Читать книгу Між небом і землею - Марк Леви, Marc Levy - Страница 4

Зима 1996 року

Артур пультом відчинив двері гаража й прилаштував там машину. Піднявся внутрішніми сходами й зайшов до свого нового помешкання. Він захряснув двері ногою, поставив сумку, зняв пальто й плюхнувся на диван. Посеред вітальні майже двадцять розкиданих коробок звернулися до його сумління. Чоловік зняв костюм, натягнув джинси й узявся розбирати ящики та розставляти книги, що містилися в його бібліотеці. Паркет скрипів під ногами. Значно пізніше ввечері, коли все закінчилося, він склав пакувальний папір, пропилососив і завершив облаштування кухонного куточка. А тоді поглянув на своє нове гніздечко.

– Здається, я перетворююся на педантичного маніяка, – мовив він сам до себе.

Вирушивши до ванної кімнати, Артур завагався, обираючи між ванною і душем, та зрештою набрав води, увімкнув маленьке радіо, що стояло на батареї біля шафи-гардеробної, роздягнувся й ліг у ванну, зітхнувши з полегшенням.

Доки Пеґґі Лі наспівувала «Fever» на 101.3 FM, Артур кілька разів пірнув у ванну з головою. Спершу його здивувала акустична якість пісні, яку він слухав, а потім надзвичайний реалізм стереофонії – особливо коли сам пристрій мав би бути монофонічним. Добре прислухавшись, Артур збагнув, що клацання пальців у ритм мелодії долинало з шафи. Заінтригований, він виліз із води й навшпиньки пішов до дверей гардеробної, щоб краще чути. Звук ставав усе чіткішим. Він завагався, а тоді затамував подих і відчинив стулки. Витріщивши очі, він позадкував.

Між вішаками ховалася жінка. Вона заплющила очі, вочевидь, поглинута ритмом мелодії, й клацала, притиснувши великий палець до вказівного. А ще – підспівувала.

– Хто ви така і що тут робите? – поцікавився він. Жінка підскочила й широко розплющила очі.

– Ви мене бачите?

– Звісно ж, бачу.

Здавалося, ніби вона повністю здивована тим, що її помітили. Артур зауважив, що не належить ні до сліпих, ні до глухих, і знову повторив запитання: що вона тут робить? А незнайомка відповіла лише, що це «надзвичайно». Артур не бачив нічого «надзвичайного» в ситуації, що склалася, і вже куди роздратованіше втретє поставив запитання: що робить вона у його ванній такої глупої ночі?

– Гадаю, ви не усвідомлюєте, в чому річ, – не вгавала вона, – торкніться моєї руки!

Він стояв, збитий з пантелику. Вона наполягала:

– Будь ласка, торкніться моєї руки.

– Ні, я не торкатимуся вашої руки, що тут узагалі коїться?

Вона взяла Артура за зап’ястя і поцікавилася, чи відчуває він її дотик. Той роздратовано, але впевнено підтвердив, що відчув, коли вона до нього доторкнулася, а також що він її чудово бачить і чує. Уже вчетверте він запитав, хто вона така і що робить у шафі його ванної. Гостя повністю проігнорувала запитання і радісно повторила: те, що він її бачить, чує і може торкнутися, – «дивовижно».

Виснажений довгим днем, Артур був не в настрої.

– Міс, годі. Це жарт мого напарника? Хто ви така?

Дівчина за викликом як подарунок на входини?

– А ви завжди такий вульгарний? Невже я схожа на шльондру?

Артур зітхнув.

– Ні, ви не схожі на шльондру, але ви чомусь сховалися в моєму гардеробі близько півночі.

– Між іншим, це ви тут голяка, а не я!

Артур підскочив, схопив рушника, обгорнув його навколо стегон і спробував опанувати себе. А тоді підвищив голос.

– Ну все, добре, час завершувати гру. Виходьте он туди, повертайтеся до себе і скажіть Полу, що це дуже посередньо, дуже-дуже посередньо.

Дівчина не знала жодного Пола і наказала Артурові не кричати. Зрештою, вона не глуха, це всі інші її не чули, а в неї проблем зі слухом нема. Артур же стомився й не розумів, що коїться. Дівчина видавалася дуже схвильованою, а сам він щойно завершив переїзд і хотів тільки, аби його лишили в спокої.

