Читать книгу Під вулканом - Малькольм Лаури - Страница 5

Трагедія, що супроводжувала їх, поки вони обходили дім доріжкою у формі півмісяця, давалася взнаки як у зяянні вибоїн під ногами, так і у високорослих тропічних рослинах, сіро-синіх та похмурих, якщо дивитися через темні окуляри. Рослини потерпали від виснажливої спраги і, здавалося, уже хапалися одна за одну, щоби не впасти, але ще намагалися, мов плотолюбці перед смертю, востаннє заявити про своє бажання чи уявну плодючість. І все, про що розсіяно міркував Консул, якась інша особа, що крокувала біля нього, аналізувала і тлумачила, страждала за нього і промовляла подумки: «Поглянь, наскільки незнайомими можуть здаватися знайомі речі і як це сумно. Торкнися цього дерева, що було колись твоїм другом: яка шкода, що воно видається тобі таким чужим після того, як ти бачив його занехаяним. Поглянь на ту нішу в стіні будинку, де досі страждає нерухома статуя Христа. Він допоміг би тобі, якби ти попросив, – а ти не можеш його просити, бо не здатен молитися. Зглянься на муку троянд. А ось на галявинці кавові боби, що Консепта розклала сушитися на сонці,– раніше це завжди робила Марія. Чи ти ще пам’ятаєш їхній солодкавий аромат? Глянь на ці банани, на їхні знайомі химерні суцвіття, що колись символізували життя, а нині – лише лиховісну ганебну смерть. Ти розучився любити всі ці речі. Твоя любов належить тепер лише барам: слабке жевріння любові до життя перетворилося на отруту, стало твоєю щоденною поживою…»

– То Педро теж більше нема? – Івонн надто міцно стискала його руку, але говорила майже природним – він це відчував – голосом.

– Так, дякувати Богу!

– А що з котами?

– Perro![58] – приязно звернувся до приблуди Консул, знімаючи окуляри, але пес ощирився і позадкував до воріт. – Сад, боюся, перетворився на джунглі: він без садівника вже багато місяців. Г’ю трохи прополов бур’яни і вичистив басейн. О, чуєш? Гадаю, сьогодні він має наповнитися.

Алея перед будинком трохи розширилась, а потім перетворилася на вузеньку стежку, що навскіс перетинала лужок на схилі, оточений трояндовими квітниками, і вела до «передніх» дверей, що насправді були позаду приземкуватого білого будинку, покритого теракотовою черепицею, яка скидалася на розрізані вдовж половинки дренажних труб. Крізь дерева це бунгало з димарем з лівого боку, над яким ниткою тягнувся чорний дим, нагадувало тієї миті невелике гарненьке суденце, що кинуло якір у цьому саду.

– Мене займали нескінченні клопоти і суд через запізнення виплат за утримання. І мурахи-листорізи, одразу декілька видів. Одного вечора вони навіть вдерлися в будинок, коли мене там не було. Ще й ця повінь… До нас завітали стічні води зі всього Куаунауака, лишивши по собі сморід, наче ціле світове яйце протухло. Та це все нічого, сподіваюся, ти зможеш…

Івонн прибрала руку, щоби відсунути щупальця кампсису, що стелилися вздовж доріжки.

– Ох, Джеффрі! А де ж мої камелії?

– Бог їх знає.

Лужок розділяло русло пересохлого струмка, що протікав паралельно будинку; містком через нього слугувала дошка сумнівної міцності. Між трояндами якийсь павук зіткав примхливу павутину. Темна зграя тиранових мухоловок із рипучим криком швидко пронеслася над будинком.

Стара жінка, схожа, як завжди здавалося Консулу, на розумного темношкірого гнома (напевно, дружина якогось скрюченого колишнього охоронця закинутої шахти), зі своєю незмінною ганчіркою через плече, вийшла через «передні» двері, шаркаючи ногами (природа цього звуку залишалась невідомою, підконтрольною якимсь окремим механізмам).

– Це Консепта, – відрекомендував стару Консул. – Консепто, це сеньйора Фермін.

Обличчя карлиці осяялося дитячою усмішкою й одразу набуло невинного дівочого вигляду. Консепта витерла руки об фартух і потисла Івоннину руку, тоді як Консул замислився, вивчаючи із тверезим інтересом (хоча саме тепер почувався більш захмелілим, ніж у будь-який інший момент після безпам’ятства минулої ночі) багаж Івонн на ґанку побіля себе – три валізи і коробку для капелюхів, обклеєні готельними ярликами так, що вони, здавалося, готові вибухнути розмаїттям. Мовляв, ось твоя історія: готель «Гіло» в Гонолулу, вілла «Кармона» в Гранаді, готель «Теба» в Альхесірасі, готель «Пенінсула» в Гібралтарі, готель «Назарет» в Галілеї, готель «Манчестер» в Парижі, лондонський «Космо», пароплав «Іль-де-Франс», готель «Реґіс», канадський готель «Мехіко» – а зараз туди додалися найновіші наліпки: готель «Асторія» в Нью-Йорку, таунхаус «Лос-Анджелес», пароплав «Пенсильванія», готель «Мірадор» в Акапулько та «Мексиканська авіакомпанія».

– El otro señor?[59] – звернувся Консул до Консепти, яка з видимим задоволенням похитала головою. – Ще не повертався? Гаразд. Івонн, насмілюся припустити, що ти не проти зайняти свою стару кімнату. У будь-якому разі Г’ю зупинився в кутовій зі своєю косаркою.

– Косаркою?

– Механічною косаркою.

– Por qué no, agua caliente.[60]– Мелодійний і водночас трохи кумедний голос Консепти віддалився разом із нею, шарканням і двома валізами.

– Отже, у тебе буде гаряча вода! Оце так диво!

З іншого боку будинку несподівано відкривалася широка далечінь, простора й вітряна, наче море. Горбкуваті доли за ущелиною хвилями докочувалися до підніжжя вулканів, над якими вивищувався виразний пік старого Попо, а лівіше розкинулися, мов засніжене університетське містечко, зазубрені верхівки Істаксіуатль. Якусь хвилину вони мовчки стояли на веранді, не тримаючись за руки, але торкаючись одне одного, ніби не впевнені, чи не сниться їм це – кожному у своєму окремому ліжку; а їхні руки – розрізнені спогади, які вони побоюються з’єднувати, проте відчувають легкий дотик серед буремної стихії ночі. Просто під ними маленький басейн і далі живився водою через дірявий шланг, з’єднаний із гідрантом, хоча й був уже майже повний; колись вони самі пофарбували його дно та стіни в синій колір; відтоді фарба майже не вицвіла й віддзеркалювала небо, мавпувала його так, що вода здавалася насичено бірюзовою. Г’ю підстриг траву біля країв басейну, але далі сад перетворювався на невиразну мішанину колючих чагарників, від яких Консул відвів очі, раптом відчувши, що приємне захмеління кудись випаровується…

Він розсіяно оглянув веранду, що охоплювала ліве крило будинку, до якого Івонн ще не заходила, і одразу, ніби почувши його благання, із дальнього кінця до них попрямувала Консепта. Зосередившись на таці, яку вона несла, служниця не дивилася ні ліворуч, ні праворуч, ані на сумні рослини над парапетом, укриті пилом та здичавілі, ні на забруднений гамак, ні на мелодраматично зламане крісло-гойдалку, ні на випотрошену тахту, ні на розшарпане опудало Дон Кіхота, напхане соломою і криво підвішене на стіні, вона повільно шаркала просто до них повз пилюку й сухе листя, яке ще не встигла змести з червонястих плиток під ногами.

– Бач, Консепта знає мої звички. – Консул оглянув тацю, на якій стояли дві склянки, почата пляшка віскі «Джонні Вокер», сифон із содовою, глечик із підталим льодом і ще одна напівпорожня пляшка лиховісного вигляду з темно-червоною рідиною, схожою на поганий кларет чи мікстуру від кашлю. – От тільки цей стрихнін[61]… Будеш віскі із содовою? Ну, лід точно для тебе. Навіть цього гіркого пійла не будеш?

