Читать книгу Обліковець - Марина Троян - Страница 6

Отаку погоду я б назвав дратівною. Звісно, тіло в мене не дубіло від морозу, щоки не пекли від пронизливого вітру, а очі не різало від сніжинок, які раз у раз потрапляли в них, ніби й самі хотіли заховатися від завірюхи. Безнадійне густе ряботіння перед очима перекривало все, що я міг бачити, і перетворювало голі дерева, кольорові парканчики й приземкуваті хатки замість реального фону на якусь здогадку. Ця безперервна розмазана сірість будь-кого довела б до божевільні! Я починав сумувати за поважним морським бризом і розніженими на сонці чайками.

Сорой спокійно стояв обіч дороги й чекав. Точніше, висів, бо якби стояв, то був би вже до поясу в снігу. А так його босі ноги безтурботно покоїлися на білій кучугурі, а голі руки пропускали крізь себе лапатий сніг. Стоячи поруч, я глянув униз, посовав пальцями ніг по снігу й запитав:

– А чого ми босі?

Навіть не глянувши в мій бік і далі підставляючи відкриті долоні до сніжинок, Сорой байдуже відповів:

– А навіщо нам взуття?

І то правда. Ми ж не можемо збити ноги чи, скажімо, відморозити. Так само, як не можемо відморозити все інше.

– Тоді навіщо нам одяг?

Сорой, здавалося, думав про щось своє, переводячи погляд то на такі близькі сніжинки, то вдалину на дорогу. Не вміючи читати думки, я почувався телепнем, бо навіть достеменно не знав, чи почув він мене.

– Задля спокою, – врешті, зробивши перерву у своїх міркуваннях, так само байдуже відказав Сорой. Цікаво, скільки разів йому доводилося відповідати на ці питання? Він відверто нудився, відповідаючи на них, розкриваючи рота рефлекторно, наче просто кашляв.

Напевно, побачивши знову мої думки й вирішивши бути трохи чемнішим, він врешті повернувся до мене.

– Ти не зможеш відчути холоду, спеки, лоскоту на шкірі, голоду, піщинки в оці чи шматка в горлі, – тлумачив він. – Але відчуватимеш радість, цікавість, співчуття й навіть сором, заздрість, сумнів і спустошення. Тебе ніколи не знудить від поганого запаху, але опанує огида до потворності. Не зможеш відчути фізичного потягу, але будеш зачаровуватися красою. За таких умов, – підвів риску, – одяг зайвим не буде.

Я задумався. Інакше кажучи, я не відчуваю нічого, що залежить від тіла, але здатен відчути все, що виходить від розуму й душі. До речі, про душу…

– Ідуть! – вигукнув Сорой, не давши додумати.

Я глянув туди, куди дивився він. Крізь холод і сірість наближалися дві постаті: одна – висока й худорлява, інша – низенька й кругла. Обидві нахилилися вперед, долаючи дошкульний вітер, і високо піднімали ноги, намагаючись не загрузнути в снігу. Але, незважаючи на ці маневри, наближалися стрімко, немов гнані розпеченими різками. Вони швидко промиготіли повз нас до акуратної металевої хвірточки і, пірнувши у двір, попрямували до невеликого, але добротного будиночка. Ясна річ, нас вони не побачили.

То це їх ми тут стільки чекали? Я не знав цих двох, не знав, що від них хоче Сорой, не знав точно, які знання від мене взагалі вимагалися, але розумів, що без цієї парочки не відбудеться дійство, яке чомусь має для нас значення.

Непроханими, але, напевне, важливими гостями ми почимчикували до будинку.

Усередині, на перший погляд, усе також було акуратно й добротно. Але це враження розвіялося відразу, як, оминувши сіни і кухню, ми опинилися у вітальні. Тут неначе промчало стадо диких кабанів: килимки були зібгані, на підлозі валялися книжки, розбиті рамки з фотографіями, скриньки й чашки; штора, зірвана разом із карнизом, теліпалася собачим вухом, зачепившись за картину; перекинутий журнальний столик лежав на бочку, немов оплакуючи розбитий поруч вазон. Здавалося, усе, що тут було живого, понищене. От тільки з дивана біля стіни чулися схлипи та стогони.

Висока худорлява дівчина з екзотичним ім’ям Лейла на ходу поскидала із себе валянки та верхній одяг і тепер здавалася ще вищою й худішою. Вона швидко закатала рукави затасканого ядуче-рожевого светра, милом вимила руки по лікоть та кількома прискоками довгих ніг добігла до дивана. У її воронячо-чорному заплутаному волоссі, смаглявій шкірі, швидких і доладних рухах мерехтіла грація амазонки, але карі зіщулені очі, напружене підборіддя й звіряча вправність змушували насторожитися й відсахнутися.