– Будьте ласкаві, заберіть свої речі й повертайтеся додому. І вилізьте вже з цієї шафи.

– Якщо чесно, це не так і просто, я ще не відпрацювала абсолютну точність. Але останніми днями стало трохи краще.

– Що стало краще останніми днями?

– Заплющте очі, я спробую.

– Ви спробуєте що?

– Вийти з шафи. Ви ж цього хочете? Отже, заплющте очі. Мені потрібно сконцентруватися. І стуліть пельку на дві хвилини.

– Та ви зовсім пришелепкувата!

– Припиніть уже хамити, стуліть пельку й заплющте очі. Не сидіти ж нам тут усю ніч.

Артур розгубився й послухався. За дві секунди він почув голос, що долинав із вітальні.

– Непогано. Надто близько до дивана, але непогано.

Він квапливо вийшов із ванної й побачив, що жінка сіла на підлозі посеред кімнати. І поводилася так, ніби все гаразд.

– Ви лишили килими, це добре. Але картина на стіні – жахлива.

– Я вішаю ті картини, які мені подобаються, там, де хочу, а ще я хотів би поспати, тож якщо ви відмовляєтеся сказати, хто ви, нічого страшного. Просто забирайтеся геть, негайно! Повертайтеся до себе!

– Але я і є у себе! Принаймні колись була. Це все так бентежно.

Артур кивнув. Він винаймав цю квартиру вже десять днів, тому повідомив незнайомці, що це таки його дім.

– Так, знаю, ви мій посмертний квартирант. А це навіть кумедно.

– Ви верзете якісь дурниці. Власниця – сімдесятирічна жінка. І що означає «посмертний квартирант»?

– О, як би її потішили ваші слова! Насправді їй шістдесят два, це моя мама, а ще наразі офіційний опікун. Справжня власниця – я.

– У вас є офіційний опікун?

– Так, зважаючи на контекст, мені збіса важко підписувати папери.

– Вас поклали до лікарні?

– Це ще м’яко сказано.

– Мабуть, вони там дуже хвилюються. А про яку лікарню йдеться? Я вас туди відвезу.

– Скажіть, ви вирішили, що я божевільна, яка втекла з психлікарні?

– Ні, але…

– Бо божевільна після шльондри – якось забагато як на перше знайомство.

Чхати він хотів, божевільна вона чи повія, адже був виснажений і просто прагнув поспати. Вона ж не вгавала і продовжувала наступ.

– Якою ви мене бачите? – знову запитала вона.

– Я не розумію запитання.

– Яка я? Оскільки я не бачу себе в дзеркалах, хочу знати, який маю вигляд.

– Схвильована, дуже схвильована, – незворушно відказав він.

– Я маю на увазі фізично.

Артур завагався, а тоді описав: висока, з дуже великими очима, гарними вустами і милим обличчям, що суперечило її поведінці, сказав про довгі руки, які виписували елегантні рухи.

– Якби я у вас попросила вказати станцію метро, ви б розповіли про всі пересадки?

– Даруйте, але я не розумію.

– Ви завжди так детально описуєте жінок?

– Як ви зайшли? У вас є дублікат ключа?

– Він мені не потрібен. Просто неймовірно, що ви мене бачите.

Вона невтомно повторювала: те, що він її бачить, – це диво. Зауважила, що їй дуже сподобалося, як він її описав, і запросила сісти поруч.

– Те, що я вам розповім, непросто збагнути й неможливо пояснити, але якщо ви готові вислухати мою історію, якщо хочете довіритися мені, то, може, зрештою навіть повірите. І це дуже важливо, адже ви, самі того не знаючи, єдина людина у світі, з якою я можу розділити таємницю.

Артур зрозумів: вибору немає. Він мусить вислухати, що розкаже ця дівчина. І хоча йому хотілося тільки спати, він сів біля неї й почув найнеймовірнішу історію у своєму житті.

Її звали Лорен Клайн, і вона інтерн-медик. Півроку тому потрапила в автокатастрофу через відмову кермового механізму.

– Відтоді я в комі. Ні, зарано робити висновки, дозвольте пояснити.

Вона нічого не пам’ятала про аварію. Прийшла до тями тільки після операції в реабілітаційній палаті. Охоплена дивними відчуттями, вона чула все, що говорили навколо неї, але не могла ні поворухнутися, ні заговорити. Спершу вона гадала, що причина в анестезії.