Консул переставив тацю з парапету на плетений столик, який Консепта щойно принесла.

– Боже милий, це не для мене, дякую.

– Тоді просто віскі. Вперед. Що тобі втрачати?

– Дай мені спершу хоча би поснідати!

«Раніше вона б одразу погодилась, – блискавично прошепотів Консулу на вухо якийсь голос. – Зараз тобі, старий, звісно, страшенно хочеться знову напитися: причина, як ми бачимо, в омріяному поверненні Івонн, але відсторонися від цієї муки, хлопче, вона нічого не варта, – белькотів голос далі,– її поява створила найважливіше становище у твоєму житті, окрім, звісно, ще більш важливого, породженого попереднім, отже, ти змушений випити у п’ятсот разів більше, щоб із цим упоратись». Голос, що звучав украдливо та до нахабного знайомо, належав – він упізнав його – ретельно замаскованому і, напевно, рогатому експерту з казуїстики, а той суворо вів далі: «Але хіба ти такий чоловік, аби піддаватися слабкості й пити у цей відповідальний момент, Джеффрі Фермін? Ні, не такий – ти боротимешся зі спокусою, як уже не раз боровся… Не боровся? Ну, то я нагадаю тобі: хіба ти не відмовлявся пити всю минулу ніч і, трохи поспавши, не протверезів? Ні? Так. Ні? Так! Ми обидва знаємо, що ти випив рівно стільки, щоби позбутися тремору, – це самоконтроль найвищого рівня, який вона не оцінить, не в змозі оцінити!»

– Не схоже, що ти теж віриш у цілющість стрихніну, – проказав Консул із прихованим торжеством (його все ж таки дуже заспокоювала сама присутність пляшки з віскі), наливаючи собі пів склянки зілля з підозрілої пляшки. Принаймні він устояв перед спокусою цілих дві з половиною хвилини; йому буде дароване спасіння.

«І я не вірю! Ти змусиш мене плакати, Джеффрі Фермін, клятий бовдуре! Я розіб’ю тобі пику, ідіоте!» Цей голос у голові теж був знайомим; Консул підніс свій келих на знак того, що впізнав знайомця, і замислено спорожнив його наполовину. Засіб, до якого він, іронізуючи, поклав лід, смакував солодко, майже як касіс[62], і слабко стимулював на якомусь прихованому рівні, тому Консул, досі стоячи, відчув, як біль, жалюгідний і мізерний, слабко ворухнувся в його душі..

«Хіба ти не бачиш, cabrón[63],—вона вважає, ніби перше, про що ти подумав, коли вона отак урочисто повернулася додому, це чергова доза випивки, навіть якщо йдеться про лікувальний настій: нав’язлива потреба в ньому не робить його нешкідливим, тому в таких несприятливих обставинах навіть не хапайся за віскі, краще пізніше, і за текілу теж, що захована там, під стіною; гаразд, гаразд, усі ми знаємо, де вона, але це буде початком кінця; ні, тільки не мескаль, це точно кінець, хоча й до біса добрий кінець, краще віскі – старий, добрий, здоровий, виготовлений предками твоєї дружини вогонь для горлянки, що “народився у 1820 році і досі залишається міцним”[64], а після цього ти, напевно, вип’єш пива, корисного й повного вітамінів, адже прийде твій брат – от і слушна нагода, у цьому ж уся суть святкування; отже, ти вип’єш віскі, а потім пива – можеш, звісно, потроху зменшувати об’єми, якщо треба, але всі знають, що робити це надто швидко дуже небезпечно; і все ж ти продовжиш розпочату Г’ю ретельну роботу зі свого “виправлення”, аякже!»

Це знов озвався перший знайомець, і Консул, зітхнувши, поставив склянку на тацю навмисне твердою рукою.

– Що ти сказала? – запитав він в Івонн.

– Я сказала вже тричі.– Івонн розсміялася. – Заради Бога, випий нормально. Не треба ковтати ту гидоту, щоби мене вразити. Я просто посиджу поруч за компанію.

– Що-що?!

Вона сиділа на парапеті й дивилася на долину з виразом піднесеної зацікавленості. У саду стояла мертва тиша. Та, схоже, вітер змінився: Іста зникла з виду, а Попокатепетль майже повністю затягнули горизонтальні скупчення чорних хмар, подібні до диму потягів, що паралельно мчать гірськими схилами.

– Можеш сказати це ще раз? – Консул узяв її за руку. Вони пристрасно обійнялися, а може, це їм лише примарилося. Раптом здалося, що звідкись із небес, мов зачарований, стрімко впав до землі лебідь. Біля бару «Ель Пуерто дель Соль» на кальє Індепенденсія приречені люди вже юрмилися на осонні в очікуванні, поки зі скреготом піднімуться залізні штори і пролунає трубний глас.

– Ні, я скористаюся перевіреним засобом, дякую. – Сідаючи, Консул мало не перекинувся у зламаному зеленому кріслі-гойдалці, а виправившись, поглянув на Івонн тверезими очима.

Це була мить, якої він прагнув, засинаючи в ліжку чи в кутку бару, на краю темних заростей, на вузькій вуличці, на ринку або у в’язниці – мить, коли… Але вона зникла, померла, щойно народившись, а за нею насувалося страховище ночі в подобі Великої Ведмедиці. Що він накоїв? Десь заснув, це точно. «Тік-так, допоможіть», – вицокувала вода, мов годинник, крапаючи в басейн. Він заснув, але що ще з ним відбувалося? Запустивши руку в кишеню штанів, він намацав там підказку з гострими краями. Візитівка, яку він видобув звідти, повідомляла: «Артуро Діас Віхіль, хірург-акушер, спеціалізація: дитячі захворювання (психічні розлади), години консультацій: від 12 до 14 і від 16 до 19. Адреса: Авеніда де ла Революсьйон, 8».

– Ти справді повернулася? Чи просто хотіла мене побачити? – м’яко запитав Консул Івонн, відклавши візитівку.

– Я тут, хіба ні? – відповіла Івонн весело й трохи виклично.

– Дивно, – прокоментував Консул, намагаючись дотягнутися до пляшки, яку схвалила Івонн, проти власної волі й голосу, який знову гарячково запротестував: «Джеффрі Фермін, ти клятий бовдур! Я розіб’ю твою пику, якщо ти вип’єш, я кричатиму, ідіоте!» – Це дуже сміливе рішення із твого боку. Що, як… Ти ж бачиш, я в жахливому стані.

«Але ти дивовижно прекрасна! Ти навіть не уявляєш наскільки!» (Консул безглуздо зігнув руку, напружив біцепс і пограв ним: «Досі сильний, як жеребець!»)

«Як я тобі?» – здається, спитала Івонн і трохи повернула обличчя у профіль. Консул спостерігав за нею.

«Хіба я не сказав? Прекрасна… Засмагла». Хіба він не вимовив цього вголос? «Рум’яна, мов ягідка. Ти багато плаваєш. Схоже, часто буваєш на сонці. Тут, звісно, теж дуже сонячно. Як завжди… Аж надто. Навіть попри дощі. Не люблю дощ, ти же знаєш».

«О, ні, ще й як любиш, – очевидно, відповіла вона. – Ми могли би разом прогулятися під сонечком».