Друга дівчина також швидко вилущилася з обмоток і, залишившись в одних джинсах і зеленій кофтині, відразу вилюднілася. Вона була занизька порівняно із супутницею, але без своєї ряднини вже не здавалася опецькуватим вайлом, а скоріше забутою всіма та вкритою пилом іграшковою лялечкою. Її тендітна фігурка, гладеньке русяве волосся, забране з лоба обручем, великі очі та м’які, неначе плаваючі рухи підсилювали це враження.

«Лялечка» добігла до дивана трохи раніше за чорнявку, стала на коліна й прибрала мокре волосся з обличчя дівчини, яка тут лежала.

– Я привела допомогу, – лагідно промовила вона. – Заспокойся, усе буде добре!

Істота з дивана очманіло зиркнула на Лейлу. Та підійшла, рішуче висмикнула в дівчини покривало, у яке вона куталася й ховала обличчя, та поклала обидві руки на її величезний живіт.

– Давно болить? – чітко й майже агресивно спитала Лейла у вагітної. Дівчина з якимось страхом чи, може, навіть гидливістю скинула зі свого живота Лейлині руки та забилася в істериці.

– Де баба Химка? – заверещала вона на «лялечку». – Дурепо, кого ти мені привела? Веди бігом сюди бабу Химку, а то я зараз вмру!

«Лялечка» (вона ж Міла, як шепнув мені Сорой, старша сестра вагітної шістнадцятилітньої Полі), отримавши кілька сліпих ударів від істеричної сестри, тільки дужче притислася до дивана і продовжувала гладити її по голові.

– Баби Химки немає, – лагідно пояснювала вона, ніби мати говорила з хворою дитиною. – Вона в лікарні й не може до тебе прийти. Але ця дівчина – її дочка, вона навчена бабою Химкою й зможе тобі допомогти.

Вагітна заскавчала, відсовуючись на дивані подалі від Лейли, і вчепилася сестрі в барки.

– Зви фельдшера! Знайди його, чуєш, із-під землі дістань, але не підпускай до мене цю циганку!

Лейла від тих слів відсахнулася, як чорт від ікони, спустила рукави й миттю вискочила з кімнати. Міла в розпачі глянула на сестру й сама кинулася до дверей. Вона піймала за руки Лейлу, яка збиралася взувати свої валянки, та, мало не падаючи перед нею навколішки, по-щенячому зазирнула в її потемнілі очі.

– Наш фельдшер лежить п’яний і двох слів не годен зв’язати. Районна «швидка» сьогодні до нас не добереться, у них одна машина поламалася, а друга поїхала по викликах на дальні села. Таксисти за такої погоди ломлять захмарні ціни… – «Лялечка» тремтячими губами ледь вимовила останні слова: – Ви – наша остання надія! Якщо ви відмовитесь, якщо зараз підете, то я… вона… – Міла трусилася від ридань, і слів уже не можна було розібрати.

Лейла змінилася на лиці. Чи вона відчула відповідальність за дитину, яка без неї могла й не народитися, чи зачепив розпач цієї безпорадної й водночас такої наполегливої «лялечки»… Лейла впевнено, але обережно стисла дівчині плечі й наказала нести чисті рушники, простирадла, миски й гарячу воду. Сама підійшла до вагітної й знову зняла з неї покривало. Коли та спробувала копнути ногою, Лейла схопила її за волосся, нахилилася до самих очей і мовила тихо, чітко і з присвистом, немов удав шипів до миші:

– Слухай сюди! Або ти зараз виконуєш усе, що я тобі кажу, або подохнеш тут, як скажений собака! Ще й дитя за собою потягнеш! Тож не будь ідіоткою й чітко відповідай на питання: як давно болить?

Вагітна заклякла під дією того дикого, але добре контрольованого погляду, і прохрипіла:

– Цілу вічність…

Так, здається таки цілу вічність ми із Сороєм стояли біля стіни в тій кімнаті, слухали стогони, крики, лайки й прокльони вагітної шістнадцятирічної дівчини, що мала народити дитину – дівчини, яка ще вчора сама була дитиною, а сьогодні вже нею бути їй не дозволяли. Лейла попідстеляла під неї чисті простирадла, задерла на породіллі халат і час від часу обмацувала її між ногами. Тоді з незбагненою силою зіштовхувала ту з дивана й змушувала ходити.

