Читать книгу Не йди - Марґарет Мадзантіні - Страница 7

Того року сталася несподівана подія, Анджело, у ніч на Великдень я втратив свого тата. Без болю, я його майже ніколи не бачив. Після смерті моєї матері ми зустрічалися дуже-дуже рідко. Він жив в якомусь притулку для пенсіонерів, та я навіть не знав його адреси. Він призначав мені зустріч завжди в дерев’яному барі на річці неподалік від тенісних кортів. Завжди перед самим заходом сонця, коли не так спекотно. Йому подобалися аперитиви, цукор на вінцях келишка, тарілочка оливок. Він утягував живіт, а сідав так, щоб мати найкращий вигляд. Йому подобалося почуватися молодим. З тих рідкісних зустрічей я пам’ятаю лише звук удару м’ячика, що відскакував від ракетки на рожеве поле.

У день похорону я вистояв на ногах усю месу. Ельза була поряд зі мною, чорна гаптована вуаль спадала їй на чоло, вона плакала. Я так і не знаю чому. Просто тому, що вона вважала це за потрібне. Присадкуватий сивоволосий чоловік виліз з-за колони й пройшов повз мене. Розпорена краватка з чорного атласу з етикеткою, що вилізла на сорочку. Він підійшов до мікрофона й прочитав сторінку власноруч написаного тексту. Нікчемні пишномовні слова, які б сподобалися моєму батькові. Напевно, то був його близький друг, він читав це голосом, переповненим болем, міцно тримаючи носову хусточку зі шмарклями. Він був екстравагантним на вигляд, доброзичливим і водночас відразливим, уся його постать від волосся до одягу пожовкла від нікотину. Курив навіть перед церквою. Чоловік потиснув мені руку, намагаючись обійняти, та я ухилився від його обіймів. Здавалося, що ніхто з нашої родини його не знав. Він пішов, підскакуючи по сходах, затягнутий у переливчастий піджак. Мені здалося, що в цьому незнайомому чоловікові, у якому було намішано всього потроху, і була єдина спадщина від мого тата.

І я думав про нього, їдучи до моря, до твоєї мами. Ця смерть без болю, така раптова, протягом наступних місяців бентежила мене більше, ніж я очікував. Я прокинувся якось уночі й зрозумів, що тепер я – сирота, сидячи на кухні, між холодильником і столом, не через те, що його не стало, а через бажання мати тата, через ту віддалену можливість, яку він, напевно, зберігав і якою я зневажав через пиху. У мені викристалізувалося глухе й мовчазне оплакування. Було вже літо, а це дивне відчуття дискомфорту зберігалося. Можливо, холод приведе мене в норму. Я їхав до моря і тепер думав провести серпневу відпустку з Ельзою в Норвегії. У мене було бажання пройтися краєм глибоченних тектонічних урвищ, підніматися на фіорди, перетнути Вестерфіорд і дістатися Лофотенських островів. А потім стояти там з почервонілою на вітрі шкірою, витягуючи тріску, більшу від мене, в кобальтовому морі. Переді мною вела машину жінка середнього віку, я їхав за нею вже добрий шмат дороги. Я міг би увімкнути «поворот», посигналити та об’їхати її, прискоривши рух. Та я не став цього робити, поклав руки на кермо й очікував. Під коротким волоссям можна було побачити жіночу потилицю з гребінцем. Ця жінка добре тримається, і спина в неї, мов у дівчини, та вона втратила чуття орієнтації. Годі, зараз посигналю, щоб у неї всередині аж зойкнуло. Та я вже думаю про свою матір. Вона отримала водійські права досить пізно, зробила собі такий подарунок. Вона виїздила на своїй скромній малолітражці, у якій пахло поліроллю, і їхала бозна-куди. Її обережно складене пальто з ялинковим малюнком лежало завжди на сидінні поряд. Машину вона водила саме так, як і ця жінка, що їде переді мною, учепившись за кермо, немов боялася, що хтось ударить її в спину сигналом клаксона. Анджело, ну чому життя зводиться до таких дрібниць? А де ж милосердя? Та де серцебиття моєї мами? Де серцебиття всіх, кого я любив? Дай мені кошик, доню, той кошик, з яким ти ходила в дитячий садок. Я хочу позбирати в нього, наче світляків у темряві, усі ті проблиски, що були в моєму житті.

