Читать книгу Не йди - Марґарет Мадзантіні - Страница 3

Я зустрів її в барі. В одному з тих барів на периферії, де подавали погану каву, таку ж погану, як і запах, що линув із-за напівпрочинених дверей туалету, перед якими стояв старий стіл з іграшковим футбольним полем. Відвідувачі, увійшовши в запал, повідривали футболістам голови. Від спеки можна було задихнутися. Щоп’ятниці я приїздив до твоєї мами в будинок, який ми винаймали на морському узбережжі, на південь від міста. Моя машина несподівано заглухла на автостраді, обабіч якої були висохлі брудні луки та декілька промислових споруд. Довелося йти пішки під палючим сонцем, щоб дістатися цих будинків, вони єдині виднілися вдалині на самому краю міста. Це були перші дні липня шістнадцять років тому.

Я увійшов у той бар спітнілим і в найгіршому настрої. Замовив собі каву та склянку води й запитав, де знайти механіка. Вона, зігнувшись, щось шукала рукою в холодильнику.

– А незбираного молока немає? – це були перші слова, які я від неї почув, вона зверталася до хлопця з рябим обличчям, що стояв за барною стійкою, на талії в нього був зав’язаний сіруватий фартушок.

– Звідки?! – відповів він, наливаючи мені воду й підставляючи під склянку мокре металеве блюдечко.

– Нічого страшного, – сказала вона й поставила на лавку за кілька міліметрів від мене упаковку знежиреного молока. Її пальці полізли в маленький квітчастий пластиковий гаманець із застібкою, вона витягнула звідти гроші й поклала їх поряд із молоком.

– Механік є, – прошепотіла вона до мене, забираючи решту. – Та невідомо, чи працює майстерня.

Я обернувся на звук цього голосу, що прозвучав неначе котяче нявкання. Тоді наші погляди зустрілися вперше. Вона не була вродливою, і навіть не надто молодою. Неякісно знебарвлене волосся обрамляло вилицювате худе обличчя, на якому блищали очі, що здавалися такими сумними від надмірної кількості макіяжу. Залишивши молоко на стійці, вона попрямувала до музичного апарата. Хоч на вулиці й сяяло сонце, у цьому барі було досить темно, він був заповнений різким смородом від забитої каналізації та настирливою музикою якогось англійського гурту, що був тоді в моді. Вона стояла майже приліпившись до того апарата, заплющила очі й почала повільно хитати головою. Так цей хитливий обрис і залишався в темному закутку бару. Бармен вийшов з-за стійки бару до самих дверей, щоб показати мені дорогу. Я провештався по всьому кварталу, так і не знайшовши майстерні. На дорозі не було нікого. Якийсь старий на балконі витрушував скатертину. Я повернувся в бар ще більш спітнівши.

– Я нічого не знайшов.

Узявши з коробки декілька паперових серветок, утер собі чоло.

Музичний автомат уже мовчав, та вона ще була там. Не рухаючись, сиділа на стільці, дивилася поперед себе, жуючи американську жуйку. Підвелася, забрала свою упаковку молока зі стійки й попрощалася з хлопцем. На порозі вона зупинилася:

– Я йтиму в той бік, якщо ви хочете…

Я поплентався за нею під палючим сонцем. На ній була бузкова майка й коротка яскраво-зелена спідниця, на ногах босоніжки з різнокольорових шматочків шкіри на високих підборах, на яких незграбно рухалися її худі литки. Молоко поклала в сумку, пошиту з клаптиків і з таким довжелезним ременем, що вона сягала майже колін. Жінка не звертала на мене уваги, ішла швидко, не обертаючись, човгаючи ногами по репаному асфальту, так близько до стін, що майже їх торкалася.

Вона зупинилася перед металевими жалюзі. Майстерня була зачинена, на приліпленому скотчем пожовклому аркушику було написано, що відчинять знову за пару годин. Я подумав про твою маму, треба було попередити її про мою затримку. Піт стікав у мене зі скронь поза вухами по шиї. Ми зупинилися посеред дороги. Вона повернула до мене голову, дивлячись напівзаплющеними від спеки та яскравого сонця очима.