– Я помилилася. Минали години – а я все не могла фізично прокинутися.

Вона й далі була здатна все сприймати, от тільки не мала змоги спілкуватися із зовнішнім світом. Потім пережила найбільший страх у своєму житті, багато днів думаючи, ніби її розбив параліч.

– Ви навіть не уявляєте, через що я пройшла. Лишитися навіки бранкою власного тіла.

Понад усе вона хотіла померти, втім складно вчинити самогубство, коли ти навіть мізинчиком поворушити не можеш. Мати сиділа біля її ліжка. Лорен подумки благала, щоб та задушила її подушкою. А потім до палати зайшов лікар. Вона впізнала голос – це ж її викладач. Місіс Клайн запитала, чи може донька почути, коли до неї звертаються, на що Фернштейн відповів: «Гадки не маю, але дослідження дозволяють вважати, що люди в її стані здатні сприймати зовнішні сигнали, тож потрібно стежити за словами, розмовляючи біля неї».

– Мама хотіла знати, чи повернусь я колись. Лікар же спокійно відповів, що гадки не має, однак варто зберігати надію, адже траплялося, що хворі поверталися до життя через багато місяців. Дуже рідко, але таке буває. Усе можливо. «Ми ж не боги і всього не знаємо, – мовив він і додав: – Глибока кома – таємниця для медицини».

Як не дивно, Лорен відчула полегшення, адже її тіло лишилося неушкодженим. Діагноз не дуже втішний, але хоча б не остаточний.

– Тетраплегія[5] невиліковна, а ось у разі глибокої коми є надія, хоч і мінімальна, – додала Лорен.

Тижні проминали один за одним – довгі й щораз повільніші. Вона проживала їх у спогадах і думала про інші місця. Якось уночі, мріючи про життя по той бік дверей палати, вона уявила коридор, медсестер, які проходили там, тримаючи в руках картки чи штовхаючи візки, своїх колег, що переходили з однієї палати в іншу…

– Саме тоді це сталося вперше: я опинилася посеред коридору, який так зосереджено уявляла. Спершу я подумала, що уява зіграла зі мною злий жарт, адже я добре знаю лікарню – місце, в якому працюю. Однак ситуація була надзвичайно реалістичною. Я побачила навколо себе працівників: Бетті відчинила шафу, витягла звідти компреси й зачинила її, Стівен пройшов, чухаючи голову. У нього нервовий тік, тож він постійно чинить так.

Лорен почула, як відчиняються двері ліфта, відчула аромат їжі, яку несли черговим працівникам. Ніхто її не помічав: не знаючи про присутність дівчини, люди проходили повз, навіть не намагаючись її обійти. Втомившись, вона повернулась у своє тіло.

За наступні кілька днів Лорен навчилася мандрувати лікарнею. Думала про їдальню – і опинялася там, про відділення екстреної допомоги – і бінго, вона вже на місці. Через три місяці вправлянь вона змогла виходити з приміщення лікарні. Розділила вечерю із парою французів в одному зі своїх улюблених ресторанів, подивилася половину фільму в кінотеатрі й провела кілька годин у маминій квартирі.

– Більше я так не робила: надто боляче перебувати поруч із нею, коли не можеш спілкуватися.

Калі відчувала її присутність і божеволіла від цього: кружляла і скавчала. А потім Лорен повернулася сюди, адже це її дім і тут вона почувалася найкраще.

– Я живу в абсолютній самотності. Ви не уявляєте, як це: не мати змоги ні до кого заговорити, бути абсолютно прозорою, більше не існувати в житті інших людей. Тож зрозумійте, наскільки я здивувалась і зраділа, коли ви звернулися до мене сьогодні ввечері, там, у шафі, і коли я збагнула, що ви мене бачите. Не знаю чому, але доки це триває, я б могла розмовляти з вами годинами, мені так потрібно поговорити – накопичилися сотні фраз.

Шаленство слів змінилося миттю тиші. На очах у дівчини забриніли сльози. Вона поглянула на Артура. Провела рукою по щоці та носу.

– Досі вважаєте мене божевільною?

Артур заспокоївся. Його зворушила емоційна історія молодої жінки, зачаклувала абсурдна розповідь, яку він щойно почув.