У ці миті я, здогадуючись про свою чоловічу сутність, ладен був зашарітися й відвернутися. Але дивлячись на спокійного, як статуя, Сороя, і розуміючи, що червоніти мені фізично нічим, стояв собі, мов укопаний, у кутку й далі витріщався на жахливу картину народження, яка за нормального сприйняття мала бути прекрасною.

Міла тримала сестру під руки, мовчки вислуховувала прокльони, а коли Лейла дозволяла вагітній лягти й знову оглядала – здригалася, заламувала руки і, здається, готова була впасти під цей диван бездиханною, але ніяк не наважувалася.

– Де ж мама? – як мантру, бурмотіла вона раз у раз, то присідаючи біля сестри, то схоплюючись знову на ноги.

– Треба більше води, – холоднокровно командувала Лейла. – Принеси ще відро. Прибери все зі столу, накрий його простирадлом і поклади там кілька рушників. Знайди перекис, йод, піпетку… а краще неси всю аптечку сюди!

«Лялечка» кидалася з кутка в куток, як заведена, сама не тямлячи, що робить, і все бубніла: «Де ж мама? Куди ж вона поділася?»

Поля тільки вила й колодою лежала на дивані, та Лейла й не примушувала вставати, а зайняла позицію між її ногами. Міла без зайвих пояснень розуміла, що «осьо вже», що зараз буде всім капець, а мами десь нема – у цьому домі є тільки три дурні малолітки. Тихенько завивши й собі, Міла кинулася до буфета, дістала почату пляшку якогось маминого вина, зубами вийняла корок і зовсім не скупо ковтнула з горла, скривилася, видихнула і знову ковтнула. Поля, якимось дивом помітивши цей маневр, викинула вперед руку й загорлала, щоб дали і їй. Міла питально глянула на Лейлу. Та метнула очима іскри, аж Міла вся скрутилася й відступила кілька кроків назад. Але Лейла вимовила з дивовижним самовладанням:

– Дві тупі тетері! Негайно щоб мені одна й друга взяли себе в руки! Напиватися будете потім. Зараз треба попрацювати!

Після цього Міла наче отямилася. Поставила пляшку назад до буфета, зав’язала своє волосся пучком, щоб не заважало, хутко помила й собі руки з милом та стала біля Лейли, показуючи, що готова виконувати її накази. Навіть Поля трохи заспокоїлася й стогнала вже стриманіше.

Я дивився й намагався осмислити ті хвилі впевненості, які звідкись вливалися в мене, виливалися з іншого боку і йшли далі. Це не були вогкі й теплі доторки бажань Сороя, а скоріше холодні бризки в розжарене спекою тіло – колють, будять і тверезять. Це нагадувало наелектризовані павутинки, які падають на шкіру, пускають у тіло розряд і змушують розплавлені думки вишикуватися й рухатися в певному напрямку. Я бачив, що Сорой відчуває те саме, більше того – з його напівприкритих повік я розумів, як він це смакує. І Міла це відчула, і прийняла. Це відчула і Поля, і підкорилася. А Лейла навіть не завважила. Вона видихала ті хвилі непомітно, як відпрацьоване повітря. Сліпенька маленька амазонка!

Єдиний раз Лейла втратила самоконтроль, коли намацала в Полі не те, чого очікувала.

– Ідіотка! – кричала вона на Полю. – Чим ти думала, коли не лягла в лікарню? Чи ти туди взагалі не з’являлася? У тебе ж дитя іде ногами вперед! Ти знаєш, чим це загрожує? Ти мала бути в лікарні!

Міла зблідла й чомусь ухопила рушник. Поля пнулася, наче хотіла вивернутися навиворіт. Лейла за секунду взяла себе в руки.

– Дуйся тільки тоді, коли я казатиму! – кричала вона Полі не зі злості, а просто щоб та її почула. – Ти вже й так напартачила, тепер роби все правильно!

Зосереджено і впевнено Лейла робила свою роботу, викрикуючи огризки команд: «Давай!.. Ніжки… є… Давай! Підніми голову, дуй в дитину, а не в очі, бо зараз повилазять! Дуй!.. Ручка… друга… є… Давай!..»

Ми робили свою роботу: стояли, дивилися й чекали.

Міла робила свою: тремтіла, захлиналася повітрям і дорослішала.

– Стій! – заверещала Лейла. – Пуповина на шиї! Не дуйся, кажу тобі, задушиш!