«Що ж…»

Консул сидів у поламаному зеленому кріслі обличчям до Івонн. Напевно, думав він, це лише понівечена душа повільно вивільняється під впливом алкалоїдів, щоби відлетіти всупереч Лукрецію; тіло ж у цей час укотре відновлюється, якщо тільки не взяло собі за звичку незворотно старіти. І, схоже, душа живиться його стражданнями, а від страждань, які він приніс своїй дружині, її душа не просто живилась, а й розквітала. О, і не тільки від спричинених ним страждань. Як щодо тих, за які несе відповідальність перелюбний привид на ім’я Кліфф, якого Консул завжди уявляв лише у вигляді піджака-візитівки, накинутого поверху розстібнутої смугастої піжами? А дитина, яку, як не дивно, також звали Джеффрі, подарована їй тим привидом за два роки до першої поїздки в Ріно, і якій зараз виповнилося би шість років, якби вона не померла від менінгіту стільки ж років тому, у тридцять другому, у віці стількох же місяців і за три роки до вже їхньої з Івонн зустрічі та одруження в іспанській Гранаді? Там Івонн, засмагла й вічно молода, здавалася насправді непідвладною віку. Вона розповіла йому, що, коли їй було п’ятнадцять (здається, саме тоді вона знімалася в тих вестернах, що, за словами Ларюеля, який їх не дивився, вплинули на Ейзенштейна та ще когось), люди казали про неї: «Зараз вона не дуже гарна, але колись буде красунею»; так само було і у двадцять, і у двадцять сім, коли вона вийшла за Джеффрі,– звісно, в межах загальноприйнятних понять, якими вимірюються такі речі; зараз вона, тридцятирічна, досі справляла враження жінки, яка тільки-но збирається розквітнути: той самий трохи кирпатий ніс, маленькі вуха, теплі карі очі, зараз затуманені й ображені, широкий рот із повними чуттєвими губами, теж теплими і щедрими, м’яко окреслене підборіддя. І обличчя, таке саме свіже та ясне, яке інколи вмить могло стати сірим, наче притрушеним попелом, як казав Г’ю. І все ж вона змінилася. Справді змінилася! Стала недоступною для нього, як для звільненого капітана, що сидить біля стійки портового бару, дивлячись у вікно, стає недоступним його колишній корабель. Вона більше не належить йому: хтось, без сумніву, допоміг їй обрати цей елегантний блакитно-сірий дорожній костюм, і це був не він.

Раптом Івонн нетерплячим рухом стягнула з голови капелюха, струснувши вигорілим на сонці каштановим волоссям, зістрибнула з парапету і всілася на тахту, схрестивши свої вишукано красиві довгі ноги. Пружини тахти видали серію гітарних акордів. Консул відшукав свої окуляри і мало не грайливо начепив їх на ніс. Аж раптом його з приглушеним болем пронизала думка, що Івонн і досі збирає всю свою мужність, щоб наважитися ввійти до будинку. Тоді він мовив глибоким і лукавим, по-справжньому консульським голосом:

– Г’ю має незабаром з’явитися, якщо повертається першим автобусом.

– О котрій прибуває перший автобус?

– О пів на одинадцяту, інколи об одинадцятій.

Яке це мало значення? Із міста долинав дзвін. Окрім, звісно, випадків, коли це здається абсолютно неможливим, люди чекають приїзду когось з острахом, якщо тільки цей хтось не привозить із собою пляшечку. А що, якби вдома не було випивки – тільки той отруйний настій? Чи зміг би він це пережити? Просто зараз, у розпалі спеки, він би плентався за пляшкою запилюженими вулицями або послав би Консепту. Тоді осів би в якомусь крихітному барі на розі й, забувши про свою місію, пиячив би весь ранок на честь приїзду Івонн, поки вона спить. Можливо, йому би спало на думку прикинутися ісландцем або туристом з Аргентини. Але значно більше, ніж повернення Г’ю, його жахало питання, що переслідувало його, як знаменитий дзвін у вірші Ґете переслідував хлопчиська, який ухилявся від відвідування церкви. Івонн часто крутила обручку на пальці. Навіщо вона носить її? Тому що й досі кохає, чи має з того носіння якусь вигоду, чи все це разом? Чи, бідолашна, не скидає її лише заради нього, заради їхнього спільного блага? Вода в басейні ледь чутно булькала. Чи могла б його душа омитися в ньому, очиститися, остаточно втамувати спрагу?

– Зараз тільки пів на дев’яту. – Консул знову зняв окуляри.

– Твої очі, милий… Вони такі запалені! Бідний ти мій… – вихопилося в Івонн.

Церковний дзвін здався ближчим; бренькаючи, він перестрибнув через паркан, скотився сходами, і хлопчик спіткнувся.

– Трохи прихворів… Дрібниця.

«Die Glocke, Glocke tönt nicht mehr…»[65] Консул викреслював на плитці якийсь візерунок черевиками на розпухлих ногах без шкарпеток (не через те, що, як припускав директор кінотеатру сеньйор Бустаменте, він допився до такого стану, що не міг дозволити собі навіть купити шкарпетки, а тому, що вся чутлива поверхня його тіла була настільки запалена від алкоголю, що він просто не міг їх натягнути). Ноги б не боліли, якби не ця отрута, той стрихнін, хай йому грець, що повертає його у стан такої мерзенної крижаної тверезості.

Івонн знову сіла на парапет, притулившись до колони. Вона кусала губи, розглядаючи сад.

– Джеффрі, тут усе геть занедбане.

– Принаймні, це не сад Маріанни[66], оточений ровом. – Консул почав заводити свій наручний годинник. – Але подумай сама: припустимо, що ти дезертирувала, залишивши ворогу місто в облозі, і незабаром повертаєшся назад (щось мені не подобається у цій аналогії, але спробуй уявити). Чи розраховуєш ти побачити той самий зелений рай, де тебе всюди зустрічають із розпростертими обіймами?

– Але ж я не залишала…

– Навіть якщо, скажімо, місто повернулося до звичних справ, хоч і у пригніченому стані, і навіть трамваї ходять більш-менш за розкладом?.. – Консул міцно затягнув ремінець годинника на руці.– Що ти на це скажеш?

– Поглянь на того червоного птаха на гілці, Джеффрі! Я ніколи не бачила такого великого кардинала.

Консул непомітно заволодів пляшкою віскі, відкоркував, понюхав і похмуро повернув на тацю, стиснувши губи.

– Нічого дивного, бо це не кардинал, – сказав він.

– Звісно, кардинал. Поглянь на його червоні груди. Він наче вогник!

Консул зрозумів, що Івонн боїться наближення наступної сцени так само, як і він, і відчуває потребу говорити про будь-що аж до настання того недоречного моменту, коли жахливий дзвін торкнеться приреченого хлопчини своїм величезним язиком і дихне пекельним смородом.

– Он там, на гібіскусі!

Консул замружив одне око.

– Гадаю, це міднохвостий трогон, і в нього не червоні груди. Цей тип – одинак, який, мабуть, живе десь там у Вовчому каньйоні, подалі від інших типів з їхніми поглядами, щоби мати можливість спокійно радіти тому, що він не кардинал.

– Я впевнена, що це кардинал, він живе тут, у цьому саду!

– Як тобі завгодно. Здається, наукова назва цього сумнівного птаха – Trogon ambiguus[67]! Неоднозначність залишає простір для ствердження, і це міднохвостий трогон, а не кардинал. Консул потягнувся до таці за своєю порожньою склянкою, але забув на півдорозі, що збирався туди налити, і, не розібравшись, що випити першим, опустив руку та нахилився вперед, перевівши розмову на вулкани:

– Старий Попо скоро знову має себе показати.

– Здається, зараз він скрізь заріс шпинатом. – Голос Івонн затремтів.

Це був їхній старий жарт. Консул запалив сірник, але невдовзі виявив, що забув устромити між губ сигарету; після деяких зусиль сірник догорів, він тицьнув його в кишеню. Якийсь час вони мовчки сиділи одне проти одного, мов дві мовчазні гарматні башти.

Вода досі текла до басейну – Боже, яким нестерпно повільним був цей звук, що заповнював тишу між ними. Але було ще щось: Консулу здавалось, що він досі чує музику з балу, що давно мав закінчитися, тож в їхнє мовчання наче падали глухі удари барабанів.

