Читать книгу Між небом і землею - Марк Леви, Marc Levy - Страница 2

Лорен повільно зрушила з місця, аби не розбудити сусідів. Ґрін-стрит – мальовнича вулиця, обрамлена деревами й будинками. Тут люди знають одне одного, неначе в селі. Проминувши шість перехресть до авеню Ван-Несс, однієї з двох найбільших артерій міста, дівчина довела швидкість до максимальної. Бліде світло, сповнюючись барвами за лічені хвилини, поволі пробуджувало сліпучі обриси міста. Машина стрімко мчала порожніми вулицями, а Лорен насолоджувалася хмільною миттю. Схили Сан-Франциско мають особливий хист – дарувати запаморочення.

Крутий поворот на Саттер-стрит. Шум і деренчання в кермовій передачі. Різкий спуск до Юніон-сквер, на годиннику – шоста тридцять, із касетного магнітофона ллється гучна музика. Лорен щаслива як ніколи. Можна забути про стрес, лікарню та обов’язки. Ці вихідні належатимуть тільки їй, і дівчина не має наміру гаяти ні хвилини. На Юніон-сквер спокійно. Уже за кілька годин тротуари повнитимуться туристами й містянами, що скуповуватимуться в магазинах навколо площі. Один за одним мчатимуть канатні трамваї[3], засяють вітрини, довгий ланцюжок машин застрягне біля в’їзду до центрального паркінгу, схованого між садами, в яких музичні гурти продаватимуть ноти й приспіви за центи й долари.

Цієї світанкової хвилини панує тиша. Темніють згаслі вітрини, кілька волоцюг іще сплять на лавках. Охоронець паркінгу дрімає у своїй вартівні. «Тріумф» пожирає асфальт у ритмі руху важеля перемикання передач. Світлофор горить зеленим, і Лорен сповільнюється до другої швидкості, аби краще розрахувати поворот на Полк-стрит – одну з чотирьох вулиць, розташованих навколо площі. Убрана в хустину замість шолома і сп’яніла від емоцій, вона здійснює крутий віраж перед величезним фасадом будівлі «У Мейсі». Бездоганна крива; шини легенько поскрипують, долинає дивний шум, ритмічні постукування – усе відбувається дуже швидко, – і вже вони сплітаються, плутаються, розсипаються.

Раптовий удар! І час завмирає. Кермо й колеса більше не розуміють одне одного, зв’язок остаточно втрачено. Машина летить убік і ковзає по ще вологому шосе. Обличчя Лорен напружується. Її руки стискають аж надто слухняне кермо, ладне безкінечно обертатись у порожнечі, яка ставить хрест на цьому дні. «Тріумф» продовжує їхати, час, здається, знову віднаходить свій ритм, а тоді раптом потягується, ніби від довгого позіхання. У Лорен іде обертом голова, але насправді це весь навколишній світ крутиться із запаморочливою швидкістю. Машина уявила себе дзиґою. Колеса різко б’ються об тротуар, капот підскакує і, врізавшись у пожежний гідрант, продовжує задиратися до неба. Останнім зусиллям автомобіль обертається навколо своєї осі та виштовхує водійку, що враз стала заважкою для таких піруетів, які кидають виклик законам гравітації.

Тіло Лорен здійнялося в повітря, перш ніж упасти на фасад універмагу. Велетенська вітрина вибухає та осипається килимом зі скалок.

Скляне простирадло приймає тіло молодої жінки, що спершу котиться по землі, а тоді завмирає. Скуйовджене волосся сплелося з уламками. А старенький «тріумф» закінчує гонитву і заразом свою кар’єру, перевернувшись на спину на тротуарі. З черева автівки здіймається пара – і машина віддає свій останній подих. Остання примха старої англійки.

Лорен лежить, нерухома і тиха. Риси її обличчя спокійні, дихання повільне й рівномірне. Здається, напіввідкритий рот злегка всміхається. Очі заплющені, неначе дівчина спить. Довге волосся облямовує обличчя, а права рука впала на живіт.

Охоронець паркінгу кліпає очима у вартівні. Він усе бачив. «Як у кіно, але цього разу насправді», – скаже потім він. Чоловік підводиться, вибігає надвір, але опановує себе та повертається. Він гарячково знімає телефонну слухавку й набирає 911. Кличе на допомогу – і та вже вирушає.

