був дуже низьким. Шкодуючи про запізніле бажання ввійти слідом за Консулом, вона чекала на вулиці, неспокійна, мов яхта, утримувана якорем. Нагода приєднатися до нього зникла. Івонн опанував мученицький настрій. Їй хотілося, щоби Консул, коли вийде, побачив, як вона чекає на нього, залишена і принижена. Але, озирнувшись на дорогу, якою вони прийшли сюди, вона на мить забула про Джеффрі.

Це було неймовірно. Вона знову в Куаунауаці! Там палац Кортеса, а онде, високо на скелі, стоїть і видивляється на долину чоловік, який своєю владною пильністю нагадує самого Кортеса. Чоловік поворухнувся – і зруйнував ілюзію. Тепер він був схожим на Кортеса менше, ніж на того бідняка в темних окулярах, що стояв, притулившись до стіни готелю «Белья-Віста».

– Ти чоловік, який любить надто багато вина! – гучно долинуло із крамниці до вулиці, а слідом почувся бешкетливий, проте доброзичливий чоловічий сміх. – Ти сущий диявол! Запала тиша, після якої, вона чула, Консул щось промовляв.

– Яйця! – знову вибухнув сміхом веселий голос, мало не вдавившись від радості.– Ти… два чорти! Три чорти! Яйця! А хто в нас гарненька несучка? Ах ти… Ти цілих п’ять чортів! Яйця!..

Після цих безглуздих слів на порозі над Івонн з’явився Консул зі спокійною усмішкою.

– У Торту, – почав він, уже певніше ступаючи сходами, – чудовий університет, і скільки я чув від авторитетних осіб, жодні перепони, жодні лекції чи навіть заняття спортом не мають заважати – обережно – великій справі: пити.

Невідомо звідки випливла процесія, що супроводжувала маленьку дитячу труну, вкриту мереживом; оркестр із двох саксофоністів, гітариста і скрипаля награвав – дивна річ! – «Кукарачу», далі простували похмурі жінки, а позаду, розтягнувшись запилюженою вулицею, перекидалися жартами декілька роззяв.

Консул з Івонн відступили вбік, пропускаючи скорботну ходу, що спритно рухалася в напрямку міста, і мовчки покрокували далі, не дивлячись одне на одного. Нахил вулиці трохи вирівнявся, і крамнички поступово зникли. Ліворуч залишилася тільки невисока глуха стіна, за якою ховалися безлюдні пустирі, а будинки праворуч змінилися складами вугілля під хисткими навісами. Серце Івонн, що вже деякий час боролося з нестерпною мукою, раптово пропустило удар. У це було важко повірити, але вони наближалися до їхнього пристанища – кварталу дипломатичних особняків.

– Джеффрі, благаю, дивися під ноги! – застерегла Івонн, але сама спіткнулася, ледве вони повернули на кальє Нікарагуа. Консул із незворушним обличчям спостерігав, як вона видивляється проти сонця на химерну будівлю на протилежному боці вулиці із двома башточками і гостроверхою стріхою. Із такою ж цікавістю її розглядав якийсь пеон, стоячи спиною до них.

– Так, він досі тут, навіть не зсунувся, – прокоментував Консул.

Вони пройшли повз будинок і напис «ліворуч», який вона не хотіла бачити, і почали спускатися по кальє Нікарагуа.

– А все ж таки вулиця змінилася, – мовила Івонн і знову поринула в мовчання.

Лише відчайдушним зусиллям волі вона зберігала самовладання. Як пояснити той факт, що в її уяві Куаунауак раніше поставав без цього будинку? Жодного разу, коли вони із Джеффрі в її фантазіях крокували цією вулицею, їхні бідолашні фантоми не опинялися перед особняком Жака.

Цей особняк зник для неї незадовго до того, не залишивши після себе найменшого сліду, ніби ніколи не існував, – так, як зі свідомості злочинця, бува, стираються найяскравіші спогади про місця, пов’язані з його злодіянням. Настільки, що, повернувшись у знайому місцину, він навіть не знає, де повертати. Але насправді кальє Нікарагуа не надто змінилася. Ось вона – так само нерівно вимощена великим сірим камінням, із тими ж вибоїнами, спучена, наче застиглий потік вулканічної лави: здавалося, що тут постійно тривають ремонтні роботи, хоча насправді тривало сміхотворне й нескінченне протистояння між муніципалітетом і власниками тутешніх будинків у питанні, кому її ремонтувати.

Кальє Нікарагуа! Це звучало наче якийсь співучий заклик. Після незбагненного шоку, що спіткав Івонн біля будинку Жака, у глибині її душі оселився дивний спокій.

