Читать книгу Обліковець - Марина Троян - Страница 9

– А ми хіба сьогодні обідати не будемо?

Лінькувато потягуючись, на кухню заплив Шрам – як завжди, у міру прим’ятий і в міру привітний – та всівся на табуретку біля столу. Серафима, не удостоївши його навіть роздратованого погляду, поклала перед ним хлібину, шматок сала і поставила миску квашених огірків.

– Смачного, – сухо вимовила вона й повернулася до перебирання своїх трав’яних запасів.

Упевнившись, що «теща» його не бачить, Шрам скривив мордяку, беззвучно передражнив її побажання і, трохи втішившись цим ритуалом, узявся нарізати сало.

Рипнули двері. Шрам із надією підвів очі від огірків, та за мить знову схилився над своєю трапезою. Мала, непоказна відвідувачка була йому нецікава.

Міла тим часом, швидко вистрибнувши з чобіт і розкутавши рота з-під шарфа, поклала перед Серафимою пакетик із кількома коробочками.

– Ось, знайшла трохи дешевше. – І вона поклала на пакетик скручені гривні. – Як там Лейла?

Серафима прибрала гроші до кишені, пакетик залишила біля плити. Вона уважно оглянула дівчину, дозволивши собі поміркувати над чимось.

– Оживає, – всміхнулася Серафима. – Ліки, що ти принесла позавчора, добре помогли. А з оцим, – вона постукала пальцем по пакетику, який принесла дівчина, – за кілька днів буде скакати, як коняка.

Міла аж просяяла, розправила плечі.

– То з нею можна побалакати?

– Якщо ви не збираєтеся їсти з одного корита й цілуватися в губи, то можна! – І Серафима показала Мілі на двері кімнати.

Лейла гніздилася в старому кріслі, підклавши під себе одну ногу, і гортала якусь книжку. Її щоки ще мали зеленавий відтінок, але з очей уже зник хворобливий блиск, а та нога, що вільно звисала з крісла, доволі жваво шарпала кáпець. Вона якраз насолоджувалася тією стадією хвороби, коли самопочуття вже досить стерпне, але до роботи ще ніхто не жене. Коли двері до її кімнати прочинилися, вона на якусь мить перелякалася, що зірковий час минув і мама придумала їй якесь «нескладне діло». Але чомусь на порозі стояла одна із Зайченкових дівок.

– Ти чого знову приперлася? – досить різко привітала вона гостю. Негативний осад від їхньої останньої зустрічі все ще гірчив.

Міла спочатку заклякла, але швидко оговталася й підійшла ближче до крісла.

– Я… я просто хотіла… подякувати тобі за… ну, за допомогу, – затинаючись, почала пояснювати Лейлі причини свого візиту. – А ще, щоб вибачитися за свою маму, вона тоді дуже переживала і не могла тверезо оцінити обстановку… А ще, щоб віддати тобі борг…

Міла витягла з кишені пачку складених удвоє двадцяток і несміливо пом’яла їх у руці.

– От тільки… у мене зараз є лише сотня, і я хотіла тебе просити, щоб решту віддати трохи пізніше… – Вона глипнула на застигло-войовниче Лейлине обличчя й швидко додала: – Але якщо тобі треба просто зараз, то я можу замість грошей віддати тобі оце! – Міла ліктем притулила до себе купюри і зняла з пальця іншої руки маленьку золоту каблучку – єдину на всі десять тремтячих пальців.

Лейла дивилася на це дійство, не ворухнувши жодним м’язом. Її вразила така дурна й водночас така зворушлива щирість. Це зовсім не те, що вона звикла бачити коло себе, тому навіть не знала, як реагувати.

– І що я маю з отим робити? – буркнула Лейла, киваючи на каблучку. – Покладу в коробочку і час від часу пускатиму над нею слину?

– Можеш носити, а якщо не хочеш – можеш здати за гроші… – розгублено міркувала Міла, не втямивши, що Лейла з неї глузує.