Їдальня в лікарні Сан-Франциско – це величезна зала, підлогу якої вкрито білими кахлями, а стіни пофарбовано в жовтий колір. Багато прямокутних формайкових[4] столиків розташувалися вздовж центрального проходу, що веде до автоматів з їжею у вакуумній упаковці та напоями. Лікар Філіп Стерн спав, умостившись на одному зі столів. Він тримав у руках чашку холодної кави. Трохи далі гойдався на стільці його колега, витріщаючись у порожнечу. У глибині кишені Стерна задзеленчав пейджер. Він розплющив око й невдоволено гмикнув, поглянувши на годинник. За п’ятнадцять хвилин мала завершитися його зміна.

– Це неможливо! Не щастить же мені. Френку, зв’яжися з оператором.

Френк схопив телефон, що висів просто над ним на стіні, вислухав повідомлення, поклав слухавку й повернувся до Стерна.

– Підводься, старий, є справа для нас. Юніон-сквер, код три, здається, щось серйозне…

Обидва інтерни з відділення швидкої Сан-Франциско встали й рушили до санітарного боксу, де на них уже чекала машина із заведеним двигуном та увімкненими блимавками. Два короткі сигнали сирени ознаменували від’їзд другої бригади. На годиннику – за п’ятнадцять сьома, і Маркет-стрит порожня. Карета швидкої повним ходом летить крізь світанок.

– А гарна ж погода сьогодні буде, хай йому грець.

– На що ти скаржишся?

– Я дохлий, тож пролежу весь день і не скористаюся нею.

– Повертай ліворуч, рушаймо під «цеглу».

Френк послухався – і карета виїхала на Полк-стрит у напрямку Юніон-сквер. А тоді колега гукнув:

– Ну ж бо, тисни на газ, я їх бачу.

Прибувши на велику площу, інтерни насамперед помітили кістяк старого «тріумфа», зігнутого над пожежним гідрантом. Френк вимкнув сирену.

– Ти поглянь, ще й влучив, – зауважив Стерн, вискакуючи з карети швидкої.

Двоє поліціянтів уже були на місці, й один із них спрямував Філіпа до розбитої вітрини.

– Де жертва? – запитав Френк у поліціянта.

– Там, перед вами. Це жінка. Вона лікар, вочевидь, працює на швидкій. Може, ви її знаєте?

Стерн уже став навколішки біля тіла Лорен і гукнув колезі, аби той швидше підбіг. Він уже розрізав ножицями джинси і светр, оголюючи шкіру потерпілої. На довгій нозі значний вигин, оточений гематомою, вказував на перелом. Інших помітних ушкоджень на тілі не спостерігалося.

– Підготуй присоски й розчин, у неї ниткоподібний пульс і немає тиску, частота дихання – 48, поріз на голові, закритий перелом у правому стегні і внутрішня кровотеча. Дай дві шини. Ти її знаєш? Вона з наших?

– Я вже бачив її, вона інтерн у реанімації, працює з Фернштейном. Єдина, хто його не боїться.

На останню заувагу Філіп не зреагував. Френк розташував сім присосок від монітора на грудях молодої жінки, приєднав кожну з них дротом певного кольору до портативного електрокардіографа й увімкнув прилад. Екран спалахнув миттєво.

– І що каже техніка?

– Нічого хорошого. Дівчина залишає нас. Тиск 80 на 60, пульс – 140, ціаноз губ. Я приготую ендотрахеальну трубку № 7, виконаємо інтубацію.

Лікар Стерн щойно ввів катетер і простягнув поліціянтові пляшку з розчином.

– Тримайте повище, мені потрібні обидві руки.

Миттєво переключившись із офіцера на свого напарника, він попросив увести в трубку для внутрішньовенного вливання п’ять міліграмів адреналіну, сто двадцять п’ять міліграмів «Солумедролу» й негайно підготувати дефібрилятор.

Температура тіла Лорен почала різко падати, а її кардіограма стала нестабільною. Унизу зеленого екрана заблимало червоне сердечко і водночас почав лунати короткий повторюваний писк, попереджаючи про неминучу фібриляцію серця.

– Ну ж бо, красуне, тримайся! У неї внутрішня кровотеча. Як там живіт?

– М’який. Мабуть, то нога кривавить. Ти готовий до інтубації?

Менш ніж за хвилину Лорен зробили інтубацію, до дихальної трубки причепили мундштук. Стерн попросив надати загальні показники, і Френк сказав, що дихання стабільне, а тиск упав до 50. Не встиг він закінчити речення, як уривчасте пищання змінилося різким свистом, що долинав із приладу.