– У вас на чолі папірець.

Я став шукати цей промоклий від поту клаптик серветки з бару.

– Тут десь є телефон?

– Вам треба повернутися назад, та я не знаю, чи він працює; тут усе ламають.

У неї в роті ще й досі була американська жуйка, і її щелепи жваво рухалися. Рукою вона затулила собі обличчя від сонця. Її очі, які виявилися сірими, блискавично пробігли по мені. Обручка на моєму пальці й краватка на шиї, можливо, заспокоїли її, хоч вона не була схожа на жінку, що боїться незнайомих чоловіків.

– Ви можете зателефонувати від мене, я живу тут, поруч, – і кивнула кудись на протилежний бік вулиці.

Вона перетнула її, не дивлячись на мене. Я йшов за нею ґрунтовим схилом, крізь якийсь лабіринт будівель, схожих на примари; до якогось будинку, де роботи ще не закінчилися, та його вже було заселено. Голі металеві балки, на яких ще мали встановити балкони; прорізи, перекриті перевернутими ліжковими сітками, що дивилися в порожнечу.

– Ми йдемо найкоротшим шляхом, – сказала вона.

Ми продиралися між цементними стовпами якоїсь споруди, що нагадувала величезний покинутий гараж, і нарешті сонце дало нам спокій. Потім ми увійшли в якийсь темний під’їзд із чорними від написів стінами, де смерділо немов від публічного туалету, до чого невідомо звідки додавався запах смаженого м’яса. Двері ліфта були відчинені, на місці кнопок повивалювався дріт.

– Ходімо пішки.

Я став підніматися за нею сходами, куди долітали раптові викрики, спалахи пекельного життя й вигуки з телевізорів. На забруднених сходинках валялися використані шприци, через які вона переступала голими ногами в босоніжках без шкарпеток, не звертаючи на це уваги. Я хотів повернутися назад, Анджело, я шарпався від кожного шуму, боячись, що хтось вистрибне, аби пограбувати мене чи навіть убити, якийсь спільник цієї вульгарної жінки, яка й далі йшла переді мною. Часом до мене разом із ляпанням її сумки об сходинки, що здіймало порох, долинав і її запах, то була гаряча суміш поту й косметики, що потекла від спеки. Я почув шамотіння її голосу:

– Гидко, але так ми дійдемо швидше. – Немовби здогадалася про мої жахи. У її голосі відчувалися інтонації, притаманні людям з півдня, з натиском на певні склади та пропуском інших, які неначе залишалися в горлі.

Жінка зупинилася на верхньому поверсі, підійшовши до металевих дверей. Всунула пальці в дірку, де мав бути замок, і потягнула на себе важку стулку. Несподівано мені вдарило у вічі таке яскраве світло, що довелося затулитися рукою: здавалося, що сонце було поряд зі мною.

– Проходьте, – запросила вона, і я побачив, як її тіло зникло в прірві. Вона божевільна, я йду за хворою на голову жінкою, вона підчепила мене в тому барі лише задля того, щоб я був присутнім при її самогубстві.

Переді мною були круті металеві евакуаційні сходи, що зиґзаґом тулилися до зовнішньої стіни будинку. Вона сходила без страху, згори я бачив чорне коріння її знебарвленого волосся. Вона мені здавалася надзвичайно спритною на своїх підборах, немов дівчинка чи кішка. Я зважився піти цими хиткими сходами, міцно тримаючись за іржаві поручні. Мій піджак зачепився за щось, я потягнув його й відчув, що він порвався. Раптом коло мене щось загуркотіло. Зовсім близько від мене проходив величезний шляхопровід. За його огорожею стрілами пролітали машини. Я більше не розумів, де ми були, лише оглядався навкруги. Жінка якось опинилася в мене за спиною, на досить великій відстані, вона зупинилася на якомусь ґрунтовому майданчику. Жовте волосся, обличчя з розмазаним макіяжем, сумка з різнокольорових клаптиків: вона нагадувала клоуна, що відстав від цирку.