– Ага, і в тому, і в іншому випадку матиму клеймо крадійки! Хто ж повірить, що то я чесно заробила? – Лейла косо посміхнулася й знову посерйознішала. – А чому ти в мамки грошей не візьмеш? Хіба тобі не шкода розлучатися з тим кільцем?

Міла опустила очі та за звичкою втягла голову в плечі.

– Мама не може мені дати… Стільки на дитину потрібно, на Полю… Ти ж розумієш…

– Розумію! – невесело зубоскалила Лейла. – Вона швидше лусне, ніж віддасть гроші «отій циганці»!

Міла ще більше поникла, хоча, здавалося, далі нікуди. Щоки залив маковий цвіт, бо обидві розуміли, що то – чистісінька правда.

– А я швидше лусну, ніж не віддам! – випалила Міла у відповідь. У відповідь усім, хто так вважає. – Ти так нам помогла, що я перед тобою в довічному боргу!

Лейла перестала зубоскалити. Може, ще поглузувала б із дівки, та язик не повертався.

– Ну, годі! – підвела риску під цією розмовою, від якої й сама починала почуватися маленькою мишкою. – Забирай свої скарби й чеши звідси! Усе одно мама на зуб мені вже дала.

На Мілин питальний погляд вона відкрила рота і показала пальцем на прогалину справа. Міла у відповідь відкрила свого й показала на зуб із лівого боку.

– У мене отут було таке саме, – пояснила вона. – Тільки нещодавно поправила. Можу дати номер стоматолога, який зробить найдешевше!

У Лейли загорілися очі, та відразу згасли.

– У мене немає телефону, – тільки й буркнула у відповідь.

– Якщо хочеш, я можу сама подзвонити й записати тебе на прийом, – запропонувала Міла.

Лейла гадала собі, чи не рятує та, бува, ще й зайців у повінь. Але на пропозицію пристала.

Коли Міла зав’язала свій шарф і взялася за ручку дверей, Лейла чомусь надумалася сказати їй:

– І я не циганка. Я вірменка.

– Мені байдуже, – чесно відповіла Міла.

Через день Міла зайшла ще – повідомити Лейлі, що наступного тижня їй треба їхати до стоматолога. А потім іще через день – забрати в Серафими пакетик трав для Полі, у якої були негаразди з молоком. Серафима на додачу дала ще чайок для дитини – «щоб животик не болів».

– Звідки ви знаєте, що в малої болить животик? – дивувалася Міла, яка, як і всі інші в домі, уже котру ніч поспіль не могла спати через дитячий плач.

– Я трохи знаю вашу Полю, – відказала тоді Серафима. – Тому кажу тобі: слідкуй за дитиною, щоб Поля її не вграла!

Та ніяка трава не могла виправити Полину легковажність, тому через тиждень молоко в неї таки закінчилося. Міла, яка не могла без тіпання слухати дитячі плачі, не сумнівалася, що це був перст божий – там, на небесах, уже також не мали сил спостерігати, як Поля мучить дитину, і припинили це знущання. Може, хоч на сумішах дитя трохи наїсться й виспиться.

Мілу випроводили в місто за дитячим харчуванням.

Наближаючись до автобусної зупинки, Міла здалеку бачила натовп – доведеться не зівати, якщо хочеш їхати сидячи! Підійшовши ближче, дівчина зрозуміла, що буде не тільки багато люду, але й немало ґвалту.

На зупинці товклося кілька закутаних у кожухи бабусь, яким за статусом дістався обрубок старої лавочки, кілька молодиць у пальтах, які голосно гомоніли про насущне, та компанія розхристаної молоді, яка курила, пила пиво, гиготіла та матюкалася. Бабці та молодиці не звертали на хлопців і дівчат уваги, бо така поведінка давно стала нормою.

Трохи осторонь, притулившись до стовпа, стояла Лейла у своїй курточці з накинутим капюшоном і виколупувала з-під нігтів бруд.

Хтось із молодняка, допивши пиво, швиргонув бляшанку через плече і мало не влучив Лейлі в голову. Вона глипнула спідлоба, але промовчала, насунула нижче капюшон і продовжила своє длубання.