– Ні, це все дуже… Як сказати… Бентежно, дивно, незвично. Не знаю, що сказати. Я б хотів вам допомогти, але не знаю як.

– Дозвольте мені лишитися тут, я буду зовсім непомітною і вам не заважатиму.

– Ви справді вірите в те, що тільки-но розповіли?

– Ви зовсім мені не повірили? Ви переконали себе, що навпроти вас – повністю приджмелена дівчина? Та у мене в будь-якому разі не було жодного шансу.

Він попросив, щоб вона поставила себе на його місце. Наче вона опівночі побачила дуже схвильованого чоловіка, що ховається в шафі її ванної. А він би намагався їй пояснити, що він щось на кшталт привида, в комі. Що вона подумала б і якою була б її перша реакція?

Риси обличчя Лорен розгладилися й посеред сліз виринула усмішка. Зрештою дівчина зізналася:

– Насамперед я б точно заверещала, тож у вас є пом’якшувальні обставини.

Чоловік подякував.

– Артуре, благаю вас, повірте мені. Ніхто б не зміг такого вигадати.

– Та ні, мій компаньйон здатен придумати жарти й більшого масштабу.

– Та забудьте вже про свого компаньйона! Він тут ні до чого, це не розіграш.

Коли Артур запитав, звідки дівчина знає його ім’я, та відповіла, що перебувала тут задовго до того, як він переїхав. Вона бачила, як він приходив оглядати квартиру, як підписував з агентом із нерухомості договір про оренду на кухонному столі. Вона була тут і тоді, коли приїхали коробки з його речами, і коли він зламав макет літака, розпаковуючи їх. Якщо щиро, то їй шкода, що так сталося, але вона добряче насміялася з його гніву. А ще вона бачила, як він повісив ту бридку мазанину над ліжком.

– У вас є маніакальні схильності: двадцять разів пересовувати диван, щоб потім поставити його в єдине доречне місце! Мені навіть підказати вам хотілося, наскільки це очевидно. Я тут з вами з першого дня. Увесь час.

– А коли я приймаю душ чи сплю, ви також поруч?

– Я не вуаєристка. Зрештою, у вас непогана статура. Варто було б звернути увагу на жирок на животі, але загалом ви нічого.

Артур насупився. Вона була дуже переконливою – чи то пак переконаною, – однак йому здавалося, ніби вони ходять по колу. Історія цієї жінки не трималася купи. Якщо вона хотіла в неї вірити, то це її проблема, не було жодного сенсу намагатися довести їй протилежне, він же не її психіатр. Він хотів спати, тому запропонував Лорен лишитися на ніч. Він заночує на дивані у вітальні, «для якого йому зовсім не важко було підібрати місце», а їй віддасть свою кімнату. Завтра ж вона повернеться додому, у лікарню чи куди захоче – і їхні шляхи розійдуться.

Проте Лорен не погоджувалася, вона похмуро стала навпроти нього із твердим наміром, аби її почули. Глибоко вдихнувши, вона перелічила дивовижну низку фактів і дій, які він зробив протягом останніх кількох днів. Вона переказала йому телефонну розмову із Керол-Енн, що відбулася позавчора близько одинадцятої вечора.

– Вона кинула слухавку, щойно ви прочитали їй нотацію – між іншим, досить помпезну – щодо причин, через які ви не хочете більше чути про ваші стосунки. Повірте мені!

Вона нагадала йому про два кухлики, які він розбив, розпаковуючи ящики – «Повірте мені!», – про те, як він проспав і обпікся гарячою водою в душі – «Повірте мені!», – а також про час, який він провів, шукаючи ключі від машини й нервуючись на самоті.

– Та повірте мені, чорти б вас ухопили! До речі, на мою думку, ви дуже неуважний, адже ключі ті лежали на маленькому столику в передпокої. Представники телефонної компанії прийшли у вівторок, о сімнадцятій годині, – вам довелося півгодини чекати. Ви з’їли сандвіч із пастрамі[6], поставили пляму на куртку й переодягнулися перед виходом. Тепер ви мені вірите?

– Як довго ви шпигуєте за мною і навіщо?

– Але як я маю за вами шпигувати? Це ж не «Вотерґейт»![7] Тут немає всюди камер і мікрофонів!

– А чому б і ні? Це все одно було б логічніше за вашу історію!

– Хапайте ключі від машини!

– І куди ми поїдемо?