«Паріан» мовою хінді означає «барабанщик». Але музики точно не було, тим більше дивувало те, що дерева колихалися під неї, і до цієї ілюзії долучалися не лише сади, а й рівнини поза ними, і весь пейзаж перед його очима – жахливо, нестерпно нереальний. «Це, мабуть, подібне до того, – думав він, – що відчуває божевільний, безпечно сидячи в лікарняній палаті, тієї миті, коли безумство перестає бути притулком й кидає розколоте небо йому на голову, а розум, і без того змарнілий, лише схиляється перед ним. Чи знаходить цей хворий у такі моменти, коли думки, мов гарматні ядра, бомбардують мозок, утіху у винятковій красі лікарняного саду чи сусідніх гір навколо зловісного кратера?» Навряд чи, відчував Консул. Він бачив цю красу мертвою, як його шлюб, убитою так само злочинно. Сліпуче сяйво сонця над усім світом, що лежав перед ним, окреслений його променями Попокатепетль, верхівка якого, наче велетенський кит, знову виринула з пелени хмар – ніщо не просвітлювало його душу. Сонце не могло поділити тягар свідомості та безпричинної скорботи, що йому доводилося нести. Воно його не знало. Ліворуч, за банановими заростями, садівник у резиденції аргентинського посланника косив високу траву, розчищаючи майданчик під корт для бадмінтону. Щось у цьому цілком невинному занятті містило жахливу загрозу для нього. Широке й мирно обвисле бананове листя нагадувало хижо розправлені крила пеліканів, що обтрушуються перед тим, як згорнутися. Жваві червоні пташки, які пурхали садом, мов рухомі пуп’янки троянд, видавалися нервовими та злодійкуватими. Ці створіння начебто були приєднані до його нервів чутливими дротиками. А коли задзвонив телефон, його серце мало не зупинилося.

Телефон насправді дзвонив гучно й лунко, тож Консул рушив із веранди до вітальні, де, наляканий розлюченим пристроєм, почав говорити не в той кінець слухавки; пітніючи й не розбираючи власних слів, він лопотів швидко (телефонували з-за кордону), проте відповідав на всі питання, поставлені ледь чутним голосом Тома, але так, ніби побоювався, що будь-якої миті в його рот або вушні раковини рине кипляча олія:

– Добре, добре… О, Томе, скажи, звідки ті чутки про срібло, що з’явилися вчора в газетах і були спростовані Вашингтоном? Мене цікавить їхнє походження… Де вони беруть початок?.. Так… Гаразд. Так, читав… Почуваюся жахливо… Ясна річ – це вони… Погано. Але зрештою це їхня власність. Чи ні?.. Так, напевно… Та ні, усе добре, усе добре. Бувай!

«До бісової матері… Чому він телефонує так рано? Котра година в Америці?.. Господи праведний…»

Він почепив слухавку догори дригом і повернувся на веранду. Івонн там не було; за мить він почув, що вона у ванній.

…Злодійкувато озираючись, Консул піднімався по кальє Нікарагуа. Почувався при цьому він так, буцімто видирався безкінечними сходами між будинками чи навіть на старого Попо. Ніколи ще шлях до вершини цього пагорба не здавався йому таким довгим. Ця нерівна дорога з обламаним камінням простягалася вдалечінь, мов життя, сповнене муки. Він міркував: «Дев’ятсот песо – це сто пляшок віскі або дев’ятсот текіли. Звідси випливає, що варто пити не текілу чи віскі, а мескаль». На вулиці було жарко, як у печі, і Консул нестримно пітнів. Геть, геть звідси! Він не збирався заходити дуже далеко й лізти на вершину. Не доходячи будинку Жака, ліворуч відгалужувалася зелена стежка – із першого погляду звичайна сільська дорога, що невдовзі перетворювалася на серпантин, а на курному перехресті за п’ять хвилин ходьби розташовувалася маленька прохолодна пивничка, біля входу до якої часто стояли прив’язані коні, а біля барної стійки постійно спав пухнастий білий кіт, про якого вусач-бармен казав: «Він всю ніч працює, містур, і вес ден спит». Цей заклад точно відчинений.

Туди він і прямував (стежка, на повороті якої чатував якийсь пес, тепер виднілася цілком), маючи на меті мирно хильнути необхідну дозу якогось алкоголю і повернутися ще до того, як Івонн вийде з ванної. Хоча, не виключено, що його перестріне хтось із…

Та раптом кальє Нікарагуа рвучко піднялася йому назустріч. Консул залишився лежати обличчям униз на безлюдній вулиці.

…Г’ю, це ти простягаєш старому дурневі руку? Дякую тобі щиро. Схоже, тепер дійсно настала твоя черга простягати руку допомоги. Не подумай, я завжди був готовий чимось тобі зарадити! Із задоволенням! Я був радий тобі навіть тоді, у Парижі, коли ти прибув з Адена без посвідчення особи, без паспорта і влетів у халепу. Досі пам’ятаю номер цього паспорта – 21312. Твій приїзд надав мені, либонь, ще більшу втіху, бо став приводом відволіктися від власних заплутаних справ і довести (хоча деякі з моїх колег уже тоді починали сумніватись у цьому), що я поки не настільки відійшов від життя, щоби не бути в змозі залагодити таку справу.

Чому я це кажу? Частково заради того, щоби ти чітко усвідомив, що я сам бачу, наскільки ми з Івонн були близькі до катастрофи ще до зустрічі з тобою! Ти чуєш, Г’ю? Я зрозуміло висловлююсь? Чи зрозуміло, що я прощаю тобі, хоча чомусь ніколи не міг пробачити Івонн, і досі люблю тебе як брата і поважаю як людину? Усвідомлюєш, що я допоміг би тобі знову без жодних нарікань? Хоча насправді мені рідко випадала нагода проявити себе таким чином. Відколи наш батько не повернувся зі своїх засніжених Гімалаїв, ці вулкани нагадують мені про них частіше, ніж хотілося би, – так само, як ця алея нагадує про алею в Кашмірі, ті старі дерева в Таско із кронами-чалмами – про Шрінаґар, а плавучі сади Сочімілько, – ти слухаєш, Г’ю? – коли я вперше опинився тут, нагадували мені про плавучі будинки на річці Шалімар, які ти не можеш пам’ятати; саме там невдовзі після зникнення батька померла твоя мати, моя мачуха. І всі ці жахіття, передвісники подальших катастроф, трапилися майже водночас, з’явившись нізвідки чи, можливо, із якогось глухого села, як Демчок, і нахлинули на нас, захопивши цілком. Зауваж, що я поводився з тобою радше як батько; ти був зовсім малий і потерпав від морської хвороби під час рейсу до Англії на хиткому старому «Коканаді», що належав якійсь «Східно-Піренейській пароплавній компанії». А опісля в Англії було надто багато охоронців, надто багато всіляких штучок-дрючок, безліч шкіл та інших закладів, а на додачу ще й війна, що, як ти правильно кажеш, ще не закінчилась, – і я продовжую її, припадаючи до пляшки, а ти за допомогою своїх ідей, які, сподіваюся, виявляться для тебе менш згубними, ніж для нашого батька, чи, якщо вже мова зайшла про це, для мене. Хай там як, Г’ю, – ти ще тримаєш мене? – але я маю зазначити чітко та ясно: я ніколи не міг навіть припустити, що таке може трапитися. Те, що я втратив довіру Івонн, не обов’язково означає, що й вона втратила мою, усе залежить від того, як на це подивитися. Про мою довіру до тебе годі й говорити. І тим паче мені навіть не снилося, що ти намагатимешся морально виправдати себе, посилаючись на мою порочність; є також певні обставини, що відкриються лише в день остаточної розплати і завдяки яким тобі не варто було би судити мене. Та я боюся, – чуєш, Г’ю? – що задовго до настання цього дня твій імпульсивний учинок, який ти намагався забути серед жорстокої навіженості свого життя, відкриється тобі в новому, зловісному світлі. Мені дуже

шкода, що ти, у душі добра і проста людина, котра щиро поважає більшість моральних принципів і норм пристойності, які могли би тебе зупинити, у міру старіння і зростання чутливості свідомості можеш пасти жертвою страждань, ще жахливіших, ніж ті, що ти завдав мені. Як я можу тобі допомогти? Як цього запобігти? Як страченому переконати ката, що він не переслідуватиме його? О, помста за вчинене в минулому настає швидше, ніж ми встигаємо схаменутися, а Боже довготерпіння швидко вичерпується! І все ж: чи не даремні мої намагання донести до тебе, що я чітко розумію, наскільки сам винен у власному становищі? Чи не даремне моє визнання, що я сам бездумно штовхнув Івонн до тебе? Це було майже блазенською витівкою, і я повною мірою заслуговую за це удару свинячим міхуром по голові, а мої рот і серце досі повні тирси із циркової арени. Я щиро сподіваюся, що все це не дарма… Однак тим часом, старий друже, мій розум, похитуючись під впливом засобу, що я вжив пів години тому, точніше, декількох лікарських засобів, а також не лікарських, ужитих раніше разом із доктором Віхілем, – ти маєш познайомитися з ним, і я вже не кажу про його друга Жака Ларюеля, якому я з різних причин ще не відрекомендував тебе (нагадай, будь ласка, щоби я забрав у нього свої єлизаветинські п’єси), – отже, після двох днів безперервного пияцтва і ще семисот сімдесяти семи з половиною перед тим… але навіщо продовжувати? Мій розум, повторюю, очманілий, наче Дон Кіхот, що уникає міста через огиду до тамтешніх пліток про свої діяння, повинен відшукати очевидний бічний шлях… Зачекай, здається, я сказав «доктор Віхіль»?..