Напівжива Поля, наполовину народжена дитина й майже озвіріла Лейла стояли перед очима суцільним слизьким шаром. Лейла, втративши не самоконтроль, а відчуття себе як простої людини, ніби перетворилася на тимчасовий придаток: пропустити крізь себе і вмерти. Обома руками вона вчепилася в дитину, жваво, та безрезультатно змагаючись із тугою пуповиною, що натяглася над манюсінькими плечиками.

– Хутко ножиці! – не вигукнула, а вистрелила вона пополотнілій Мілі. Та кинулася на кухню, дорогою перекидаючи все, що було ще не перекинуте, і забахкала шухлядами.

– Нема! – несамовито загорлала вона з кухні. – Навіть жодного ножа! Мамка, мабуть, від Полі поховала, щоб не вийшло біди!

– Лезо, тесак – тягни що-небудь, аби різало! – гарчала Лейла, підчепивши пальцем пуповину і стримуючи дитину, щоб не смикнулася.

Міла забула, де вона, як її звати, на якій планеті вона живе, пам’ятала тільки, що негайно мусить знайти щось, що ріже. Вона блискавично обшукала кухню і, збагнувши, що тут нема навіть виделки, вискочила в сіни. На підвіконні намацала старого іржавого ножа, яким вони виколупували кватирку, коли ручка випадала, і помчала назад. Вона була готова вислухати звинувачення, обурення, прокльони від Лейли з приводу того, що нездатна у власній хаті знайти людського ножа, а принесла оте іржаве нещастя – байдуже, аби помогло! Готова була власними сльозами промивати поріз, аби запобігти зараженню. Але виявилася неготовою побачити те, що побачила.

У кімнаті все наче завмерло. Поля притихла й була ніби в трансі. Під нею на простирадлі і на дивані червоніли патьоки, а біля її ніг схилилася в три погибелі Лейла і тихенько вовтузилася над згортком із рушників і плоті. Міла трохи обійшла диван і встигла кинути короткий погляд перед тим, як світ згас. Вона побачила Лейлине обличчя, руки, одяг, просякнуті кров’ю. Помітила, як Лейла виплюнула шматок пуповини перед тим, як знову впритул схилитися до згортка закривавленими губами. Згорток мовчав. Мовчання свинцем залило вуха, червоне накотилося на очі й почорніло…

Дивно, як інколи після тиші найменший звук врізається в мозок і продовжує звучати там довго-довго. Навіть коли навколо все знову починає гудіти, хрустіти, шуміти, вити й вибухати. Так відлунював ледь чутний дзенькіт ножа, що випав із руки Міли, яка з посинілими губами й закоченими очима сповзла по стіні на підлогу. Відлунював кілька нескінченних митей, перш ніж почулося шарудіння на дивані – то Поля перекотилася трохи вбік, гучне харчання – то Лейла голосно сплюнула на підлогу, і тихеньке кахикання, яке поволі перетворилося на крик немовляти.

Не діждавши запрошення від Сороя, я підійшов до дивана. Кубло із закривавлених рушників неритмічно здригалося, з нього вигулькувала зморщена мордочка – уся посиніла, аж чорна, та вона таки кумедно кривлялася й кричала.

Не треба було мати багато клепки, аби здогадатися, що саме цього народження ми тут чекали. Сорой казав, що тут я маю знайти свого підопічного. Ось я і знайшов його: маленьке поморщене створіння, яке опановувало перші вдихи, вигуки і, схоже, перші емоції. До атмосфери цієї кімнати я вже встиг звикнути – вона була схожа на акваріум, де відчуваєш кожен порух кількох рибок, що тут живуть. І ось у цьому замкненому просторі з’явилися ледь відчутні нові коливання. Глевкі, гіркі й дуже насичені, я б сказав – настільки насичені, що втратили будь-який смак. Здивування, запаморочення і страх. А найбільше – бажання заховатися. Ось як я сприйняв ті нові коливання, і треба сказати, зовсім не здивувався: а що ж іще має відчувати маля, тільки-но закинуте до цього розцяцькованого, галасливого, божевільного світу?

Сорой підійшов і поклав руку мені на плече. Я одразу розкусив цей маневр: йому мало було знати, що я подумав – він бажав побачити, що я відчув. У цей момент дитина його майже не цікавила. Його цікавив я. Але не тільки. Чомусь він переводив погляд від Міли до Лейли, наче обмацуючи їх щупальцями чи прослуховуючи через стетоскоп. Він, капосник, дотепер залишався на крок попереду і був здатний чути на долю секунди раніше за мене.