Жінка, що їхала переді мною, уповільнила рух, і я теж уповільнив. Я дозволяв себе вести, немов немовля у возику. Луки обабіч дороги були суцільним болотом. Приблизно в цій же місцині мій автомобіль зупинився кілька тижнів тому.

Зелені двері було замкнуто. Я постукав кілька разів, ніхто не відгукнувся. Машини пролітали шляхопроводом, мов стріли, казна-скільки разів я проїжджав там зверху, коли прямував до моря, не знаючи про життя тут, унизу. Інші будинки стояли поза опорами, іржаві бараки, житлові трейлери. Каркас спаленого автомобіля лиховісно виднівся в траві, можливо, він зірвався зі шляхопроводу, і ніхто не потурбувався прибрати його звідси. Поряд, на глиняній прогалині, що порепалася від сонця, проповзала змія. Її чорна луска блищала, коли вона плазувала в траву. Жінки не було. Коли я відходив, тінь від будинку рухалася все далі по безрадісному краєвиду й ховала мене.

Я сів у машину, вставив ключ запалювання, але не повернув його. Став крутити ручку радіоприймача в пошуках музики. Притулив голову до сидіння. Я був у тіні, надворі була шалена спека, справжнісінька пустеля. Час від часу доносився якийсь крик невідомо з якої дірки. Я вимкнув радіо. Витягнув ноги за педалі, напівзаплющив очі й побачив її. Крізь вузьку щілину під повіками, немов у сінемаскопі. Вона проходила по фундаменту з бетонними колонами недобудованої багатоповерхівки. Я не помилився, чекаючи на неї. Вона знову обрала ту саму дорогу, щоб сховатися від сонця. Ідучи під сонцем, вона поспішала, щоб потім уповільнювати ходу в тіні колон, де ставала майже чорною. Я боявся, що не впізнаю її, проте впізнав одразу ж, як побачив. Далека, маленька, затемнена. Її голову, як в опудала, її тонкі кривенькі ноги. Її хода здалася мені незграбною, мабуть, від якоїсь вади в стегнах. Вона йшла в мій бік, не знаючи про це, немов зневірений вуличний пес, що біжить боком. Дві величезні сумки з купленими речами відтягували їй руки. Вантаж, через який жінка не тільки не могла йти твердою ходою, навпаки, він переважував її то в один бік, то в другий. Зараз вона завалиться, подумав я, зараз завалиться. Я взявся за ручку дверцят, щоб вийти з автомобіля, піти їй назустріч. Та вона не впала, а зайшла в іншу тінь. Я відпустив ручку й залишився там, де був. Її широке чоло знову з’явилося на світлі, а разом з ним і відчуття, що я шпигую не за нею, а за собою. Поки вона йшла цими смугами світла й тіні, я відновлював кадр за кадром той ганебний час, який провів з нею. Я сповз сидінням і, не рухаючись, пітнів від сексуального потягу. Тому що раптом я згадав… її тіло, загасле, неначе камін без вогню, схилену білу шию, цей сумний загадковий погляд. Вона цього бажала так само, як і я. Більше, ніж я. І стіна, і стілець, що впав за нашими спинами, і її піднесені догори руки, до цього блискучого постеру – усе це проходило в мене перед очима. Спогади були десь у темряві мого шлунка. Там, де й досі продовжував існувати наш із нею запах. Запах марення, що перебиває запах праху. Це було безнадійне злягання. І безнадійність походила лише від неї, вона приліпилася до її худорлявих ніг, які зараз ступали в мій бік. Це вона так кохалася, а не я. Це вона затягнула мене до себе. Ішла зі своїми господарськими сумками. Цікаво, а що в неї там? Що ти купила? Що ти їси? Кинь ці торби на землю, залиш їх у пилюці й ходи до мене, суко. Жінка була худою-худою, якщо дивитися на неї проти світла. Зараз вона була схожа на одну з тих маленьких безхребетних малокровних істот, що з’являються з-під землі на весні. Здавалася виснаженою. Ходила кожного дня свого жалюгідного життя додому без усякого подиву. Що в неї був за характер? Нащо вона накладала собі стільки макіяжу? Клаптикова торба на довгому ремені билася в неї між ніг. Я мусив піти. Вона зупинилася в одному з конусів тіні. Поставила одну сумку на землю, доторкнулася до потилиці, нагрітої сонцем, поправила білясте волосся. Я стояв, уважно вдивляючись у цей жест, відчуваючи запах від липкого волосся в неї на потилиці. Цього разу я не пив, шлунок був у порядку, голова ясна… і саме в цій ясності, у цьому голодному шлунку я й бажав її. Я більше не довіряв самому собі, бо, коли я на неї дивився, вона вже була для мене позбавлена поваги. Нічого подібного, я чекав на неї не для того, щоб попросити пробачення. Немов сокіл, я сидів у засідці, щоб накинутися на неї, знову влаштувати їй «свято». Вона майже дісталася до мене. І проминула б, не помітивши. Я б дав їй зникнути з мого дзеркальця на автомобілі та й поїхав би геть. Щоб більше не повертатися. Я схилив голову й подивився на руки, що міцно трималися за ноги, щоб нагадати самому собі, що я – гідна людина.

