Читать книгу Обліковець - Марина Троян - Страница 8

– Плакати!

– Перепрошую, що?

– Плакати, – повторив я, сидячи на тумбочці. – Найчастіше їй хочеться плакати. Але вона ніколи цього не робить.

– Це погано! – проголосив Сорой, сидячи на світильнику. – Коли хочеться, треба це робити. Бо ще розучиться хотіти щось інше.

Я трохи піднявся над тумбочкою й почав метляти босими ногами в повітрі, замислившись над ситуацією.

– У тебе непогано виходить! – прокоментував Сорой моє «висіння». – Ще трохи потренуєшся – і зможеш вагони пересувати.

– Так, так, – відмахнувся я від його кепкувань. – То, кажеш, мені треба підбурити її поплакати?

– І так, щоб більше не хотілося…

Міла нарешті вловила момент, коли мама була вдома, не бігала туди-сюди в нескінченних клопотах і не вдавалася до багатослівних роздумів про Полю та її дитя. Вона сіла на кухні пити чай.

– Мамо, подаруй мені на день народження сто гривень! – наважилася дівчина озвучити нечувано нахабну фразу, яка другий день крутилася в голові.

Надя Зайченко широко розплющила свої нафарбовані очі й глянула на доньку так, ніби вперше її побачила. Збита з пантелику, вона помовчала трохи, підбираючи найбільш вдалу реакцію.

– Але ж, доню! – нарешті спромоглася вона на відповідь. – Я тобі приготувала подарунок!

Вона пішла до кімнати, якийсь час нишпорила в шафі й нарешті принесла потріпаний картонний пакунок.

– Ось! – простягнула його дочці. – Закрутилася з цим усім, сама розумієш, і забула тобі віддати.

Надя сіла далі пити свій чай, а Міла дивилася на зім’яту картонку в себе в руках, яку вже бачила. Можна було й не відкривати коробку. Міла й так чудово знала, що в ній страшна гіпсова фоторамка у вигляді двох дерев зі сплетеними між собою кронами. Ця рамка, колись кимось подарована, хтозна з якого часу валялася серед маминого мотлоху.

– Дякую, – тільки й спромоглася вичавити із себе.

– З днем народження, доню! – усміхнулася Надя.

Трохи посьорбали чай у тиші. Міла знову наважилася на нахабство:

– Мамо, тоді позич мені сто гривень!

Надя знову витріщилася на дочку.

– Нащо тобі ці гроші? У тебе ж усе необхідне є!

Міла глибоко вдихнула.

– Мені треба віддати повитусі за роботу, – пояснила вона.

– Ти що, здуріла? – Надя рвучко вистрибнула з-за столу, мало не перекинувши чашку. – Віддавати гроші тій циганці?

– Мамо, вона врятувала Полину дитину! – Міла вся почервоніла й під мамчиним поглядом опустила очі. – А може, і саму Полю. Ти тільки подумай, що могло статися, якби не вона…

– Дядя Боря відвіз би її в лікарню, і вона благополучно народила б там! – замалим не кричала на дочку Надя.

– Дядя Боря не встиг і до нашої хати доїхати, коли Поля вже народжувала, – не відступалася Міла, втупившись у стіл, боячись підняти очі на матір. – І я Лейлі обіцяла… – зовсім тихо завершила вона.

Надя пройшлася туди-сюди по кухні, сіла біля дочки.

– Я тобі дозволяю не платити циганці, – підбадьорливим тоном сказала вона, поклавши руки Мілі на плечі. – Обіцяю, вона тобі нічого не зробить. А якщо зробить, то я…

– Та не в тому річ! – замолилася Міла. – Ми з нею домовилися, вона виконала свою обіцянку, тепер мені треба виконати свою…

Надя рвучко підвелася.

– Я все сказала! – І вона вийшла з кухні.

– А я – ні, – прошепотіла Міла й поклала голову на стіл.

Через кілька днів Міла з мамою товклися біля пологового будинку, чекаючи Полю. Міла нерухомо стояла біля стіни та втуплювалася в голе дерево з порізаною де-не-де корою. А може, вдивлялася у власний внутрішній світ, що проступав на тій корі і своїми обрисами дивовижно з нею перегукувався. Надя шаруділа целофановими пакетами й обгорткою від квітів. Нащо Полі були ті квіти, Міла не розуміла. «Щоб підняти змученій дитині настрій!» – пояснювала мама, якій не шкода було витратитися на таке діло.

Дядя Боря стояв осторонь біля машини й курив. Про те, що він був Надиним коханцем, знали всі. І хоч жив у сусідньому селі, про те, що в нього там є дружина й син, також знали всі. Але, очевидно, це нікого не хвилювало, а найменше – саму Надю. Спочатку хвилювало Мілу, але врешті вона вхопилася за спасенну думку «хто я така, щоб вказувати матері» та відсторонилася. Її спілкування з дядею Борею зводилося до привітань, уникань зустрічі поглядами й випаровування під час його візитів до них додому. Зазвичай Міла намагалася просто не думати про його існування, але в цей момент вона була майже рада, що він таки є: теліпатися в автобусі з усіма їхніми клунками й малечею на руках зовсім не хотілося.

Врешті з дверей випірнула Поля – у короткій спідниці, на підборах, нафарбована не менше за матір. За нею медсестра несла згорток ковдри, перев’язаний бантиком.

