Читать книгу Не йди - Марґарет Мадзантіні - Страница 6

Я помітив їх надто пізно, коли вже не міг сховатися. Я помітив їх, коли мене охопив страх. Вони стояли посеред коридору, трохи попереду від кабінету радіології. Двоє поліцейських у сірій формі біля дверей, з пістолетами в шкіряних кобурах. Вони слухали третього в штатському, який щось тихо розповідав, ледве ворушачи губами, такими темними, як після чорниць. Він наводив на мене зіниці, ніби цілився, і ці дві скляні кульки не випускають мене з порожньої літньої лікарні. Цей чоловік мене бачить, і один із цих поліцейських тепер теж повертається до мене. Ліфт був у них за спиною, трохи нижче, з іншого боку. Мої кроки чути й надалі, та вони вже якісь неживі, немов у маріонетки. Минув тиждень після того плюгавого дня, коли я хильнув горілку натще.

Я точно не пам’ятав, що я робив, мені здавалося, що все відбувалося, неначе за матовим склом. А от вона не повинна була забути. Я залишив її біля тієї стіни, як вузлик стиснутих кінцівок. Використану й покинуту, немов запобіжник. Можливо, вона стояла за тими дверима, що були за спинами поліцейських, якщо вони привезли її з собою для упізнання. Зараз, коли я був вже майже навпроти цього огидливого смаглявого чоловіка, вона вийде зі свого укриття. Низенька, без обличчя, із кошиком кокосового волокна на голові, вона простягне руку в мій бік, кажучи: «Це він, хапайте його!» Вона прочесала всі околиці, пройшла добропорядні квартали та знайшла мене тут. Зараз мене заарештують, як це роблять у публічних місцях, щоб не здіймати галас, міцно стиснувши мене за руку, й тихо скажуть: «Прошу вас піти з нами». Та ні, Анджело, ніхто мене не став хапати. Палець на червоній кнопці чекав, доки приїде ліфт. Вони були ще там, стояли не рухаючись, я не дивився на них, але бачив кутиком ока три темні обриси. Я входив у ліфт наче сам не свій. Сорочка прилипла до спини, я всміхнувся жінці й дитині, що піднімалися ліфтом разом зі мною.

– Прошу, – сказав я, як бовдур. «Бачите, синьйоро, я нічого не зробив. Я – порядна людина, скажіть це отим огидним типам, що внизу». Тим часом поверхи проносилися навкруги цієї сріблястої коробки з бляхи.