Широка бруківка без тротуарів дедалі швидше збігала зі схилу між високими огорожами з навислими над ними гілками дерев, хоча праворуч досі тяглися вугільні сховища; десь метрів за триста вулиця завертала ліворуч і ще за стільки ж поза їхнім будинком остаточно зникала. Дерева затуляли вид на невисокі пагорби. Майже всі великі будинки лишилися ліворуч, вони стояли осторонь дороги над ущелиною, споруджені з таким розрахунком, аби з їхніх вікон відкривався вид на вулкани за долиною. Івонн знову побачила вдалині гори у проміжку між двома маєтками, маленьке поле, обнесене колючим дротом і вкрите високими колючими травами, що хаотично переплелися між собою, наче після нападу урагану, що раптово вгамувався. Там стояли вони – Попокатепетль та Істаксіуатль, далекі посланці гавайського вулкана Мауна-Лоа та його кальдери Мокуавеовео; темні хмари закривали їхнє підніжжя. «Трава не така зелена, як мала би бути наприкінці сезону дощів, – подумала Івонн, – на неї наче накладене посушливе закляття, адже водостічні канави обабіч дороги до країв наповнені водою з гір, і…»

– І він теж тут, на цьому ж місті.– Консул, не обертаючись, кивнув у бік будинку Ларюеля.

– Хто… хто на місті? – затнулась Івонн і озирнулася: навколо не було нікого, крім пеона, якому набридло розглядати будинок. Він побрів геть і зник у провулку.

– Жак.

– Жак?!

– Саме так. Насправді ми пережили разом скрутні часи. Спробували все: від теорій єпископа Берклі до цілющих властивостей нічної квітки мірабіліс ялапа.

– Ви… що ви спробували?

– Дипломатичну службу. – Консул зупинився і запалив люльку. – Іноді мені дійсно здається, що і її слід згадати добром, адже деякі факти свідчать на її користь.

Він зігнувся, не зупиняючись, аби пустити згаслий сірник по заповненій канаві, і вони чомусь прискорили кроки; Івонн із подивом прислухалася до швидкого, нетерплячого цокання власних підборів по бруківці й удавано безтурботного голосу Консула біля її вуха.

– Скажімо, якби ти була британським аташе при російському білогвардійському посольстві у Загребі 1922 року (мені завжди здавалося, що така жінка, як ти, відмінно впоралася би із цим завданням, хоча тільки Богу відомо, чому воно проіснувало так довго), ти б випрацювала певну… не скажу, що техніку, але певну манеру, личину… у будь-якому разі – вміння миттєво натягнути на обличчя воістину шляхетний вираз нещирої відстороненості.

Івонн промовчала.

– Хоча, бачу, тобі видається, що наша із Жаком показна байдужість навіть більш непорядна, ніж те, що він не поїхав одразу слідом за тобою, чи те, що ми з ним залишилися друзями.

Івонн мовчала далі.

– Але якби ти, Івонн, колись опинилася на капітанському містку британського корабля, що полює за німецькими субмаринами (а мені завжди здавалося, що така жінка, як ти, відмінно туди би вписалася), і цілими днями дивилася крізь підзорну трубу на шлях до Тоттенгем-Корт-Роуд – образно кажучи, звісно, – день за днем, рахуючи хвилі, то, мабуть, навчилася би…

– Будь ласка, дивися під ноги!

– Хоча, безперечно, якби ти була консулом Куколдзхейвена[55], того містечка, проклятого загубленим коханням Максиміліана та Шарлотти, тоді… справді, тоді…

«Бокс! “Арена Томалін”. Ель Балон проти Ель Редондільйо».

– Але, здається, я не закінчив про дитячий трупик. Що насправді шокує, так це те, що він підпадає під дуже ретельну митну перевірку на контрольному пункті з боку США. І сплатити за нього доведеться, як за двох дорослих пасажирів… Схоже, ти не дуже налаштована мене слухати, тому я маю тобі дещо сказати.

Івонн не відреагувала.

– Повторюю: я маю тобі дещо сказати, дещо дуже важливе.

– Слухаю. Що саме?

– Це стосується Г’ю.

– О, в тебе є новини від нього, – зрештою озвалась вона. – Як він?

– Він у мене.

«Бокс! “Арена Томалін”, навпроти саду Хікотанкатль. Неділя, 8 листопада 1938 року. Чотири видовищні поєдинки. Ель Балон проти Ель Редондільйо». «“Руки Орлака”. У головній ролі Петер Лорре».

– Що?! – Івонн спинилася, наче наштовхнувшись на стіну.