– Ми вже прийшли, – гукнула вона.

І справді за нею була якась споруда, стара рожева стіна, важко було уявити собі, що це частина якоїсь будівлі, де живуть люди. Вона повернулася до цієї стіни. Це було окреме житло, схоже на маленьку напіврозвалену віллу, просто під опорами шляхопроводу. Ми зійшли крізь запорошений чагарник, потім знову піднялися на дві сходинки до дверей, оббитих лиштвами, таких же зелених, як і її спідниця.

Жінка помацала рукою цеглу над дверима й відірвала звідти ключ, приліплений шматочком гумки. Відчинила двері, потім витягнула з рота гумку, яку щойно жувала, і знов приліпила нею ключ до того ж самого місця, притиснувши його пальцями. Коли вона тягнулася вгору за ключем, я подивився на її відкриті пахви, вони не були поголеними, хоча й не дуже зарослими. Лише жмутик тонких і довгих волосинок, які позлипалися від поту.

Житло перетинала смуга сонячного світла, яка неначе розрізала повітря. Це було перше, на що я звернув увагу, разом із запахом сажі сільського будиночка, та його перебивав запах білила й отрути, яку використовують для щурів. Кімната була квадратною, підлога викладена коричневими кахлями, у дальній стіні сумно роззявив чорного рота камін. Усередині все було пристойно, прибрано, тільки от трохи темнувато, бо світло продиралося лише крізь одне-єдине віконце. За напівпричиненими віконницями виднілися опори шляхопроводу. Три так звані шведські стільці були підсунуті під стіл, прикритий цератою. Поряд за відчиненими дверима висіла кухонна шафка, облицьована пластиком під корок. Вона пішла туди.

– Я поставлю молоко в холодильник.

Вона казала, що в неї є телефон. Я шукав його на низенькому столику з попільничкою-мушлею, на покритій лаком підставці для дисків, завішеній брязкальцями, на старому дивані, перетягнутому квітчастою тканиною, та марно. На стіні я побачив постер з мавпою в чепчику для немовлят, що тримала в лапах дитячу пляшечку з соскою, увічненою неприродним світлом фотоспалахів за екранами в якійсь фотостудії.

Вона швидко повернулася.

– Телефон там, у кімнаті, – кивнула вона в бік завіски з пластикових стрічок, що висіла прямо в мене за спиною.

– Дякую, – прошепотів я в бік тієї ж завіски, що більше личила для бару, аніж житла. У мене знову з’явилася підозра, що тут може бути засідка. Вона всміхнулася, показавши свої далекі від досконалості маленькі зубки.

За завіскою ховалася вузенька кімната, цілком зайнята двоспальним ліжком без спинки, укритим попелястою синельною тканиною. На шпалерах трохи кривувато висіло розп’яття. Телефон стояв на підлозі біля розетки. Я підняв слухавку, сів на ліжко та набрав номер Ельзи. Я вслуховувався в телефонні гудки, що виходили зі слухавки. Вони летіли над килимом із ворсом кокосового кольору в нашій вітальні, піднімалилися світлими сходами в горішні кімнати, у велику ванну з дзеркалами на потинькованих стінах кольору індиго, проминали лляне покривало на нашому ще нерозібраному ліжку, завалений книжками письмовий стіл, вислизнули в садок на навіс, обрамлений жасмином, на гамак, на мій старий «колоніальний» капелюх із поіржавілими петельками, не зупиняючись ані на мить. Ельза, можливо, плавала чи вже вийшла з води. Я почав думати про її тіло, що випросталося біля самого моря, про воду, що обмиває її ноги. Гудки йшли в нікуди. Я провів рукою по синелі й раптом побачив пару капців кольору фуксії, що вже почорніли від довгого використання, вони стояли під комодом, купленим, певно, у якогось лахмітника. Перед дзеркалом стояла світлина молодого чоловіка, зроблена в давні часи. Я почувався ніяково в цій кімнаті, сидячи на ліжку чужої жінки – цієї божевільної клоунеси, що чекала на мене за завіскою. У трохи висунутій шухляді яскраво блищав край вишневого атласу, майже підсвідомо я вліз туди й провів рукою по цій ковзкій тканині. Тут між пластиковими стрічками з’явилася клоунеса:

– Каву будете?