А молодняк уже заходився реготом. Якийсь парубок узяв у сусіда бляшанку і всупереч повідомленню, що там ще є трохи пива, кинув нею в Лейлу більш прицільно.

Лейла встигла ухилитися, але бляшанка зачепила плече, трохи пива ляпнуло їй на курточку, решта розлилася жовтою плямою на снігу біля її ніг. Вона матюкнулася й заховалася за стовп.

Усі заіржали й зацокали, посилаючи стрільцю поради й підбадьорювання:

– Оце снайпер – в пятьорочку!

– Циганському кодлу пятьорочки замало!

– Вище треба було цілитися, була б десяточка!

Усі ввійшли в раж і почали метати в Лейлу тим, що в кого було – бляшанками, пачками з-під цигарок, зіжмаканими папірцями й навіть камінням. Лейла мусила заховатися за стіну зупинки. Бабці та молодиці позатихали й уважно спостерігали за атракцією, та ніхто нічого молодняку не сказав.

Тим часом під’їхав автобус. Міла вскочила в нього раніше за заклопотану своїми справами компанію і сіла на порожнє подвійне сидіння посередині салону. Вона знала, що бабці повсідаються спереду, а молодняк заб’ється назад, тому вибрала місце, рівновіддалене від тих та інших.

Бабцям і тіткам спереду місць вистачило, а молодняку ззаду ні: парубок із дівчиною залишалися стояти. Парубок, не зважаючи на свою супутницю, спробував пролізти на місце поруч із Мілою, але вона закрила прохід рукою й повідомила:

– Тут зайнято!

Парубок скривився й відійшов. Коли останньою з усіх до автобуса ввійшла Лейла й притулилася до першого-ліпшого поручня, Міла встала, показуючи їй на місце біля себе.

Автобус задирчав і потрюхикав. Намагаючись говорити якомога тихіше, Міла почала розмову:

– Їдеш до стоматолога?

Лейла кивнула. Вона не розраховувала їхати сидячи, тим більше в чиємусь товаристві, тому за звичкою була замкнена й неговірка.

– Боїшся? – знову запитала Міла.

– Трохи, – видушила із себе Лейла перше слово.

– Не бійся! – доброзичливо заспокоїла Міла. – Боляче не буде, тільки трохи тиснутиме на зуб!

Хоча дівчата майже шепотіли, компанії позаду вдалося їх почути.

– Ви чули, народ? – вигукнула та дівчина, що залишалася стояти. – Циганка їде зуба ремонтувати – буде гарною!

Ззаду вибухнуло іржання.

– Станеш королевою краси – про нас не забудь! – почалися кпини.

– Спитай у стоматолога, може, він тобі заразом увесь фейс відремонтує?

– Тому фейсу найкращий доктор уже не поможе! – докинула дівчина, яка стояла.

Регіт пішов новою хвилею. Навіть дехто спереду почав підхихикувати. Лейла насупилася й відвернулася до вікна.

– Чоловік її і з таким фейсом любить! – раптом вигукнула Міла.

Від несподіванки всі аж позамовкали, а дівка, яка здійняла бучу, помітно скисла. Усі, зокрема й Міла, знали, що ту діваху в селі тягали всі, кому не ліньки, але ніхто не хотів не те що взяти за співмешканку, а бодай назвати своєю дівчиною.

Хтось ззаду тихенько гигикнув, – уже не з Лейли, – та отримав від дівки дебелого матюка.

– А що ж, що є, то є, з пісні слів не викинеш! – відповів дівасі сміхотун. – Може, тобі в неї кілька уроків варто взяти?

Діваха роздратовано гепнула того своєю сумкою, усі знову заіржали й переключили увагу.

Лейлу з Мілою більше не зачіпали.

– Дякую! – сказала Лейла Мілі, коли вони вийшли з автобуса й залишилися сам на сам. – За місце і за «любить».

– Пусте, – відказала Міла.

Дівчата рушили до зупинки маршруток. Побачивши в Лейли в руці папірець з адресою стоматолога, Міла запитала:

– Знаєш, де та вулиця?

– Ні. Буду якось шукати.