Я уникав дивитися у вічі будь-кому під час консультаційного обходу, проходячи між ліжками прооперованих мною за останні дні пацієнтів. Професійні очі за біфокальними лінзами опущені на картки хворих, на ручку «Монблан»[5] із золотим пером, яким я коригую дози знеболювального. Потім операційна зала, та поки я йду, плечі тремтять немов крила. Входжу, копаючи, як завжди, по дверях, стерильні руки вгору до санітарки, щоб вона оділа на них рукавички. Руки вгору, немов злочинець, думаю я і знаходжу в собі сили всміхнутися. Потім спокій, мій робочий спокій. Йодний розчин, охолоджений скальпель, кров. Руки в мене спокійні, точні, точніші, аніж будь-коли. Тільки от вони не мої, це руки людини, на яку я дивлюся, бездоганного професіонала, якого я більше не обожнюю. Так, тепер я – комаха, а не вона, вона – це просто нещасна жінка, з якою сталося лихо, над якою я вчинив насильство, виссав усі соки, ужалив. Гумові руки, опущені вниз, не мої, та все ж вони мої, у цьому світі, де я видаю себе за добродія. Електричний скальпель. Каутеризація судин. Вони ще там, зовні, чекають на мене. Вони заарештують мене в хірургічному халаті, дуже смішний вигляд для арештанта. Затискач Кохера. Тампони. Вони дали мені час для докорів сумління, ось чому вони не схопили мене раніше, щоб я пережив цей моторошний час. Яка жорстокість. Так, вона була там, у тому покої, бачила, як я проходив, кивнула на знак підтвердження. Потім впала на стілець, немов скошена очеретина, їй піднесли склянку води: не переймайся, цей сучий син від нас не втече, разом зі своїм брудним пристроєм. Проходячи, я не зазирнув за ті двері. Забракло на це мужності, як жаль. Я напружував свій мозок, та мені так і не вдалося згадати призначення того покою. Перші двері ведуть до кабінету здачі аналізів, а ті дві стулки, що були відчинені біля сірих спин поліцейських… У думках я полетів до того порожнього невідомого мені приміщення, де, імовірно, ховалася жінка, яку я більше й не пам’ятав. І мені здавалося, Анджело, що оцієї амнезії достатньо для того, щоб викреслити те, що я наробив. Чому я тоді не повернувся приголубити її, переконати в тому, що нічого не відбулося? Коли я хочу, я можу переконати кого завгодно. Я міг би вибачитися перед нею, запропонувати їй гроші. Міг убити її. Чому ж я її не вбив? Тому що я не вбивця. Убивці вбивають. Хірурги ґвалтують. Затискач для судин. Висмоктувач. Вона донесла на мене, узяла свою сумку з клаптиків і пішла до місцевого поліцейського комісаріату. Мені здавалося, що я бачив її, коли вона для хоробрості гризла собі нігті, в одному з тих кабінетів, де тхнуло штемпельною фарбою. Вона стискувала бліді ноги, сидячи на стільці, описувала зовнішність чоловіка, що поглумився над нею, тоді як хтось у неї за спиною тарабанив по друкарській машинці. Хто зна, що вона там нарозповідала… Що в неї від мене залишилося, мені б дуже хотілося знати, що я покинув у цьому тілі, яке ледве дихало. Я осліп від горілки, від спеки, від протиприродної хоті. Вона ж була тверезою, дивилася на мене, витерпіла мене. Хто витерпить, той пам’ятає. Автостатичний розширювач. А можливо, вони повели її на огляд до гінеколога, там на білому ліжку вона відвернула обличчя й погодилася на таке приниження. І лежачи з розведеними ногами, дивлячись у порожнечу, вона вирішила знищити мене назавжди. Затискач Келлі. Може вони взяли на аналіз залишки моєї сперми. Ще раз Келлі. Та ні, це неможливо, щоб вона добралася до мене, вона ж нічого про мене не знає, не знає моєї адреси, хто я за фахом. А може, і знає. Коли я пішов до іншої кімнати зателефонувати, вона нишпорила в моїй барсетці, що залишилася на дивані. Обірванка, клята обірванка. Тобі не повірять. Тампони. Я захищатимусь. Казатиму, що це вона навмисно затягнула мене до себе, щоб обікрасти мене, а може, навіть убити. А хіба мені не було страшно, коли я йшов за нею між темних і смердючих стін будинку? Це страх змінив мене так, і, щоб захистити себе від страху, я накинувся на неї. Ізолювати жовчну протоку. «Вона поводила себе підступно, скажу я, завела мене в оману, підсипала наркотиків мені в каву… Так, кава була дивною на смак. У тій халупі тхне отрутою, синьйоре комісаре, заїдьте туди». Кістозний. Нитку. «А може, у тому запорошеному саду закопані трупи. Машини, що їздять шляхопроводом, машини, від яких дрижать шибки у вікнах, шум від них перебиває крики нещасних жертв. Дивно, як я ще залишився живим! Заарештуйте цю відьму». Дренажну трубку. «Злодійко, як ти могла на це зважитись? І ти могла подумати, що знищиш мене? І ти розраховувала, що тобі хтось повірить?» А ось я їй даю ляпасів, її голова з кокосовим волокном захиталася. Повірять мені, не сумнівайся. Поліцейські перепросять, я залишу їм свою візитку. Хірург може завжди знадобитися. Тампони. Той чоловік з темними губами справляє враження людини з хворою печінкою. Він буде великодушним. Я візьму слухавку й зателефоную двом-трьом колегам, щоб вони його повністю оглянули поза чергою, як я це роблю тільки для найближчих друзів. Він мені подякує, схилить голову на знак вдячності, надішле мені пляшечку лікеру разом із календарем зі свого відомства, який я подарую санітарці. Знову перевірити гемостаз. А от ти вийдеш у кайданках, і гнатимуть тебе копняками. Шльондра, злочинниця, така сама, як і квартал, де ти живеш. Ще й грейдер пошлю, щоб він зніс твою халупу. Треба порахувати серветки для лапаротомії[6]. Мої слова проти твоїх. Голкотримач. Подивимося, у кого вийде краще. Нейлонову нитку для шкіряного покрову.

Операцію закінчено. І я знову підвів погляд, у ньому був виклик, було презирство. Поряд із моїм другим асистентом стояв практикант у халаті надто великого розміру, витріщаючись на мене осклянілими очима. Я не помітив, що він там був, він підійшов лише зараз. Очі в нього були, немов у людини, що зробила над собою надто великі зусилля. Можливо, що він намагався лише втриматися на ногах, а можливо, боявся крові. Ідіот.

Я кинув рукавички, вийшов з операційної та попрямував до роздягальні. Я сів на лавку, у вікні можна було побачити сусідній корпус, низькі шибки перед внутрішніми сходами, якими ступають ноги тих, хто спускається та піднімається. Побачити можна лише сходинки, лише ноги, обличчя закриті стіною. Спочатку пройшли чоловічі штани, а потім білі ноги санітарки. Я пам’ятаю, як я думав, що від нас самих ніщо не може врятувати і що поблажливість – це той плід, який падає на землю вже підгнилим. Я випустив на волю всі ці дурні думки, і зараз користі від мене було неначе від мертвого снайпера.

В операційній панував безлад, і двері були навстіж, коридором до вбиральні йшов чоловік у халаті з рулоном туалетного паперу. Я ледве нахилився до спускного вікна, щоб привітати санітарок і асистентів. Я спускався ліфтом, а в мені було лише те, проти чого я боровся. На першому поверсі поряд із тими дверима вже не було нікого, а всередині була така ж сама кімната, як і решта, – кімната для пацієнтів, що чекали своєї черги на діаліз. Дві жінки з жовтими обличчями там і сиділи. Ні, Анджело, вона ніколи не входила в ту кімнату, як і в будь-яку іншу. Вона залишилася біля стіни, під постером із мавпою. Вона так і не підвела обличчя.