За мить до мого акваріума влилася ще одна хвиля: кисла, гаряча і ядуча. Підігрітий оцет, залпом залитий у горлянку, який змусив мене остовпіти. Невже новонароджений може відчувати заздрість? А сум за чимось втраченим чи недосяжним, цей легенький солодкавий подих, що пробуджує відчуття голоду без надії наїстися? А сором – шматки цегли, що накришили тобі в легені, у шлунок, в очі і під шкіру?

Я сам став схожий на те дитя, що забилося у вирі нових відчуттів, яким іще не здатен дати ради.

– Схоже, тобі поталанило, – якось задумливо і, може, трохи здивовано вимовив Сорой. – Ти можеш вибирати.

– Справді? – закліпав я. – Між чим і чим?

– Між нею, – Сорой показав пальцем на Мілу, – і нею, – показав на Лейлу.

Оце зовсім зле, ми так не домовлялися!

– Я маю за кимось доношувати? – обурився я, глянувши на двох цілком дорослих істот, які до мене вже встигли набратися і розуму, і глупства.

Чомусь я думав, що маю починати з чистого аркуша, а мені підсовують чиїсь недоробки. Я що – нижча каста? Чому мені не можуть виділити немовля?

– А з чого ти взяв, що вам «виділяють» немовлят? – не змусив довго чекати реакції Сорой. – Вам виділяють «не дітей» – осіб від вісімнадцяти років. А щойно якраз і одній, і другій, – він знову показав на дівчат, – стукнуло по вісімнадцять.

З наділених тілом істот у цій кімнаті при ясному розумі залишалося, мабуть, лише немовля. Воно принаймні виконувало все, що від нього очікували, чого не скажеш про всіх інших. Міла й далі насолоджувалася непритомністю. Поля чи спала, чи просто вдавала, щоб її не займали. Лейла, обмиваючи й закутуючи дитину, нічого більше не чула й не бачила. Хоча на порозі товклося двоє прибульців, яких варто було помітити одразу.

Середнього віку жінка з фарбованим начорно волоссям і з не менш фарбованим обличчям, зайшовши у двері, спочатку ошелешено скрикнула, потім почала щось причитати про «нечисть» і «твою мать». Зайченко Надя – Мілина і Полина мати – не впізнала свою хату. Як не впізнала і чорняву дівку, що чаклувала над немовлям у Полі в ногах, поки сама Поля на пару з Мілою валялися непритомні.

– Чортова циганка! – кинулася вона з кулаками на Лейлу, яка нічого не встигла збагнути й тільки глянула з-понад дитини безтямними очима. – Що ти з ними зробила? – Мала на увазі доньок. – Що ти робиш із нею? – Показала на акуратно закутану дитину в усе ще брудних руках замурзаної кров’ю Лейли. – Господи, воно ж усе синє! Що ти з нею зробила, бісова порода?

Вусатий чолов’яга, який спочатку нерішуче товкся біля дверей, вирішив і собі взяти участь у «полюванні на відьом». Поки жінка виривала в Лейли з рук дитину, він, заразившись сліпим обуренням, рішуче вхопив «відьму» за рукава.

Лейлі вистачило секунди, аби струсити із себе вусатого дядька й без зайвих пояснень вискочити в коридор.

Хіба ж тут щось поясниш? Циганка – цим усе сказано! Знову війнув солодкий голодний вітерець. За п’ять секунд за нею бахнули двері в сінях.

Жінка підійшла до дивана й почала термосити Полю.

– Доню, отямся! Мама повернулася. Вставай, дядя Боря відвезе тебе з дитятком у лікарню.

Дядя Боря допоміг поспіхом одягненій Полі підвестися з дивана й потягнув до виходу, де за воротами чекала не заглушена «Нива». Мати однією рукою тримала дитя, іншою підстраховувала дочку, щоб та не впала.

Скреготнув замок у дверях. На вулиці дужче загурчав мотор. Поступово затих.

Про непритомну Мілу на підлозі ніхто й не згадав.

– Ну що, вибрав уже? – підганяв мене Сорой. – Часу не так багато. Ще трохи повагаєшся, і в тебе з-під носа потягнуть і одну, і другу.

Я ніяк не міг вибрати, бо не знав, за якими критеріями можу розпізнати саме «мій» варіант. На що звернути увагу зараз, щоб мати менше клопоту потім? Нарешті я здався і вибрав, на мій погляд, найлегший шлях: узяв тихішу. Мені тоді здалося, що зі скромною й милою Мілою матиму менше проблем. От ідіот!

Я підійшов до дівчини, яка вже починала приходити до тями, поклав руку їй на лоба й заплющив очі – треба починати знайомство.

Але перед тим устиг помітити, як за спиною в Сороя майнула біла тінь і зникла у вікні.