Її живіт зупинився перед дверима. Вона нахилилася, щоб зазирнути. Я підвів очі, проте замість того, щоб знайти переляк у її погляді, побачив лише деяке здивування. Я неповністю виліз зі своєї нори однією ногою і ще продовжував спиратися на отвір дверцят.

– Як справи?

– Добре, а у вас?

– Звертайся до мене на ти.

– Що привело до нас?

– Я забув заплатити механікові.

– Він мені про це казав. Він також питав, чи я вас знаю…

– Давай на ти.

– Гаразд.

– Що ти йому сказала?

– Що я тебе не знаю.

Вона не була розлюченою, узагалі ніяка. Може, вона вже звикла, подумав я, вештається з ким трапиться. І тепер я дивився вже на неї, нічого не боячись. Навкруг очей були чорні кола, що втискували їх ще глибше в худий череп. Синюваті жили проходили по шиї й зникали під сорочкою в жовто-чорну клітинку з еластичної тканини, яка блищала під сонцем, двогрошова річ, напевно, пошита якимись неповнолітніми в Азії. Вона більше не дивилася на мене. Піднесла руку до чубчика й почала чухати його, стягуючи його маленькими пасмами, щоб затулити занадто широке чоло, куди я зараз увіп’яв свій погляд. Пряме сонячне світло торкалося її недосконалого обличчя, і вона це відчувала. Їй безумовно було значно більше тридцяти років. Між очима та скронями в неї вже залягли тоненькі мережива зморщок. У неї було хворобливе обличчя, судячи з кожного клаптика її шкіри. Та з очей, з ніздрів, з щілини, що відокремлювала верхню губу від нижньої, – звідусіль, звідки пробивався її внутрішній подих, було чути тихий невразливий заклик, неначе вітер, що ввірвався в хащі лісу.

– Як тебе звати?

– Італія.

Я сприйняв це незвичайне ім’я з посмішкою.

– Слухай, Італіє, – сказав я, – мені дуже прикро… – Я запхнув руку в кишеню. – Я хотів вибачитися перед тобою. Я був п’яним.

– Я піду, інакше розтануть заморожені продукти. – Вона відвела погляд до однієї зі своїх торб, які так і не поставила на землю.

– Я допоможу тобі. – І я вже нахилився, щоб узяти їх у неї з рук. Та вона нізащо не хотіла відпускати їх.

– Вони не важкі.

– Будь ласка, – прошепотів я, – будь ласка.

У її очах більше не було нічого. Була та відсутність, яку я вже бачив, вона немовби відмовилася від усіх бажань. Долонями я відчув піт, що залишився від її долонь на ручках сумок. Ми зійшли тими іржавими сходами до самого насипу. Вона відчинила двері, а я захряснув їх за нашими спинами. Усе було оповито тією самою безпорадністю, квітчаста ряднина на диванчику, постер із мавпою, що тримала в лапах пляшечку, той же запах білил і отрути. Я відчув якийсь зсув, що м’якою й гарячою масою просочувався мені під мозкову оболонку. Сексуальний імпульс не поспішав, я був кволим, млявим. Я поставив сумки на підлогу, під стіл закотилася банка пива. Вона не нахилилася по неї. Стояла, притулившись до стіни, і дивилася у вікно між ламелями жалюзі. Я попустив краватку, яйця наче поважчали в мене між ногами, почуття було неприємне. Цього разу я взяв її ззаду. Її очі змушували мене замислюватися, і, врешті-решт, це була моя справа, як і що робити. Я хотів відчувати її реберця, потилицю. Можливо, я подряпав їй спину, не зміг уникнути цього. Потім я поліз у кишеню штанів по гаманець. Я поклав гроші на стіл.

– Це за розморожені продукти…

Вона не відповіла нічого, Анджело, вочевидь, мені вдалося образити її.