– У лікарню, я покажу вам себе.

– Ну звісно! Скоро перша година ночі, а я попруся до лікарні на іншому боці міста і попрошу чергових медсестер бути такими ласкавими й негайно провести мене в палату незнайомої жінки, тому що її привид у моїй квартирі. Я хотів би поспати, а примара дуже вперта, тож це єдиний спосіб змусити її дати мені спокій.

– А ви бачите інший?

– Що – інший?

– Інший спосіб. Невже ви справді зможете заснути?

– Господи Боже, то що ж мені зробити, аби таке диво нарешті сталося?

– Ви не вірите в Бога, ви самі казали про це по телефону своєму компаньйону, коли обговорювали контракт: «Поле, я не вірю в Бога, і якщо нам дістанеться ця справа, то лише тому, що ми найкращі, а якщо ми втратимо її, то варто зробити висновки й поставити під сумнів свої принципи». Так ось, хоча б на п’ять хвилин поставте під сумнів свої принципи – це все, про що я прошу. Повірте мені! Ви мені потрібні, ви єдина людина…

Артур зняв слухавку і набрав номер компаньйона.

– Я тебе розбудив?

– Та ні, зараз перша ночі, і я тільки й чекав, щоб ти мені зателефонував, перш ніж піти спати, – відказав Пол.

– Чому? Чому я мав тобі зателефонувати?

– Ні, ти не мав мені телефонувати, але так, ти мене розбудив. Чого ти хочеш у такий час?

– Щоб ти де з ким поговорив. А ще хочу сказати, що твої жарти стають усе тупішими.

Артур простягнув слухавку Лорен і попросив її поговорити з компаньйоном. Вона не змогла її взяти, пояснивши, що не здатна брати предмети до рук. По той бік дроту Пол нетерпляче запитав, з ким Артур розмовляє. Артур переможно всміхнувся й натиснув на кнопку «Гучний зв’язок».

– Ти чуєш мене, Поле?

– Так, я тебе чую. Поясни, у що ти граєшся? Я б хотів поспати.

– Я б також хотів поспати, тож замовкни на хвилинку. Поговоріть із ним, Лорен, поговоріть із ним негайно!

Вона знизала плечима.

– Якщо хочете. Вітаю, Поле. Я впевнена, що ви мене не чуєте, але свого компаньйона ви зараз не чуєте також.

– Слухай, Артуре, якщо ти телефонуєш, щоб помовчати в слухавку, вже справді дуже пізно.

– Відповідай їй.

– Кому?

– Людині, яка щойно з тобою розмовляла.

– Але людина, яка щойно зі мною розмовляла, – це ти, і я тобі відповідаю.

– Ти нікого більше не чув?

– Послухай-но, Жанно д’Арк, у тебе глюки через перевтому?

Лорен співчутливо глянула на Артура.

Той похитав головою: хай там як, якщо Лорен і Пол у змові, так просто вони не відступляться.

З гучномовця долинув голос Пола: друг знову запитав, з ким Артур розмовляє. Той попросив усе забути й вибачився за пізній дзвінок. Пол схвильовано запитав, чи все гаразд і чи не потрібно йому заїхати. Артур заспокоїв його – запевнив, що все добре, і подякував.

– Що ж, друзяко, завжди прошу. Буди мене, коли забажаєш, для своїх дурниць – не вагайся. Ми ж компаньйони і в горі, і в радості. Тож коли в тебе таке горе, буди мене й ділися. То мені можна йти спати чи тобі потрібно щось іще?

– Добраніч, Поле.

Обидва поклали слухавки.

– Відвезіть мене до лікарні – і все проясниться.

– Ні, я вас туди не везтиму. Переступивши поріг, я визнаю, ніби вірю в цю абсурдну історію. Я стомився, міс, і хочу спати, тож забирайте мою кімнату, а я ляжу на дивані – ну або ж ви підете звідси. Це моя остання пропозиція.

– О, то я знайшла когось іще впертішого за себе. Ідіть до своєї кімнати, мені не потрібне ліжко.

– А ви чим займатиметеся?

– А вам яка різниця?

– Різниця є, ось і все.

– Я лишуся тут, у вітальні.

– До завтрашнього ранку, а потім…

– Так, до завтрашнього ранку, дякую за вашу щедру гостинність.

– І ви не підете шпигувати за мною до спальні?