– Ну от, у неї фібриляція, дай-но мені 300 джоулів.

Філіп притиснув електроди приладу один до одного.

– Добре, ти молодець! – крикнув Френк.

– Відійди, застосовую електрошок!

Під дією розряду тіло різко вигнулося, живіт дугою здійнявся до неба, а тоді опав.

– Ні, не працює.

– Виставляй на 360, починаємо спочатку.

– 360, уперед.

– Відійди!

Тіло підскочило й нерухомо впало.

– Дай п’ять міліграмів адреналіну і заряди до 360. Відійди!

Новий розряд, тіло підскакує.

– Фібриляція триває! Ми втрачаємо її, введи одиницю лідокаїну внутрішньовенно і заряджай. Відійди!

Тіло піднялося.

– Введи п’ятсот міліграмів берилію і негайно заряджай до 380!

Лорен дали ще один розряд, її серце зреагувало на введені ліки й забилося в стабільному ритмі, але тільки на кілька секунд: свист, який ненадовго змовк, залунав знову.

– Зупинка серця! – вигукнув Френк.

Філіп одразу ж, із надзвичайним завзяттям, узявся виконувати серцево-легеневу реанімацію. Намагаючись повернути дівчину до життя, він благав її:

– Не дуркуй, сьогодні така гарна погода, повертайся, не чини з нами так.

Потім він наказав колезі ще раз зарядити дефібрилятор. Френк спробував його вгамувати:

– Філіпе, облиш, це не допоможе.

Однак Стерн не здавався. Він гарикнув, щоб Френк зарядив дефібрилятор. Той послухався. Філіп укотре наказав йому відійти. Тіло знову вигнулося, але кардіограма лишилася рівною. Філіп знову взявся до масажу, на його лобі замерехтіли краплини поту. Утома тільки посилювала відчай молодого лікаря, не здатного прийняти власну неспроможність щось змінити. Його колега побачив, що поведінка Філіпа втрачає логіку. Уже багато хвилин тому варто було все припинити й констатувати смерть, однак він продовжував виконувати масаж серця.

– Передай-но сюди півміліграма адреналіну й підніми до 400.

– Філіпе, припини, це позбавлено сенсу. Вона мертва. Ти коїш казна-що.

– Стули пельку й роби що наказую!

Поліціянт кинув запитальний погляд на інтерна, який стояв навколішки біля Лорен. Філіп не звернув на нього жодної уваги. Френк знизав плечима, впорснув нову дозу в перфузійну трубку й перезарядив дефібрилятор. Він установив пороговий показник на чотириста міліамперів. Стерн навіть не наказав відійти й одразу послав розряд. Уражена сильним струмом, грудна клітина дівчини різко здійнялася над землею. Однак лінія лишалася безнадійно рівною. Інтерн навіть не глянув на неї: він усе знав ще до останнього удару струмом. Він ударив кулаком у груди Лорен:

– Лайно, лайно!

Френк схопив його за плечі й міцно стиснув.

– Годі, Філіпе, ти вже зовсім береги плутаєш, заспокойся! Констатуй смерть і збираймося. Ти зараз просто не витримаєш, поїдь відпочинь.

Філіп стікав потом, його очі гарячково палали. Френк стишив голос, обхопив голову друга руками й змусив поглянути собі у вічі. Наказав заспокоїтися. Зауваживши відсутність реакції, дав Філіпу ляпаса. Молодий лікар нарешті зреагував. Тоді колега пом’якшив тон:

– Повертайся зі мною, друже, опануй себе.

Ослабнувши до краю, Френк відпустив Філіпа. Погляд його був так само порожній. Поліціянти нерухомо спостерігали за лікарями. Абсолютно розгублений Френк топтався на місці. Стоячи навколішки, згорблений Філіп повільно підвів голову, розтулив рот і тихо промовив:

– Час смерті – сьома година десять хвилин.

Тоді він звернувся до поліціянта, що досі тримав пляшку з розчином, затамувавши подих:

– Віднесіть її, все скінчено. Більше ми нічого не можемо для неї зробити. – Він підвівся, узяв колегу за плечі й повів його до машини швидкої. – Ходімо, ми повертаємося.

Обидва поліціянти не відривали поглядів від лікарів, доки ті сідали до машини.

– Щось ці медики непевні! – зауважив один із них.

Другий поліціянт зиркнув на колегу.

– Тобі вже доводилося розслідувати справу, де загинув хтось із наших?