– Що тут відбувається, я питаю? – пролунав над ним голос, схожий на ті, що звучать на головній вулиці університетського містечка в Кембриджі, але цей доносився, як тепер побачив Консул, із-за керма надзвичайно довгого низького автомобіля, що з буркотінням загальмував поруч із ним: якийсь «MG Magna» чи щось подібне.

– Нічого. – Консул скочив на ноги, миттєво протверезівши, як суддя. – Усе в повному порядку.

– Де ж це в порядку, як ви валяєтеся просто на дорозі, га? Обличчя англійця, звернене до нього, було рум’яним, веселим та добродушним, однак стурбованим; під ним виднілася англійська краватка у смужку, що чомусь асоціювалася в Консула із фонтаном у просторому дворі Трініті-коледжу.

Він обтрусив одяг від пилу, марно намагаючись знайти на тілі рани: ні, жодної подряпини. Перед очима чітко вимальовувався той фонтан. Чи могла би його душа скупатися в ньому та очиститися, втамувати спрагу?

– Очевидно, у порядку, – мовив він. – Дуже дякую.

– Але ж, чорт забирай, ви лежали просто серед дороги, вас могли переїхати, щось могло статися, хіба ні, га? – Англієць заглушив двигун. – Чуєте, я вас часом не бачив раніше?

Повисла пауза.

– У Трініті-коледжі.– Консул помітив, що в його голосі мимоволі з’явилися британські інтонації.– Якщо не в…

– Кіз[68].

– Але на вас краватка Трініті,– зауважив Консул ввічливо, однак почасти тріумфально.

– Трініті? А-а, так. Узагалі-то ця річ належить моєму кузенові.– Англієць опустив підборіддя, щоби глянути на краватку, від чого його веселе червоне лице стало ще на один тон червонішим. – Ми їдемо у Гватемалу. Дивовижна країна. Шкода, що так вийшло із цим нафтовим скандалом. Поганий спектакль… Друже, ви впевнені, що нічого собі не зламали?

– Ні, нічого не зламав, – відповів Консул.

Його знову трусило. Англієць нерішуче потягнувся до ключа запалення.

– Точно все в порядку? Ми зупинилися в готелі «Белья- Віста» і будемо там до вечора. Можете поїхати з нами і трохи подрімати в номері… До біса відмінний заклад, хочу сказати, тільки до біса шумний. Схоже, ви теж були на балу? Щось пішло не так, еге ж? Я завжди тримаю якусь пляшку в машині для екстрених випадків. Ні, не скотч. Ірландський віскі. Зробите ковток? Але, напевно, ви…

– Ох… – Консул припав до пляшки. – Величезне дякую.

– Пийте, пийте…

– Дякую, дякую. – Консул повернув пляшку.

– Що ж, бувайте здорові, друже. – Англієць знову завів двигун. – Й уникайте доріг. Ще, не доведи Господи, вас переїдуть або засадять у буцегарню. Он яка бруківка тут жахлива… Пречудова погода, еге ж? Англієць помахав рукою і покотив схилом угору.

– Якщо ви самі колись втрапите в халепу, – відчайдушно гукнув йому вслід Консул, – я… зачекайте, ось моя візитівка…

– Бувайте!

Картка, що лишилася в руці Консула, не належала ні доктору Віхілю, ні йому самому. «Надано за сприяння уряду Венесуели». Що це? «Уряд Венесуели буде вдячний…» Звідки це в нього? «Уряд Венесуели буде вдячний за підтвердження отримання в Міністерстві закордонних справ. Каракас, Венесуела». Значить, Каракас… Що ж, чому б і ні?

Стрункою ходою, як у Джима Таскерсона («теж уже одружений, бідолаха»), Консул, сповнений бадьорості, спустився вниз по кальє Нікарагуа.

Усередині будинку вже не чулося шуму води з ванної. Нашвидку опорядившись і перехопивши в Консепти тацю зі сніданком, він додав до таці пляшку з настоянкою стрихніну і з невинним виглядом, наче людина, що під шумок скоїла винахідливе вбивство, зайшов до кімнати Івонн. Там було світло та прибрано. Ліжко, на якому дрімала Івонн, підклавши руку під голову, було застелене строкатим оахакським пледом.

– Хау![69]

– Хау!

Журнал, який вона читала, впав на підлогу. Консул злегка схилився над апельсиновим соком та яєчнею по-селянськи (із тортильєю, смаженою зеленою квасолею і соусом чілі) і хоробро наблизився, долаючи вир безсилих емоцій.

– Тобі тут зручно?

– Усе добре, дякую. – Івонн з усмішкою прийняла тацю. Журнал, що вона виписувала, був призначений для астрономів-аматорів; із його обкладинки на Консула насмішкувато позирали темні куполи обсерваторії, їхні силуети нагадували римські шоломи. «Мая, – прочитав він, – досягли чималих успіхів у спостереженнях за рухом світил. Проте вони не підозрювали про існування геліоцентричної системи Коперника». Консул кинув журнал на ліжко і вмостився у кріслі, схрестивши ноги і склавши руки в дивовижному спокої; склянка зі стрихніном розташувалася поруч на підлозі.

– А звідки їм було підозрювати?.. От що мені подобається – так це «блукаючі»[70] роки стародавніх мая! А чого тільки варті звучні назви їхніх місяців: поп, во, сіп, соц, сек, шуль, йакшин…

– Мак, – засміялась Івонн. – Хіба в них нема такого?

– Є яш і сак. І ваєб – мій улюблений, у ньому лише п’ять днів.

– Якось ти навіть датував розписку першим сіпа!

– Але що це тобі зрештою дає? – Консул пригубив трохи стрихніну, якому ще належало довести свою ефективність у боротьбі з ірландським віскі, що зараз, мабуть, перебував у гаражі готелю «Белья-Віста». – Я маю на увазі ці знання. Найпершою і найгіршою моєю карою для самого себе стало вивчення напам’ять другого філософського епілогу з роману «Війна і мир». Звісно, це було до того, як я почав борсатися в тенетах кабаліс- тики, мов мавпа з Антильських островів. А одного прекрасного дня стало зрозуміло: єдине, що я пам’ятаю з усієї тієї книжки, – це те, що в Наполеона смикалася нога.

– Не з’їси що-небудь? Ти ж, певно, зголоднів.

– Я вже перекусив.

– А що політична кон’юнктура? – запитала Івонн, насолоджуючись сніданком.

– Том трохи дратується, бо в нього конфіскували якесь майно у Тласкалі чи Пуеблі, що він сподівався приховати. До мене черга ще не дійшла, адже я звільнився зі служби, і тому моє становище геть невизначене…

– То ти насправді…

– До речі, мушу вибачитись за ці запилюжені лахи – просто жах, я міг би заради тебе натягнути хоча би пристойний піджак! – Консул подумки усміхнувся, почувши власну вимову, що з якихось таємних причин майже самовільно зробилася «британською».

– То ти справді звільнився!