Надя заметушилася навколо молодшої дочки, цілуючи-обнімаючи, витираючи з її щік свою помаду й зав’язуючи хусточку на шиї. Медсестра постояла трохи збоку і, не дочекавшись жодного прояву уваги до своєї ноші, нетерпляче буркнула:

– То кому дитину віддавати?

Поля відійшла вбік:

– Я на каблуках, мені незручно.

Надя відійшла слідом за нею:

– У мене руки зайняті.

Міла підбігла до медсестри, взяла з її рук пакунок і обережно відгорнула куточок ковдри, що вільно лежав зверху.

– Ну, привіт тобі, – ніжно прошепотіла вона маленькій мордочці, що мирно спала собі в тому кубельці, смішно склавши крихітні губки.

Поля з мамою вже поцокотіли до машини. Міла рушила за ними, аж тут похопилася, вийняла з кишені куплену собі замість обіду шоколадку й віддала медсестрі. Та поклала презент до кишені й тільки сумно похитала головою.

– Слідкуй, щоб дитя не голодувало. Бо ваша мамка не з дисциплінованих… – сказала вона Мілі й пішла собі. Кого мала на увазі, – Надю чи Полю, – було незрозуміло, але картини це не міняло.

Дядя Боря запихав клунки до багажника, Міла ніяк не могла налаштуватися влізти до машини зі згортком на руках, а Надя вовтузилася біля Полі, здмухуючи з неї пилинки, щоб, не дай Боже, не задавили «бідну дитину».

– Ти така бліденька, тобі треба гарно поїсти, – щебетала вона.

– Купи мені піцу, – відразу зметикувала Поля.

– А тобі можна? – метушилася Надя. – Дитині не буде зле?

– Якщо я зараз не поїм піци, зле буде мені! – надулася Поля.

– Ну, добре, добре, купимо піцу, – заспокоювала її мама. – А поки що тобі б не завадило трохи рум’ян на щічки.

– Мені треба купити нові, бо мої старі розсипалися. А ще мені треба крем від розтяжок, і негайно, бо на мій живіт гидко дивитися, як я літом на пляж вийду? Так що дай мені грошей, я зараз збігаю в торговий центр.

Поля жонглювала своїми бажаннями в мами під носом, зовсім забувши, що вони тут роблять. Надя тільки кліпала й навіть уявити не могла, як можна дочці сьогодні відмовити.

– Але ж ти така слабенька, куди тобі ще по магазинах ходити? – намагалася вона вмовляти, але Поля була не з тих, хто відступається від своїх бажань. Врешті Надя вирішила, що найрозумнішим виходом буде піти разом із дочкою. – Ми швидко, торговий тут за поворотом, – кинула вона дяді Борі, узяла Полю під руку, і вони вдвох гайнули на закупи.

Дядя Боря знову закурив, відійшовши подалі від машини. Міла стояла біля «Ниви», дивилася на маля в себе на руках і молилася, щоб сон був міцним і тривалим, бо розраховувати на швидке повернення їхніх мам не доводилося.

Хвилин через двадцять дитя почало ворушитися. Міла, яка все ще стояла біля машини і тримала його на руках, спробувала погойдати, але це помогло ненадовго – маля почало скиглити.

– Ну-ну, манюню, потерпи трохи, мама зараз прийде! – умовляла Міла чи то дитину, чи то себе саму. Маля тим часом заходилося кричати.

Дядя Боря скоротив дистанцію між ними.

– Може, вони залишили десь пустушку? – запитав він, відкрив багажник і швидко почав переривати пакунки. Але в купі абияк спакованих лахів він не зміг знайти нічого дитячого, крім старих кофтинок і кількох памперсів. Глянувши на Мілу, яка щосили теліпала дитину й мало не плакала над нею, дядя Боря забрав із машини документи, наказав Мілі нікуди не відходити і десь зник.

Маля плакало все голосніше. Уже навіть не плакало, а верещало щодуху. Перехожі з найближчого тротуару почали оглядатися й перешіптуватися. А мамки все не поверталися.

Ніколи ще в Міли не було такого відчуття приреченості, як зараз, коли вона стояла сама посеред чужого міста, біля чужої машини, тримаючи на руках чужу дитину, яка все плакала і плакала, перекриваючи всі інші довколишні звуки. Так, зараз і дитина ця була чужа для неї, і сама собі вона була чужа, бо не уявляла, що тепер робити.

Коли дитя аж посиніло від надривного плачу, повернулися Надя з Полею – веселі, просвітлені, з пакетами в руках. Почувши дитячий лемент, Надя швиденько всадовила Полю до машини й поклала їй на руки немовля, попередньо розкутавши ковдру. Стало тихо. Міла присіла біля машини і з полегшенням поклала голову на коліна. Та не встигла вона як слід вдихнути, коли почула над собою невдоволений мамин голос:

– І що ти собі думала? Як можна було довести дитину до такого? Ще пуп вилізе, і хто в цьому буде винен?

– Та я ж нічого не робила! Я тільки намагалася заколисати, коли дитя вже почало кричати!

– Усе одно не краще! – продовжувала сваритися Надя, хоча без попереднього запалу. – Не вміти впоратися з дитям – це сором.

Надя відійшла від старшої дочки, яка вже готова була розридатися, але тут повернувся захеканий дядя Боря з пустушкою в одній руці й брязкальцем в іншій. А плакати при дяді Борі – нечувана розкіш…