– Ні.

– Тоді ти не можеш збагнути, що вони переживають. Хутчіше, допоможи мені. Обережно піднімаємо тіло й кладемо його на ноші у фургон.

Швидка вже повернула за ріг вулиці. Поліціянти підняли нерухоме тіло Лорен, поклали його на ноші й накрили простирадлом. Кілька запізнілих витріщак залишали місце дії, адже виставу завершено.

Усередині машини швидкої мовчки сиділи лікарі. Френк перервав тишу.

– Що за муха тебе вкусила, Філіпе?

– Їй ще й тридцяти немає, вона лікарка – і надто гарна, щоб помирати.

– Так, але саме це вона і зробила! Хіба щось змінюється від того, що вона лікарка, ще й красива? Вона могла бути бридкою і працювати в супермаркеті. Це доля, і нічого тут не вдієш. Настав її час. Ми повернемося, ти підеш поспиш і спробуєш лишити цю історію в минулому.

За два квартали позаду них поліційне авто виїхало на перехрестя, а таксі перед ним проскочило на жовтий. Розгніваний поліціянт різко загальмував і ввімкнув сирену, у відповідь на що водій «Лімо-Сервісу» зупинився й сухо вибачився. Тіло Лорен упало з кушетки. Чоловіки пройшли в задню частину машини, і молодший з них узяв Лорен за кісточки, а старший – за руки. Та коли він поглянув на грудну клітину жінки, його обличчя закам’яніло.

– Вона дихає!

– Що?

– Кажу тобі, вона дихає! Стрибай за кермо і їдь до лікарні!

– Повірити не можу! Казав же я, що ті двоє медиків якісь мутні.

– Стули пельку й кермуй. Я нічого не розумію, але вони про мене ще почують.

На очах обох шокованих інтернів поліційна машина різко обігнала швидку. Це ж «їхні копи»! Філіп хотів увімкнути сирену й помчати за ними, однак колега заперечив: він почувався спустошеним.

– Чому б це їм так летіти?

– Гадки не маю, – відказав Френк. – А може, це й не «наші». Вони всі однакові.

За десять хвилин інтерни запаркувалися біля поліційної машини, двері якої лишилися прочиненими. Філіп вийшов з авто й рушив до санітарного боксу. Він прямував до реєстратури, пришвидшуючись із кожним кроком, а тоді звернувся до працівниці за стійкою, навіть не привітавшись:

– У якій вона палаті?

– Хто, лікарю Стерн? – запитала чергова медсестра.

– Молода жінка, яку щойно привезли.

– Вона в третьому блоці, з нею Фернштейн. Здається, вона з його команди.

Старший поліціянт, що стояв позаду, поплескав його по плечі.

– Коновали, чим ви взагалі думали?

– Перепрошую?

«Звісно, перепросити не завадить, – думав поліціянт, – але цього не достатньо. Як він міг констатувати смерть дівчини, яка ще дихала у фургоні?»

– Ви хоч усвідомлюєте, що, якби не я, її б живою запхали в холодильник?

Він це так просто не залишить.

Тієї самої миті з блоку вийшов лікар Фернштейн. Він удав, ніби не помічає поліціянта, і звернувся одразу до молодого лікаря.

– Стерне, скільки доз адреналіну ви вкололи?

– Чотири рази по п’ять міліграмів, – відказав інтерн.

Професор дорікнув новачкові: мовляв, його поведінка свідчить про надмір зусиль, прикладених для порятунку жертви. А поліціянта він запевнив, що Лорен померла задовго до того, як лікар Стерн констатував її смерть.

А ще додав: єдина помилка медиків – те, що вони аж надто прагнули запустити серце пацієнтки і робили це за рахунок інших застрахованих осіб. Аби покласти край балачкам, він пояснив, що впорснута рідина скупчилася навколо перикарда.

– Коли ви різко загальмували, розчин потрапив у серце. Відбулася суто хімічна реакція, внаслідок якої серце запустилося. Це нічого не змінює, адже мозок жертви помер. Ну а щодо серця, то щойно з нього витече рідина, воно зупиниться, якщо цього не відбулося просто зараз, доки ми розмовляємо.

Він порадив поліціянтові попросити вибачення у лікаря Стерна за надмірну емоційність своєї промови, а самому медикові сказав заскочити до нього, перш ніж іти додому.

Поліціянт повернувся до Філіпа й буркнув:

– Бачу, корпоративна етика не лише в поліції існує. Не бажаю вам хорошого дня.