– Так, цілком і повністю! Сподіваюся прийняти мексикан- ське підданство й оселитися з індіанцями, як Вільям Блекстоун. Якби тільки не клята звичка заробляти гроші, знаєш… Гадаю, усі ці тутешні справи іззовні здаються дуже загадковими…

Консул із задоволенням окинув оком картини на стінах – переважно акварельні пейзажі Кашміру, написані його матір’ю: кам’яна огорожа, за нею висока тополя і гробниця Лалли-Рук; зображення бурхливого потоку в ущелині, що нагадувало Шотландію, дика ущелина в Гілгіті, сади Шалімар у Лахорі, що дивним чином скидаються на узбережжя річки Кем, на якій стоїть Кембридж, а вид із долини Сінда на гору Нангапарбат міг би бути намальований просто на цій веранді – за Нангапарбат цілком зійшов би старий Попо…

– Іззовні вони насправді видаються загадковими, – повторив він. – Бо це наслідки багатьох хвилювань, спекуляцій, прогнозів, хабарів, феодальних забобонів…

– Що ж… – Івонн відставила тацю із залишками сніданку, дістала сигарету з пачки біля ліжка і запалила її сама, перш ніж Консул встиг їй допомогти. – Мабуть, можна було зробити і так. Хтось інший, напевне, вже поїхав би звідси…

Івонн відкинулась із сигаретою на ліжку. Консул ледве чув, що вона говорить, – спокійно, розумно і сміливо, – через ту дивовижу, що коїлася в його свідомості. В одному зі спалахів йому примарилися кораблі на обрії під невиразним, нетутешнім чорним небом – і привід для того, щоби як слід напитися (хай він нап’ється тільки сам, сам-один), що віддалявся і водночас набли- жався, і тільки він – Боже праведний! – його єдине спасіння…

– Зараз? – почув він власний лагідний голос, повернувшись до реальності.– Але зараз ми не можемо просто так узяти і поїхати. Адже тут ти, я, Г’ю, п’яте-десяте… Ти про це подумала? Це не так просто, тобі не здається?

Його спасіння, можливо, не здавалося би таким лиховісним, якби ірландський віскі раптово не кинувся йому в голову. Сам цей момент піднесення, що уявлявся тривалим, ховав у собі загрозу.

– Тобі не здається? – повторив Консул.

– Я впевнена, що Г’ю зрозумів би…

– Але ж суть не в цьому!

– Джеффрі, у цьому будинку зачаїлося зло…

– Як на мене, то це досить підло…

Чорт забирай! Обличчя Консула поволі прибрало злегка насмішкуватий і водночас упевнений вираз, характерний для консульської розсудливості. Ось воно. Ґетевський церковний дзвін дивився йому просто в очі – на щастя, Джеффрі був до цього готовий.

– Пам’ятаю, як допоміг одному товаришу в Нью-Йорку, – абсолютно недоречно почав він. – Він був тим, що зветься «тимчасово незадіяний актор». «Що ви, містере Фермін, – казав він, – тут все не насправді». Так і вимовляв: «не насправді». «Люди тут нібито зайві,– скаржився він. – Усі вулиці однакові, як-от Десята чи Одинадцята, навіть у Філадельфії». – Консул відчув, що його «британський» акцент кудись подівся і він по- чинає кривлятися, як останній фіґляр. – «А у Ньюкаслі в Делавері все геть інше! Стародавні дороги, вимощені бруківкою… а ще Чарлстон, справжній незайманий Південь… Але це місто, Боже ти мій, – галас, хаос! Якби ж я тільки міг звідси вибратися! Якби знав, куди податися!» – пристрасно завершив Консул зі скорботою і тремтінням у голосі.

Насправді Джеффрі ніколи не зустрічав такої особи і всю цю історію йому розповів Том, але він аж трусився від почуттів, наче поганий актор.

– То чи є сенс тікати від самих себе? – виніс він моральний вирок, повертаючи собі виваженість і цілковиту серйозність. Івонн терпляче слухала, завмерши на подушках. Потім по- тягнулася вперед і тицьнула сигарету в металеву попільничку у вигляді абстрактної постаті лебедя. Шия лебедя трохи піддалася і з трепетною грацією спружинила від її дотику.

– Гаразд, Джеффрі,– сказала вона. – Пропоную забути про це на день-два, поки ти не протверезієш.

– О Господи!

Консул непорушно застиг, витріщившись на підлогу. Жахлива образа краяла його душу. Та хіба ж він зараз не тверезий? І все ж у цьому докорі ховалася якась прониклива тонкість, яку він не міг уловити. Адже він не був тверезим. Ні, не був, саме цієї миті не був! Але як це стосується попередньої хви- лини чи тієї, що мала місце пів години тому? Яке право мала Івонн припускати, що він зараз не тверезий і – ще гірше – що за день-два вже буде тверезим? Та навіть якби він не був тверезим зараз, через які дивовижні фази, порівнювані хіба що зі шляхами та сфіротами Святої Кабали, він би знову дійшов до тієї стадії, якої лише ненадовго торкнувся перед ранком, стадії, на якій він міг би, як вона казала, «впоратися», цієї ненадійної дорогоцінної стадії, затриматись на якій було так важко, тієї виняткової стадії сп’яніння, на якій він ставав цілком тверезим! Яке право мала вона бодай натякнути йому, – йому, який заради неї терпів усі муки приреченого божевільного ці- лих двадцять п’ять хвилин без алкоголю, – що він у її очах не тверезий? О, жінці не збагнути усієї небезпечності, складності і – так! – найглибиннішого сенсу життя п’яниці! Із позиції якихось умовних чеснот вона дозволила собі судити про події, що відбувалися до її приїзду. Вона ж нічого не знала про те, через що йому нещодавно довелося пройти: про падіння на кальє Нікарагуа, про те, із яким апломбом, спокоєм та навіть хоробрістю він тримався… і про ірландський віскі! Що за жалюгідний світ… І головне в тому, що вона все зіпсувала. Якусь хвилину тому Консул відчував, що готовий, пригадуючи слова Івонн «Можливо, вип’ю після сніданку», сказати (якби не її зауваження і запропонований шанс на спасіння): «Так, безперечно, ти маєш рацію – поїдемо звідси; нумо вип’ємо!» Але як можна погодитися з кимось, хто настільки впевнений, що за два дні ти будеш тверезим? І начебто це не очевидно, не відомо всім і кожному, що неможливо визначити, коли він насправді п’яний. Так само, як і з Таскерсонами, дай їм Боже здоров’я. Не така він людина, щоби, хитаючись, вештатися ву- лицями. Правду кажучи, за потреби він міг прилягти на дорозі як джентльмен, але ні, хитатися він не буде. О, що це за світ, що однаково втоптує в багно пияцтво і правду! Світ, повний кровожерливих людей, не менше! Кажеш, кровожерливих, командоре Фермін?

– Та Господи, Івонн, ти мала б уже знати, що я не п’янію, хоч скільки б пив, – майже трагічно прорік він, із відразою ковтнувши зміцнювального засобу. – Гадаєш, мені подобається обпиватися цим жахливим лайном, чи отруйною беладоною, чи що там ще є в запасі у Г’ю?

Консул піднявся з порожньою склянкою і почав крокувати кімнатою. Не в тому річ, відчував він, що ним учинене щось невідворотне (наприклад, змарноване ціле життя). Ні, просто сталося якесь дурне й водночас сумне непорозуміння. Але все ж таки треба якось залагодити справу. І він чи то подумав, чи то промовив уголос:

«Що ж, напевно, завтра я питиму тільки пиво. Ніщо так не приводить до тями, як пиво і ще трохи стрихніну; а післязавтра – саме лише пиво. Гадаю, ніхто не заперечуватиме, якщо я питиму пиво. У мексиканському, я помітив, особливо багато вітамінів… Оскільки ж ми нарешті зібралися всі разом, я передбачаю, що це стане неабияким приводом для випивки. А потім, коли мої нерви остаточно повернуться до норми, я повністю відмовлюсь і від пива. А далі хто знає…– підсумував він біля дверей, – можливо, я повернуся до роботи і закінчу свою книжку!» Нічого не змінилося – двері залишалися дверима й були щільно зачинені. Коли ж вони прочинилися, він побачив у щілину на веранді самотню пляшку скотчу, трохи меншу і не настільки повну, як те ірландське віскі. Івонн не проти ковтка чи двох – він був несправедливий до неї. Але з якої причини він має бути несправедливим ще й до пляшки? Немає нічого жахливішого у світі за порожню пляшку. Хіба що порожня чарка. Але він міг зачекати: так, іноді він знав, коли треба зачекати.