– Схоже, він був на якомусь ранчо в Америці,– продовжував Консул серйозно, чомусь рухаючись повільніше. – Бог його зна, навіщо. Не може бути, щоби він там учився їздити верхи, та все ж заявився десь тиждень тому в якомусь дикому вбранні, нагадуючи Вільяма Гарта у «Вершниках полинних прерій». Схоже, його телепортували – чи депортували – з Америки у фургоні для худоби. Не робитиму вигляд, що знаю, як журналісти поводяться в таких питаннях. А може, він зробив це через парі… Хай там як, він подолав разом із худобою відстань до Чіуауа, а тоді якийсь торговець зброєю на ім’я… Вебер, здається? Забув… Менше з тим, ми з ним не знайомі… Так от, він переправив Г’ю літаком аж сюди. – Консул з усмішкою вибив попіл з люльки об підбор. – Схоже, останнім часом усі, кому не ліньки, злітаються, щоби мене побачити.

– Але… але Г’ю… Не розумію…

– Він залишився без одягу в дорозі, але не через недбалість, якщо у це можна повірити; на кордоні його намагалися змусити заплатити за речі більше, ніж вони коштували, тож, звісно, він лишив їх там. Паспорт він, однак, не втратив, що трохи дивно, враховуючи те, що він досі – не маю найменшого уявлення, як саме, – пов’язаний з лондонською газетою «Ґлоуб». Ти, звичайно, знаєш, що Г’ю нещодавно прославився. Уже вдруге, якщо ти не чула про перший раз.

– Він знав про наше розлучення? – спромоглася спитати Івонн.

Консул похитав головою, дивлячись у землю. Вони повільно рушили далі.

– Ти сказав йому?

Консул мовчав, усе сповільнюючи і сповільнюючи крок.

– Що я наговорив, – нарешті вимовив він.

– Нічого, Джеффе.

– Що ж, звісно, тепер він знає, що ми живемо окремо. – Своїм ціпком Консул збив голівку притрушеного пилом самосійного маку, що виріс біля канави. – Але він очікував побачити тут нас обох. Гадаю, він підозрював, що ми лише збираємося на таке, але я не повідомив йому, що ми вже розлучилися. Принаймні мені здається, що не повідомив. Я хотів цього уникнути. Наскільки я пам’ятаю, щиро кажучи, я так і не змусив себе розповісти про це перед тим, як він поїхав.

– Отже, він більше не живе в тебе.

Консул вибухнув сміхом, що перейшов у кашель.

– О, ще й як живе! Маєш бути спокійна… Я насправді мало не дав дуба через його спроби мене врятувати. Інакше кажучи, він постійно намагався мене «виправити і довести справу до кінця». Бачиш? Упізнаєш його мужню руку? І йому це майже вдалося зробити за допомогою якогось диявольського препарату стрихніну хіба не власного виробництва. Це такий собі блювотний засіб. Але… – На якусь мить здалося, що ноги в Консула раптом почали заплітатися. – Якщо конкретніше, у нього була вагоміша причина затриматися тут, ніж бажання погратись у Теодора Воттса, який зцілив свого Алджернона Свінберна[56].– Консул зніс іще один мак. – Мовчазного Свінберна… До нього на ранчо дійшли якісь новини, і він примчав сюди за ними, наче бик, якому показали червону ганчірку. Саме тому – хіба я не розповідав тобі про це? – він і поїхав до Мехіко.

– Що ж, ми зможемо якийсь час побути віч-на-віч, хіба ні? – мовила за хвилину Івонн слабким, ледве чутним голосом.

– Quién sabe?

– Але ж ти кажеш, що він тепер у місті,– поквапливо додала вона, щоби приховати свої почуття.

– О, він швидко покінчить зі своїми справами і може вже бути вдома. У будь-якому разі сьогодні, я гадаю, він повернеться. Каже, що «хоче діяти». Бідолашний братик зайняв дуже вигідну позицію. – Щиро це було сказано чи ні, проте наступні слова прозвучали достатньо співчутливо: – Й одному лиш Богу відомо, до чого його доведуть ці романтичні пориви.

– І як він тепер ставиться до тебе? – раптово сміливо спитала Івонн.

– Ну, навряд чи щось зміниться, не так багато часу минуло… Але я хотів сказати, – провадив Консул дещо хрипким голосом, – що наші з Ларюелем веселі часи скінчилися з появою Г’ю.

Він поколупався ціпком у пилюці зо хвилину, вимальовуючи якісь візерунки і рухаючись, мов сліпий.

– Власне, веселими ці часи були переважно для мене, оскільки у Жака слабкий шлунок і йому стає погано після третьої чарки; після четвертої він починає зображати із себе доброго самаритянина, а після п’ятої – Теодора Воттса, як і Г’ю. Тому я був радий, так би мовити, змінити підхід. Щонайменше настільки, що буду тобі вдячний, якщо ти нічого не казатимеш Г’ю… заради нього ж.