– Давай я з тобою сходжу до стоматолога, а ти зі мною потім сходиш по магазинах! Автобус назад усе одно буде тільки ввечері – встигнемо, а разом таки веселіше!

Півгодини спільного тремтіння біля кабінету та півдня швендяння по магазинах – і Мілі більше не потрібний був привід, щоб навідуватися до Лейли в гості.

Лейла вже не зустрічала її вовкуватим поглядом, а пригощала фірмовими пиріжками з варенням. Серафима також не була проти її візитів і дозволяла дочці кілька годин на день побайдикувати з новою подругою. Та що там говорити: якщо не рахувати матері – подругою першою в житті і єдиною.

Лейла не могла второпати, як же так вийшло, що Міла не заразилася всезагальним синдромом неприязні до циганки. Врешті дійшла висновку, що це, скоріше за все, через те, що Міла тут була «не зовсім місцевою». Змалечку Міла жила у своєї бабці в іншому селі. Надька, коли завагітніла вдруге і страждала від токсикозу, завезла дворічну Мілу до своєї матері й залишила на деякий час, «поки не полегшає». І «полегшало» їй аж через п’ятнадцять років, і то тільки через те, що бабця померла й дівати Мілу більше не було куди, довелося забрати до себе. Тож Міла не ходила в одну школу з Лейлою, не вислуховувала безліч придуманих дітьми гидких історій про неї, що наростали одна на одну, як снігова лавина, і, як та сама лавина, ховали Лейлу все глибше й глибше. Міла не була свідком Лейлиного агресивного опору всім і всьому, який давав кожному право думати, що вони таки мають рацію щодо неї. Тому Міла мала неоціненну можливість вірити лише власним очам, а не чиїмсь і скласти власну думку, а не позичати чиюсь.

Не останнім штрихом було й те, що Мілина мати не вважала за необхідне ввести Мілу в «суть місцевих справ». Надька була надто зайнята вагітною молодшою дочкою й не мала часу звертати увагу на старшу, яка вже сама повинна була вміти давати собі раду. Та що ж тут дивного, коли останні п’ятнадцять років вона не вважала за необхідне бути Мілі матір’ю?

При ближчому знайомстві виявилося, що обидві дівчини не мають батька. Тобто в Міли теоретично батько був, але нагадував про себе він лише раз на рік – на Мілин день народження – пересланою з Росії певною сумою грошей і кількома рядками телеграми.

– Ось-ось мають прийти гроші на моє вісімнадцятиріччя, – мрійливо розповідала Міла. – Вони трохи затримуються, але мама каже, що таке буває при міжнародних пересилках. І я куплю собі на них нове пальто й чобітки!

– Ти завжди тринькаєш ті гроші на одяг? – зміряла її скептичним оком Лейла. – Чи іноді даєш погуляти душі? Ну, там з’їздити куди-небудь чи купити собі щось для захоплення. – Лейлі довелося, закотивши очі, пояснювати, бо що таке «дати погуляти душі», Міла навіть уявити не могла.

– А в що ж я тоді вдягатимусь? – не хотіла втямити Міла.

– Мамка тобі все одно щось купила б! – відмахнулася Лейла.

– Не думаю, – цілком серйозно відповіла Міла.

Та хай там як, Лейла свого батька взагалі не знала.

– Мама каже, що він загинув, – розповідала вона. – Але я в це не вірю. Це просто універсальна відмазка всіх матерів, які не хочуть казати дітям правду.

– У тебе є якісь підозри щодо того, хто твій батько? – витріщила очі Міла.

– Ні. Я просто нагуляна, – цілком спокійно поділилася Лейла своїм припущенням.

– І тебе це непокоїть? – співчутливо допитувалася подруга.

– Ні, – так само холоднокровно відповіла Лейла. – Батько мені не потрібний. Мені вистачає мами.

І це була чистісінька правда. На відміну від Міли, маму Лейла мала майже цілодобово сім днів на тиждень незалежно від обставин. І десь у глибині душі вона пишалася тим, що має щось вагоме, чого не мають багато інших, включаючи й Мілу. І дарма, що це чи не єдине Лейлине надбання в її паскудному житті.