– Отже, – говорив він чи то сам до себе, повертаючись до ліжка, чи розмірковуючи вголос, – я вже бачу заголовки рецензій на неї. «Нові сенсаційні відомості про Атлантиду, опубліковані містером Ферміном! Найамбітніше дослідження у своїй галузі від часів Доннелі залишилося незавершеним через передчасну смерть автора!..» Дивовижно! А розділи, присвячені алхімікам! Єпископ Тасманський розбитий ущент. От тільки вони трохи не так усе подадуть. Непогано, га? Можливо, навіть напишу про Кокскокса, цього мексиканського Ноя. У мене є навіть зацікавлений видавець у Чикаго. Звісно, зацікавлений – це не захоплений, якщо ти розумієш, про що я: було би помилкою уявляти, що така книжка колись здобуде масову популярність. Якщо подумати, це просто дивовижно, наскільки людський дух здатен розквітати будь-де, хоч би й поруч зі скотним двором! Не кажучи вже про поезію – як можуть люди жити у підвалах, під складами, мов старовинні празькі алхіміки, не маючи змоги позбутися пивного смороду прийдешнього дня! Так, вони існують в декораціях, що оточували самого Фауста, серед кристалів оксиду свинця, агатів, гіацинтів та перлів. Їхнє життя аморфне, пластичне та кристально прозоре… Про що я говорив? Про шлюбні зв’язки? Чи про прогрес від алкоголю до алкагеста[71]? Підкажеш? Або, може, підшукаю собі іншу роботку: надрукую оголошення в «Ель Універсал»: «Готовий супроводжувати тіло покійного до будь-якої країни Сходу!»

Івонн сиділа мовчки, неуважно гортаючи журнал; її нічна сорочка трохи сповзла, оголивши перехід між легкою засмагою плечей і білою шкірою грудей; вона витягла руки з-під пледа, і одна з них недбало повисла над краєм ліжка. Коли він набли- зився, Івонн рефлекторно здійняла цю руку долонею догори – можливо, на знак досади, але цей жест більше нагадував несвідомий заклик і таїв у собі значно більше: колишні благання, усі божевільні, мовчазні, приховані виливи невимовної ніжності, вірності й безсмертної надії в їхньому шлюбі. Консул відчув, як сльози печуть очі, а водночас – як його охоплює дивне відчуття збентеження, майже сорому, наче він був незнайомцем, якому не варто перебувати в її кімнаті. У цій кімнаті! Він ступив крок до дверей і визирнув назовні. Пляшка й досі стояла на місці.

Однак він не зробив жодного руху в тому напрямку, жодного – навіть не надів свої окуляри. У його тілі одразу в кількох місцях слабко заворушився біль, наслідок падіння на кальє Нікарагуа. Перед очима замиготіли розмиті образи, сповнені трагізму і скорботи. Десь над морем кружляв загублений метелик – і раптом зник. Качур у байці Лафонтена покохав білу курку, проте, коли обоє втекли з остогидлого фермерського двору і дістались озера, качур поплив, а курка, кинувшись за ним, потонула. У листопаді 1895 року з другої години пополудні до опів на третю на платформі лондонського вокзалу Клепхем-Джанкшен у каторжному лахмітті стояв закутий у наручники Оскар Вайлд, і всі впізнавали його в обличчя…

Коли Консул знову наблизився до ліжка й опустився на край, Івонн уже сховала руки під пледом і повернулася до стіни. За якусь хвилину він мовив хрипким від хвилювання голосом:

– Пам’ятаєш, як напередодні твого від’їзду ми домовилися про зустріч, мов пара незнайомців, за вечерею в Мехіко?

– Але ти не з’явився. – Івонн досі дивилася у стіну.

– Це тому, що я не зміг пригадати назву ресторану. Усе, що я пам’ятав, – він десь на віа Долороза[72]. Ми надибали його разом під час останньої прогулянки містом. Я заходив у всі ресторани по тій вулиці й випивав у кожному, де не знайшов тебе.

– Бідолашний Джеффрі.

– Я телефонував у готель «Канада», напевно, звідусіль. Із кожного бару. Бозна-скільки разів, адже я думав, що ти могла туди повернутися. І мені щоразу відказували те саме: що ти пішла на зустріч зі мною, але куди – невідомо. Зрештою їм усе це добряче набридло. Не розумію, чому ми зупинилися в «Канаді» замість «Реджис»: пам’ятаєш, як вони плутали мене з тим відомим атлетом через мою бороду? Менше з тим, я переходив від одного місця до іншого, і боровся, і весь час думав, що не відпущу тебе, не дам тобі піти наступного ранку, якщо тільки зможу тебе відшукати!

– Так.

«Якби ти тільки знайшов її! О, яким холодним і безпритульним був той вечір; завивав вітер, люто клубочився пар з вен- тиляційних решіток, на яких уже вкладалися спати безхатьки, прикриваючись старими газетами. Але ніхто не був тоді більш безпритульним, ніж ти; час минав, і ставало дедалі темніше й холодніше, а ти досі її не знайшов. І разом із вітром наче якийсь тоскний голос озивався: «Віа Долороза, Віа Долороза!» А потім раптово настав ранок, і вона вийшла з готелю – ти сам зніс униз одну з її валіз, але не поїхав проводжати: сидів у барі, охолоджуючи шлунок мескалем із льодом і ковтаючи лимонні кісточки, аж раптом з вулиці зайшов чоловік, подіб- ний до ката, і потягнув до кухні двох маленьких переляканих оленят. А далі почулися їхні крики – певно, передсмертні. І ти подумав: краще не згадувати, забути про все. І ще згодом, після Оахаки і болісного повернення до Куаунауака, коли ти спускався серпантином у «плімуті» до міста, розглядаючи його крізь туман, твоя душа волочилася позаду, мов хвіст коня, що закусив вудила; після повернення сюди…»

– Усі коти повмирали, – сказав він уголос. – Коли я повернувся, Педро запевнив мене, що це щось на кшталт черевного тифу. Бідолашний старий Едіп, імовірніше, здох у день твого від’їзду, і його викинули в рівчак; а маленька Патос лежала в саду під бананами, коли я повернувся, – ще більш хвора, ніж тоді, коли ми її підібрали в канаві, і ніхто не міг зрозуміти, чому це трапилося. Марія стверджувала, що все це через розбите серце.

– Дуже кумедно, – відізвалася Івонн, не відвертаючись від стіни. Голос звучав холодно й відчужено.

– Пам’ятаєш ту нашу пісеньку: «Лежень наш маленький кіт, лежень наш великий кіт, лежні всі коти у нас, міцно сплять вони весь час!» – почув Консул власний голос. На його очі набігли сльози печалі; він зняв окуляри і притулився обличчям до її плеча.

– Але ж Г’ю… – почала була Івонн.

– Наплювати на Г’ю.