Я всівся на диван, перед постером з мавпою. У горлі неприємно пересохло. Я роззирнувся, мій фізичний дискомфорт спричинив цей скромний інтер’єр. На шафі сиділа порцелянова лялька з парасолькою і перелякано витріщалася на перший з низки цілком однакових томів якоїсь універсальної енциклопедії, що продається на виплату. Усе це убозтво було дбайливо прибрано й мало пристойний вигляд. Я подивився на жінку, що підходила до мене з тацею. Тут, на тлі свого житла, вона не була такою жвавою, у неї виявилася певна ґречність, її постать гармоніювала з помешканням. Усе тут гнітило мене. Ця поверхня біля моєї руки, захаращена брязкальцями… Я не виношу мотлоху на меблях, ти це знаєш, Анджело, мені подобається, коли на столі стоїть лише лампа, є кілька книжок і більше нічого. Я повів плечем, мені свербіло скинути на підлогу ввесь непотріб. Вона подала мені каву:

– Вам скільки цукру?

Я підніс філіжанку до губ і ковтнув. Смак виявився добрий, та я був сповнений втомою, поганим настроєм, тож на язику залишився тільки гіркий присмак. Жінка присіла поряд зі мною на дивані, хоча й на певній відстані. Вона сиділа навпроти світла. Скуйовджений чубчик не вкривав її чола, що надто вже випиналося на її обличчі, зібраного в одну гримасу між носом і наквацьованими помадою губами. Я подивився на руку, якою вона тримала філіжанку. Навкруги коротких нігтів, які вона, без сумніву, обгризала, шкіра почервоніла та набрякла. Я подумав про запах слини, що залишився на її пучках, і аж здригнувся. Тим часом вона нахилилася, і я побачив, як з-під дивана вилізла псяча морда. Такий собі заспаний песик середнього розміру з темною хвилястою шерсткою та довгими бурштиновими вухами. Він лизнув їй руку, ці обгризені нігті, щасливий, неначе отримав приз.

– Кревалькоре… – прошепотіла вона, тручись своїм великим чолом об чоло пса, який нарешті помітив мене та, здавалося, не виявляв цікавості, бо його очі були затемнені поволокою. Вона забрала тацю й філіжанки після кави.

– Він сліпий, – сказала вона тихо, немовби не хотіла, аби псина почула її.

– Ви не дасте мені скляночку води?

– Вам зле?

– Ні, спекотно.

Вона повернулася та пішла на кухню, я подивився на її сідниці. Вони були сухорляві, як чоловічі. Окинув її поглядом: вузька сутула спина, ноги худі, як дві макаронини. Жінка не була бажаною, навпаки – відразливою. Повернулася до мене, хитаючись на підборах. Простягнула мені воду й почекала, поки я віддам їй склянку.

– Вам краще?

Так. Вода промила мені рота.

Вона не провела мене до дверей.

– Що ж, дякую.

– Немає за що.

Спека ще не скінчилася, висіла в повітрі, непомітно рухаючи речами. Асфальт просідав піді мною. Я знов підійшов до майстерні. І став чекати на відкриття перед опущеними жалюзі. Знову по мені струменів піт, і знову захотілося пити. Я повернувся до бару. Цього разу теж попросив води, та коли хлопчина з рябим обличчям відійшов і я зміг побачити усю батарею пляшок, що була в нього за головою, то передумав і замовив горілку. Я сказав, щоб він налив у великий келишок і додав льоду, який він набрав з алюмінієвого контейнера. Коли лід почав танути, піднявся сморід, до якого домішувався запах згірклого майонезу та затхлої ганчірки для миття підлоги. Я пішов у кінець бару до музичного автомата. Зробив довгий і відчутний ковток, алкоголь пробіг крізь мене сухим болем, полум’ям, і одразу ж розійшовся тривалою та насиченою свіжістю. Я зиркнув на годинник: у мене ще було півтори години.