– Ох…

Консул прочистив горло.

– Не те щоби я багато пив за його відсутності, звісно, але я й не абсолютно тверезий зараз, як бачиш.

– Так, дійсно, – усміхнулась Івонн своїм пропасним думкам, що намагалися віднести її за сотні миль звідси.

Водночас вона й далі крокувала поруч із ним. І силою волі, мов альпініст без страховки, який дивиться на сосни, що ростуть на краю прірви, і заспокоює себе: «Не варто перейматися тим, як далеко мені падати, – було би значно гірше опинитися на верхівці однієї з тих сосон!», вона змусила себе відключитись від дійсності й відкинути спомини – точніше, згадувати лише останній тужливий погляд на цю вулицю на початку тієї доленосної мандрівки до Мехіко (і наскільки більш плачевним видавалося їй тоді їхнє становище!), погляд із салону нині втраченого «плімута», у якому вони завертали за ріг із гуркотом і підстрибуванням на вибоїнах, несподівано зупинялися, повзли далі, знову підстрибували зі скреготом ресор і намагалися триматися ближче до стін будинків – байдуже, із якого боку вулиці. Тепер ці стіни здавалися вищими, ніж раніше, і були вкриті масивними квітучими завісами бугенвілії. Над ними виднілися верхівки дерев із важким нерухомим гіллям і сторожова вежа – віковічний вартовий штату Паріан, але будинки вже неможливо було вгледіти ні знизу, ні зверху; Івонн колись ледве змогла відшукати їх, піднявшись нагору, – заховані у своїх патіо, із відокремленими вежами, що ширяють над ними, мов обителі самотніх душ. Не набагато легше було вирізнити будинки за чавунним плетивом високих воріт, що віддалено нагадувало Новий Орлеан, – ці брами зберегли на собі таємні послання багатьох закоханих, і за ними так часто тужили люди, для яких батьківщиною залишалася все ж не Мексика, а Іспанія. Канава праворуч ненадовго зникла, пішла під землю, а черговий приземкуватий вугільний навіс поглянув на Івонн своїми темними і зловісними ямами-бункерами. Саме тут Марія зазвичай брала вугілля для опалення. Далі на сонці знову зблиснула вода, а з протилежного боку, крізь пролам у стіні, вигулькнув Попокатепетль. Сама цього не помітивши, Івонн здолала перехрестя і наблизилася до входу в їхній будинок.

Вулиця на той час залишалася геть безлюдною – тільки вода в канавах обабіч дороги бігла з тихим дзюрчанням, наче наввипередки; якось це видовище навіяло їй спогад про те, як вона, ще до зустрічі з Луї, уявляючи, що Консул повернувся в Англію, прагнула зберегти у своєму серці Куаунауак таким, як він був, – свого роду твердинею, де нескінченно блукає привид Консула, супроводжуваний лише її власною співчутливою і незваною тінню, що втішає його серед грізних ознак невідворотної катастрофи.

Але наостанок Куаунауак, навіть порожній, видався їй якимось іншим – чистим, вільним від минулого, де лишився тільки самотній Джеффрі, який тепер уже із плоті й крові, не безнадійний і такий, що потребує її допомоги. І от – Джеффрі насправді був тут, але не тільки не самотній і не охочий до її допомоги, а ще й підживлюваний почуттям її провини, якого, на диво, вистачило йому надовго.

Івонн міцніше стиснула сумку, раптом відчувши запаморочення і майже не помічаючи об’єктів, на які Консул, трохи прочунявши, мовчки вказував ціпком: сільську дорогу праворуч від них; маленьку церкву, із якої зробили школу, із надгробками за огорожею, спортивним майданчиком і темним жерлом входу до закинутої залізнорудної шахти під садом, чиї високі стіни в одному місці були зруйновані.

«До школи ходять діти… Попокатепетль… Це був твій світлий день[57]», – замугикав Консул, й Івонн відчула, як її серце тане. Здавалося, наче між ними запанувало спільне відчуття гірського спокою; воно не було справжнім, але на якусь мить повернуло спогади минулих днів, коли вони поверталися додому з ринку. Але знову виринули з-під землі стіни, і ось під’їзна алея перед їхнім будинком, що виводила на вулицю, непідметена і вже зрання стоптана босими ногами; ось ворота, зірвані з петель, лежать перед входом, як, правду кажучи, і завжди лежали, напівприховані під квітучою купою бугенвілії.

– Ну ось, Івонн. Ходи, люба. Ми майже вдома!

– Так.

– Дивно… – мовив Консул.

Слідом за ними забіг шолудивий вуличний пес.