– Якщо ви мені не вірите, зачиніть двері на ключ. До того ж якщо ви спите голим, то не хвилюйтеся, я вас уже бачила!

– А хіба ви вуаєристка?

– Нещодавно у ванній, щоб вас не бачити, я мала бути сліпою, а не вуаєристкою.

Артур зашарівся і побажав дівчині доброї ночі.

– Так, добраніч, Артуре, солодких снів.

Артур пішов до спальні й хряснув дверима.

– Божевільна якась, – буркнув він. – Та й історія пришелепкувата.

Він упав на ліжко. Зелений циферблат радіобудильника показував пів на другу. Чоловік спостерігав, як змінюються цифри, до другої години одинадцяти хвилин. Тоді різко підскочив, натягнув в’язаний светр, джинси та шкарпетки і вийшов до вітальні. Лорен сиділа по-турецьки на підвіконні. Коли ввійшов Артур, вона заговорила, не обертаючись:

– Мені подобається цей краєвид, а вам? Саме він спокусив мене на цю квартиру. Люблю милуватися мостом. А ще люблю влітку відчиняти вікно й слухати туманні горни вантажних човнів. Я завжди мріяла порахувати хвилі, що розбиваються об носи кораблів, перш ніж ті проминають «Золоту Браму».

– Гаразд, поїхали, – тільки й відповів він.

– Справді? І яка муха вас укусила?

– Ви спаскудили мені ніч. Горить сарай – гори й хата. Краще владнати питання ввечері, адже завтра я маю працювати. У мене важлива зустріч в обідню пору, тож не завадило б, щоб я поспав хоча б дві години. Поїхали зараз. А ви не квапитеся?

– Ідіть, я до вас приєднаюся.

– Де ви до мене приєднаєтеся?

– Я приєднаюся, запевняю вас, довіртеся хоча б на дві хвилини.

На думку Артура, він і так забагато їй довіряє, зважаючи на ситуацію. Перш ніж вийти з квартири, він перепитав її прізвище. Вона повідомила його, як і поверх та номер лікарняної палати, де має лежати, – п’ятий поверх, палата № 505. Лорен додала, що запам’ятати легко, адже там одні п’ятірки. Артур же не бачив нічого легкого в тому, що на нього чекало. Він зачинив за собою двері, спустився сходами й вийшов на паркінг. Лорен уже сиділа в машині, умостившись на задньому сидінні.

– Не знаю, як вам це вдалося, але вражаючий трюк. Мабуть, ви колега Гудіні!

– Хто це такий?

– Гудіні, фокусник.

– А ви чимало знаєте.

– Пересідайте наперед, у мене немає водійського картуза.

– Будьте поблажливішими, я ж казала, що мені ще бракує точності. Заднє сидіння – це не так погано, могла ж і на капот приземлитися. Але я зосередилася саме на середині машини. Запевняю, прогрес швидкий і беззаперечний.

Лорен перебралася на сидіння біля Артура. Запала тиша. Дівчина дивилась у вікно. Артур прямував у ніч. Він поцікавився, як йому поводитися після приїзду до лікарні. Лорен запропонувала вдати її двоюрідного брата з Мексики, який, щойно дізнався про трагедію, їхав цілий день і всю ніч. Він має сісти на літак до Англії на світанку й найближчі півроку не повернеться, саме тому необхідно порушити правила й дозволити йому побачити любу кузину, хай навіть у такий пізній час. Сам Артур не вважав, що схожий на мешканця Південної Америки, тому зазначив, що ці байки не спрацюють.

Дівчина ж зауважила, що він надто песимістично налаштований, і якщо зараз нічого не вдасться, завжди можна повернутися наступного дня. Не варто перейматися. Лорен куди більше хвилювалася через його уяву.

«Сааб» заїхав на територію лікарні. Лорен зазначила, що слід повернути праворуч, а потім виїхати на другу вулицю ліворуч і запаркуватись одразу за гірською сосною. Щойно вони зупинилися, вона вказала кінчиком пальця на нічний дзвоник, уточнивши, що не варто дзвонити надто довго, бо це їх бісить.

– Кого – їх? – запитав Артур.

– Медсестер, яким часом доводиться йти аж з іншого боку коридору. Вони ж не вміють телепортуватися. Та прокиньтеся ви нарешті!

– Я б із задоволенням.