Я не звик, Анджело, до перерв у роботі. Мені тоді щойно виповнилося сорок, та я вже п’ять років працював першим заступником у відділенні загальної хірургії, я був наймолодшим за віком заступником у лікарні. Кількість моїх приватних клієнтів зростала, і, може, не дуже охоче я проводив дедалі більше операцій у клініці. З подивом я помітив, що став цінувати сервіс, за який треба платити, за чистоту, добру організацію, тишу. Мені було лише сорок, а я вже, мабуть, не любив свого фаху. Хлопцем я накинувся на роботу із запалом. Потім була спеціалізація, перші роки практики були для мене важкими й бурхливими, як той стусан санітарові, який не дочекався, доки паровий автоклав правильно завершить цикл стерилізації інструменту. Потім, майже непомітно, до мене прийшло почуття безтурботності разом із легким розчаруванням. Я поговорив про це з твоєю мамою, вона сказала, що я просто призвичаювався до життя дорослої людини, перехід необхідний і загалом бажаний. Мені щойно виповнилося сорок, а я вже перестав обурюватися. Не те щоб я продав душу дияволові, просто я не запропонував її Богові, я тримав її в кишені, у тій кишені, яка того дня була тим клятим баром. Горілка збадьорила мене.

– Увімкни, тут така спека, – гаркнув високий, замащений вапном хлопчина, дивлячись на завмерлі лопаті вентилятора, і попрямував до настільного футболу з кремезним приятелем.

Натиснув на циліндричний важіль, і м’ячики посипалися з дерев’яної коробки. Кремезний вкинув перший м’ячик у поле щосили, це мало відповідати певному ритуалу, і гра розпочалася. Обидва говорили мало, стискаючи ручки та завдаючи точні й сильні удари, від яких аж здригалися металеві перетинки. Знехотя бармен вийшов з-за стійки, витираючи вологі руки об фартух, та увімкнув вентилятор. Коли він уже збирався вертатись, я віддав йому келишок:

– Принеси мені ще один, будь ласка.

Лопаті вентилятора почали поволі ганяти гаряче повітря у барі, злетіла серветка, і я нахилився по неї. Я побачив декілька брудних остружків, а трохи далі ноги обох гравців. Коли я випростався, то відчув приплив крові до голови після раптового нахиляння. Бармен поставив новий келишок з горілкою на мій стіл. Я видув її одним махом. Мій погляд поплив до музичного апарата. Це була стара модель блакитного кольору в цяточках, крізь екран можна було побачити металевий важіль, який ковзав по дисках, коли апарат вмикали. Я подумав, що було б непогано теж послухати якусь композицію. Будь-яку. Я знову згадав обличчя цієї жінки з надмірною кількістю макіяжу, грубувате й приголомшене, яке хиталося в сяйві від цієї музичної скриньки. М’ячик вилетів із футбольного столика й покотився підлогою. Виходячи, я залишив барменові непогані чайові, той одразу ж відклав губку, якою протирав стійку, і схопив гроші мокрою рукою.

Я знову вирушив до майстерні. Переді мною кілька напівроздягнутих дітлахів тягнули мішок з-під сміття, заповнений водою, з нього крізь дірки навсібіч били фонтанчики. Нарешті жалюзі майстерні були підняті, хоч і не повністю, я нахилив голову й увійшов. Там, під замащеним календарем з грудастою дівчиною, я побачив дужого чолов’ягу приблизно мого віку, затягнутого в робочий, почорнілий від мазуту комбінезон. Я сів поруч у його старий «сітроен діана» з гарячими сидіннями, і ми поїхали до мого автомобіля. Потрібно було замінити масляний насос і муфту. Ми повернулися по запчастини. Механік висадив мене перед своєю майстернею, закинув у багажник усе потрібне й вирушив ремонтувати.