Він різко розвернувся й вийшов з лікарні. І хоча за ним уже зачинилися двері санітарного блоку, чути було, як він хряснув дверцятами автівки.

Стерн так і стояв, поклавши руки на стійку, й дивився, примружившись, на чергову медсестру.

– Що це взагалі за історія? – знизала вона плечима й нагадала: – На вас чекає Фернштейн.

Філіп постукав у прочинені двері керівника Лорен. Професор запросив його всередину. Він стояв за своїм столом, повернувшись обличчям до вікна: вочевидь, чекав, що Стерн заговорить першим. Філіп так і зробив. Він зізнався, що не розуміє, про що той говорив із поліціянтом. Фернштейн сухо його перебив.

– Послухайте, Стерне. Те, що я розповів поліціянтові, – найпростіше пояснення, якого вистачить, аби він не написав на вас доповідну і не зруйнував вашу кар’єру. Ваша поведінка не припустима для людини з вашим досвідом. Коли настає смерть, треба вміти це визнати. Ми не боги, і ми не несемо відповідальності за долю. Ця дівчина померла ще до вашого прибуття, а впертість могла вам дорого коштувати.

– Але як ви поясните те, що вона знову почала дихати?

– Ніяк, та я й не можу цього зробити. Нам не все відомо. Вона мертва, лікарю Стерн. Хай навіть вам це не до вподоби, але вона відійшла. Мені начхати, що її легені здіймаються, а серце б’ється саме по собі. Її електроенцефалограма рівна. Смерть її мозку незворотна. Почекаємо, поки й інші органи відмовлять, а тоді спустимо її в морг. Крапка.

– Але ви не можете так вчинити, особливо коли є такі факти!

Фернштейн висловив роздратування, хитнувши головою і стишивши голос. Він не мав наміру вислуховувати моралі. Чи знає цей Стерн, скільки коштує день реанімації? Чи ж він гадає, що лікарня виділить ліжко, аби підтримувати штучне життя «овоча»? Він негайно наказав молодику подорослішати.

– Я відмовляюся прирікати родину на довгі тижні очікування біля ліжка нерухомої та несвідомої істоти, життя в якій підтримує лише апаратура. Відмовляюся брати на себе відповідальність за таке рішення, просто щоб потішити еґо якогось лікаря. А тепер підіть прийміть душ і згиньте з моїх очей.

Та молодий інтерн так і лишився стояти перед професором, наводячи аргументи з подвоєним завзяттям. Він констатував смерть через десять хвилин після того, як у пацієнтки зупинилося серце. Її серце й легені померли. Так, він докладав багато зусиль, адже вперше за всю медичну кар’єру відчув, що ця жінка не хотіла помирати. Він описав, як побачив у її розплющених очах боротьбу. Дівчина відмовлялася зникати в порожнечі.

Тож він боровся за неї довше, ніж прийнято, і через десять хвилин, усупереч будь-якій логіці, усупереч всьому вивченому, серце знову забилося, легені почали вдихати й видихати повітря – вона повернулася до життя.

– Ви маєте рацію, – не здавався він. – Ми лише лікарі, і нам не відомо абсолютно все. Ця жінка також лікар. Благаю, дайте їй шанс! Ми ж бачили, як після шести місяців коми люди поверталися до життя, хоч ми й нічого не розуміли. Те, що з нею сталося, не траплялося раніше ні з ким, і байдуже, скільки це коштуватиме. Не відпускайте її, вона не хоче йти, саме це вона нам сказала.

Перш ніж відповісти, професор витримав паузу.

– Лікарю Стерн, Лорен була однією з моїх учениць. Вона мала кепський характер, але справжній талант. Я дуже цінував її й покладав великі надії на її кар’єру. На вашу також багато покладаю. Розмову завершено.

Стерн вийшов з кабінету, не зачинивши дверей. У коридорі на нього чекав Френк.

– Що ти тут робиш?

– Ти взагалі з головою не дружиш, Філіпе? Ти знаєш, на кого підвищував голос?

– Яка різниця?

– Чоловік, із яким ти розмовляв, – викладач тієї дівчини, він знає її і працював разом з нею вже п’ятнадцять місяців. Він урятував більше життів, ніж ти взагалі зміг би за все своє лікарське життя. Ти маєш навчитися опановувати себе, бо часом правиш нісенітниці.

– Залиш мене в спокої, Френку. На сьогодні я вже наслухався напучувань.