Він не збирався домагатися її, не планував відкинути на подушки, бо відчув, як її тіло наїжачилося, стало напруженим і холодним, як камінь. І все ж вона поступилася – не лише через втому, а радше, щоби розділити з ним цю швидку мить, прекрасну, наче звук сурми серед ясного неба. Але тепер, випробувавши на почуттях дружини цю ностальгійну прелюдію, він відчув, що образ його оволодіння нею, подібний до оздоблених дорогоцінним камінням воріт Єсода[73], які зневірений неофіт усоте викреслює на небесах, аби утворити прохід для свого астрального тіла, поступово тане і на зміну йому невблаганно надходить образ бару, що відчиняється з настанням ранку в мертвій тиші та спокої. Це був бар із тих, що відчиняються саме зараз, о дев’ятій, і Консул навдивовижу ясно бачив себе в ньому і чув ті злостиві, гіркі слова, що незабаром прозвучать. Цей образ також розчинився; він знову був там, де був, уже спітнілий, і, не припиняючи своєї прелюдії,– вступу до неоднозначної композиції, яка ще мала шанс прозвучати слідом, – час від часу позирав у вікно на доріжку, що вела до будинку, бо й сам побоювався, що Г’ю раптом з’явиться на ній; нарешті йому здалося, що він дійсно бачить його біля воріт, зірваних із петель, чує його кроки по гравію… Ні, там немає нікого. Але тепер – тепер він нестерпно бажав піти, усвідомлюючи, як спокій у барі змінюється на перше ранкове пожвавлення: у кутку тайкома посьорбує апельсиновий фреш політичний вигнанець; онде прийшов тутешній рахівник і похмуро перевіряє чеки; якийсь головоріз затягує всередину брилу льоду для охолодження напоїв, орудуючи залізними щипцями, що нагадують клешні скорпіона; один бармен нарізає лимони, інший, із невиспаними очима, виймає з ящиків пляшки з пивом. Так, тепер він прагнув піти, усвідомлюючи, що бар заповнюється людьми, яких у будь-який інший час тут не побачиш: вони блюють і смітять, горланять і бешкетують, і в кожного за плечима ласо, а навколо лежать купи сміття після минулої ночі: порожні сірникові коробки, шкірки від лимонів, розплющені, наче тортильї, сигарети і порожні пачки від них, навалені серед іншого бруду і харкотиння. Тепер, коли годинник над дзеркалом показує трохи за дев’яту, туди вже починають набиватися газетники, що продають «Ла Пренса» та «Ель Універсаль», або ще товчуться на розі се- ред натовпу перед брудним пісуаром разом із чистильниками взуття, що тримають при собі своє знаряддя чи залишають його на хиткій приступці під барною стійкою, – тепер він хотів іти! Ох, ніхто, крім нього, не знав, як усе це прекрасно: сонячне світло, що заповнює бар «Ель Пуерто дель Соль», за- ливає настурції та помаранчі, сплетені в єдину золоту лінію, неначе в акті творіння якогось божества, і пронизує своїм списом брилу льоду…

– Пробач, боюся, нічого хорошого із цього не вийде. Консул грюкнув за собою дверима, і на його голову короткою зливою посипалася штукатурка. Зі стіни зірвався і впав Дон Кіхот. Консул підібрав сумного солом’яного лицаря… А тоді припав до пляшки з віскі. Утім, він не забув і про склянку, у яку безладно хлюпнув свого червоного зілля – суто помилково, оскільки збирався налити туди віскі. «Це афродизіак, я чув. Може, хоч він подіє… Може, ще не надто пізно?» Він впав у зелене крісло-гойдалку, наче провалившись крізь плетене сидіння.

Йому вдалося лише дотягнутися до склянки, залишеної на таці, і зважити її в руці, але не піднести до губ: тіло знову почало тремтіти – і не трохи, а жорстоко, як у людини з хворобою Паркінсона чи паралічем. Так і не відпивши, він поставив склянку на парапет. Тоді встав, пересиливши тремор, і налив віскі на чверть іншої високої склянки, якої досі не торкався і яку Консепта чомусь не прибрала.

«Народився у 1820 році і досі залишається міцним». Досі.

«Люблю тебе», – пробурмотів він, беручись за пляшку обома руками, щоби повернути її на тацю. Після цього сів із віскі назад у крісло й замислився. За мить, не випивши жодної краплі і з цієї склянки, поставив її на парапет біля склянки з настоянкою стрихніну й зосередив погляд на обох посудинах.

Із кімнати за його спиною почувся плач Івонн.

«Ти забув про її листи, Джеффрі Фермін, про листи, що вона писала, розриваючи своє серце. А якщо не забув, то чому сидиш і тремтиш, чому не повертаєшся до неї? Адже вона зрозуміє зрештою, так було не завжди, тільки останнім часом, ти міг би пожартувати над цим, і чому, власне, ти вирішив, що вона плаче саме через це, хлопче? Згадай її листи, на які ти не відповідав – відповідав, не відповідав – відповідав… То де ж ті твої відповіді, якщо ти навіть не читав того, що вона писала? Де вони? Вони втрачені, Джеффрі Фермін, утрачені чи загублені десь, невідомо де…»

Консул із відсутнім поглядом дотягнувся до склянки і при- мудрився зробити ковток віскі. Цей голос належав одному з його знайомців, або…

«Вітаю, доброго ранку!»

Щойно побачивши, Консул зрозумів, що це галюцинація, і цілком спокійно застиг у кріслі, очікуючи, поки видіння, що нагадувало мерця, який лежав біля басейну з накритим крислатим сомбреро обличчям, зникне. Отже, «той» знову повернувся. «І, здається, уже пішов геть», – подумав Консул, однак це було не зовсім так: щось залишилося від мерця, щось із ним пов’язане, і продовжувало рухатися – чи тут, просто під боком, чи за спиною, чи десь попереду. Можливо, це був лише міднохвостий трогон, що досі вовтузився в кущах, той «сумнівний птах», як він його охрестив, а тепер швидко відлітав, свистячи, наче голуб, крилами і прямуючи до свого самотнього гнізда у Вовчому каньйоні – подалі від усіляких розумників.

«Чорт забирай, я почуваюся цілком непогано, – зненацька подумав він, допиваючи віскі. Потягнувшись за пляшкою, не зміг дістати, тоді знову підвівся і налив собі ще на палець. – Моя рука вже значно твердіша».

Він проковтнув віскі, прихопив склянку і пляшку «Джонні Вокера», що виявилася повнішою, ніж він очікував, пішов у дальній куток веранди і поставив їх у буфет. Там валялися два старі м’ячі для гольфу.

– Пограймо – я ще можу попасти у «грін» із третього уда- ру, – промовив Консул. – Та що я несу? Сам розумію, що це безглуздо. Треба протверезіти.

Він повернувся назад і налив собі ще стрихніну в іншу склянку, а тоді пересунув посудину з настоянкою з таці на більш видне місце на парапеті.

– Зрештою, я всю ніч не спав – чого ще можна очікувати? Я майже цілком тверезий. І знайомі голоси, мої янголи-охорон- ці, кудись поділися. Я вже став на шлях виправлення, – додав він, знову сідаючи зі склянкою перед пляшкою зі стрихніном.

«Певною мірою те, що трапилося, було ознакою моєї вірності, моєї відданості; будь-хто інший зовсім інакше провів би цей останній рік. Принаймні, я не хворий, – скрикнув він у душі, але цей крик урвався на якійсь сумнівній ноті.– І, напевно, добре, що я випив трохи віскі, адже алкоголь – це теж афродизіак. Не треба також забувати, що алкоголь – це пожива. Як можна очікувати від чоловіка виконання подружніх обов’язків без їжі?.. Подружніх? У будь-якому разі я прогресую, повільно, але впевнено. Замість того щоби негайно рушити до “Белья-Вісти” і налигатися, як я зробив минулого разу, коли все це сталося, коли ми страшенно розсварилися через Жака і я роз- бив електричну лампочку, – я залишився тут. Щоправда, раніше в мене був автомобіль, і все було набагато простіше. Але ось я тут. Я не тікаю. Ба більше: я збираюся чудово провести час, тут мені буде набагато краще, ніж будь-де».

Консул відпив зі склянки і поставив її на підлогу.

«Волю людини не здолати. Навіть Богові це не під силу». Він відкинувся в кріслі-гойдалці. Абриси Попокатепетля та Істаксіуатль, цього взірцевого подружжя, сяючі та прекрасні, вимальовувалися на обрії під майже безхмарним ранковим небом. Високо вгорі декілька білих хмаринок бігли за вітром назустріч блідому та щербатому денному місяцю. «Пий увесь ранок, – наче казали вони йому. – Пий увесь день. У цьому сенс життя!»

Ще значно вище він помітив декількох хижих птахів, які очікувально кружляли – граційніші за орлів, вони були схожі на обвуглений папір, що злітає над полум’ям та, погойдуючись, швидко здіймається вгору.

Консула накрила тінь безмежної втоми. Він, наче у прірву, поринув у сонне забуття.