Я не знав, куди себе діти, сорочка була мокрою від поту, окуляри замацані, та спеки я вже не відчував. Відчуття розслабленості від алкоголю було саме тим, чого мені хотілося понад усе. Останній рік, який був для мене успішним, я гарував без продиху, не виходив з лікарні, постійно готовий оперувати. Зовсім випадково я випорснув із зони досяжності, і можливість не ходити на роботу здалася мені несподіваною премією, я вже не бунтував, мені дуже подобалося бути туристом. Я завернув за чийсь будинок. Дітлахи вилили воду на купу пуцолану й почали будувати халупу, що скидалася на велике чорне яйце. Я зупинився й став на них дивитися очманілий від спеки. Моя мама не хотіла, щоб я виходив погратися надвір з іншими дітьми. Після розлучення вона оселилася в «народному» кварталі, неподалік від центру, там було не похмуро, навпаки, жваво й весело. Але твоя бабуся відмовлялася навіть визирнути у вікно, для неї цей квартал не був сумним – вона добре вміла приборкувати сум, – ні, набагато гірше, для неї це було майже убозтво. Це була остання межа перед її примарами. Вона жила у квартирі, відокремившись від усього, неначе на хмарі, на якій вона вибудувала власний світ, у який помістила фортепіано й сина. Як би мені хотілося в нудні пообідні години збігти вниз, у цей вир життя, та я не вважав за можливе принизитися до нього, і я вдавав, що для мене теж цього світу не існує. Вона квапилася сісти зі мною в автобус, що відвозив нас до її батьківського дому, у якому мешкала її мати. І в цьому місці, де було багато дерев і маленьких вілл, я нарешті міг розплющити очі. Там вона була іншою, якоюсь осяйною. Там ми разом валялися на ліжку в її колишній дитячій кімнаті й сміялися. Вона заряджала себе енергією, і її постать теж сповнювалася новим блиском. Потім вона вдягала пальто і свій повсякденний вигляд. Ми поверталися, коли вже було темно, коли на вулиці не можна було нічого побачити. Від автобусної зупинки до самого дому вона бігла, жахаючись прірви, що її оточувала.

Мамине обличчя постало в мене перед очима. Та не одне, а всі її обличчя, що я пам’ятав, до найостаннішого на похороні, коли я попросив гробарів зачекати ще хоча б хвилинку. Я сердито мотнув головою, щоб прогнати цю думку.

Зараз я піду до своєї машини, розрахуюся з механіком, заведу двигун і поїду до Ельзи. У неї ще буде вогке волосся. Вона ходитиме в рожевій ажурній сорочці. Ми поїдемо в ресторан, там сядемо за столик у кінці залу, куди в темряві проникають вогні з затоки. Я посаджу її за кермо, а сам покладу голову їй на плече…

Вона не здавалася мені здивованою, навпаки, було таке враження, що вона на мене чекає. Жінка почервоніла, відступаючи назад, щоб впустити мене. Мимоволі я незграбно зачепив шафу коло стіни. Порцелянова лялька впала на підлогу. Я нахилився підняти її.

– Не переймайтеся, – заспокоїла вона, хитнувшись до мене. На ній уже була інша майка, біла, з яскравою квіткою зі стразів. – А що з машиною? – прошепотіла вона.

Її голос звучав невпевнено. На губах не було помади. Я подивився їй за плечі, прибране жалюгідне житло здавалося мені ще сумнішим. Але я не відчував огиди, навпаки, мені стало несподівано приємно від цього убозтва.

– Її ремонтують.

Я почув, як вона терла долонею об долоню в себе за спиною. Потупила очі, потім підвела їх. Мені здалося, що вона ледве-ледве похитувалася, а може, я просто сп’янів.

– Хочете зателефонувати?

– Так.

Знову я повернувся в її кімнату, знову провів рукою по синелі попелястого кольору. Подивився на телефон, я подивився на нього, як на якийсь пластиковий прилад, який мене ні з ким не з’єднає. Навіть не доторкнувся до нього, засунув шухляду в комоді. Поправив розп’яття, що висіло криво на стіні. Підвівся й попрямував до дверей, хотів піти звідти та й усе. Голова від горілки стала якоюсь дурною. Мабуть, не поїду до моря, мабуть, повернуся до міста, ляжу спати, не хочу нічого й нікого.

– Ну як, додзвонилися до когось?

– Ні.

У неї за спиною цей давно погаслий камін, порожній і чорний, наче беззубий рот. Я беру її за руку й міцно тримаю. Вона часто дихає, широко розкривши рота. Її дихання, як у миші. Від цієї несподіваної близькості обличчя в неї перекривилося. Її підпухлі очі розширилися й бігають під віями, немов дві тваринки, що опинилися в клітці. Я викручую їй руку. Вона така чужа й така близька для мене. Думаю про соколів, про той жах, який вони на мене наганяли в дитинстві. Піднімаю руку, щоб далеко її закинути, з її брязкальцями та її убозтвом. Але хапаю ту квітку зі стразів і тягну до себе. Вона намагається вкусити мене за руку, але їй це не вдається. Я ще не знаю, чого їй треба боятися, не знаю своїх намірів. Знаю тільки, що другою рукою я міцно схопив її шорстке волосся й тримаю, як качан кукурудзи. Потім я кусаю її, в’їдаюсь у підборіддя, у її задерев’янілі від страху губи. Вона починає стогнати, тепер вона має на це причину. Ось я вже зірвав з неї цю квітку зі стразів, рукою мацаю її маленькі груди. А ось мої руки між її кістлявими ногами. Вона жахається моєї несамовитості. Схиляє голову, піднімає свою слабку тремтячу руку. Діставшись рукою до бажаного місця, а воно в неї таке ж худе, як і вона сама, я дістаю свій пристрій. Швидко притискаю її до стіни. Та вона ще й до того вже була, як маріонетка з жовтою головою, що не може сама рухатися. Піднімаю її за підборіддя. З мого рота їй у вухо тече слина, що потім збігає їй на спину, а я тим часом рухаюся в цьому «суповому наборі», наче хижий птах у захопленому гнізді. Так я знищую її, себе, ці дурні півдня.

Не знаю, чи то вона потім важко зітхала, чи, можливо, плакала. Вона лежала на підлозі, згорнувшись калачиком. Я був як несамовитий, кинувся в інший куток кімнати. Поклавши морду на лапу й опустивши вуха, сліпий песик поглядав білими очима з-під дивана. На стіні мавпа, як і раніше, смоктала з дитячої пляшечки. Мої окуляри лежали на підлозі, біля дверей, одна з лінз розбилася. Я підійшов і підняв їх. Заправив мокрі краї сорочки в штани та й пішов, не сказавши ані слова.

Машину вже припаркували перед майстернею. Ключ було вставлено на місце, я завів двигун і поїхав. Почалася пряма ділянка дороги, обабіч стояли середземноморські сосни й зів’ялий очерет. Я став гальмувати, але зупинитися не вдалося; тож я опустив скло й виблював на ходу. Просунув руку під сидіння в пошуках води, яка повинна була лишитися в машині, дістав її, вона була майже гарячою в пластиковій пляшці. Прополоскав рота, висунув з машини голову й вилив на неї решту води з пляшки. Машина неслася по асфальту, і разом з нею нісся запах спеки й моря, що було вже зовсім близько. Я відірвав руки від керма й наблизив до носа, щоб їх понюхати. Я шукав сліди своєї звірячості, Анджело. Але пахло тільки іржею, мабуть, від поручнів, за які я тримався. Поплював на них. Та виходило, що плював я на своє життя, на свій спокій, на своє серце. Потім почав терти долоні одну об одну так, що вони аж стали гарячими.